Січень 1935р Мусоллін підписав з міністром закород справ Франції Лавелем Римські угоди про збереження статусу-кво в Дунайському регіоні, розподіл сфер впливу в Африці. 3 страница

Важливу роль у розвитку НТР зіграла холодна війна між США і СРСР. Слідом за США СРСР створює власну ядерну зброю. Створено умови для запуску нашою країною першого штучного супутника Землі (жовтень 1957 р.) і першого пілотованого Ю.А. Гагаріним космічного корабля (квітень 1961 р.).

80. СРСР в 1945-1985 роках: основні етапи й тенденції суспільного розвитку.

Після закінчення війни радянське керівництво повернулося до реалізації і до воєнного плану, а саме - завершити будівництво соціалізму і розпочати перехід до комунізму

Швидкого зростання промислового виробництва можна було б досягти шляхом підвищення ефективності праці, застосовуючи передову техніку, нові технології. Насправді ж у повоєнні роки цього домагалися шляхом нещадної експлуатації трудящих, а особливо селянства, яке становило переважну більшість населення.

Кожне селянське подвір'я змушене було платити податок за землю, постачати державі визначену нею ж кількість м'яса, молока, яєць та інших продуктів. З вересня 1946 року розпочалась компанія обмеження розмірів присадибних ділянок городів. Продуктів харчування у країні катастрофічно не вистачало. З весни 1946 року партійні функціонери розпочали "на око" норми хлібозаготівель.

Коли у селян повністю вилучили зерно та корми для худоби, настав голод, який узимку 1946-1947 років охопив майже всю країну (крім західних областей), Молдавію, Ульяновську та інші області Росії. Близько мільйона жителів лише України померло в голодну зиму 1946-1947 років.

Суспільно-політичне життя країни було позначене посиленням політичних репресій проти народів СРСР. Переслідувань зазнала інтелігенція. Початком репресій проти неї у післявоєнні роки стали постанови ЦК ВКП (б) 1946-1948 років. Утисків зазнали багато діячів культури, які відмовилися від оспівування соціалізму. Державною політикою СРСР став антисемітизм - євреїв оголосили космополітами, людьми без батьківщини. Гостру боротьбу проти "інакодумців "проводив комуністичний режим у різних напрямках науки.

5 березня 1953 року помер Й. Сталін. Після його смерті розпочався новий період радянської історії. На провідні позиції у правлячій верхівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 року, він став першим секретарем ЦК КПРС. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політичного життя. Почався період так званої "відлиги".

Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвинутіші західні країни за виробництвом продукції на душу населення. У 1953 році Радянський Союз вперше випробував водневу зброю. Вражаючих успіхів було досягнуто у дослідженні та освоєнні космосу.

Наступною ідеєю, якою захопився М. Хрущов, широке впровадження посівів кукурудзи. За наказом М. Хрущова на всій країні, навіть на півночі, почали висівати кукурудзу. Кукурудза не дала очікуваних результатів, партійна верхівка взяла курс на ліквідацію особистих присадибних ділянок і господарств. Грошова реформа 1961 року викликала деякі інфляції і негативно вплинула на життєвий рівень населення.

Неврожай 1963 року викликав розлад у постачанні населення продуктами, особливо хлібом. Його випікали з домішками горохового борошна, знову з'явились довгі черги за продуктами. Найчастіші страйки і демонстрації відбулися у травні 1962 року у м., Новочеркаську. За наказом М. Хрущова проти демонстрантів кинули війська. Несподіваною була й політика хрущовського керівництва в галузі культури та освіти. Термін навчання збільшився з 10 до 11 років.

Реформаторські зусилля М. Хрущова, викликали невдоволення серед верхівки партапарату, саме ці сили вирішили усунути його від влади. 12 жовтня 1964 року вони з'їхалися до столиці і провели засідання президії ЦК КПРС, на якому одностайно проголосували за знаття М. Хрущова з усіх посад.

Одним з перших кроків Л. Брежнєва стала негласна заборона критики Й. Сталіна. Л. Брежнєв своє правління оголосив ерою побудови "розвинутого соціалізму". На військово-промисловий комплекс було переорієнтовано і науку. Військова промисловість у середині 70-х років стала ядром індустріального потенціалу країни, її частка у загальному обсязі промислового виробництва сягала до 60%. Реформа, схвалена пленумом ЦК КПРС (вересень 1965 року) увійшла в історію під назвою "Косигінської" - за прізвищем голови ради Міністрів СРСР.

