Січень 1935р Мусоллін підписав з міністром закород справ Франції Лавелем Римські угоди про збереження статусу-кво в Дунайському регіоні, розподіл сфер впливу в Африці. 2 страница

Франція.- організацією "Вільна Франція ", яку створив генерал Шарль де Голль 1940 р. у Лондоні. До руху Опору залучалися різноманітні соціальні прошарки. Мета - звільнення Франції від нацизму. Проте були і розбіжності.

Патріотичні організації французького Опору 1942 р. об'єднали свої бойові групи в "таємну армію", що визнала керівництво генерала де Голля. В листопаді 1942 р. Комуністична партія Франції, що мала вел. вплив у русі Опору, підписала угоду про спільні дії з силами "Франції, що бореться", якими керував генерал де Голль.

1943 р. виникли єдині керівні органи: Національна рада Опору, що стала вищим керівним органом. На місцях - комітети визволення. Всі учасники Опору визнали загальне кер-во розташованого в Алжирі Французького Комітету Національного Визволення (ФКНВ), який з осені 1943 р. одноосібно очолив Шарль де Голль.

У Півн. і Сер. Італії, керівництво рухом Опору здійснювали комітети національного визволення, що склад. з представників демократичних партій. Деякі гірські райони Італії, звільнені від окупантів, перетворилися на своєрідні "партизанські республіки", де повновладними господарями були партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді. Вперше гарібальдійці вступили в бої з гітлерівцями ще восени 1943 р. на півночі Італії. В горах ств. демократичні органи влади на чолі з місцевими комітетами національного визволення.

У Польщі рух Опору набув великого розмаху. Тут не існувало співробітництва з німецькими окупантами ані як політичної, ані як економічної течії. Гітлерівська расистська доктрина мала однією з цілей знищ. польської державності і польської нації. Великий вплив мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). Обидва ці військові формування вели боротьбу з окупантами, хоча між ними існували серйозні розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього устрою Польщі, що переростали у відверто ворожі відносини.

У серпні 1944 р., не очікуючи підходу радянських військ, Армія Крайова підняла повстання у Варшаві, безжально придушене німцями практично на очах у Радянської Армії. Однак вирішальним у ставленні Москви до повсталої Варшави була та обставина, що боротьбу вели бойові частини, підпорядковані лондонському емігрантському урядові.

Народи Чехословаччини чинили дедалі більший опір окупантам. Великого поширення набув саботаж на військових заводах, здійснювалися диверсії на залізницях, електростанціях. У країні зростало єднання всіх патріотичних сил незалежно від партійної та релігійної приналежності. В СРСР було створено 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи, що 8 березня 1943 р. прийняв бойове хрещення.

Відразу ж після загарбання радянських земель німцями виникає підпільний і партизанський рух. 30 травня 1942 р. створюється Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. На-прикшці серпня до Москви на нараду були викликані керівники найбільших партизанських з'єднань, ле було намічено конкретні плани по боротьбі з ворогом.

Найбільші групи і об'єднання партизан діяли в Ленінградській, Смоленській і Орловській областях Росії, у Білорусі, східних і північних областях України. Влітку і восени 1942 р. партизани стримували до 24 ворожих дивізій. Масові удари по залізницях у Білорусі, Смоленській та інших областях досягай апогею у серпні 1943 р., коли партизани розпочали "рейкову війну".

Патріотичний і антинацистський рух Опору відіграв визначну роль у перемозі над фашизмом і нацизмом.

73. Завершальний етап Другої світової війни (1944-1945 рр.). Ялтинська та Потсдамська конференції.

