Аналітичні жанри в газеті.

К о р е с п о н д е н ц і я – розгорнуте повідомлення про конкретні ситуації та події з їх наступним аналізуванням. Мета – пояснити громаді, яке значення має для всіх окрема ситуація чи подія. Кореспонденція передбачає обов’язкове пропонування способів розв’язати аналізовану проблему. Використовується репродуктивний та описовий протостилі з елементами аналітичного, можлива експресія.

Інформаційна кореспонденція –замітка-факт з підсиленою аналітичною складовою, яка повідомляє про факти і явища, котрі сталися протягом дуже обмеженого періоду.

Аналітична кореспонденція роз’яснює, робить помітними причинові зв’язки між явищами, між постановкою проблеми, її обґрунтуванням і аргументами.

2) С т а т т я – розгорнута кореспонденція. Стильовою основою є аналітичний та описовий, або ж репродуктивний протостилі.

Ознаки: провідна думка, глибокий зміст, послідовність оповіді, логічність міркувань, обґрунтований аналіз, динамічний виклад, масштабність теми, конфлікт, публіцистична виразність, оригінальні композиційні засади. Головне питання – ЧОМУ? Обсяг – в межах 16 тисяч знаків.

Функціональні види та різновиди:

Загальнополітична стаття з’являється з приводу знаменних дат і видатних подій міжнародного та внутрідержавного життя.

Передова стаття буває 2 різновидів:

- “передовиця” на актуальну тему виражає позицію періодичного видання і визначає напрям дальшої роботи його колективу;

- архаїчний варіант: “передовиця” нав’язує офіційну думку.

Редакційна стаття виражає точку зору колективу редакції на певний факт чи подію суспільно-політичного життя.

Теоретико-пропагандистська стаття передбачає пропагандистську підтримку політики її, статті, замовника.

Проблемна стаття є найскладнішим різновидом жанру, ставить і науково обґрунтовує важливе питання, аналізує складні життєві ситуації, розглядає актуальні проблеми, дає конкретні рекомендації, вказує шлях їх здійснення; містить полеміку з можливими опонентами.

Піджанри: коментар, “нотатки публіциста” і огляди.

3) К о м е н т а р – це різновид статті, який оцінює подію чи ситуацію, тлумачить оцінене. Коментар є чітко визначеною авторською позицією з якогось важливого питання. Роз’яснює ситуацію.

“Нотатки публіциста” – піджанр статті, називає і описує ЯВИЩЕ з погляду конкретного автора. Завдання – пропагувати всіма засобами творче начало в людині на основі фактів, процесів та явищ життя – й викрити все, що цьому творчому шкодить.

4) Огляд подій. Оцінюючи події, автор-оглядач намагається дати зрозуміти їхню суть, природу і причинові звя’зки між ними, а головне – тенденції розвитку цих подій.

Огляд формують описовий та аналітичний протостилі плюс експресія. Типи о г л я д і в: загальні (за певний період часу), тематичні (з приводу), інформаційні (хроніка “день за днем”), аналітичні (подія і що з неї випливає).

5) Ж у р н а л і с т с ь к е р о з с л і д у в а н н я поєднує елементи інтерв’ю, нарису, репортажу, аналітичної статті, хроніки, огляду. Мета – захопити читача процесом “розмотування заплутаної справи”, зробити його свідком і співучасником. Завдання розшуковця – знайти ще не відому інформацію, яка змусить ситуацію проявитися з інших аспектів; а редактор розшуковця має пересвідчитись, що ця інформація –правдива, новітня й ключова для бачення проблеми.

Рецензія – матеріал, який аналізує й оцінює науковий, літературний, мистецький твір чи виставу.

6) Л и с т як документ життя може стати приводом для проблемної статті, журналістського розслідування, газетної кампанії і навіть до глобальних змін у редакційній політиці. Може створити ґрунт для нових інформаційних приводів.

“Відкритий лист” може бути як офіційним (послання Президента), так і неформальним (лист Конгресу української інтелігенції). Мета може бути як консолідуюча, так і агітаційно-провокаційна.

Аналітичні жанри мають такі ознаки:

1. Встановлення однотипеносмті, фактів, явищ, об’єднує їх в логічний ряд.

2. Узагальнення фактів, співставлення з іншими, встановлення зв’язків.