Реформою запроваджувались економічні методи управління. Було розширено права підприємств. Нафто- та газопроводи, енергосистеми "Мир "перетворили СРСР на основного постачальника енергоносіїв до Європи. Отруйні речовини, якими посипали поля, нищили не лише комах, а й людей. Не встиг втілити типовий проект у дусі "галактоманії "брежнівських часів - перекидання вод великих північних рік, Сибіру на зрошення Півдня.

1979 року СРСР наказало радянській армії увійти в суверенний Афганістан. Осуд світовою громадськістю дій СРСР виявився у бойкоті Олімпійських ігор 1980 року, у Москві. У середині 80-х років світ знову забалансував на межі ядерної війни.

У березні 1985 року оновлений партапарат висунув на посаду лідера КПРС, наймолодшого члена політбюро - 54 річного Михайла Горбачова.

81. Суспільно-політична криза у Польщі початку 1980-х рр.

Партійно-державне керівництво Польщі ви-явилось безсилим розв'язати соціально-політичні й економічні проблеми, що постали перед країною на початку 80-х років. У серпні 1980 р. в країні вибухнула економічна криза, найбільша за своїми масштабами в після-воєнній Польщі, яка за методами та формами організації ан-титоталітарної боротьби взагалі була новим явищем. А поча-лося все з рішення уряду ввести комерційні ціни на м'ясо, щоб у такий спосіб роздобути кошти для виплати боргів західним країнам. На антинародні дії уряду польське суспільство відповіло хвилею страйків. У страйках, що охопили всю країну, брали участь робітники, селяни, службовці, студен-ти. На бік народу стала католицька церква.

31 серпня 1980 p., уперше в післявоєнній історії Польщі, уряд удався до компромісу з опозицією, підписавши Гданські протоколи — угоду між урядовою комісією і міжзаводськими страйковими комітетами. У протоколах була зафіксована 21 угода. Йшлося, зокрема, про визнання вільних профспілок, гарантію права на страйки, запровад-ження принципу підбору керівних кадрів не за партійною належністю, а на основі кваліфікації, свободу слова та друку. Уряд гарантував автоматичне підвищення зарплати відпо-відно до підвищення цін, обіцяв надавати повну й об'єктив-ну інформацію про соціально-економічне становище країни, ліквідувати всі привілеї для міліції, держбезпеки, партапара-ту та ін.

Усупереч очікуванням, напруженість не спала. У першій половині вересня страйки охопили 650 підприємств на тери-торії всіх воєводств. Кількість страйкуючих сягнула 350 тис. 17 вересня, зібравшись у Гданську, представники міжза-водських страйкових комітетів ухвалили рішення про ство-рення незалежної самоврядної професійної спілки (НСПС) "Солідарність". Головою її керівного органу — Всепольської узгоджувальної комісії (ВУК) — був обраний Л. Валенса. Після бюрократич-них зволікань 10 листопада варшавський воєводський суд зареєстрував "Солідарність". Ця профспілка по суті відразу стала потужним опозиційним громадсько-політичним ру-хом. Уже через рік вона налічувала у своїх рядах до 9,5 млн чоловік. Більшість опозиційних груп другої половини 70-х років улилися до "Солідарності".

Наростання економічної і політичної кризи значно при-скорилось у 1981 р. Разом з катастрофічним падінням авторитету комуністичної влади зростав і міцнів авторитет опо-зиційного руху робітників. Перший з'їзд "Солідарності", що відбувся у Гданську у вересні—жовтні 1981 p., виступив з програмою "самоврядної демократичної Речі Посполитої", яка мала прийти на зміну централізованій державі тоталітар-ного типу. У сфері економіки передбачалося ліквідувати ко-мандно-адміністративну систему керівництва господарським життям шляхом відокремлення органів господарської адміністрації від політичної влади. Основу економічної сис-теми мали скласти підприємства, керовані робітничими ра-дами і директорами, обраними на конкурсній основі. Демо-кратизм самоврядної республіки гарантувався світоглядним, соціальним, політичним і культурним плюралізмом. 11 — 12 грудня "радомська позиція" була підтримана ВУК "Солідарності", яка ухвалила рішення розпочати підготовку всенародного референдуму "Про форми і принципи здійс-нення влади" та "Про вибори до представницьких органів різних ступенів".

Намагаючись попередити небажаний розвиток подій, у ніч на 13 грудня 1981 р. Державна рада ПНР прийняла рішення про запровадження на всій території Польщі військового стану. Всю повноту влади взяла на себе Військо-ва рада національного порятунку під керівництвом В. Яру-зельського, який у жовтні 1981 р. став першим секретарем ЦК ПОРП. Фактично то був державний переворот, оскільки.про цей крок не були заздалегідь попереджені ані члени уря-ду, ані члени Політбюро ЦК ПОРП. Щоб запобігти загаль-ному страйкові, всі ключові галузі, порти й 129 великих підприємств були переведені на воєнний режим. Під час запровадження військового стану, що лише відтягнуло остаточний крах комуністичного режиму, загинуло вісім чоловік.

