Об’єднання Італії та Німеччини

· Після поразки революцій 1848-1849 pp. Італія та Німеччина залишалися політично роздробленими країнами. Збереження роздробленості заважало розгортанню промислової революції, унеможливлювало гідну участь Італії та Німеччини у міжнародних справах.

· У 50-60-х pp. XIX ст. в Італії та Німеччині з’явилося покоління політичних діячів, яке зуміло успішно вирішити складні завдання утворення національних держав. Для Європи другої половиниXIX ст. об’єднання Італії та Німеччини стало уособленням держав-націй, які здобули собі право на існування значною мірою завдяки силі зброї.

52. Конституційні реформи 1860-х рр. в монархії Габсбурґів: становлення "системи дуалізму.

У середині ХІХ ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої економічної та політичної кризи. Протиріччя між окремими частинами імперії, особливо між Австрією та Угорщиною, які стали особливо відчутні під час революційних подій 1848–1849 років та після поразки Відня в Австро-Прусській війні 1866 року, становили реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав. 21 грудня 1867 року імператор Франц Йосиф I (1848–1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм.

На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Згідно з положеннями нової австрійської конституції рейхсрат — двопалатний парламент — складався з Палати панів і Палати депутатів (всього 525 депутатів). До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит Андрей Шептицький та письменник Василь Стефаник. Палата Депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом та куріальною системою. 1873 року було запроваджено прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Внаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, 1882 року значно зросла кількість виборців, однак уряд відмовився запровадити загальне виборче право. Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права (посилала в парламент 72 депутати). У 1907 році було запроваджено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське і міністерство фінансів. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 року квота встановлювалася у 70 % для Австрії і 30 % — для Угорщини. Австро-угорська угода 1867 року не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були, насамперед, Чехія і Хорватія. З останньою 1868 року, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час послабила протиріччя. Однак із Чехією домовитися не вдалося. Її представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання Чехії, Моравії та Сілезії (так званим землям корони Святого Вацлава) прав, аналогічних угорським. Внаслідок тривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський і німецький та інше), однак повністю вирішити всі протиріччя не вдалося. Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорськими властями. У 1868 році сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариствово ім. Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.

Зовнішня політика Австро-Угорської імперії після поразок у війнах з Німеччиною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. В 1878 році австро-угорські війська окупували Боснію і Герцеговину. Анексія окупованих територій 5 жовтня 1908 року призвела до загострення відносин Австро-Угорської імперії з Росією, результатом чого стало укладення таємної угоди з Німеччиною (7.10.1879). 1882 року до цього договору приєдналася Італія, завершивши, таким чином, створення воєнно-політичного блоку — Троїстого Союзу, спрямованого проти Франції та Росії.

53. Об’єднання Італії: передумови та етапи.

Після революції 1848-1849 pp. Іта-лія залишалася роздробленою країною, більша частина якої пере-бувала під владою австрійських Габсбургов. З-поміж усіх держав Італії конституційний лад у формі обмеженої монархії і деяких буржу-азно-демократичних свобод зберіг-ся тільки в П'ємонті. Король П'є-монту Віктор Еммануїл II з Са-войської династії зберіг як держав-ну символіку триколірний націо-нальний стяг. Важливі для всієї Італії зміни: сталися в 50-ті роки з приходом до влади в П'ємонті глави поміркова-них лібералів, графа Камілло Кавура.Після призначення на посаду пре-м'єра Кавура уряд П'ємонту уклав торгові угоди з провідними євро-пейськими державами, знизив митні тарифи, посприяв будівницт-ву залізниць, шосе, каналів, було зміцнено фінансову систему. 1856 року П'ємонт відкрито виступив на захист національних інтересів Італії і цим самим справив велике вражен-ня на всі соціальні прошарки іта-лійського суспільства.Нагадаємо, що на початку 50-х років XIX століття під час об'єднання Італії утворилися дві течії: респуб-лікансько-демократична і по-мірковано-ліберальна.

1857 року під керівництвом К.Кавура у П'ємонті було створено «Італійсь-ке національне товариство», гаслом якого стало об'єднання Іта-лії на чолі з Савойською династією. Щоб надати йому популярності, до цього товариства запросили народ-ного героя Італії Джузеппе Гарі-бальді, який обійняв посаду віце-голови. Відділи «Італійського На-ціонального товариства» створюва-лися і поза межами П'ємонту, вна-слідок чого воно набуло загально-національного характеру.

Уряд П'ємонту почав шукати союз-ників у боротьбі проти Австрії ще в роки Кримської війни 1853—1856 років, коли італійські війська вис-тупили на боці Франції проти Росії. За союзництво проти Австрії після цієї війни К.Кавур обіцяв Наполео-ну III Савойю і Ніццу. Війна між П'ємонтом і Францією, з одного боку, та Австрією — з іншого, поча-лася наприкінці квітня 1859 року. Численна перевага була на боці Австрії, тож до підходу фран-цузької армії Габсбурги сподівали-ся розправитися з військами Вікто-ра Еммануїла II. Однак, скористав-шись залізницею, французи у стис-лий термін перекинули великі сили в Італію. Наприкінці травня 1859 року союзні війська розбили австрійські й оволоділи територією на півночі Італії — Ломбардією. Од-ночасно у Флоренції — столиці Тос-кани — почалося повстання, яке пе-рекинулося на сусідні держави -Парму і Модену. Підтримали по-встання загони Дж.Гарібальді, який у званні генерала вступив до п'ємонтської армії на службу.

