Легітимнісгь політичної влади. Взаємодія влади і права

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована або в результаті вільного демократичного вибору, або — військового перевороту чи революції. Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації, у громадян даного суспільства формується недовіра до цієї влади, що незаконно очолює державу. Ефективність такої влади занадто обмеже­на, і її основним засобом досягнення цілей є насильство.

По-іншому до політичної влади громадяни ставляться у ви­падку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними дер­жавами. Така влада має потенційну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі між різними кла­сами і верствами населення та досягти визнання суспільст­вом, народом її права на керівну роль.

Проте первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією того, що й надалі вона цілком виправдає довіру своїх громадян. Тобто влада може бути законною, але не ефек­тивною, не викликати симпатії народу, який адекватно цьому і реагуватиме на будь-які владні накази та директиви. Коли влада законна, але спирається лише на підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то можливості її вкрай обмежені. Будучи за своєю природою взаємодією між суб'єктом та об'єктом, власні відносини ґрунтуються на під­коренні та згоді. Авторитет влади, ступінь довіри до неї гро­мадян визначається не стільки підкоренням, скільки згодою громадян добровільно їй підкоритися. Нав'язування політич­ною владою своєї волі може наштовхнутися на стійкий опір підлеглих.

У політології та правовій науці влада, що приймається ма­сами та спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не нав'язується, називається легітимною.

Первісний термін «легітимність» з'явився у Франції на по­чатку XIX ст. та означав законність влади на противагу владі незаконній, узурпованій. Проте згодом значення терміна де­що змінилося — він став означати символ віри, уявлення гро­мадян, що походить із визнання влади керівників та обов'яз­ків підлеглих підкорятися їй. Отже, легітимність -— це здат­ність влади створювати та підтримувати у населення переко­нання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які громадяни повинні виконувати. Добровільна згода підкоритися владі можлива лише у випадку, якщо вла­да спирається на цінності, традиції, переконання та прагнен­ня більшості населення. Легітимність є найважливішою оз­накою демократичної влади.

Поняття «легітимність» у XX ст. було введене соціологом Максом Вебером. Воно означало такий порядок, який був значущим для індивідів та якому вони підкорялись як раціо­нально визнаній цінності. Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, що відображає особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами певних ти­пів соціального порядку у формі норм, правил, звичаїв, за­конів:

1. Традиційна легітимність — влада набуває легітимності згідно з традицією, звичкою підкорятися владі, вірою у неру­шимість та святенність століттями існуючих порядків. На­приклад, перехід влади у спадок у країнах з монархічним ре­жимом здійснюється згідно з традицією.

2. Харизматична легітимність — політична влада набуває законності в очах членів суспільства внаслідок особливої по­пулярності державного діяча, який досяг масштабності куль­та його особи.

3. Легальна, або раціонально-правова легітимність — люди визнають владу, що спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерів, а до устрою дер­жави; характерний для демократичних держав.

З цією класифікацією Вебер пов'язує і типологію влади: дер­жавна — при її раціональному устрої та особиста — заснована на традиційних та харизматичних легітимуючих засадах. Ця типологія популярна і в сучасній західній політичній науці.

Проблема легітимності політичної влади для юристів має особливе значення, тому що вона пов'язана не тільки з норма­ми права, але і справедливою системою моральних норм. Ле­гітимність політичного явища не означає юридично сформо­ваної законності, і саме тому легітимність не слід ототожню­вати з легальністю, тобто законністю. Легітимність не вико­нує юридичних функцій і не є правовим процесом.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, при найменшій можливості відхилятися від виконання її рішень тощо. У цьому випадку влада застосовує підкорення, силу. Влада, заснована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без при­мусу. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона харак­теризується як правомірна та справедлива.

Основні ознаки легітимності політичної влади:

1. Довіра до неї пригніченої більшості населення, яка ґрун­тується на впевненості, що існуючий порядок є найкращим

для даної країни, а влада здатна розв язати важливі для сус­пільства та індивідів проблеми.

2. Визнання суспільством значущості, цінності як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба уживатись, а як фактор, що забезпечує порядок у суспільстві, захищає життя людей. Легітимність влади утверджується, якщо вона проводить політику, яка від­повідає інтересам, розумінню громадян.

3. Схвалення масами політики, яку проводить політичне та державне керівництво, що відображається у згоді з їх основ­ними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб'єктивне ставлення людей до конкретного уряду, лідера. Маси з розумінням ставляться до використання навіть непо­пулярних засобів та методів, зокрема насильницьких.

Усі ці ознаки тісно пов'язані між собою і в реальному житті нероздільні. Легітимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не вдаючи­ся до масового насильства. Американський теоретик-політо-лог Д. Істон зазначав, що той уряд легітимний, який відпо­відає уявленню народу про справедливість та соціальне при­значення цього інституту.

Легітимність політичної влади пов'язана з протилежним явищем — делегітимацією — втратою довіри, позбавлен­ням політики та влади суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики, її цілях і методах, у людях, які її здійснюють, — один із аспектів політичного життя суспільства, така сама рушійна сила розвитку політики, як і легітимація. Делегітимація влади може відбуватися з та­ких причин:

— суперечності між цінностями, домінуючими у суспільст­ві, та егоїстичними інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки влади народом;

— суперечності між демократією та соціальною політикою, коли багато проблем розв'язується не демократичним, а сило-

вим шляхом, тиском на засоби масової інформації, обмежен­ням прав і свобод громадян;

— зростаюча соціальна нерівність, масове зубожіння біль­шості населення, у результаті чого формується опозиція владі (як правило, з інтелектуалів);

— посилення бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового контролю процесу «знизу» та надзвичай­но слабкого — «зверху»;

— у багатонаціональній державі — націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцева влада відхиляє правомочність феде­ральної влади.