82. СРСР у 1985-1991 роках: від реформ до розпаду.

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза. У березні 1985р. на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачева, а на квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС проголошено курс на при-скорення соціально-економічного розвитку.М. Горбачов на січневому Пленумі ЦК КПРС у 1987 р. порушив питання вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ.

Рішення про реформу політичної системи було ухвал-но на XIX партійній конференції, яка відбулась у червні 1988 p. M. Горбачев запропонував вищим державним органам провести з'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардиналь-но відрізнялася від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.

Влітку 1989 р. на політичну арену виходять робітники. У липні страйки охопили шахтарські райони — Кузбас, Донбас, Караганду. Поштовхом до початку масових страй-ків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності.

У травні 1990 р. було вирішено оприлюднити програму переходу до регульованої ринко-вої економіки, що викликало ажіотажний попит на промис-' лові товари. Населення почало скуповувати все підряд. Ре-алізацію програми довелося припинити, а уряд відправити у відставку.У жовтні 1990р. М. Горбачев запропонував компромісну програ-му, яка також провалилася.На тлі економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все частіше звучала вимога ліквідації статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі.

На III з'їзді Рад у березні 1990 р. статтю 6 було скасовано, а першим президентом СРСР обрано М.С. Горбачова. Вибори 1990 p. стали переломними у житті радянсько-го суспільства, коли національні рухи заявили про відокремлення і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова).

11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовсь-кої держави. До березня 1991 р. ситуація в СРСР ще більше загост-рилася. Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголо-шено про хворобу М. Горбачева і про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут. Центром опору стала Верховна Рада Росії.

Вже вранці 19 серпня Б. Єльцин видав низку указів, які кваліфікували заколот як державний переворот, зажадав зв'язку з М. Горбачовим, звернувся до робітників із закликом почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. 21 серп-ня організаторів заколоту було заарештовано. Одночасно заборонено діяльність КПРС, оголошено про реформи в КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу.

Але найвагомішим підсумком виявилось те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, почали ство-рювати власні армії, брати під контроль союзне майно. Радянський Союз розвалювався. 9 вересня 1991 р. було визнано незалежність Латвії, Литви та Естонії. 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі лід Брестом керівники Росії, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій констатувалося, "що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права та геополітичної реальності припиняє своє існування".

83. Політичний розвиток Чехословаччини у 1980-х - на поч. 1990-х років.

У 70-х роках було проголошено курс на побудову розвинутого соціалізму. Єдиною організацією, що протестувала проти існую-чих порядків, стала політична група "Хартія-77". Діячі культури і науки, які входили до цієї організації, у січні 1977 р. виступили з маніфестом, в якому вимагали від ке-рівництва ЧССР дотримання конституції, звільнення по-літв'язнів, виведення радянських військ і т. д. У першій половині 80-х років економічне становище в країні погіршилось. Керівництво ЧССР прагнуло зберег-ти адміністративно-командну систему, хоча у 1987 р. від-булися зміни у керівництві (генеральним секретарем ЦК КПЧ став М. Якеш).

Революційні події, які отримали назву "оксамитової" революції, розпочалися 17 листопада 1989 р.: у Міжнародний день студентів на вулиці Праги вийшло майже 50 тис. студентів. Міліція вдалася до жорстких заходів при роз-гоні демонстрантів, що призвело до страйку. До студентів приєдналися театральні діячі та учні професійних училищ і технікумів. Наступного дня з ініціативи " Хартії-77" виник "Громадський форум ", який об'єднав ряд опозицій-них груп. Підтримку "Громадському форуму" надала Соціалістична партія. Апогею антиурядовий рух досяг 25 листопада, коли на Летенському полі у Празі зібралося 750 тис. чол. Глава католицької церкви у Чехословаччині кардинал Франтішек Томашек заявив, що церква — на боці народу. 27 листопада Федеральні збори ЧССР виключили з конституції статтю 4 про керівну роль КПЧ. Було при-йнято рішення почати переговори про вивід радянських військ (80 тис. чол.) t Чсхословаччинн, створено уряд на чолі з Маріаном Чалфою.