У квітні 1860 року вибухнуло по-встання в Палермо, на півдні Італії. На допомогу повстанцям із Генуї були одягнуті здебільшого в червоні сорочки - звідси той термін, що за-кріпився в історії, — «червона тися-ча». На острові Сицилія до них при-єдналися селяни. Скрізь, де відбува-лися бої «тисячі», гарібальдійцям допомагало місцеве населення. На початку вересня 1860 року Гарі-бальді урочисто вступив до столиці Королівства Обох Сицилій - м. Не-аполя. У стислий термін, завдяки ве-личезному патріотичному піднесен-ню війська, Дж.Гарібальді вдалося вигнати з півдня війська Бурбонів. Розмах народної революції змусив тамтешніх землевласників зверну-тися за допомогою до Віктора Еммануїла та К.Кавура. Успіхи, досягнуті Гарібальді на півдні, а також його ба-жання здійснити похід на Рим на-трапили на опір з боку «Італійсько-го Національного товариства». Щоб не дати народним масам завершити об'єднання, приглушити патріотич-ний порив народу, в середині жов-тня 1860 року армія П'ємонту пере-пинила шлях повстанцям. Дж. Гарі-бальді не став до повного вигнання австрійців і французів виявляти опір регулярній національній армії, без боротьби поступившись владою Віктору Еммануїлу II. Наприкінці жовтня 1869 року «Італійське На-ціональне товариство» провело рефе-рендум на півдні Італії. Внаслідок його регіон перейшов під владу Са-войської династії. Невдовзі там було уведено в дію Конституцію – за зразком П'ємонтської 1848 року. В об'єднаній Італії:

—встановлювалася конституційна монархія;

— парламент складався з двох па-лат: сенату і палати депутатів, до якої обиралися особи за досить ви-соким майновим цензом;

— король здійснював виконавчу владу, мав право розпускати парла-мент на власний розсуд;

— судді в судах були незмінні;

— громадянські права надавалися народові тільки формально. Після подій 1860 року об'єднання Італії все ще не завершилося. У Ве-неціанській області панували Габ-сбурги, в Римі влада належала папі Пію IX, який знаходився під охоро-ною французів. 1866 року Віктор Еммануїл II ук-лав договір з Бісмарком про участь Італії у війні проти Австрії. Але зали-шалося найголовніше питання—про Рим. Савойська династія була пов'я-зана договором із Наполеоном III і не могла розпочати звільнення «вічно-го міста». Цю місію взяв на себе Гарі-бальді. Влітку 1862 року він спро-бував провести другу експедицію на Рим, але був тяжко поранений і не зміг продовжити боротьбу. Невдалою була і третя спроба 1867 року.

Лише восени 1870 року після поразки Франції у війні з Пруссією було усунено останню перепону для національного об'єднання. Війська Віктора Еммануїл а II наприкінці вересня увійшли в Рим, який став столицею Об'єднаного королівства, територію папи було обмежено до розмірів його резиденції у Ватикані.

54. Реформи 1860-х- 1870-х рр. у Російській імперії.

До середини ХІХ століття почала про-являтися велика різниця між еконо-мічним та політичним розвитком Росії та Європи. Якщо на Заході вже завер-шувався промисловий переворот, то Росія переживала повільне станов-лення капіталістичного устрою. У першій половині XIX століття збільшилося вивезення сільськогос-подарської продукції за кордон, зріс попит на неї всередині країни. По-чали посилено освоюватися орні землі. Поміщики зменшували се-лянські наділи, у невеликих маєт-ках більше половини селян жили в садибах як дворові або наймити. З обезземелюванням селянські госпо-дарства розорювалися, а це призво-дило до зменшення доходів самого поміщика і державної скарбниці. Маєтки ставали збитковими і по-міщики закладали їх. На розвиток промисловості грошей не вистачало. Лише 1851 року будується перша залізниця між Москвою і Петербур-гом. Почали будувати пароплави, оновлювати військові металооб-робні підприємства. Оскільки більшість селянства була закріпаче-на, не було ринку вільних робочих рук, знижувався рівень життя насе-лення, а з ним звужувався і внут-рішній ринок для промисловості, не вистачало вільних капіталів для її розвитку.

