Походження театру

Зародкові елементи театру зустрічаються вже в старовинних обрядах, військових та мисливських іграх, що відтворювали процеси праці, наївні уявлення наших пращурів про сили при­роди. Ці ігри іноді мали характер своєрідних заклинань, що за уявленням наших предків повинні були захистити від ворога чи умилостивити грізні сили природи. Воїни племені збиралися на широкій галявині, розмальовували для залякування ворогів свої обличчя фарбами, одягали вбрання з пір'я чи звірячих шкур і виступали в ритмічних рухах під звуки примітивних барабанів чи ударів одного шматка дерева об інший. Уже в такому танці містяться зародки театральності, що знайшло свій вияв і в змі­ні зовнішнього вигляду учасників дійства, і в ритмічних рухах танцю, який демонстрував згуртованість племені перед загрозою небезпеки. Це вже була дія, що виявляла певну ідею. Ця військо­ва гра поступово ускладнювалась, набуваючи все яскравіших рис театральності. З часом одна група воїнів племені вже зображувала «ворогів», яких інша група «знищувала» в пантомімічній сутичці-танці. Гра супроводжувалась вигуками і являла собою ясно ви­ражену дію — боротьбу та перемогу над ворогом. Танець повинен був символізувати знищення справжніх ворогів. Такий характер мали й мисливські ігри, де частина воїнів зображувала мислив­ців, а частина — звірів. Цю гру також було побудовано на рит­мічних рухах, і вона виконувалась під звуки барабанних ударів.

Існували також численні види ігор, що відображували про­цеси праці — розпалення вогню, збирання плодів, розмелюван­ня зерна тощо. Людина в давні часи не могла пояснити явищ природи і, відчуваючи постійну залежність від неї, наділяла їх божественними силами. Протягом часу, коли землеробство в його первісному вигляді стало основою існування людини, виникли пов'язані зі зміною пір року народні свята-ігрища, що супроводжувалися обрядами, заклинаннями, іграми та піснями. Так, народ відзначав «зимовий сонцеворот», початок весни і пробу­дження природи, літнє сонцестояння, що збігається з розпалом літа, буйним розквітом природи, проводи сонця — бога Ярили, який умирав в обіймах зимових холодів, щоб знову воскреснути на радість усьому живому на землі.

Усі ці свята супроводжувалися обрядами, іграми й піснями. Багато з них безслідно зникли, а окремі збереглися у вигляді осколків колись струнких обрядових церемоній. На Україні та­кож відомі деякі з цих старовинних «дійств», зразком яких може служити красива гра «Ляля», що навіть в середині минулого сторіччя була поширена на Волині, очевидно, в близькій до сво­го первісного вигляду формі. «Ляля» — це гра обрядова, в якій знайшов вияв стародавній культ родючої матері-землі.

На початку травня в лузі, за селом збиралися дівчата й оби­рали зі свого середовища найкращу й найпоказнішу подругу для виконання ролі «Лялі», її обряджали й прикрашали стрічками, вінками із зілля, садовили на заздалегідь підготовлене дернове підвищення, розкладали навколо неї сир, масло, ставили глечики уі сметаною. Оточивши «Лялю», дівчата танцювали, співали об­рядові пісні, причому хор поділявся на два півхори, які вели між собою пісенний діалог. Виходячи з кола, кожна дівчина клала біля ніг «Лялі» сплетений із зілля вінок. Коли дівчата закінчували співати пісні, «Ляля» підводилась й частувала їх, а потім кидала кожній вінок. Якщо вінок було зловлено на льоту,— це вважалося доброю ознакою, якщо вінок падав,— поганою.

У цій красивій обрядовій грі можна бачити деякі театральні елементи — пісню-діалог, танець, обрядження «Лялі» і, нарешті, найважливіше — дію. «Ляля» нагороджує дівчат земними бла­гами — маслом, сиром та сметаною, посилає їм щасливу чи нещасливу долю. Це вже, безперечно, елементи первісного театру, проте у ньому не вистачає одного з найважливіших компонен­тів — глядача, оскільки і «артисти», і глядачі об'єднуються тут н одній особі..

Збереглися на Україні й інші обряди та цікаві пісні, що являють собою якусь частину вже забутого й позбавленого початкового змісту ритуалу. У багатьох піснях можна простежити тему обрання юнаком нареченої. Ці пісні виконують два хори — дівчат і хлопців,— які ведуть між собою діалог-суперечку, що супроводжується танцями та мімічною дією. З них широко ві­домі: «Просо», («А ми просо сіяли»), «Царенко» та пісня «На­ступив, наступив чорний віл на ногу». І тут знову зустрічаються безсумнівні елементи театру — пісенний діалог, мімічна дія і та­нець. Такі ж елементи є і в купальських іграх: стрибання через вогнище, плетіння вінків тощо. Нарешті, і популярна різдвяна «Коза» теж є ніщо інше, як атавізм «театралізованих» різдвяних ігрищ. Зазвичай хтось із хлопців надягає вивернутий кожух і, на­крившись ним із головою, виставляє на палиці голову «кози», зроблену з дерева. Коза «танцює» під пісню:

Де коза ногою — там жито копою, Де коза рогом — там жито стогом, Де коза ходить — там жито родить...

