Розділ XXXIV

Тієї весни у Валансі були дві прегарні хвилини.

Якось, повертаючись додому через ліс, з руками, повними суничника[57] і віток карликової сосни, вона зустріла чоловіка, що, як їй видалося, мусив бути Аленом Тернеєм. Ален Терней, знаменитий портретист вродливих жінок. Зимою він мешкав у Нью-Йорку, але, як тільки на озері скресав лід, перебирався до своєї острівної вілли у північній частині Міставіс. Мав репутацію самотнього ексцентричного дивака. Ніколи не лестив своїм моделям, — бо ніколи не писав портрети осіб, які потребували б лестощів. Для будь-якої жінки портрет пензля Алена Тернея був найжаданішим засвідченням її краси. Валансі стільки про нього чула, що не змогла втриматися. Озирнулася і з соромливою цікавістю глянула на нього через плече. Смуга блідого сонячного світла впала крізь гілки великої сосни на її непокриту чорняву голівку та скісні очі. Вона мала на собі блідо-зелений светр, а волосся прикрасила вінком з лози ліннеї. Перистий фонтан соснового віття виквітав з її рук і струменів довкола неї. Очі Алена Тернея зблисли.

— Я мав гостя, — сказав Барні наступного пополудня, коли Валансі повернулася з чергового квіткового походу.

— Кого? — Валансі була здивована, але не надто. Саме почала перекладати суничник у кошик.

— Алена Тернея. Він хоче малювати тебе, Місячний Промінчику.

— Мене! — Валансі впустила кошик зі суничником. — Барні, ти з мене глузуєш?

— Ні. Він для цього й приходив. Просити мого дозволу, щоб намалювати мою дружину, — як Дух Маскока чи щось подібне.

— Але — але, — сказала Валансі, запинаючись — Ален Терней малює лише — лише —

— Вродливих жінок, — закінчив Барні. — Засвідчено. Що й треба було довести. Місіс Барні Снайт — вродлива жінка.

— Дурниці, — заперечила Валансі, нахиляючись, щоб поправити свій суничник. — Барні, ти чудово знаєш, що це дурниці. Я й справді виглядаю куди краще, ніж торік, але я негарна.

— Ален Терней ніколи не помиляється, — відповів Барні. — Забуваєш, Промінчику, що є різні види вроди. Твою уяву заполонив дуже тривіальний тип твоєї сестриці Олів. О, я її бачив, — вона ефектна, але ти ніколи не піймаєш Алена Тернея на бажанні її малювати. Якщо вжити грубу, але виразну сленгову фразу, в неї що в магазині, то все на вітрині. Але у твоїй підсвідомості закарбувалося, що ніхто не може бути вродливим, якщо він не нагадує Олів. Крім того, ти пам’ятаєш своє обличчя з тих днів, коли твоя душа не мала права просвічувати крізь нього. Терней щось там мені тлумачив про твою лінію щоки, коли ти озирнулася через плече. Я часто тобі казав, яке враження це справляє. А вже на пункті твоїх очей — тут він зовсім здурів. Якби я не був абсолютно певний, що це в нього чисто професійне, — він буркотливий старий кавалер, — то вже почав би ревнувати.

— Але я не хочу, щоб мене малювали, — промовила Валансі. — Сподіваюся, ти так йому і сказав.

— Я не міг йому цього сказати, бо я справді не знав, чи ТИ цього хочеш. Зате сказав, що Я цього не хочу. Я не хочу, щоб портрет моєї дружини висів у салоні для загального огляду або ж належав комусь чужому. Бо я, звісно, не зможу його купити. Отож, Промінчику, навіть якби ти згодилася позувати, твій тиран-муж не дозволив би цього. Терней дещо вийшов з берегів. Він не звик до відмов. Його бажання — це майже королівські накази.

— Але ж ми баніти і знаходимося поза законом, — сміялася Валансі. — Перед жодними наказами не схиляємося, — жодній владі не підкоряємось.

У глибині серця вона зухвало подумала:

— От би Олів дізналася, що Ален Терней хотів мене малювати. МЕНЕ! Маленьку-стару-панну-Валансі-Стірлінг-якою-вона-була.

А друга прегарна хвилина настала одного травневого вечора. Вона зрозуміла, що Барні справді прихилився до неї. Валансі завжди на це сподівалася, але інколи її мучив дріб’язковий немилий страх, що він просто добрий, хороший і доброзичливий; що єдиним його почуттям до неї є жалість. Знаючи, що їй зосталося недовго, він намагався, щоб вона приємно провела залишок життя, але в глибині душі нетерпляче чекав повернення до вільного життя. Щоб жодна жінка не вторгалася в його острівну фортецю і не заважала своєю балаканиною у лісових мандрах. Вона знала, що він ніколи не зможе її покохати. Навіть і не хотіла цього. Якщо він її кохатиме, то страждатиме, коли вона помре, — Валансі ніколи не уникала простих слів. Жодного «відійде». А вона не хотіла, щоб він страждав. Навіть щоб йому було хоч трохи боляче. Але й почуття радості чи полегшення не хотіла теж. Хай би він сумував за нею як за добрим приятелем. Проте до тієї ночі вона не була цього певна.

Вони прогулювалися по пагорбах, а сонце саме сідало. У зарослій папоротями долинці знайшли неторкане джерело і пили його воду з берестяних горняток, а потім прийшли до старої напівзруйнованої огорожі і довго на ній сиділи. Майже не говорили, але Валансі мала дивне відчуття їхньої ЄДНОСТІ. Вона знала, що не могла б цього відчути, якби була йому зовсім байдужа.

— Моя люба крихітко, — раптом сказав Барні. — Ох, моя люба крихітко! Часом я відчуваю, що ти занадто люба, щоб бути справжньою. Що я тебе вимріяв.

— Чому я не можу померти зараз, цієї ж миті, коли я така щаслива? — думала Валансі.

Що ж, це вже скоро. Хай там як, Валансі завжди відчувала, що мусить прожити рік, який їй прогнозував доктор Трент. Не берегла себе — навіть не намагалася. Але завжди розраховувала на рік життя. Старалася ніколи про це не думати. Але тепер, сидячи поруч Барні, з його рукою в її руці, вона раптом щось зрозуміла. В неї вже довгий час не було серцевих нападів, — принаймні два місяці. Останній трапився за два чи три дні до того, як Барні застала снігова буря. З того часу вона навіть забула, що має серце. Ну що ж, немає сумніву, — це віщувало близькість кінця. Організм відмовився від боротьби. Більше не буде болю.

— Боюся, що після цього року мені й небо видасться нудним, — думала Валансі. — Але, можливо, я ні про що не пам’ятатиму? Чи це буде — добре? Ні, ні. Я не хочу забувати Барні. Краще бути нещасливою в потойбіччі, згадуючи його, аніж щасливою, забувши. Я завжди пам’ятатиму — всю вічність — що він дійсно, дійсно любив мене.

Дата добавления: 2015-08-20