Невдоволення у суспільстві -зрос-тало. Уряд критикували у дворянсь-ких салонах, поміщики сперечали-ся щодо можливих реформ. Части-на дворян, які пристосувалися до нових ринкових відносин і бачили у кріпосництві ганебне явище, де-монстрували бажання вирішити се-лянське питання мирним шляхом. «Кликати Русь до сокири» і шляхом повстання звільнити селянство за-кликав М. Чернишевський. По-разка у Кримській війні виявила, як далеко пішли країни, де відбу-вався промисловий переворот: вони мали новітню зброю, паровий флот, який транспортував війська із Лон-дона до Криму швидше, аніж дохо-дила російська піхота з Петербурга. Загроза перетворення Росії на другорядну європейську державу вимагала докорінних перетворень. Міністр Олександра II П. Валуев писав: «Я переконаний, що для зма-гання з Європою потрібні євро-пейські засоби, як для війни по-трібна європейська зброя». На відміну від колишніх спроб модер-нізації, коли запозичувалися деякі європейські досягнення, тепер пере-творення повинні були зачепити всі сторони життя Росії, виходити з принципів особистої свободи грома-дян і ринкових відносин. Тільки така перебудова могла посприяти збли-женню Росії і Заходу. Олександр І, який прийшов до влади після смерті Миколи І в 1855 році, був змушений почати корінні реформи в Росії.

Першим кроком на шляху до ре-форм стала ліквідація кріпосницт-ва. Олександр II говорив: «Краще ми визволимо селян зверху, аніж очікуватимемо, коли вони самі звільнять себе знизу». Над проектом звільнення селян працював державний «Головний ко-мітет у селянських справах», свої варіанти пропонували місцеві дво-рянські комітети. 19 лютого 1861 року Олександр II підписав законо-проекти: Положення і Мані-фест про ліквідацію кріпосно-го права в Росії. 5 березня вони були опубліковані.

У Маніфесті проголошувалася особиста свобода селян:

— селяни перестали бути власні-стю поміщика;

— могли вибирати місце прожи-вання;

—могли володіти власністю, укла-дати угоди, займатися будь-яким видом торгово-промислової діяль-ності;

— мали право вступати на службу, навчання.

Але автори проекту керували-ся принципом поступовості у прове-денні реформи:

— на невизначений термін збері-галася економічна залежність се-лянства;

— обмежувався вибір господарсь-кої діяльності;

— визнавалося право власності по-міщика на всі його землі. Селяни одержували тільки садибу і польо-вий наділ;

— на дворічний період після рефор-ми складалася уставна грамота, яка регламентувала стосунки поміщи-ка і селян, їхні повинності, розміри наділів;

— селяни ставали тимчасовозо-бов'язаними: виконували встанов-лені законом повинності, доки не укладали з поміщиком угоди про викуп наділу.

Багато хто з поміщиків не по-спішав відмовитися від звичних форм експлуатації. Навіть в 1881 році 15% колишніх кріпаків все ще залишалися тимчасовозобов'язани-ми. Для визначення наділів краї-на поділялася на три зони: чорно-земну, нечорноземну і степову. Для кожної встановлювався розмір по-льового наділу. Закон передбачав можливість урізання селянського наділу, якщо він перевищував уста-новлену норму. Поміщик також мав право залишити собі кращі землі і ділянки. «Відрізки» на користь по-міщика становили 18% надільного фонду, а в чорноземних губерніях, на півдні, у Нижньому Поволжі се-лянське землекористування скоро-тилося на 40%. Така система спри-чинила обезземелювання селян, вони були змушені орендувати ці «відрізки», вносячи за них високу плату або відробляючи поміщикові. За садибу і наділ запроваджував-ся викуп. Розміри викупу переви-щували вартість одержаної землі і повинні були забезпечити такі при-бутки поміщика, які він одержував до реформи. Для пересічного селя-нина розмір викупу був величез-ний. Складаючи угоду про викуп, селянин вносив готівкою 20% від загальної суми, а 80% одразу плати-ла держава. Упродовж 49 років борг із відсотками погашався щорічними викупними платежами. Для держа-ви це було дуже вигідно. Вже до 1881 року вона не тільки повернула ви-трачений кредит, але й одержала 80 млн карбованців прибутку.

Важливою складовою частиною реформи стало зміцнення сільської общини. Надільна земля перебува-ла у колективній власності общини, її не можна було продати; ведення господарства регулював колектив. Збереження общини відображало традиційний уклад російського села. З її допомогою селяни захища-лися від голоду, стихійних лих, від свавілля поміщика. Це було вигід-но д пя держави, бо пов'язані круго-вою порукою селяни забезпечували збирання податків, викупних пла-тежів. Якби не община, була б по-трібна ціла армія чиновників для врядування на селі. Вихід із общи-ни був не заборонений, але дуже важкий. Сільська община з її колек-тивним сходом, круговою порукою, вірою в богообраність царя повин-на була стати ще однією опорою для самодержавства в його боротьбі із революційними республіканськи-ми настроями в суспільстві. Рефор-ма 1861 року визначила шляхи еко-номічного розвитку російського села та соціальні відносини в ньому більш ніж на сорок років. Сучасники називали 60-70-ті роки «епохою великих реформ». З по-чатком перетворень перед країною відкрився шлях розвитку нового, більш демократичного, суспільства. Реформи давали можливість Росії прискорити промисловий перево-рот, розпочати створення індустрі-ального суспільства, формування правової держави.Однак епоха реформ не створила надійних умов для завершення пе-ретворень. Реформи проводила дер-жава згори: насамперед ставилася мета пристосувати існуючий у Росії режим до нових умов. Відтак вони мали половинчастий характер. Ро-сія залишалася самодержавною монархією, Олександр II категорич-но відмовлявся створити загально-російські представницькі збори. Зберігалися дворянська власність на землю, станові привілеї дворян-ства, майнові і громадянські обме-ження селянських прав.