На кінець 1944 р. США фактично знищили японський флот, що на даному театрі бойових дій мало визначальний характер. Отримана на морі перемога дала змогу США звільнити від японських військ Філіппіни та ряд тихоокеанських островів. Навесні 1945 р. англійські війська вибили японців з Бірми. Американські «літаючі фортеці» (Б-17, Б-29) розпочали систематичні бомбардування японських островів. Один з американських генералів запевняв, що Японія незабаром повернеться у кам’яний вік.
6 серпня 1945 р., за два дні до передбачуваного вступу СРСР у війну з Японією, з важкого американського бомбардувальника Б-29 на японське місто Хіросіма було скинуто атомну бомбу. 9 серпня цей «експеримент» повторили над містом Нагасакі. Загальна кількість жертв досягла 200 тис. осіб. Виправдати застосування атомної зброї проти мирних жителів неможливо. Ці акції диктувалися не воєнною, а політичною необхідністю – продемонструвати прагнення керівництва США встановити свою гегемонію у післявоєнному світі. Ще 5 квітня 1945 р. від імені радянського уряду японському послу в Москві було зроблено заяву про те, що СРСР денонсує пакт про нейтралітет з Японією. Про мотиви денонсації говорилося, що «обстановка змінилася докорінно… Японія, союзниця Німеччини, допомагала останній у її війні проти СРСР. Крім того, Японія воює зі США і Англією, які є союзниками Радянського Союзу». У самій Японії ця заява спричинила зміну уряду. 8 серпня 1945 р. СРСР оголосив війну Японії.
Відповідно до своїх планів основний удар радянські війська завдали по Квантунській армії, яка дислокувалася в Маньчжурії і налічувала 1,1 млн осіб. Загальне керівництво військами здійснював О. Василевський. У боях брали участь війська Монгольської народно-революційної армії. Радянським військам доводилося долати гори, річки, тайгу, болота, напівпустельні степи. Фанатично налаштовані японські частини завзято чинили опір, особливо підрозділи смертників. Незважаючи на це, Квантунська армія за короткий термін була розгромлена. 14 серпня японський уряд прийняв рішення про капітуляцію. Під ударами Червоної Армії японські війська склали зброю. У полон було взято близько 610 тис осіб. 1 вересня радянський десант висадився на південні острови Курильської гряди. Уся кампанія радянських військ проти Японії тривала 24 дні. Утрати японських військ складали 84 тис, радянських – 12 тис. убитими.
2 вересня 1945 р. у Токійській бухті на борту американського крейсера «Міссурі» у присутності представників країн, що брали участь у війні з Японією, відбулася церемонія підписання акта про беззастережну капітуляцію Японії.
Закінчення війни проти Японії передбачало укладення мирного договору з нею. Проте США, порушивши свої попередні домовленості відмовились передати підготовку мирного договору з Японією Раді міністрів закордонних справ, відкладали вирішення питання про; мирне врегулювання в Тихоокеанському басейні. Японія і захоплені нею території були розділені на окупаційні зони між США, СРСР, Англією, Китаєм. Власне Японія потрапила в американську окупаційну зону і 6 вересня 1945 р. американські, війська висадилися на її території.

Кримська і Потсдамська конференції та їх значення
Кримська(Ялтинська) конференція
Дата 4 – 11 лютого 1945 р.
Лідери країн — учасниць В. Черчілль, Й. Сталін, Ф. Рузвельт
Основні питання
Німецьке Визначені зони майбутньої окупації Німеччини військами СРСР, Великої Британії, США, Франції. Берлін виділявся в особливий район, який окуповувався військами чотирьох держав. Управління Німеччиною мала здійснювати Контрольна Рада союзників, яка включала головнокомандуючих окупаційними військами. Німеччина мала сплатити репарації у сумі 20 млрд доларів. Досягнута домовленість про роззброєння і розпуск збройних сил Німеччини, установлення контролю над воєнною промисловістю, заборону нацистської партії, покарання військоих злочинців
Польське Західний кордон Польщі визначався уздовж річок Одер і Нейсе. Західна Україна і Західна Білорусія залишалися у складі СРСР. Радянський союз погоджувався визнати польський Тимчасовий уряд національної єдності, який мав провести в країні вільні вибори
Японське СРСР зобов’язувався вступити у війну з Японією не пізніше ніж через три місяці після розгрому Німеччини на умовах приєднання Південного Сахаліну, Курильських островів, прав на оренду Порт-Артура і спільну експлуатацію разом із Китаєм залізниць у Маньчжурії
Інші Прийняття рішення про скликання установчої конференції ООН для вироблення статуту міжнародної організації для підтримки миру та безпеки. Визначено основні принципи діяльності організації, її структура. Прийняття «Декларації про визволення Європи, у якій говорилося, що союзні держави будуть узгоджувати свої дії під час вирішення політичних, економічних проблем післявоєнної Європи
Потсдамська конференція
(17 липня – 2 серпня 1945 р.) Й.Сталін, Г.Трумен, який став президентом США після смерті Ф.Рузвельта, У.Черчілль
(з 28 липня новий прем’єр-міністр К.Еттлі)
Принципи мирних договорів: демілітаризація, денацифікація, декартелізація, демократизація