Найбагатший матеріал для висвітлення питання про походження театру дає український весільний обряд, де старовинні традиції виявилися най стій кіш йми. Уже сама назва — «весілля» і вираз «справляти весілля» свідчать про ігровий характер цього цікавого обряду. Ще у першій половині XIX сторіччя в українських селах поряд із церковним вінчанням обов'язковим був також і весіль­ний обряд, який народ уважав не менш важливим. Його основу складав стародавній міф про те, що чоловіче начало — небо — дає животворну вологу землі, яка породжує достаток — рослинність і плоди. Громовержець б'є в хмару своїм мечем-блискавкою, і вона зливає на землю потоки благодатного дощу. «Сценарій», закладе­ний у міфі, став основою театралізованого весільного обряду. Тут зустрічаються і «меч»-блискавка у «світилок» князя-нареченого (блискавка громовержця), тут і вивернуті хутром уверх кожухи матерів (хмари), і перехід нареченого й нареченої через вогонь (блискавка, що розриває хмари), і, нарешті, прикрашене деревце-«вільце» — символ розквіту життя, багатства й достатку. Усе у весільному обряді пройняте театральністю. Кожний його етап супроводжується піснями, вигуками, танцями. Увесь обряд побудовано на дії, що безперервно розвивається, тут є і перерядження, і навіть ігровий «реквізит». У пролозі весільної драми — «сватанні» — свати виступають в ролі мисливців, які йдуть по сліду «куниці» — нареченої. Вони говорять слова, потрібні за звичаєм, і розігрують свої ролі як справжні актори.

Із часом ігри та старовинні обряди у всіх народів змінюють свій характер І втрачають ритуальне значення. Пісні й дія на­бувають побутового змісту і пізніше використовуються народним театром.

Уважається, що європейський театр веде свій початок від свят, що влаштовувалися у Давній Греції на честь бога Діоніса. Вони дістали назву Діонісій. Ці свята припадали па період завершення

збирання винограду, покровителем якого вважався Діоніс. Під час свят організовувались пишні й барвисті процеси. Учасники процесії переодягалися в козячі шкури. Зображаючи супутників Діоніса, козлоподібних сатирів, вони вимазували обличчя винним суслом і прикрашали себе гірляндами з виноградного листя. Навколо сатирів танцювали завзяті вакханки — жінки, які при­святили себе служінню Діонісу. Свято складалося з двох частин. У першій хор у супроводі музичних інструментів — флейт Пана, тимпанів тощо — прославляв Діоніса й у танцях відтворював його пригоди. Перша половина свята завершувалася принесенням у жертву Діонісу козла. Під час жертвоприношення співали спе­ціальних пісень, які називалися «пісні з приводу Козла» («тра-гос» — козел, «оде» — пісня, звідки й пішла назва одного з видів драматичних творів — трагедія). Друга частина діонісійських свят являла собою бенкет із безперервною пиятикою, що супро­воджувався танцями, хороводами й піснями. Вона дістала назву «комос» — бенкет. Під час цього бенкету виконувались радісні молодецькі пісні — так звані «пісні з приводу бенкету» (звідси походить назва другого виду драматичного твору — комедії). Ді-онісійські свята з насиченим дією ритуалом, з діалогом півхорів та мімічним зображенням «страждань» Діоніса, з виразно вияв­леною тенденцією до переряджання позначені яскраво вираженою театральністю. Ускладнюючись та збагачуючись новою за своїм характером дією, діонісійські ігри стали основою для створення класичної античної трагедії, яка в V сторіччі до нашої ери по­клала початок справжньому театральному мистецтву, що з того часу невпинно розвивається.

ОРІЄНТОВНА СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ З ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

1. Знайомство, привітання

Діти вітаються (знайомляться) за допомогою вправ на розви­ток пам'яті, уваги. Вітання відбувається у віршованій, ігровій формі; спрямоване на підвищення настрою та отримання пози­тивних емоцій.

2. Гімнастика

Це комплекс вправ, що містить у собі елементи сценічно­го руху, фізичну гімнастику, дихальну гімнастику. На початку заняття організм дитини має розігрітися за допомогою фізичних вправ, щоб бути гнучким і готовим до втілення творчих ідей. Діти пробуджують фізичне тіло різноманітними вправами, що спрямовані на розвиток м'язів, володіння своїм тілом, вивчення можливостей свого організму, позбавлення затисків, появу сце­нічної виразності.

Сценічний рух — це вправи розвивального характеру, спря­мовані на розвиток свого фізичного тіла, розвиток уваги та ко­ординації руху, розвиток гнучкості та рухомості рук; вправи з ритміки.

Дихальна гімнастика —- це вправи, спрямовані на кращий розвиток легенів, діафрагми, на встановлення дихання.

3. Артикуляційна гімнастика (розвиток мовленнєвого апарату)

Мета артикуляційної гімнастики: розвивати рухливість ор­ганів мовленнєвого апарату; відпрацьовувати правильні, повно­цінні рухи артикуляційних органів, необхідних для правильної вимови звуків.

Вправи на тренування рухливості м'язів губ, язика, м'якого піднебіння, нижньої щелепи.

Мімічна гімнастика — це вправи на розвиток дрібних м'язів обличчя.

4. Голосові вправи

Вправи на розвиток голосу.

5. Акторський тренінг, етюди

Це творчі вправи на розвиток уваги, уяви. Наприклад, це етюди на вираження емоцій, на тренування окремих груп м'язів, на розвиток творчого мислення, фантазії, уваги, пластики, спо­стережливості.

6. Робота з мовним матеріалом

Розвиток мовлення шляхом заучування віршів напам'ять, невеличких творчих текстів, вправ на розвиток фонематичного слуху.

Дата добавления: 2015-09-05