55. Революція 1867-1868 рр. та ліберальні реформи в Японії.

Принизливі поступки сьогунського уряду західним державам і слідом за ними погіршення економічного становища країни викликали зрос-тання незадоволення з боку різних верств населення. «Це наш сьогун посіяв насіння всіх нещасть», - ка-зали японці. В країні спалахували селянські повстання, що почастіша-ли в 60-ті роки. Нерідко їх підтри-мувала міська біднота, яка бунтува-ла проти подорожчання рису. Об'єк-тами ненависті найчастіше ставали «варвари» (тобто іноземці). Опозицію сьогунату — сьогун-ській системі правління — очолили місцеві князі, передусім з південних князівств Сацума і Тьосю. В пошу-ках альтернативи режиму сьогуна-ту вони звернули свої погляди до Імператора як релігійного символу єдності японської нації.

В 1862 р. князь Сімадзу з князів-ства Сацума увійшов зі своїм саму-райським військом в імператорську столицю м. Кіото, аби продемонстру-вати імператору Комею свої вірно-підданські почуття. Це надихнуло інших князів. В Японії ширився рух під гаслом «Шанування імперато-ра, вигнання варварів». В Сацума самураї вбили англійця, а в Тьосю було обстріляно іноземні судна. Сьогун намагався маневрувати, підтримав ідею «вигнання вар-варів». Але в нього не було достат-ньо сил і військової техніки, щоб протистояти флотам західних дер-жав. У 1863 р. англійці піддали нищівному бомбардуванню м. Каго-сіму (Сацума), а в 1864 р. об'єдна-ний флот Англії, США, Франції і Голландії - м. Сімоносекі (Тьосю). В жовтні 1867 р. від імені 15-річного імператора Муцухіто об'єдна-на опозиція поставила сьогуну ви-могу повернути владу «законному правителю». Сьогун на словах пого-дився, а на ділі почав збирати сили для відновлення своєї влади. Але вже на початку 1868 р. його війська зазнали поразки в центрі країни, а восени того самого року — на північному сході. Влітку 1869 р. упала остання твердиня сьогуна на острові Хоккайдо. Влада по всій країні перейшла до рук імпера-торського уряду, створеного 3 січня 1868 р. За давньою традицією було виб-рано девіз правління нового імпе-ратора. Ним стало «Мейдзі» — «Ос-вічене правління». Таке саме най-менування дістав і період царюван-ня імператора Муцухіто (1867— 1912). А події 1867 -1868 pp. стали називатися «Мейдзі ісін»—рестав-рація Мейдзі. Епоха Мейдзі мала поворотне значення в усій японській історії. А почалася вона з далекосяжних реформ. Усе майбутнє Японії, її швидкий економічний розвиток і успішна протидія спробам загарбання з боку західних держав залежали від того, наскільки вправно вона прове-де перетворення, засвоїть досвід європейських країн у політичній, економічній і культурній галузях. Уже в березні 1868 р. імператор уро-чисто пообіцяв: «Знання запозичу-ватимуться в усьому світі, і та-ким шляхом підвалини імперії бу-дуть зміцнені». Першою на черзі була адміністративна реформа, покликана за-безпечити ефективне управління країною. В 1869 р. князі по всій Японії добровільно передали імпе-ратору свої права в князівствах. А через два роки імператор взагалі скасував князівства і поділив краї-ну на префектури, призначивши колишнім князям високі довічні пенсії. Відтак була подолана роз-дробленість Японії. Чиновницький апарат створений був, головним чином, з дисциплінованих, често-любних і освічених самураїв, відда-них імператору. Вслід за цим було проведено військову реформу. В 1871 р. за-сновано імператорську гвардію, підпорядковану безпосередньо уря-ду. Ав 1872 р. створено збройні сили Японії на основі загальної військо-вої повинності. Хоча того ж року уряд скасував привілеї самурайства і зрівняв у правах усіх громадян, саме самураї утворили офіцерський корпус нової армії, привнісши в неї особливий войовничий дух, основою якого був так званий «кодекс бусі-до», який базувався на безумовній відданості імператору і державі. Організаційно армія будувалася за європейським зразком. У військо-вих академіях викладали англійсь-кі та французькі офіцери.Та найбільш значущою для долі Японії стала аграрна реформа 1872 - 1873 pp. Скасовувалася власність князів на землю, власни-ками оголошувалися ті, хто фактич-но розпоряджався землею до момен-ту видання закону, в тому числі -селяни-орендарі. Офіційно дозво-лялася купівля-продаж землі. В 1873 р. було запроваджено єдиний державний податок на землю в розмірі 3% від вартості землі. Рефор-ма стимулювала ефективне викори-стання землі й розвиток капіталіз-му європейського зразка. Серед інших реформ слід відзна-чити: введення загальних для всієї країни судів і законів, оголошення свободи торгівлі й перевезення то-варів, запровадження єдиної валют-ної одиниці - ієни, реорганізацію системи освіти за європейськими нормами. Заохочувалося здобуття освіти за кордоном.

