Концепція Івана Огієнка

Перша узагальнююча фундаментальна праця, що дала сучасним дослідникам українського друкарства величезний фактологічнийматеріал щодо того, яке місце посідає в істо­ричному розвиткуукраїнське друковане слово серед європейських народів у цілому і слов'янських зокрема і яка практично заперечила домінуючі до цього твердження щодо підпорядкованості українського друкарства російському, а також усталене донедавнадатування початків і подальших етапів книгодрукуваннядля українців, стала книга видатного діяча українського відродження,вченого‑українознавця із світовим ім'ям І. Огієнка "Історія українського друкарства".

Вперше ця книга побачила світ незначним накладом заходами Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові 1925 року. Саме про неї захоплено сказав, прочитавши її відразу, відомий учений К. Студинський: "Ми повинні віднестися до цієї книжки не то із захопленням і пошаною, а із подивом для совісті й точностіавтора, для того ясного викладу, яким пронизаний величнийтвір, для тої легкості пера, котрим орудує автор... Серед культурних націй, як англійська, така книжка знайшлася б у кожній хаті інтелігентного громадянина".

За радянських часів про Огієнкову"Історію українського друкарства" заборонено було згадуватиу будь-якому контексті нашим ученим‑дослідникам. І не тому, що її автор пра­цював у ненависному більшовикам уряді Симона Петлюри за часів Директорії УНР, а передусім за її наукову концеп­цію. Завдяки переконливості віднайдених історичних фактів, широті охоплення джерельним матеріалом і водночас прос­тоті, емоційності, дохідливості викладу ця книга сильно впли­нула на суспільну свідомість українського громадянства. В Україну вона повернулася майже через сімдесят років пе­ребування у спецфондах. Видана була 1994 року з маркою видавництва "Либідь" при Київському університеті значним накладом з рекомендаційним грифом міністерства освіти України, як навчальний посібник для вивчення студентами гуманітарних факультетів.

Заслуга цього видання і в тому, що воно також послужило приводом для прийняття важливого й довгоочікуваного уря­дового рішення: відзначення 1998 року тисячолітнього юві­лею українського літописання і книгодрукування.

Ще одна особливість Огієнкового дослідження. У ньо­му чи не вперше у вітчизняній історіографії так глибоко, ар­гументовано, на конкретній джерельній основі показано, яка руйнівна сила методично, протягом століть, спрямовувала­ся з імперських столиць Петербурга і Москви на знищення волі українського друку, придушення української культури в цілому. Автор одним із перших серед вітчизняних науковців оприлюднив на сторінках цієї книги нечувані за своєю зверх­ністю й зневагою до всього народу гласні й негласні докумен­ти минулої епохи — укази, розпорядження, циркуляри цар­ського уряду про заборону українського друку, знищення українських книжок, виправлення українського правопису.

Та найціннішим у дослідженні Івана Огієнка є його сміливе обгрунтування нової періодизації виникнення і поширення українськими теренамидрукарської справи. Логічно вмотивованим виглядає поділ автора її початків на два періоди:

1) поза етнічнимиукраїнськими землями;

2) власне на українських землях.

У першому випадку чіткой недвозначно називається аргументовано доведена дата появи перших українських книжок поза офіційними кордонами тодішньої України — 1491 рік. Самегоді у Кракові на замовлення української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль випускає у світ кири­личним шрифтом Часословець і Октоїх(або Осьмигласник).

Що дало підстави Огієнкові (як також і О. Лотоцькому, Д. Антоновичу) вважати ці друки українськими? Переконли­вими аргументами на користь цього твердження виступають два чинники: по-перше,загальна стилістика оформлення і, по-друге,мовні та правописні особливості видань. І перше, і друге чітко вказують на першоджерела, з яких складалися першодруки, — рукописи, створені в XIV—XV століттях у Грушівському монастирі (нинішня територія Тячівського району на Закарпатті). Наукова експертиза цих видань вже дала змогу зробити висновки, що перші книги, надруковані кириличним шрифтом, були саме українського походжен­ня. Звідси — пояснення того феномена, що "давня Україна, запровадивши в себе друкарство, хутко переконалася у ве­ликій освітній силі його..., ніколи не лякалася книжки і бо­ронила волю свого друку".

