Соціально-економічний розвиток

У другій половині ХІХ ст. територія Уманщини належала до Російської імперії і входила до складу Київської губернії. Більшість україномовного населення проживало у селах, а в містах – росіяни, євреї та ін.

Торгували селяни мало, майже все, що потрібно виготовляли власноруч. Головним заняттям було землеробство. Для того, щоб врожаї були кращими, використовувати трипільну систему. Поряд із традиційними знаряддями праці почали застосовувати нові, але їх було дуже мало.

У 50-х роках ХІХ століття Росія переживала глибоку кризу. Відстала феодально-кріпосницька система, поразка в Кримській війні загострили соціально-економічні та політичні суперечності суспільства. Особливого розмаху набув селянський рух в Київській губернії. Він ввійшов в історію під назвою «Київська козаччина». Взяли участь в цих подіях і селяни Уманщини. Вони піднімалися на повстання, втікали від поміщиків, писали скарги тощо. У березні 1855 року у селах Вороному та Констянтинівці селяни поміщика Рогозинського відмовилися відробляти панщину і записувалися до козацького ополчення. Заворушення були у селі Поташ. Тут поширювалися чутки про підготовку до повстання, гаслом якого мало стати «різня дворян і поміщиків». Масовими були втечі, хоч селян затримували і повертали поміщикам.

У другій половині ХІХ ст. відбулося дуже багато подій, які вплинули на становище населення України, в тому числі і Уманщини. Проведення реформ у 60–70-х роках у Російській імперії змінило життя селян і міщан Уманського повіту.

Основними документами селянської реформи стали «Маніфест про відміну кріпосного права» від 19 лютого 1861 року та «Положення про селян, які виходили з кріпосної залежності» із 17 законодавчих актів. За ними селяни отримували особисту свободу і право вільно розпоряджатися своїм майном, поміщики зберігали власність на всі землі, які їм належали, але зобов’язані були надати у постійне користування селянам присадибну землю, польовий наділ та інші угіддя. Викупна операція здійснювалася з дозволу поміщика. Селяни не мали можливості виплатити всю суму за наділ, тому держава надала можливість отримати від держави позику на 49 років.

Впродовж 1864–1865 років майже всі поміщики Уманського повіту уклали викупні угоди з колишніми власними селянами. У середньому по повіту земельний наділ на одну селянську душу не перевищував дві-три десятини. Ціна однієї десятини в повіті була в межах 30–40 крб. Земельна реформа не вирішила земельного питання, бо зберігалось поміщицьке землеволодіння і поміщики залишили собі найродючіші землі, а селяни не могли через малоземелля утримувати свої сім’ї.

Для Уманського повіту оброк визначався в 15 піших днів або 2 крб. 70 коп. за десятину орної землі Багато селян були незадоволені грабіжницькою земельною реформою. В поміщика селяни працювали по 12–15 годин на добу, одержуючи за це 15–20 коп. в день. Страховикам платили по 6-8 копійок на місяць. Жилося дуже тяжко.

Проти «урочної» повинності в липні 1861 р. виступили жінки Ладижинки. Жінок очолила Марія Кривошеєнко. Селяни відмовлялися робити на пана. В містечко прибув так званий «мировий посередник». Коли він намагався покарати М. Кривошеєнко різками, жінки вирвали її з рук старости. Але виступ селянок не приніс їм полегшення. В Ладижинку прибув справник з загоном поліції і силою примусив виконувати «урочну» повинність на користь пана.

Земельна реформа, яку провів царський уряд в 1861 р. не поліпшила життя населення Уманщини, воно виплачувало великий грошовий викуп за землю. Економічне становище і політичне безправ’я призводило до посилення боротьби трудящих проти самодержавства. Тому національно-політична ситуація все більше загострювалась. В 1863 році польська шляхта ще раз спробувала шляхом повстання відновити незалежність Польщі, але і це повстання було жорстоко придушене. З цього часу починалась русифікація краю, а польські пани остаточно втратили свій вплив.

Реформи оживили економічне життя краю. Місто Умань стало одним з найкращих повітових міст південно-західного краю. Казенні і міські будинки майже всі кам’яні, доволі великі; базарні лавки і гостинний двір теж кам’яні; головні вулиці вимощені, освітлені ліхтарями, широкі і прямі; у місті були великі площі. Правда потерпало місто від нестачі питної води.

Із сільськогосподарських культур на Уманщині вирощували ячмінь, пшеницю, просо, гречку, овес, горох і в незначній кількості – льон, кукурудзу, коноплю. Були також лани з картоплею, рисом та цукровим буряком.

Кількість населення Уманщини зростала. В кінці 80-х років ХІХ ст. населення Уманського повіту складало 232492 осіб, міста – 15757. А за Всеросійським переписом, який проводився в 1897 році в Умані проживало 28628 жителів, в повіті – 322688.

Продовжувалися рекрутські набори селян та міщан, які, потім замінили на військову повинність у 1874 р. Солдати в піхоті служили 4 роки, кавалеристи – 5 років, моряки – 7 років. Такий порядок існував до 1905 року.

В регіоні розвиваються цукрова, машинобудівна, борошномельна, лісова, тютюнова промисловості. Уманщина славилася добуванням граніту. В Умані працювали два винокурні заводи, два пивоварних, два мильних, чавуноливарний завод, три тютюнові фабрики, два водяних млини, шкіряний завод, два оцтові заводи, дві цегельні, дві друкарні, дев’ять пекарень, дві кондитерських, два ресторани, два магазини, вісімнадцять трактирів, 347 лавок, 14 постоялих дворів, гостинний двір на 111 номерів, дві нотаріальні контори, 9 страхових агенств.

У 1890–1891 роках було споруджено залізничну колію Козятин – Умань. У 1898 році почала діяти залізниця Цвіткове-Вапнярка, яка пролягла через село Яроватку.

Дата добавления: 2015-08-02