3. Оцінка ситуації, явища.

4. Постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів.

5. Висловлення пропозицій про своє бачекння розв’язання проблеми.

44. Виготовлення рукописної книги

(Мистецтво рукописної книги)

Матеріалом для письма був пергамен, а пізніше й папір. Складені вдвічі аркуші пергамену одержали назву дипломів (греч. diploma - "складений удвічі"). Коли ж дипломів набиралося багато, їх зшивали між собою в кодекс (лат. codex - "стовбур, пень, книга").

У Середньовіччя існувало три типи знаряддя для письма. "Стиль" (лат. stilus), що зберігся з античної епохи, являв собою загострену з одного кінця металеву паличку для письма на навощених дощечках. Іншим, тупим, кінцем стирали написане. Так що сучасне питання: "яким стилем написаний?" у стародавності припускав, насамперед, гостроту заточення стилю. Для листа чорнилом європейці запозичили на сході "калам" (лат. calamus) - загострену очеретину. Нарешті, самим зручним інструментом для листа було пташине перо (лат. penna avis) - гусяче, лебедине або перо павича.

Чорнило найчастіше вживали чорні, (це збереглося й у самій назві) і називали в різних країнах по-різному. Грецькою мовою вони йменувалися melan, на латинському - atramentam, на древ-негерманском - black. Для написів, що легко змиваються, їх готовили із суміші сажі й камеді (густої смоли деяких дерев). А для довговічних написів - із чорнильних дубових горішків з тією же камеддю. Досить рідко вживалися кольорове чорнило. З античності -червоні, з XI століття - червоні й зелені, а з XIII століття - червоні й сині.

Оскільки й пергамен, і папір були дорогими, простір сторінки заощаджували, намагалися щільніше вписувати рядки. Сторінку або всю суцільно покривали текстом, або ділили текст на сторінці на два стовпці. При цьому використання стрункого каліграфічного почерку робило таку сторінку художнім твором.

Нові думки в тексті завжди виділяли червоною фарбою (звідси назва "червоний рядок"). У середні століття червоної робили всю першу (іноді й другу) рядок абзацу й називали її "рубрикою" (лат. rubrica - "червона глина").

Але ще більше прикрашав рукопис ініціал - більша заголовна буква (лат. initium - "починаю"). Його багато розписували рослинним, трав'яним й іншим орнаментом. Нерідко орнамент виходив за межі ініціала й захоплював всю сторінку, художньо обрамляючи неї. Особливо часто такі прикраси зустрічаються на рукописах Пізнього Середньовіччя.

Зшивали подвійні аркуші кодексу, роблячи з них книги, пергаменними стрічечками й охоплювали двома дерев'яними дощечками, обтягнутими шкірою. На плетіння особливо важливих книг часто додавали прикраси із золота, срібла й дорогоцінних каменів.

Переписувачі, що займалися виготовленням рукописних книг, не тільки працювали в самоті, але й жили окремо. Як правило, вони ділилися на два цехи. Скриптори або лібрарии переписували звичайні книги, а нотарії - дипломатичні. Це були люди князя, або церкви (ченці). Скрипторіями ж (лат. scriptorium) називалися тоді особливі кімнати в монастирях, де під наглядом бібліотекаря писалися книги.

І тільки до кінця Середньовіччя в містах стали з'являтися наймані, "вільні" переписувачі. Рубіж XII-XIII століть став важливим моментом в історії рукописної книги в Західній Європі. Поширення грамотності, виникнення світської й куртуазної культури зажадало більше книг. Для студентів-богословів, ченців і кліриків було потрібно усе більше літератури. Та й сама ця література ставала іншого змісту - історичні твори, учені трактати, віршовані й прозаїчні романи й збірники легенд. Величезним попитом стала користуватися ілюмінована книга - кодекс, прикрашений мініатюрами, ініціалами й орнаментом. Для багатих замовників з'являються розкішні манускрипти (від лат. manus - "рука" й scribo - "пишу").

Саме в цей час виготовлення рукописної книги й переходить із виняткового ведення ченців у міські майстерні. Основною відмінністю тут стала інша, більше спеціалізована, організація праці. Якщо майстер монастирського скрипторія часто сам виготовляв весь рукопис від вироблення пергамену до плетіння кодексу, то тепер ремісники працювали незалежно друг від друга. Особливо відокремлювалися від переписувачів майстри-ілюмінатори. Згодом орнаментування тексту (прикраса його орнаментом) виділилося в окрему спеціальність. І часто виходило, що різні частини кодексу виконувалися на різному художньому рівні.