1.Узгоджені і схвалені загальні принципи окупаційної політики: денацифікація, демілітаризація, демократизація і декартелізація.
Створення Міжнародного трибуналу для покарання головних воєнних злочинців.
2.Радянському Союзу передавалися території колишньої Східної Пруссії з містом Кенігсбергом. Кордони Польщі встановлювалися згідно з домовленостями на Ялтинській конференції. Підтверджувалися умови вступу СРСР у війну з Японією. Створення постійного органу – Раду міністрів закордонних справ (США, СРСР, Великобританії, Франції, Китая) для узгодження питань, які мають спільний інтерес. РМЗС у першу чергу мала підготувати проекти мирних договорів з Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною і Фінляндією.

74. «Холодна війна»: причини, перебіг, наслідки..
Після, закінчення Другої світової війни сталінське керівництво Радянського Союзу сподівалося встановити свій контроль у країнах, звільнених Радянською армією, привести до влади комуністичні уряди і в такий спосіб створити навколо себе зону з дружніх І залежних від СРСР держав.

Отже, "холодна війна" мала як внутрішні, так і зовнішні причини.
Внутрішні причини:
1) зростання впливу військовиків на внутрішньо- та зовнішньополітичний курс СРСР та США:
2) мілітаризація за роки другої світової війни економіки (створення військово-промислового комплексу), суспільних інститутів і масової свідомості;
3) пошук зовнішньополітичного "ворога" як засіб консолідації суспільства.
До зовнішніх причин належать:
1) перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення між ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;
2) встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку США;
3) боротьба за "сфери впливу" між СРСР і США в різних регіонах світу.
Хронологічно "холодну війну" можна переділити на два основні періоди: 1) 1946-1975 рр.; 2) 1979 — кінець 80-х рр.

Першою серйозною сутичкою в Європі стала "берлінська криза". Вона виникла 1948 р. після введення у західній частині Німеччини нової грошової одиниці. Радянська сторона розцінила цю акцію як крок, що веде до розколу країни.

Міжнародна напруженість зростала, "холодна війна" кілька разів перетворювалася на "гарячу". У 1950—1953 рр. розгорнулися бойові дії на Корейському півостровів.
ЗО листопада 1950 р. президент Трумен заявив, що США готові використати всі військові засоби аж до ядерної зброї. Вперше виникла небезпека переростання локального конфлікту в ядерну війну. І все ж здоровий глузд ВИЯВИВСЯ СИЛЬНІШИМ од військових і політичних амбіцій.

Ще одна серйозна загроза світові виникла 1962 р. під час Карибської кризи.
США різко негативно поставилися до революції на Кубі. У 1961 р. вони підтримали висадження контрреволюційних груп на територію Куби. Ф. Кастро звернувся по допомогу до СРСР. Радянське керівництво вирішило розмістити на острові ядерні ракети середнього радіуса дії. Довідавшись про це, президент Дж. Кеннеді оголосив про встановлення з 22 жовтня 1962 р. морської блокади Куби і про огляд усіх радянських кораблів, які пливли до острова. Водночас радянські та американські війська було приведено у стан бойової готовністі. Ніколи раніше небезпека ядерної війни не була настільки реальною, як у ті дні.

75. Утворення КНР: особливості внутрішньої та зовнішньої політики.

1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун у Пекіні проголосив утворення Китайської На-родної Республіки. Протягом наступного року комуністи завершили розгром військ Гоміндану на континентальній частині країни. Тривала громадянська війна в країні, що з перервами тривала майже всю першу половину XX ст., закінчилася перемогою комуністів.З 1953 р. Китай обрав курс на індустріалізацію та націоналізацію приватної власності, яку було завершено у кінці 1955 р. Перший п'ятирічний план був успішно вико-наний (1953-1957 pp.). Значну допомогу КНР надав СРСР. У 1958 р. Мао виступив з ініціативою форсувати економіч-ний розвиток і здійснити "великий стрибок" з метою по-будови комуністичного суспільства.

Після смер-ті Мао Цзедуна у партійному і державному керівництві гору взяли помірковані діячі Комуністичної партії Китаю ("прагматики"). Вони пропонували спрямувати всі зусил-ля на практичну модернізацію країни, аби вивести її в число передових. Реформи у сільському господарстві: землю комун було поділено порівну між селянськими сім'ями і передано їм в аренду; створювався сімейний підряд; з 1984 р. селянам дозволялося продавати залишки продукції на ринку після виконання державного замовлення; підвищено державні закупівельні ціни; створено мережу малих сільсько-господарських підприємств із переробки продукції та під-собні промисли.