56. Франко-прусська війна 1870-1871 рр. Утворення Німецької імперії.

Завершальним етапом об'єднання Німеччини стала франко-прус-ська війна 1870 -1871 pp. 19 лип-ня 1870 р. імператор Наполеон III оголосив Пруссії війну. Імператор Другої імперії вбачав в Північно-німецькому союзі німецьких держав головного ворога Франції. Ця політи-ка йшла врозріз з намірами Англії. Італія також не збиралася підтримувати Наполеона, який ставив їй пе-решкоди на завершальному етапі об'єднання. Росія, перебуваючи в по-реформеному стані, дотримувалася нейтралітету (невтручання).

Канцлер Німеччини Бісмарк ство-рив усі необхідні умови для війни. Приводом до неї стали престоло-наслідні події в Іспанії. Дипломатич-на служба Бісмарка спровокувала конфлікт, і Франція оголосила війну Німеччині. Розрахунок виявився точ-ним, і Пруссія в очах світової громадсь-кості мала вигляд держави, що оборо-няється. Франція почала активні воєнні дії.

Добре озброєна, маневрена прус-ська армія з 4-го по 6-те серпня завдала перші три поразки, щодало можливість німцям вторгнути-ся в Лотарингію. Невдоволення у Франції, зумовлене першими не-вдачами, призвело до зміни уряду. Наприкінці серпня 1870 р. пруссь-ка армія почала оточення найбільш мобільних військових формувань Франції. Армія маршала Базена була блокована в районі м. Мец. На допомогу Базену поспішали війська під командуванням генерала Мак-Магона. Прусські війська заступи-ли шлях армії, що поспішала на до-помогу, після чого французи ві-дійшли до м. Седан, що на березі р. Маас. Прусський генерал Мольтке обі-йшов французів таким чином, що з одного боку вони були закриті рікою, з другого — бельгійським кордоном. 1 вересня 1870 р. поча-лася битва при Седані. За словами очевидців, французи «билися, як леви, і втікали, як зайці». Наполеон III, який перебував у фортеці, наказав вивісити білі прапори і припини-ти вогонь. 2 вересня 1870 р. він підписав капітуляцію.

4 вересня 1870 р. при величезно-му скупченні народу довкола будин-ку Ратуші було оголошено про по-валення уряду Другої імперії і ство-рення у Франції республіки. Це була Третя республіка в історії країни (Перша - 1793 p., Друга -1848 p.). Почалося формування но-вого уряду, в створенні якого актив-ну роль відіграли представники рес-публіканського напряму і монархі-сти-орлеаністи. Главою нового уря-ду став генерал Трошю. Франко-прусська війна, розпоча-та Францією, для Німеччини була оборонною. Але поступово її харак-тер змінився.

Зі звісткою про про-голошення в Парижі Третьої респуб-ліки Мец практично припинив опір. Маршал Базен від імені Уряду На-ціональної оборони підписав на-прикінці жовтня 1870 р. капітуля-цію. Армія почала здавати зброю. Полонених відправляли в Німеччи-ну. На початку грудня німці почали облогу Парижа. В місті не вистачало продовольства, почався розгул спекуляції. Намагаючись врятувати існу-ючу ситуацію, патріотичні сили Па-рижа в двадцяти округах столиці створили Комітети пильності. Ці органи користувалися довірою робітників, студентів, інтелігенції. Загони Національної гвардії поча-ли закупівлю зброї і продовольства.

Але уряд Трошю 28 січня 1871 р. капітулював, здавши німецьким військам столицю Франції. На початку лютого на неокупо-ваній території в Бордо відбулися вибори до Національних зборів, сформувавши новий.уряд на чолі з істориком і політичним діячем Тьером. В кінці лютого в Парижі він одержав з рук Бісмарка умови майбутнього мирного договору, згідно з яким:

— Франція мала заплатити 5 млрд, франків контрибуції і віддати нім-цям Ельзас і Лотарингію;

— німці отримали право окупува-ти частину території Франції, в тому числі і Париж;

— відхід окупаційної прусської армії з території країни передба-чався в міру виплати контрибуції. Національні Збори, зважаючи на те, що подальший опір може приве-сти до загибелі тисяч французів, ратифікували умови Бісмарка, і 10 травня 1871 р. у Франкфурті був підписаний мирний договір між Францією і Німецькою імпе-рією. Частина парижан сприйняла до-говір із німцями як зраду націо-нальних інтересів Франції. Вони вимагали продовження війни до пе-ремоги. В паризьких округах усе частіше почав лунати заклик до створення Комуни, яка могла б пе-ребрати на себе управління держа-вою. Ця тема найбільше обговорю-валася в батальйонах Національної гвардії, в пресі, афішах. Підштовхував до нових завору-шень і стан економіки: за час війни скоротилося виробництво, в Парижі 32% населення офіційно вважалися безробітними. На думку міських низів, Комуна могла бути єдиним на той час органом, здатним продовжи-ти війну, відбити зовнішню агресію, провести соціальні реформи і позба-вити власності представників монар-хічного ладу і католицької церкви.

