Розділ xli

Валансі безтямно оглядала свою стару кімнату. Кімната теж нітрішки не змінилася, аж неможливо було повірити у зміни, які трапилися з нею самою, відколи вона востаннє тут спала. Ця незмінність кімнати видавалася — аж непристойною. Та сама королева Луїза вічно спускалася сходами і ніхто не впустив нещасне цуценя, що мокло під дощем. Та сама занавіска з ліловими рожами і зеленкувате дзеркало. За вікном — старий пересувний магазин, обліплений крикливою рекламою. А за ним — така сама станція з волоцюгами і фліртуючими флепперками[65].

Давнє життя чигало тут на неї, як безжальний людожер, що дочекався свого часу і тепер облизувався. Моторошний страх охопив її. Коли споночіло і вона, роздягнувшись, лягла в ліжко, милосердне заціпеніння минуло і вона тужно лежала та думала про свій острів під зорями. Вогні багаття — їхні домашні жартики, фрази і словечка, — розкішні пухнасті коти, — мерехтливе світло на казкових островах — каное, що ковзали по Міставіс у магії ранку, — білі березові стовбури серед темних ялин, як прегарні жіночі тіла, — зимові сніги і червоно-рожева пожежа вечірньої зорі, — озера, хмільні від місячного сяйва, — всі принади її втраченого раю. Вона не дозволяла собі думати про Барні, тільки про менш значимі речі. Думки про Барні були нестерпними.

А все ж не могла їх уникнути, тих думок. Вона його прагнула. Прагнула відчуття його рук довкола неї, — його обличчя навпроти неї, — його шепотіння їй на вухо. Згадала всі його приязні погляди, усмішки й жести,— його маленькі компліментики, — його пестощі. Вона лічила їх, наче жінка, що лічить свої коштовності, не пропускаючи жодного з першого дня їхньої зустрічі. Ці спогади були всім, що вона мала. Заплющила очі й молилася:

— Дозволь мені запам’ятати це, Боже! Дай мені ніколи це не забути!

А все-таки краще було б забути. Ця агонія туги й самотності не буде такою страшною, якщо можна буде забути. І Етель Траверс. Ця мерехтливо-відьомська жінка з білою шкірою, чорними очима і сяючим волоссям. Жінка, яку Барні кохав. Жінка, яку він все ще кохає. Чи ж він не казав, що ніколи не міняє своїх рішень? Жінка, яка чекає його у Монреалі. Вона буде найкращою парою для багатого і знаменитого чоловіка. Звичайно, Барні одружиться з нею, тільки-но дістане розлучення. Як Валансі її ненавиділа! Як заздрила! Це ЇЙ Барні сказав колись: «Люблю». Валансі задумалася, яким тоном сказав він те «Люблю», як виглядали його темно-сині очі, коли він це сказав. Етель Траверс знала. Валансі ненавиділа її за те знання — ненавиділа й заздрила.

— Зате вона ніколи не матиме моїх годин у Блакитному Замку. Вони МОЇ, — жорстоко думала Валансі. Етель не варитиме полуничне варення, не танцюватиме під Абелеву скрипку, не буде смажити для Барні бекон над багаттям. Вона взагалі ніколи не приїде до хатини на Міставіс.

Що зараз робить Барні — думає — відчуває? Чи прийшов додому? Чи знайшов її листа? Все ще на неї сердиться? Чи трішки жаліє? Чи лежить на ліжку, дивиться на бурхливий Міставіс і слухає, як дощ барабанить по даху? А, може, далі блукає пущею, лютуючи через те, що втрапив у пастку? Ненавидить її? Біль схопив її і скрутив, як невблаганний велетень. Вона підвелася і зійшла на підлогу. Чи ж ранок ніколи не закінчить цю моторошну ніч? І що принесе їй ранок? Давнє життя без давнього завмирання, яке ще можна було витримати? Давнє життя з новими спогадами, новими муками.

— Ах, чому я не можу померти? — стогнала Валансі.

Дата добавления: 2015-08-20