В українському походженні цих Фіолевих книжок, видру­куваних у Кракові, переконують і нещодавні відкриття закар­патського дослідника О. Ороса. За його гіпотезами, ці книги лише додруковувалися в Кракові, а вся чорнова робота здійс­нювалася в друкарні українського села Грушева. Вивчена цим дослідником післямова колофону Октоїха дає підстави висловлювати припущення, що й інші кириличні друки Швайпольта Фіоля (Тріодь цвітна, Тріодь постна)також викону­валися складачами друкарні Грушівського монастиря. В пе­рекладі Ороса українською мовою фрагмент післямови Фіоля до Октоїха звучить так: "Докінчена (була ця книга у великому городі Кракові за панування великого короля Казиміра, і докінчена була міщанином краківським Швайпольтом Фіолем із Німеччини, німецького роду, Франком. І за­кінчена була по божому народженню 1491 року".

Набувши замолоду вміння гаптувати по шовку і пізніше відчувши нахил до механіки, Фіоль запізнався з майстрами-друкарями і швидко навчився в них тонкощам нового ремесла. Однак розвинути справу не встиг. Невдовзі після виходу в світ українських друків його арештовує краківська духовна інквізиція й заточує до в'язниці. Майже всі його друки було спалено. Причина лежала на поверхні: як посмів католик друкувати богослужбові книги для православних?!

Вихід на волю виявився принизливим для друкаря: він на колінах мав випросити прощення в церковної влади й дати обіцянку більше друкарською справою не займатися. За пе­реказами, бачили його пізніше на вугільних копальнях.

Постать Швайпольта Фіоля є драматичною і водночас цікавою в контексті історії української друкарства. І саме Іван Огієнко висловив жаль з приводу того, що такою особистістю мало цікавилися українські дослідники, хоча вона вартує ціло­го монографічного дослідження. Для цього, на його думку, вкрай важливо зібрати й опрацювати архівні матеріали, пе­редусім польського походження.

Щодо виникнення друкарства на власне українських зем­лях, то Огієнко окреслює 1569 рік і називає містечко Заблудів, де Іван Федоров, по дорозі до Львова через Литву і Біло­русь, випускає "Учительне Євангеліє".Заблудів на той час зна­ходився на мішаному українсько-білоруському пограниччі, де переважало українське населення. Це дало підстави уче­ному зарахувати цей твір до набутків української культури.

Таким чином, згідно з концепцією Івана Огієнка, час ви­никнення українського друкарства датується 1491 роком, тобто на 83 роки раніше від офіційно встановленої Москвою дати.

Стан українського друкарства, проаналізований у згаданій книзі, давав українцям повне право "не лише займати почесне місце серед цілого слов'янського світу, але й дорівнювати технікою своїх видань культурним народам Європи". На фоні поширення після Німеччини 1450 року друкарства в краї­нах Західної Європи (Італія — 1464 рік; Франція — 1470; Гол­ландія — 1473; Угорщина — 1473; Іспанія —1474; Англія — 1480; Данія — 1482; Португалія — 1484; Австрія — 1492) Іван Огієнко дає таку послідовність розвою друкарської справи серед слов'янських народів:

чехи — 1478;

українці — 1491;

чорногорці — 1493;

поляки — кінець XV століття,

білоруси — 1517;

серби — 1553;

росіяни — 1564;

болгари — 1641.

Таким чином, українці другі після чехів у слов'янському світі запровадили в себе друкарство. Більше того, на протива­гу Росії, де діяльність друкарень була повністю підконтрольна Синоду церкви, одним із пунктів Гадяцької угоди 1658 року гетьмана України І. Виговського з польським королем спеціально було передбачено волю укра­їнського друку: "Колегії, школи, друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і дру­кувати різні книжки".

Професор Іван Огієнко, будучи надзвичайно ретельним і відповідальним у відборі й аналізі емпіричних даних, фор­мулюванні наукових висновків, неодноразово наголошував на необхідності додаткових детальних досліджень чи ґрун­товної перевірки деяких тез, припущень, зроблених ним і його попередниками. Не маючи доступу до багатьох джерел, він не міг віднайти підтвердження фактів існування дофедорівського друкарства саме на Галичині. Але в той же час ніби вказував своїм послідовникам "куди саме треба в першу чергу прикласти більшої праці", сподіваючись, що названі ним джерела, визначені віхи українського друкарства спонука­тимуть до появи "більшого числа спеціальних і ґрунтовних розвідок з тих питань, які я лише поверхово намітив".

Дата добавления: 2015-07-20