57. Росія на зламі ХІХ-ХХ ст.: влада і суспільство.

Масові мітинги і зіткнення з армією відбулися 1 травня 1905 року. У боротьбу втягувалося селянство. Очолюване партією есерів, воно створювало селянські спілки. В червні 1905 р. відбувся І з'їзд Все-російської селянської спілки. Незадоволення охопило армію. У середині червня 1905 р. вибухну-ло повстання моряків броненосця «Потьомкін» на Чорному морі. Ціною великих зусиль повстання вдалося придушити, але політичне напруження в країні не зменшило-ся. Революція продовжувала по-глиблюватися.

Свідченням цього був всеросійський політичний страйк, що спалахнув у жовтні 1905 р. Страйк, що вилив-ся у загальноросійський, почався з виступу московських друкарів, які вимагали підвищення заробітної плати. Але під впливом радикаль-но настроєних студентів страйк став перетворюватися на політичний, масовий. Страйкували робітники, поштово-телеграфні, конторські та інші службовці, студенти Москви, Петербурга, Варшави, інших міст імперії. Кількість страйкарів досяг-ла 2 млн чоловік.

17 жовтня 1905 р. цар Ми-кола II підписав Маніфест, яким «дарував» народу громадянські права—недоторканність особи, сво-боду віросповідання, друку, зборів, об'єднань у партії та громадські організації. Було оголошено про скликання представницького зако-нодавчого органу — Державної думи. Маніфест 17 жовтня відкрив перспективу перетворення Росії на конституційну монархію.

В умо-вах революції 1905 р. вплив лівих радикалів посилився. Під їхнім впли-вом опинилися Ради робітничих депутатів — самоврядні органи, які стихійно виникали для керівництва страйками, але найбільш радикаль-ними лівими, особливо більшовика-ми, вони розглядалися як органи майбутньої влади. 6 грудня Рада ухвалила рішення про:

— початок збройного виступу:

— скинення царського уряду;

— скликання Установчих зборів;

— проголошення демократич-ної республіки.

Повстання почалося загальним страйком, який 7 грудня паралізу-вав життя в Москві. Урядові війська увійшли в місто, а революціонери-дружинники відповіли барикадами і партизанською тактикою. У 1906 р. революційна активність у Росії стала зменшуватися. Уряд поєднував тактику поступок і реп-ресій. Відбулися вибори в І Дер-жавну думу, але вона була, на дум-ку царя, надто лівою, а тому неслух-няною і її розпустили. Тоді було проведено вибори у IIДуму, яка розпо-чала роботу в лютому 1907 р.

Посівши пост Голови Ради мініст-рів, Столипін здійснив ряд реформ, покликаних модернізувати еконо-мічний лад Росії і зміцнити соціаль-ну базу режиму. Земля в Російській імперії не належала селянам за правом приватної власності. Се-лянська община, яка юридичне во-лоділа всією землею, регулярно пе-рерозподіляла земельні наділи.

П. Столипін передусім вирішив ліквідувати селянську общину, хоч вона завжди була однією з підва-лин монархічного ладу. Було ухва-лено низку законів, спрямованих на зруйнування общини. Селяни здобули право виходу з об-щини, могли закріплювати за собою в приватну власність общинні ді-лянки землі або продавати їх.

Аграрна політика П. Столипіна не дістала очікуваної підтримки в суспільстві. Проти неї виступили праві монархічні кола, вбачаючи в знищенні общини замах на основи самодержавства в Росії. Негативну оцінку дістала вона і з боку соціа-лістів, особливо есерів, зацікавле-них у збереженні общини, яка була, на їхню думку, осередком соціаліз-му в Росії. Селяни в своїй масі та-кож не сприйняли столипінські пе-ретворення, побоюючись розорення і невизначеного майбутнього.

58. Система міжнародних відносин наприкінці XIX — на початку XX ст.

