Концепції влади

Відтоді як влада перетворилася на відносно відверте явище, її джерела, характер, форма, міра впливу на сусп іл ьне життя стали постійною проблемою суспільної свідомо­сті, а згодом і спеціальних наук. Політологія, філософія й со­ціологія політики, теорія держави приділяли й приділяють владі значну увагу. У цьому зв'язку слід зазначити, що теоретична думка в

проблемі влади представлена сьогодні чималим загоном дос­лідників різних напрямів і шкіл.

Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. В певно­му розумінні закон виступає і як правове, і як моральне пра­вило, що має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію й те­орію, головна ідея яких полягає в абсолютизації правових ос­нов влади та уявлень про закон як її основне джерело.

Вчення, що виникло в ІV-III ст. до н. є. як політична док­трина, особливо пожвавилося за абсолютної монархії, яка трактувалася в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризу­вався як єдине джерело влади, а закон виступав його право­вим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур. Закон набував якогось фатального забарвлення, пе­ретворювався на самодостатню сутність, яка має свої власні джерела формування та розвитку. Перед ним, згідно з цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, котрий сам є творцем законів. Державна влада за таких умов ставала голов­ним провідником абсолютної влади правителя, набувала дес­потичних функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася.

Згодом, у нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію дер­жавного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці слушні з точки зору організації державного апарату підходи ґрунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на за­кон як на самодостатню сутність, практично ігноруючи його демократичне походження.

Якщо ж відійти від легітимізму як реальної теоретичної й політичної конструкції й узяти за ідею звеличення ним закону як основної регулюючої норми, то прогресивність такого під­ходу не викликатиме сумніву. Тому легітимне ставлення до правових норм країни, особливо тоді, коли ці норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної нор­ми, входить у ряд сучасних уявлень про сутність влади та ос­новної її правової бази — закону.

Крім легітимістського бачення влади, існує низка концеп-цій, які в політологічній науці належать до двох напрямів — нормативного та емпіричного. Наявність двох напрямів в ар­сеналі теоретичних конструкцій влади пояснюється відмінні­стю методологічного тлумачення основного критерію — "першопричини" влади. Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяль­ності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади. Причому виве­дення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відно­син,. які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Це зумовлює погляд на владу як данність, котра часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною в теоретичному осмисленні дійсності.

Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Серед них однією з найпоширеніших є реляціоністська, котра тлумачить владу як міжособові стосун­ки, що дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Фокусування уваги на ролевих взаєминах, або на ре-ляційному аспекті влади, — характерна риса традиції, що йде від М. Вебера й передбачає можливість вольової дії або впли­ву одних індивідів і груп на інші. Зберігаючи вірність цій тра­диції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) здійснювати свою волю над іншими через страх або позбавлення звичайних винагород чи у формі покарання, не зважаючи на неминучий опір. При цьому обидва способи впливу є санкціями негативними.

Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях "опору" (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта. Відповідно розробляється класифікація різних ступе­нів і форм опору.

Заслуговують на увагу й інші варіанти. В теоріях "обміну ре­сурсами" (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінге та ін.) акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасника­ми соціальних стосунків, унаслідок чого виникає гостра пот­реба в ресурсах у тих, хто їх позбавлений.

Теорії "розподілу зон впливу" (Д. Ронг та ін.) концентрують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій (взаємодії, кому­нікацій індивідів). При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій. Якщо в одній ситуації владою володіє один індивід стосовно іншого, то з трансформацією сфери впливу позиції учасників змінюються.

Досить поширені системні концепції влади, основним по­няттям яких є політична система. Визнання наявності сво­єрідної межі між політичною системою та її оточенням Д. Істон називає центральною ідеєю системного підходу до політичної влади.

У системних концепціях вирізняються три підходи до розу­міння влади. Перший тлумачить владу як атрибут макросоці-альної системи. Т. Парсонс називав владу "узагальненим посередником" у політичній системі і порівнював її з грошима як узагальненим посередником економічного процесу. Саму владу він розглядав як властивість системи. Так само сприй­має владу Д. Істон.

Другий підхід розглядає владу на рівні конкретних соціаль­них систем — сім'ї, виробничої групи, організації тощо. Цю позицію особливо яскраво висловив М. Кроз'є, який інтер­претує владу як феномен, що співвідноситься з частковими системами або підсистемами суспільства. Владу він вважає обмеженою соціальними інститутами й організаціями.