Реформи у промисловості', на держпідприємствах вво-дилися госпрозрахунок та економічні стимули праці; заохочувалась індивідуальна трудова діяльність; створюва-лись невеликі приватні підприємства у торгівлі, сфері об-слуговування і легкій промисловості; запроваджувалась оренда. З метою залучення іноземних інвестицій для модер-нізації китайської промисловості та впровадження нових технологій і підготовки кваліфікованих кадрів створюва-лись вільні економічні зони.

Китай став одним із найбільших експортерів. Підвищився життєвий рівень населення. Особливістю китайських реформ є те, що вони не торк-нулися політичної сфери. У Китаї при владі залишається Комуністична партія. Спроби демократичних сил вирішити питання політич-них реформ завершилися кривавим побоїщем на площі Тяньаньмень у 1989 р. Важливою політичною подією в країні стала передача влади "старим поколінням керівників" "молодшим", які продовжили прагматичну політику.З початком XXI ст. Китай продовжує демонструвати значний прогрес. Важливим успіхом республіки став пер-ший політ китайського космонавта (2003 p.): Китай — тре-тя країна, що самостійно здійснила подорож людини в космос.

76. Японія: особливості політичного та соціально-економічного розвитку після Другої світової війни.

У 70-х роках Японія вступила в смугу труднощів. Оскільки з 1955 р. при вла-ді незмінне перебувала ЛДП, питання про прем'єр-мініст-ра фактично почало вирішуватись не в парламенті, а в са-мій партії. У ній склалося кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно вирішували питання складу уряду. Так виник сприятливий грунт для зловживань та корупції. Найбіль-шим скандалом була справа "Локхід", яка закінчилась ареш-том і засудженням прем'єр-міністра Танаки. Це послабило авторитет ЛДП. У 1993 р. суперечки всередині партії ви-кликали розкол, і на парламентських виборах вона зазнала поразки. До влади прийшов блок опозиційних партій. Уряд очолив колишній член ЛДП М. Хосокава. На початку 1996 р. ЛДП повернула собі посаду прем'єр-міністра, але колишньої могутності та авторитету вже не має: для фор-мування уряду вона змушена вступати в коаліції з іншими партіями.

У 80-х роках змінились акценти у зовнішній політиці Японії. У відносинах із СРСР вона зайняла жорсткішу по-зицію. Питання розширення економічних зв'язків тісно по-в'язувалось із вирішенням територіального питання. Япо-нія намагається стати постійним членом Ради Безпеки ООН і відгравати вагомішу роль на світовій арені. Однак Япо-нія проводить обережну зовнішню політику, віддаючи пе-ревагу традиційним зв'язкам.

Японське "економічне диво". З середини 50-х років почалося п'ятнадцятирічне феноменальне зростання японсь-кої економіки, у результаті якого невпізнанне змінилась як сама Японія, так іїї роль у світі. Темпи економічного зростан-ня країни були найвищими серед держав Заходу. У 1961-1970 pp. вони складали 11% щороку. У 1968 р. Японія посі-ла друге місце у західному світі за обсягом національного валового продукту і вийшла на перше місце з виробництва сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки, фотоапаратури. У 1981 р. стала пер-шою у виробництві легкових автомобілів.На тлі економічного зростання відбулася політична ста-білізація життя країни. З 1955 р. при владі незмінно пе-ребуває ДЦП, яка у внутрішній політиці дотримується курсу на розвиток ліберальної демократії та соціальне спрямо-ваної економіки, у зовнішній — на співробітництво зі США. Головною опозиційною партією є Соціалістична партія Японії, яка виступає за нейтралітет країни.

Економічна криза 70-х років та її наслідки завдали Япо-нії відчутної шкоди. Уряд і японський бізнес приступили до реалізації програми структурної перебудови економі-ки. Центр ваги було вирішено перенести з енерго-і матеріалоємних галузей у наукоємні, які, попри незначні сировинні та енергетичні затрати, потребують кваліфіко-ваних інженерів та робітників. Реалізація цієї програми спричинила зростання державних витрат та інфляцію. У 1982 р. уряд Японії обрав антиінфляційний курс, ско-рочуючи державні витрати та сприяючи розвитку ринко-вих відносин. Було знижено податки з підприємців, почалася приватизація залізниць і телекомунікацій. Зіткнувшись у роки кризи зі спробою багатьох країн обмежити японсь-кий експорт товарів, японський бізнес приступив до екс-порту капіталів, створюючи виробничі потужності в інших країнах. У 80-х роках Японія стала одним із найбільших світових інвесторів, а наприкінці 90-х років опинилась пе-ред загрозою фінансової кризи, яка завдала серйозного удару не лише по самій Японії, а й країнах Далекого Сходу та Південно-Східної Азії.