Початок 70-х pp. XIX ст. був позна-чений великими змінами в міжна-родній обстановці. Головною причи-ною цього було посилення нерівно-мірності розвитку окремих країн, В Європі найбільш яскраво це вияви-лося в швидкому індустріальному зростанні раніше відсталої Німеч-чини. В політичній роз'єднаності Німеччини й Італії старі держави континенту (Австрія, Росія, Фран-ція) бачили важливу гарантію своєї безпеки. Із появою після франко-прусської війни двох нових великих держав (Німеччини, Італії) пору-шилась існуюча рівновага. Німець-ка імперія, яка перетворилась на могутню військову державу, почала викликати занепокоєння у своїх сусідів. Зростання німецької могут-ності призвело до різкого загострен-ня міждержавних протиріч у Євро-пі, а потому і в усьому світі. Після 1871 р. в Європі запанував «озброєний мир» — такий мир, під прикриттям якого відбувалася підготовкадо війни. Напруженість обстановки зростала в умовах швид-кого промислового і технічного про-гресу, що дало змогу безперервно вдосконалювати зброю. Така обста-новка призводила до постійної гон-ки озброєнь, якої не знала поперед-ня епоха. Кожний крок будь-якої держави у напрямі збільшення військової могутності викликав кро-ки у відповідь інших держав. Дип-ломатичні зусилля європейських урядів були спрямовані на пошук союзників у майбутній війні, загро-за якої повільно, але неухильно на-ростала з кожним роком.

Поразка Франції у війні з Пруссією, втрата нею Ельзасу і Лотарингії, ве-личезна 5-мільярдна контрибуція стали першим джерелом напруже-ності. Франція не могла примирити-ся з ганебною поразкою і в Берліні, побоюючись реваншу, вирішили, що потрібний ще один, тепер вже оста-точний, розгром Франції. В такій си-туації і та, й інша сторони почали інтенсивно шукати союзників. Канцлер Німецької імперії Бісмарк, видатний дипломат свого часу, вольовий і наполегливий по-літик, розумів, що для повної ізо-ляції Франції потрібна сильна коа-ліція на чолі з Німеччиною. Це зав-дання Бісмарк спробував розв'яза-ти шляхом створення Союзу трьох імператорів (1872-1878). Цей Союз (Німеччина, Австро-Угорщи-на, Росія) не міг бути міцним і три-валим, оскільки Росія, вступивши до нього, не відмовилася від під-тримки Франції. «Європі, і перед-усім Росії, потрібна сильна Фран-ція», — сказав російський канцлер О. М. Горчаков. Російсько-турецька війна (1877-1878) і Берлінський конгрес (1878 р.) остаточно підірвали Союз трьох ім-ператорів Росія не отримала підтримки ні Німеччини, ні Австро-Угорщини. Подальша діяльність Бісмарка по ізоляції Франції призвела до ство-рення Троїстого союзу. В 1882 р. було укладено договір між Німеччи-ною, Австро-Угорщиною та Італією. Ця Воєнна коаліція була спрямова-на одним вістрям проти Франції, другим — проти Росії. В основі зближення Франції і Росії були політичні, економічні й стра-тегічні інтереси. Утворення Ні-мецької імперії призвело до різко-го погіршення міжнародного стано-вища Франції - вона на деякий час опинилася у зовнішньополітичній ізоляції. Однак наприкінці 70-х -на початку 80-х pp. стало зрозу-міло, що у разі виникнення війни з Німеччиною, Франції може подати допомогу лише Росія. В Німеччини постійно збільшувався апетит і во-на загрожувала не лише східному кордону Франції, але й західному кордону Росії. Для франко-російсь-кого зближення неабияке значен-ня мали й економічні чинники. На-прикінці 70-х pp. російський уряд одержав перші позики від Франції, яка невдовзі стала головним кре-дитором Росії. В першій половині 90-х pp. франко-російський союз було оформлено консультатив-ним пактом (1891) і таємною воєнною конвенцією (1892). Це забезпечило Франції воєнну допо-могу Росії у разі сутички з Німеч-чиною або Італією, а Росії — під-тримку у випадку нападу Німеччи-ни або Австро-Угорщини.

Для зовнішньої політики Англії другої половини XIX ст. була ха-рактерна так звана політика' «блискучої ізоляції». Ця політи-ка грунтувалася на промисловій і морській (особливо військово-морській) могутності Англії і дава-ла їй можливість не зв'язувати себе жодними рівноправними со-юзами, договорами, угодами і т. п. Послідовним провідником цієї політики був розумний і дуже обе-режний дипломат лорд Солсбері, котрий полюбляв повторювати, що в Англії немає вічних союзників і вічних ворогів, а е тільки постійні й одвічні інтереси. Солсбері неод-норазово відкидав домагання Бісмарка про приєднання Англії до Троїстого союзу, хоч і вважав її головними ворогами Францію че-рез колоніальне суперництво в Азії та Африці і Росію через про-тистояння в Середній Азії. Солс-бері сподівався на конфлікт цих країн з Троїстим союзом, у разі ви-никнення якого Англія займе по-зицію спостерігача.