Особливо відставало мистецтво книжкової мініатюри (тоді мініатюри називали "історіями"). А майстри-рубрикатори, що виконували прикраси й ініціали (у той час такі прикраси одержали назву "філігранних") уміло вписували пером і дуже тонкою кистю примхливі візерунки. Саме до кінця XIII століття мистецтво майстрів каліграфічного орнаменту досягло в Європі найвищого розвитку. Тим більше що зі скрипторія ці майстри першими одержували рукописи. І лише рясно прикрашена вона надходила в розпорядження ілюмінатора. Така спеціалізація явно не сприяла створенню цілісності художнього образа книги, але зате сильно прискорювала роботу.

Значно підвищилося в середині XIII століття (50-60-і роки) і мистецтво виготовлення самого пергамену. Звичайно його довго вимочували у вапняному розчині для остаточної відомості волосся й видалення жирних речовин, а потім сушили й завзято шліфували, розтягши на спеціальних рамах - пяльцах. Завершувався процес вигладжуванням пемзою й мелованием. "Масове" виробництво Біблії самих різних розмірів почалося саме з ретельного виготовлення пергамену. Для маленьких кишенькових екземплярів він выделывался надзвичайно тонким, білим, гладким з однієї сторони й бархатистим з іншої. А рукопису великого формату писалися на більше товстому пергамені з м'якою, білою й бархатистою двосторонньою фактурою.

Ілюстратори кодексів в XIII столітті прагнули до зовнішньої однаковості. Сьогодні часто лише за допомогою тонких сучасних методів аналізу можна відрізнити руку одного художника-мініатюриста від іншого. У першій половині сторіччя майже скрізь використалися синя, червона й біла фарби. Але це аж ніяк не приводило до колірної різкості, тому що рясно застосовувалися відтінки цих кольорів, особливо червоного. До кінця ж століття (в 70-і роки) колірний ряд став розширюватися. З'явилися зелені й жовті кольори. До того ж зникли інтенсивні, яскраві фарби. Популярними стали півтони й сірі, ясно-коричневі й бузкові кольори. Зм'якшувало фарби й часте використання як сполучна речовина яєчного білка, відстоєного й розведеного з водою й розведеного медом.

Особлива увага в XIII столітті стали обертати на переплетіння кодексу, що не тільки прикрашав його, але й зберігав. Особливо славився майстерністю своїх плетінь в XII-XIII століттях Париж. Його майстрам наслідували в Англії, Нідерландах, Німеччині. Дошки як і раніше обтягалися шкірою, прикрашеної орнаментом. По характері цих орнаментів (XIII-XIV століття) їх сьогодні називають "романськими", і відрізняють від "готичних" плетінь XV-XVI століть. Роздільна робота ремісничих майстерень негативно позначилася й тут. Справа в тому, що для сприйняття багатьох середньовічних "історій" (мініатюр), та й орнаментів тексту, немаловажне значення мають широкі поля, які часто безжалісно знищувалися палітурниками при обрізанні книжкового блоку (іноді в обрізки попадали й частини орнаментів).

Ще в епоху каролінгів надзвичайного розквіту досягло мистецтво мініатюри - книжкової ілюстрації. Слово мініатюра походить від латинської назви кіноварі - червоної фарби (лат. minium), що було прийнято виділяти початок тексту. Художники-мініатюристи часто переїжджали з місця на місце. Тому шкіл мініатюри не існувало, а існували центри виготовлення ілюстрованих рукописів при монастирях. А наприкінці VIII століття під заступництвом Карла Великого була заснована книгописна майстерня в Ахені. Саме тут в 781-789 роках за замовленням Карла Великого майстер Годескальк виконав особливе Євангеліє, де увічнив візит Карла в Рим на Великдень в 781 році й хрещення його сина Пипина папою Адріаном I. На пурпурному тлі пергамену майстер чітко вивело золоті й срібні букви, які (за словами самого Годескалька) символізують красу небес і вічного життя.

Дата добавления: 2015-07-20