У кінці 1989 р. президентом країни став Вацлав Гавел — лідер " Хартії-77" і "Громадського форуму". Голо-вою Федеральних зборів обрали О. Дубчека. 1990 рік започаткував новий етап у розвитку Чехо-словаччини. У травні було прийнято закон про вільне під-приємництво, а в червні проведено перші вільні вибори і сформовано новий уряд, який здійснив радикальні еко-номічні реформи. 1 грудня 1990 р. законодавчим порядком було змінено федеральний устрій, переглянуто компетенцію федеральних і республіканських органів. Змінилась назва країни — вона почала називатися Чехо-Словацькою Феде-ративною Республікою (ЧСФР).

На початку 1991 р. було здійснено лібералізацію цін.. Крона стала внутрішньо конвертованою грошовою оди-ницею. Зміни в економіці спричинили безробіття, особливо у важкій промисловості. Розбіжності у поглядах словаць-ких і чеських політичних сил призвели до нового загост-рення національних проблем. У Словаччині почали браги гору думки про повну незалежність республіки. Після дов-гих переговорів було прийнято рішення про розділ ЧСФР. 1 січня 1993 р. на карті Європи з'явилися дві нові держа-ви — Чехія і Словаччина.

84. Падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини.

Першим імпульсом до активізації боротьби проти то­талітаризму стали результати виборів 7 травня 1989 р. до місцевих органів влади, явно сфальсифіковані владними структурами. Ніхто не вірив, що 98,85 % всіх голосів були подані за єдині списки Національного фронту НДР. Групи інакодумців стали об'єднуватися в широкий рух — "Новий форум", якому влада відмовила в реєстрації під приводом анти-конституційності. У відповідь німці масово почали "голосувати ногами", тобто втікати до ФРН. Цьому сприяло відкриття угорсько-австрійського кордону.

Листопада відбулася півмільйонна маніфестація в Берліні. Її учасники вимагали політичних прав і свобод, різко засуджували керівництво. 7—8 листопа­да в повному складі пішли у відставку уряд і Політбюро ЦК СЄПН. Ніщо вже не могло зупинити наростання анти-тоталітарної демократичної революції. У багатьох містах НДР проводилися масові маніфестації та мітинги анти-то­талітарного характеру. І влада почала відступати. У ніч з 9 на 10 листопада було відкрито кордон з ФРН, упала Берлінська стіна. 13 листопада уряд очолив Г. Модров.

Г. Модров 1 лютого 1990 р. висунув триетапний план об'єднання Німеччини: від співробітництва обох країн у різних галузях, особливо економіці, через конфедерацію до утворення насамкінець Німецької Федерації чи Німецького Союзу. Але для східних німців та їхніх нових політичних партій такий тривалий шлях був неприйнятним.

31 серпня було підписано договір про об'єднання Німеччини. 12 вересня у Москві договором 2 + 4 СРСР, США, Англія та Франція як держави, що несли відпові­дальність за долю Німеччини після 1945 р., підтвердили її об'єднання. Німецькі кордони на Сході по Одеру і Нейсе визнавалися остаточними. А 3 жовтня 1990 р. відбулося саме об'єднанн я.

85. Розпад СФРЮ і утворення на її території нових держав.

Поглибленню кризи сприяла також і політична система Югославії, яка грунтувалась на Конституції 1974р. Децен-тралізація економіки, послаблення ролі партії та система розв'язання спірних питань шляхом взаємних домовленос-тей сприяли посиленню ролі республік і, відповідно, фор-муванню місцевих, республіканських, етнічних політичних еліт. Зміцненню єдності держави не допомогло і домінування у державних структурах сербів.

Й. Броз Тіто, який з 1974 р. обіймав пости президента СФРЮ. Пошук шляхів виходу з кризи вказав на необхідність проведення економічних і політичних реформ та реформ у Союзі комуністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні почалося проведення еконо-мічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим кроком на цьому шляху стало подолання інфляції і пере-творення динара (грошової одиниці) у конвертовану ва-люту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Детонатором міжетнічних сутичок стали події в авто-номному краї Косово (заселеному переважно албанцями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х p., коли почалися масові виступи проти засилля сербської меншини (серби займали усі державні посади в краї).

У 1989 р. в усіх республіках були створені опозиційні партії, навесні 1990 р. на виборах у Словенії та Хорватії перемогли національні коаліції.

Листопадові вибори 1990 р. привели до влади прокомуністичні (просербські) сили в Сербії, Чорногорії, Бос-нії, Герцеговині та Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де владу здобули наці-оналісти, прийняли нові конституції і заявили про на-мір вийтиз федерації. На референдумах у Словенії(80% — за) та Хорватії (95% — за) переважна більшість населення висловилася за незалежність. Союзне керівництво, в яко-му переважали серби, виступило за збереження єдності у будь-який спосіб.

Після прийняття рішення про вихід з Югославії (чер-вень 1991р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почалися бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було наказано зберегти територіальну цілісність Югославії.