До певного часу Англія мала ко-ристь від ізоляціоністської політики. Однак в умовах виходу на між-народну арену нових країн, що інду-стріальне розвивалися (Німеччина, Італія, СІЛА, Японія) і мали плани зміцнення своїх позицій у світі, в об-становці поділу Європи на два воро-жих табори подальша ізоляція Англії ставала для неї небезпечною. Розши-рення сфер впливу, тобто здобуття нових джерел сировини і ринків збу-ту, могло відбутися за рахунок поділу величезної англійської колоніальної імперії, розтягти яку були не проти і Німеччина, і Франція, і Японія, й інші. Починався переділ вже поділе-ного світу і закінчувалося гордовите усамітнення Англії. Вона, як і всі, му-сила круто змінювати свою зовнішню політику і виходити з ізоляції. Це при-скорювалося тим, що англо-фран-цузьке й англо-росшське суперницт-во в колоніальній сфері могло бути швидко урегульоване, а англо-німецькі суперечності все більше на-бували антагоністичного (неприми-ренного) характеру і глобальних (все-світніх) масштабів. Наприкінці XIX ст. великі держа-ви почали боротьбу за переділ світу. Міжнародні відносини вступили в новий, більш складний етап свого розвитку. Кінець XIX - початок XX ст. позначені рядом воєн у різних районах світу, що мали одну спільну рису—це були конфлікти, зумовлені боротьбою за колонії і сфери впливу. Навесні 1898 р. почалась іспано-американська війна. Відстала Іспа-нія, яку роздирали внутрішні супе-речності, була скоро розбита. Вона втратила Кубу, яку окупували війська СІЛА, а також острови Пу-ерто-Ріко і Гуам. США здобули Філіппінський архіпелаг, заплатив-ши за нього 20 млн доларів. Основною ареною англо-німець-кого суперництва була Південна Аф-рика. Тут було знайдено алмази, зо-лото. І Лондон, і Берлін поставили собі за мету заволодіти цими багат-ствами, розташованими на території бурських республік Оранжева і Трансвааль. Війна 1899 - 1902 pp. завершилася поразкою бурів, окупа-цією і включенням території бурсь-ких республік до складу Британсь-кої імперії. Однак війна показала слабкість військової організації Англії та її міжнародних позицій. В 1902 р. було підписано англо-япон-ський союзний договір, що означав кінець політики «блискучої ізоляції». В 1904 році Японія почала війну проти Росії. Перемога молодої мілі-таристської японської держави, що набирала силу, стала свідченням політичної й економічної деградації російського суспільства. Війна завер-шилась підписанням Портсмутсько-го миру (23 серпня - 5 вересня 1905 р.), за яким Японія здобула Південний Сахалін, Порт-Артур і право проникнення в Маньчжурію. Над Південною Кореєю було вста-новлено японський протекторат. На початку XX ст. відбувається нормалізація відносин між Англією і Францією. Після урегулювання анг-ло-французьких розбіжностей з коло-ніальних питань розвиток міжнарод-них відносин пішов шляхом утворен-ня нового (після Троїстого союзу) військово-політичного блоку. Спочат-ку (квітень 1904 р.) було підписано таємну англо-французьку угоду -Щиросерда згода (фр. Entente cardiale), або просто Антанта і після урегулювання англо-російських суперечностей було укладено ан-гло-російську угоду (1907 p.), що за-вершило створення Антанти. Поки що єдиного договору між трьома краї-нами не було, а в двосторонніх угодах Німеччину взагалі не згадували, та було очевидно, що Антанта проти-стоїть Троїстому союзу. Створення Антанти було сильним ударом по Німеччині. Німецька дипломатія і сам кайзер Вільгельм II вдалися до спроб розвалити Антан-ту. Це супроводжувалося виникнен-ням ряду криз, які все більше на-ближали до воєнного конфлікту двох таборів.

До початку 1914р. гонка озброєнь в обох таборах досягла величезних розмірів. Лідирувала тут Німеччина. Рейхстаг приймав один за одним за-кони про збільшення складу армії в мирний час. Німецька армія була тех-нічно краще споряджена, ніж фран-цузька і російська. Німеччина встиг-ла краще і швидше від усіх підготу-ватися до війни. Враховуючи, що співвідношення сил у 1914 р. скла-лося на її користь, вона шукала тільки привід для якнайшвидшого розв'язання війни.

59. Перша світова війна: причини, учасники, основні етапи.

Причини Першої світової війни:

- Загострення суперечностей між провідними державами світу за сфери впливу

- Боротьба за нові території, джерелами сировини та ринки збуту.

- Протистояння між двома військово-політичними блоками:

1. Троїстий союз (1882 р.) – Німеччина, Австро-Угорщина, Італія

У ході війни Італія виступила на боці ворогуючого табору країн (Антанти), натомість до Німеччини та Австро-Угорщини приєдналися Туреччина та Болгарія. У результаті блок отримав назву Четверний союз чи блок Центральних держав.

2. Антанта (1907 р.) – Франція, Росія, Великобританія. У ході війни до Антанти приєдналися США, Італія, Японія та ін.

Війна закінчилася 11 листопада 1918 р. поразкою блоку Центральних держав.

У результаті війни перестали існувати Австро-Угорська, Російська, Німецька та Турецька імперії.

Виникли нові держави в Європі: Австрія, Угорщина, Югославія, Польща, Чехословаччина, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія.

Дата добавления: 2015-08-17