Розділ XXXIX

Вона мусить написати записку. Підсвідоме бісеня сміялося. У кожній прочитаній нею книзі, де фігурувала дружина-утікачка, ця дружина, покидаючи дім, залишала чоловікові записку, зазвичай прикріплену до подушечки для шпильок. Не надто оригінальна думка. Але треба ж якось пояснити. А як це зробити, окрім написавши записку? Непевно розглянулася за письмовим приладдям. Чорнило? Його не було. Перебравшись до Блакитного Замку, вона нічого не писала, залишивши Барні складання меморандумів про домашні потреби. Для цього вистачало олівця, але тепер і олівець десь зник. Валансі механічно підійшла до кімнати Синьої Бороди і спробувала її відчинити. Не задумувалася, чи замкнена вона на ключ, завжди вважала, що так, але несподівано двері розчинилися. Раніше вона ніколи не намагалася туди зайти, тож навіть і не знала, чи Барні все ще замикає кімнату. Якщо замикає, то, мабуть, був дуже схвильований і забув це зробити. Вона ж не усвідомлювала, що порушує його заборону. Тільки шукала приладдя. Всі її розумові здібності були зосереджені на тому, що написати і якими словами. Не відчувала ані найменшої цікавості, входячи у прибудову.

Жодні красуні не були там підвішені на стінах за волосся. Кімната видавалася цілковито безневинною, посередині її була маленька залізна пічка, труба від якої виходила через дах. В одному кінці — чи то стіл, чи то прилавок, завалений дивним начинням. Без сумніву, Барні використовував це при своїх не надто пахучих операціях. Можливо, при хімічних дослідах, — тупо подумала вона. В іншому кінці стояв великий письмовий стіл і обертове крісло. На бічних стінах густо висіли книжкові полиці.

Валансі наосліп пішла до стола. Якийсь час стояла непорушно, дивлячись на те, що на ньому лежало. Стопка друкарських коректур. На верхній сторінці був заголовок «Дикий Мед», а трохи нижче рядок «Джон Фостер».

Перший абзац. «Сосни — це дерева міфів та легенд. Їхні корені сягають найглибших традицій древнього світу, а їхні вершини — улюблений притулок вітрів та зірок. Яку музику виграє старий Еол, водячи смичком по гілках сосен». Вона чула, як Барні вимовив ці слова, саме як вони гуляли під соснами.

Отож Барні був Джоном Фостером!

Валансі вже навіть не схвилювалася. Цього дня їй дісталося більше ударів та потрясінь, аніж вона спроможна була осмислити. Це останнє ані засмутило її, ані втішило. Думала тільки: «От як це пояснюється».

«Це» було незначною пригодою, що, однак, закарбувалася їй у пам’яті сильніше, аніж, з вигляду, заслуговувала. Невдовзі після того, як Барні приніс їй останню книгу Джона Фостера, вона зайшла до книгарні Порт-Лоуренсу і почула, як покупець просив нову книгу Джона Фостера. Власник крамниці коротко відповів: «Ще не вийшла. Мабуть, буде через тиждень».

Валансі вже й рота розкрила, щоб сказати: «Ні, ВЖЕ вийшла», але знову його закрила. Припустила, що власник хотів замаскувати свою недбалість, через яку не одержав книг вчасно. А тепер знала. Книга, яку Барні дав їй, була безплатним авторським примірником, відправленим заздалегідь.

Гаразд! Валансі байдуже відсунула коректури і сіла на обертове крісло. Взяла ручку Барні — поганеньку, — витягла аркуш паперу і почала писати. Не надумала нічого, обмежилася сухими фактами.

«Любий Барні!

Сьогодні вранці я була у доктора Трента. Виявилося, що через помилку він відправив мені неналежний лист. З моїм серцем не було нічого серйозного, а тепер я цілком здорова.

Я не мала наміру тебе обманути. Будь ласка, повір мені. Я б не витримала думки, що ти мені не віриш. Дуже мені прикро через цю помилку. Але, думаю, ти можеш добитися розлучення, якщо я тебе покину? Чи для розлучення у Канаді цього достатньо? Звичайно, якщо я зможу щось зробити, щоб допомогти тобі або прискорити процес, я це охоче зроблю, як тільки твій адвокат мене повідомить.

Дякую тобі за твою доброту до мене. Ніколи її не забуду. Постарайся думати про мене настільки приязно, наскільки зможеш, бо я справді не мала ані найменшого наміру заманити тебе в пастку. Всього тобі найкращого!

З вдячністю.

Валансі»

Вийшло дуже холодно й офіційно, — і вона це розуміла. Але спробувати сказати більше було небезпечно — як прорвати греблю. Не знала, у який потік диких нісенітниць і пристрасної туги це може вилитися. У постскриптумі вона додала:

«Сьогодні був тут твій батько. Завтра він повернеться. Він усе мені розповів. Думаю, тобі слід повернутися до нього. Йому без тебе дуже самотньо»

Вклала лист у конверт, надписала «Барні» і залишила на столі. Зверху поклала низку перлів. Якби то були звичайні намистини, як вона досі думала, то залишила б їх собі на пам’ять про цей прекрасний рік. Але не могла забрати подарунок вартістю у п’ятнадцять тисяч доларів, від чоловіка, який взяв її заміж із жалості і якого вона саме покидала. Боляче їй було РОЗЛУЧИТИСЯ з цією гарною дрібничкою. Дивно, — подумала. Розлука з Барні не завдавала їй болю, — поки що. Тільки тяжіла на серці як холодна мертва річ. Коли ж вона оживе… — Валансі здригнулася і вийшла.

Одягла капелюх, механічно погодувала Щасливчика і Банджо. Тоді зачинила двері і ретельно сховала ключ у дуплі старої сосни. Потім моторкою переправилася на сушу. Якусь мить постояла на березі, дивлячись на Блакитний Замок. Дощ ще не почався, але небо потемніло, Міставіс виглядав сірим і похмурим. Маленький будиночок під соснами виглядав дуже жалісно — розграбована скринька з коштовностями, — лампа, в якій згасло полум’я.

— Я ніколи більше не почую, як вітер уночі плаче над Міставіс, — подумала Валансі. Це завдало їй справжнього болю. Ніколи вона не думала, що ця дрібниця може виявитися настільки болісною, — у такий час.

Дата добавления: 2015-08-20