Висновок

Основним аргументом противників більш ранньої від офіційно затвердженої в радянські роки періодизації виник­нення і розвитку українського друкованого слова була від­сутність збережених до наших днів примірників стародруків, де б чітко зазначалося місце і час їх появи у світ. Проте та­кий аргумент не може сприйматися в науці буквально. Адже на зорі виникнення друкарства творці книг не скрізь і не завжди залишали на їхніх сторінках, висловлюючись сучасною мовою, вихідні відомості.

Причини на це були різні: деякі друкарі не вважали це за обов'язкове, дехто свідомо оминав таких записів, боячись усіляких судових переслідувань чи претензій конкурентів (як у випадках із Йоганом Гутенбергом). Засновники Грушівської друкарні, очевидно, змушені були дотримуватися анонімності в умовах суцільного католицького оточення, аби не наразитися на неминучі арешти (як це сталося із Швайпольтом Фіолем).

Тому в науці існує цілий ряд інших способів, за допомо­гою яких, до речі, голландські вчені довели причетність до ряду першодруків саме їхнього земляка Лауренса Костера, німецькі — Йогана Гутенбегра, а італійські — Памфіліо Костальді. Чеська історична наука пишається тим, що відвела гідне місце в історії національної культури першодрукарю Прокопію Вальдфогелю. Цікаво зауважити, що на більшості друків авторство цих першодрукарів ними не зазначено. Чому ж не можуть іти таким шляхом українські дослідники?

Шлях цей давно вже вивірений і апробований у світовій практиці: коли відсутні вихідні дані, беруться за основні наступнікритерії: мовно-стилістичній лексичні особливості видання; привнесення діалектизмів до творів, які перевида­валися з перекладів складачами, редакторами чи справниками-коректорами (варто нагадати у цьому контексті, скільки так званих українізмів привнесли до львівських друків Івана Федоровича його галицькі помічники, зокрема Сачко Сідляр та Сенько Корунка, обоє — з львівського Підзамча). "При­в'язку" авторства до конкретної місцевості, причетність твор­ця до певного етносу, витоки художнього почерку можуть засвідчити також мистецькі заставки, заголовні літери, підвер­стки, різноманітні знаки.

Власне, всі ці особливості й брали за основу автори трьох останніх розглянутих вище концепцій, аргументуючи нову періодизацію українського друкарства.

Таким чином, на основі ґрунтовного вивчення нововіднайдених архівних документів, збережених пам'яток, за­лишених писемних згадок сучасників можна зробити такі висновки.

1. Друкарство в Україну прийшло не зі Сходу, з Москви, а з Заходу, від німців.

2. Час його появи слід датувати 1460 роком, тобто на 114 років раніше, ніж це було визначено з ідеологічних мірку­вань за російською (радянською) концепцією.

3. Ім'я першого українського друкаря — Степан Дропан, який, згідно із збереженими до наших днів архівними доку­ментами, подарував свою друкарню Львівському монасти­рю Св. Онуфрія.

4. Маючи вагомі аргументи, сьогодні можна вже без будь-яких застережень, як це робилося досі, однозначно тлума­чити напис на надмогильній плиті І. Федоровича як визнання факту існування українського друкарства у Львові (та й ін­ших містах України) задовго до прибуття сюди москов­ського першодрукаря. Вперекладі І. Крип'якевича цей напис звучить так: "Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив,умер у Львові. Друкар книг перед тим неви­димих...".

5. Ніяк не применшуючи заслуг Івана Федоровича, його треба вважати не засновником українського друкарства, а фундатором постійного книгодрукування на українських зем­лях. Нині доцільно неупереджено осмислити житейський і творчий шлях цієї особистості в контексті ролі України і того­часного українського оточення в становленні Івана Федоровича як книговидавця європейського рівня.

Дата добавления: 2015-07-20