Проблема взаємовідносин влади та права важлива для будь-якої країни, проте особливої гостроти вона набуває при переході суспільства від тоталітаризму до демократії та фор­муванні правової держави.

Здавна існує два підходи до питання взаємозв'язку влади та права. Так, Платон вважав, що влада повинна належати монарху-філософу, який знає потреби своїх підлеглих краще, ніж вони, і тому для нього влада — самостійна цінність, яка організує життя за допомогою створених ним же законів. Згідно з цим підходом влада є метою, а право — засобом укріп­лення і здійснення влади. З іншого погляду — влада визнача­ється правом, владні відносини перетворюються на правовід­носини. Влада є засобом здійснення правової організації.

Отже, влада і право нерозривно пов'язані між собою, але водночас перебувають у постійній боротьбі. Влада принципо­во утримує в собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинути з себе обмеження права. Право навпаки — завжди прагне підкорити собі владу, зробити її непотрібною, бо право є по своїй суті взаємодією вільних та рівних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У влади завжди є безправ'я, а у пра­ві — безвладдя.

На перший погляд, поняття влади та права несумісні і вик­лючають одне одного. Проте вони міцно взаємопов'язані, будь-яка влада припускає мінімум права, а будь-яке право — мінімум влади. Так, з самого початку відносини панування набувають всезначної форми права, нормативної форми. Па­нує лише той, чиї накази виконуються закономірно, нормаль­но, а не як виняток; панує той, хто має право наказувати. За­конний володар той, кому повинні підкорятись усі,,бо закон має форму загальності. Право і закон роблять владу організу­ючою та об'єднуючою силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона перестає бути свавіллям, бо право обмежує владу. Проте елементи свавілля, правопорушення притаманні будь-якій владі.

У правовій державі пріоритетною силою є право, виходя­чи з принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоуправління. Кожен громадянин може взяти участь у створенні закону, якому він сам і буде підкорятися; сам уста­новлює владу, її контролює, але і підкоряється їй. Влада має служити праву і діяти у межах права; вона не порушує, а організовує і підтримує свободу. Влада може бути цінною і потрібною, якщо вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які делегують їй частину своєї осо­бистої свободи.

Водночас право (позитивне право) формується і розвива­ється за безпосередньої участі політичної влади, держави, яка надає юридичним нормам загальнообов'язкової сили і забез­печеності; від характеру держави, її політичного режиму за­лежать особливості права. У праві присутній незримий дер­жавний елемент, на ньому лежить «відбиток» державної нлади. Однак право, обумовлене у своєму формуванні та функціонуванні державою, у свою чергу, в процесі соціально­го розвитку може стати певним фактором щодо держави, реалізуючись у правовій державі1.

1 Алексеев С. С. Теория права. — X.: БЕК, 1994. — С. 71.

Отже, влада будучи суспільним явищем, відбиває об'єктивну потребу розвитку суспільства, його організації та регуляції. Влада — це необхідний і незамінний механізм ре­гулювання життя всього суспільства і збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і умо­вою саморозвитку політичної системи суспільства, усіх інших її елементів. Політична влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури, виступає гарантом політичного роз­витку, ефективності політики і життєдіяльності усього суспільства.

Запитання для самоконтролю

1. Чи може суспільство існувати без влади?

2. У чому основна відмінність політичної влади від усіх інших видів влади?

3. Назвіть відмінності між владою політичною і владою дер­жавною.

4. Чому влада розглядається в єдності і різноманітності її про­явів?

5. Дайте визначення поняття «легітимна влада» і назвіть дже­рела її легітимації.

6. Як співвідносяться функції підтримання правопорядку за допомогою примушування і насилля влади з її легітимністю?

7. Що означає професіоналізація політичної влади в сучасних умовах?

8. Проаналізуйте виконання соціальної функції політичної влади в сучасній Україні.

Рекомендована література

1. Алексеева Т. Легітимність влади у період транзиту // По­літична думка. — 1998. — № 3-4.

2. Демидов А. И. Власть в единстве и многообразии ее измере­ний //Государство и право. — 1995. — № 11.

3. Ильин М. В., МелъвилъА. Ю. Власть // Политические иссле­дования. — 1997. — № 6.

4. Каспрук В. Метаморфози і метастази української влади // Сучасність. — 1999. — № 10.

5. Ледяев В. Г. Власть: Концептуальный анализ // Политичес­кие исследования. — 2000. — № 1.

6. Макеев С. Десятирічна криза легітимності правлячих сил // Політична думка. — 2001. — № 3.

7. Метельова Т. Казковий вибір українського богатиря: Олігархія чи авторитаризм // Сучасність. — 2001. — № 7-8.

8. Нижник Н. Верховна Рада і Кабінет Міністрів: Правила си­метрії // Віче. — 2002. — № 4.

9. Пахарев А. Пострадянський авторитаризм: Куди йдемо? // Віче.— 2001.— № 7

10. Халипов В. Власть. — М., 1995.

Кирилюка

Дата добавления: 2015-07-25