77. Близькосхідна криза: ґенеза та основні етапи.

Для підриву єдності арабських держав, ослаблення їх антиімперіалістичної і антисіоністської боротьби ворожі ним сили загострювали і намагалися використовувати в своїх цілях труднощі економічного розвитку арабських країн.

5 червня 1967 ізраїльських озброєних сил провокаційно вторглися в межі ОАР, Сірії і Йорданії і потім окуповували значну територію цих країн. Спираючись на підтримку США і інших імперіалістичних держав, Ізраїль пред'явив арабським державам ряд ультимативних вимог, ухвалення яких означало б повну капітуляцію цих держав. Проте Ізраїль і сили імперіалізму і світового сіонізму, що стоять за ним, не змогли добитися здійснення своїх головних цілей: повалити прогресивні режими в ОАР і Сірії і т.ч. підірвати визвольний рух арабських народів. Правителі Ізраїлю, підтримувані світовою реакцією, зокрема сіоністськими кругами, продовжували ухилятися від виконання вимог миролюбних народів про близькосхідне врегулювання на основі виведення військ зі всіх захоплених арабських земель і вирішення комплексу інших питань арабо-ізраїльського конфлікту відповідно до резолюцій ООН (резолюція Ради Безпеки від 22 листопада 1967, а також резолюція Генеральної Асамблеї від 11 грудня 1948 про палестинських біженців, резолюції Надзвичайної сесії від 4 і 14 липня 1967 і Ради Безпеки від 21 травня 1968 і 3 липня 1969 про Єрусалим, і ряд ін.).

Певною мірою новим моментом в Би. до. з'явилася розбіжність, що намітилася, у позиції імперіалістичних держав. Франція, що почала в 60-і рр. проводити в системі НАТО самостійну політику, засудила ізраїльську агресію, наклала ембарго на вивіз зброї до Ізраїлю і, на відміну від інших країн — членів НАТО, з розумінням віднеслася до точки зору арабських держав по питаннях врегулювання. Позиції СРСР і Франції по цих питаннях помітно зближувалися, що мало певне позитивне значення в період консультацій представників чотирьох держав — СРСР, Франції, США і Великобританії, що почалися 3 квітня 1969 в Нью-Йорку в цілях пошуку шляхів для мирного політичного врегулювання на Близькому Сході. Близькосхідні проблеми по суті не сходили з порядку денного основних органів ООН. У періоди загострення суперечностей на Арабському Сході скликалися тричі (1956, 1958, 1967) надзвичайні і тричі (1947, 1948, 1961) надзвичайні спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН. При розгляді всіх проблем, пов'язаних з Би. до., у ООН Радянський Союз і інші соціалістичні держави незмінно виступали в захист інтересів арабських народів, що допомогло їм вистояти в боротьбі з імперіалізмом, колоніалізмом, з агресивними устремліннями Ізраїлю і міжнародного сіонізму.

Разом з тим агресивність імперіалістичних держав і експансіонізм правлячих кругів Ізраїлю не дозволили миролюбним силам добитися такого ослаблення Б. до., яке перетворило б цей район на зону міцного і тривалого миру. Ізраїль за допомогою США, ряду інших імперіалістичних держав і кругів міжнародного сіонізму створив на Близькому Сході на початок 70-х рр. обстановку безперервних озброєних провокацій і фактичного стану неоголошеної війни проти арабських держав. Восени 1970 були спровоковані криваві події в Йорданії з метою розгрому руху опору палестинських арабів, що діяли проти Ізраїлю, і створення приводу для можливого втручання імперіалістів і ізраїльських сіоністів в справи арабів. Це викликало різкі протести арабської і світової громадської думки і офіційне попередження СРСР про неприпустимість подібного втручання. Укріплюючи за підтримки соціалістичних країн свої озброєні сили, ОАР, Сірія і інші арабські держави чинять наростаючий опір агресорам. Значно посилилася визвольна боротьба на окупованих Ізраїлем арабських територіях. Продовжується процес зміцнення міжарабської солідарності. Помітне посилення загального антиімперіалістичного фронту арабських держав відбулося в результаті революцій 1969 в Судані і Лівії. Дії агресорів, їх небажання врегулювати мирними політичними засобами Б. до. різко засуджуються світовою громадськістю.