Третій підхід розуміє владу як взаємодію індивідів у межах специфічних соціальних систем. Саме такими є погляди У. Роджерса й Т. Кларка. Як центральний момент спроможно­сті індивіда впливати на інших розглядається його роль і ста­тус у системі. Влада визначається як здатність чи потенціал індивідів, що мають різні статуси, ставити умови, приймати рішення й чинити дії, визначальні для існування інших інди­відів усередині певної соціальної системи.

Ключовим поняттям цієї концепції є "соціальна дія", на якій ґрунтується й концепція влади. Соціальна дія є організацій­но-функціональним елементом, у якому джерело влади міс­титься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується під час регуляції поведінки людей. Походження ж самих норм і цінностей має традиційну основу, причому при­в'язка відсутня. Влада в такому тлумаченні аналізується як відносно самостійна діяльність, що дає змогу вийти на проб леми її системності, функціональності, динамізму й ефектив ності. Влада розглядається як джерело регуляції соціальної поведінки, як можливість пом'якшення чи розв'язання соці альних проблем, хоч джерела її формування й соціально структурні фактори застосування не ставляться в центр уваги.

Нормативність властива й теоріям "технологічного детермі нізму". Сервісною формою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка й технологія ма­теріального виробництва, що лежить в основі відносин влади. Ті характеристики, які зумовлюють техніку й технологію, принципово властиві й владі. Тому техніко-технологічні яви ща, що становлять цю структуру, на думку авторів, входять й у відносини влади. Це, насамперед, рішення, управління, контроль, розпорядження, ресурси, тобто, ті атрибути влади, які мають матеріально-організаційний зміст, що є головним і у виробничій технології.

Нормативність у погляді на владу досить виразно прогляда­ється в теорії еліт, витоки якої сягають далекої давнини, хоча сучасний її стан мало що має спільного з поглядами наших пращурів.

Теорія еліт сьогодні — це наукова концепція винятковості носіїв влади, особливо її безпосередніх провідників. Влада зо­бражається як суто політичне явище незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. Однак головне полягає в тому, що елітарний стан пануючих інститутів та осіб зводиться до об'єктивної необхідності нормального функціонування та розвитку будь-якої соціальної системи, причому заінтересова­ність у такому становищі влади є спільною. В залежність від "якості" панівної еліти ставиться суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Якщо йдеться про емпіричний підхід, то він втілюється в бі-хевіористичній концепції влади, яка орієнтує на дослідження поведінки людей у сфері владних відносин. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки та свідомості. Влада — вихідний пункт і кінцева мета політи­чної діяльності. "Політична наука, — зазначав Дж. Кетлін, — стає рівнозначною дослідженню влади в суспільстві, тобто пе­ретворюється в науку про владу. Це наука про дійсну волю до влади та її раціональну координацію в суспільстві.

Стрижнем владної поведінки вважається первісний ім­пульс — прагнення влади. Воно є водночас і способом полі­пшення "політичного стану" людей. Отже, влада тлумачиться і як мета, і як засіб, тобто їй надається універсальний харак­тер. За поглядами Г. Ласуелла, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, й усяка влада є політикою.

Біхевіористи наголошують, що влада не може виводитися з моральних або ціннісних ідей. Згідно з цією концепцією, вла­да в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними си-лами. Необхідно домагатися певного їх балансу. Ч. Мерріам зазначав, що "порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи".

Самі політичні відносини розглядаються як "ринок влади" (Дж. Кетлін). Влада продається, купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вважа­ється державна влада.

Таким чином, нормативний напрям у теорії влади зосеред­жений навколо проблем її реального функціонування та орга-нізаційно-політичних чинників реалізації. Цей напрям не безперспективний, оскільки дає змогу поширити компетен­цію в трактуванні можливих варіантів формування та реаліза­ції влади, що існують у будь-якій системі, не виключаючи й демократично розвинуту.

Викладене дає підставу для висновку, що влада як категорія політолога має багатоструктурний зміст, відображає практич­но всі сторони суспільних відносин, будучи водночас їх еле­ментом. Влада й відносини влади історично тим ефективніші, чим більший потенціал людських цінностей у них міститься, чим досконаліший у зв'язку з цим їх вплив на суспільне та особисте життя.

Вегеш

Дата добавления: 2015-07-25