Після поразки ЮНА у Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби за допомогою союзної армії виступили зі зброєю в руках, встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.

Після міжнародного визнання країни Сербія автоматично ставала агресором, оскільки її війська знаходились на території суверенної держави. Проти неї було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

У квітні 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утво-рення нової держави — Союзної Республіки Югославія. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 1/3 населення; хорвати (католики) та серби і хорвати, які сповідували іслам.

Сербська частина населення, очолювана Радованом Караджичем, прагнула приєднання БІГ до СРЮ; мусульманська, очолювана Алієм Ізитбеговичем, — незалежності; хорватська — приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка від-значалась особливою жорстокістю, етнічними чистками, створенням концтаборів. Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серії ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БІГ.

Здавалося, війна на Балканах скінчилась, але в лютому 1998 р. загострився конфлікт в Косово— автономному краї Сербії, автономію якого було ліквідовано в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова гро-мадськість стала набік албанців. У березні 1999 р. об'єд-нані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Зрештою, ке-рівництво СРЮ вивело з краю війська, а на їх місце було введено миротворчі сили.

Новий конфлікт на Балканах спалахнув у Македонії (бе-резень 2001 p.). Албанські екстремісти (албанці склада-ють третину населення країни) розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албан-цями державотворчої нації, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення.

З 2003 р. припинила існування Союзна Республіка Югославія, на її місці постала конфедерація Сербії і Чорногорії. Подальшу долю цього утворення повинен вирішити референдум.

Для покарання винних у тривалому конфлікті на теренах колишньої Югославії було створено Міжнародний трибунал. Одним з головних звинувачених став колишній президент Сербії С. Мілошевич.

86. Перехід від військової диктатури до демократії в країнах Латинської Америки у 1980-1990-х рр.

Кардинальні зміни, що відбулися в житті.світового співтовариства за останні деся-тиріччя, не обійшли й Латинську Америку. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винят-ком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою не-спроможність досягти економічних успіхів. Військові дикта-тори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму.

Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60-х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, бага-то хто переконався, що комунізм гальмує розвиток продук-тивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 р. вла-ду захопили комуністи-сандіністи на чолі з "команданте" Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з'явила-ся реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм.

Новим у плані економічної інтеграції став вихід латино-американських країн на світові ринки. Північноамерикансь-ка угода про зовнішню торгівлю (НАФТА) відкриває ринки Канади та Сполучених Штатів Америки для Мексики, а з ча-сом, можливо, й для інших країн.Вихід латиноамериканських країн на нові економічні ру-бежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980— 1990 pp., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750 %, в Аргентині — 3080, Перу - 7500, Болівії - 11 800, Нікарагуа - 14 300 %. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила 430 млрд дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, без-робіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд амери-канських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латино-американців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарек-ли втраченим десятиріччям. Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, ска-сування обмежень, приватизації державних підприємств. Та-рифи на квоти відійшли в минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростан-ня виробництва в Чилі становили 10,4 %, в Аргентині 9 %, у Венесуелі 7 %. Пішла на спад інфляція, її рівень у 1994 р. в Болівії та Мексиці не перевищував 10 %. Водночас створювалися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989—1992 pp. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд дол. На місце само-впевнених генералів приходили відповідальні політики.

Латиноамериканські країни почали переходити до ре-форм не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половини 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загроз-ливого характеру. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція пере-вищувала ЗО %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції у Колумбії дорівнював 20 %. У бага-тьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непо-коїло експортерів. Економічні реформи в Латинській Америці, як і в інших країнах, супроводжувалися загостренням соціальних проб-лем. Населення не бажало миритися зі своїм становищем мешканців бананових республік, не бажало "затягувати пас-ки". Майже 70 млн латиноамериканців мають денний дохід нижчий за 1 американський долар. А тому настійними були вимоги збільшити соціальні витрати: на охорону здоров'я, освіту, забезпечення житлом і т. ін. Характерною особливістю латиноамериканського еко-номічного зростання було те, що воно відбувалося в основ-ному завдяки іноземним інвестиціям.

Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час перевороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. Майже повсюди --в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці — перспективи демократії залежали від успіхів економіки. Протягом 80-х років упали військово-диктаторські режими в 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985—1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994).

Єдиний диктаторський режим на території Ла-тинської Америки — це комуністичний режим Ф. Кастро на Кубі, який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР "братньої допомо-ги" поставило режим у складне становище.

Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноамериканці вважають недопустимими військові режими. Демо-кратія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці в 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піночета і Х'юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, скинули Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.

Дата добавления: 2015-08-17