78. Кінець колоніальної системи: процес деколонізації в Африці та Азії.

Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.

Передумовами і причинами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; великий вплив на визволення країн справила "холодна війна", яка давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла падінню колоніалізму.

На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави – Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.), В’єтнам (2 вересня 1945 р.), яку вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.

Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція – незалежність Тунісу й Марокко.

На другому етапі (кінець 50-х–60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.

У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. – Уганда, у 1963 р. – Кенія, у 1964 р.– Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. – Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973 р.). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 р.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі.

На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. – над Макао.

79. Науково-технічна революція в країнах Заходу: етапи та досягнення.

Термін «науково-технічна революція» вперше запровадив у науковий обіг Дж. Бернал у книзі «Світ без війни», що вийшла в СРСР. З середини 50-х років настав період науково-технічної революції і першою країною стали Сполучені Штати. Розширився фронт наукових досліджень, набагато зросли капіталовкладення в економіку.

Характерною рисою соціально-економічного розвитку НТР в 50-ті роки була помітна зміна структури робочої сили: зменшувалося число робітників на виробництві.

Такі винаходи минулого століття як ядерний реактор (1942), транзистор (1948), лазер (1960) створи­ли базу сучасного виробництва:. Наприкінці 50-х - на почат­ку 60-х років розпочався новий етап НТР. Особливо швидко розвивалися хімія та хімічні технології, атомна промис­ловість космонавтика. Най­кращі результати дала НТР у країнах з розвинутою економікою. Науково-технічну революцію спричинила насамперед конкуренція - головний двигун розвитку виробництва в умовах економічної свободи.

Через НТР швидко розвивалися новітні галузі промисловості (виробництво пласт­мас, електронно-обчислювальної техніки, ракетобудування). Почали використовуватися нові види енергії — атомна, плазмова, сонячна. Докорінні зміни відбулися і в тра­диційних галузях: металургійній, машинобудівній, текс­тильній. Виник новий елемент продуктивних сил — керуючі машини, пристрої, що давали можливість автоматизувати виробництво.

НТР спричинила "зелену революцію " у сільському гос­подарстві. Працю людини все більше замінює праця машин, людина звільняється не лише від ручної праці, а й від виконавських функцій.

У комп'ютерній сфері революцію здійснили американці С. Джобс і С. Возняк, які у 1976 р. створили перший персональний комп'ютер - "Apple". Він складався із системного блока, монітора та клавіатури (не було тільки "мишки"). У 1981 р. фірма "Ай-Бі-Ем" випустила досконалішу модель, яка мала швидкодіючий процесор, але найважливіше - зручне програмне забезпечення, створене компанією "Майкрософт. Саме цей рік вважають часом народження персонального комп'ютера (ПК).

На комерційний успіх "Ай-Бі-Ем" С. Джобс відповів створенням нового комп'ютера "Макінтош", на моніторах якого уперше з'явились іконки і який був доукомплектований "мишкою". Ідею "іконок" використав Білл Ґейтс із "Майкрософт" для створення комп'ютерної програми Windowс. Згодом ПК почали обладнувати принтерами, сканерами. З допомогою модема вдалося через звичайну телефонну мережу вдалося підключати комп'ютери між собою. Модем у 19883 р. відкрив шлях до створення інформаційної мережі Інтернет - "www".

Також зроблено прорив і в інших технологічних галузях: з'явилися кишенькові калькулятори (1971), цифрові камери (1975), компакт-диски (1980). У 1979 р. фірма "Соні" розпочала виробництво портативних касетних магнітофонів (плеєрів) "Соні-Вокмен", що мали на Заході величезний успіх. Незабаром у вільний продаж надійшли відеомагнітофони, відеокамери, удосконалені фотоапарати. У 1990-х рр. шведська фірма "Еріксон " випустила перші персональні мобільні радіотелефони, що дало поштовх до створення систем стільникового зв'язку. У 1 996 р. фінська компанія "Нокія" випродукувала телефони нового покоління - смартфони, для яких властиві додаткові, окрім спілкування, функції.

Дата добавления: 2015-08-17