Поняття, природа, риси політичної влади.

Політична вла­да є одним із центральних понять політології. "Фундаментальним понят­тям в суспільних науках, - писав Б. Рассел, - є влада у тому ж значенні, в якому енергія є фундаментальним поняттям у фізиці". Однозначного виз­начення дефініції "влада" немає, що пояснюється складністю та неодно­значністю її тлумачення. Дехто із дослідників, наприклад Г. Бержерон, навіть пропонує відмовитися від поняття "влада", замінивши його понят­тям "контроль".

Владу можна визначити як реальну можливість здійснювати свою волю, нав'язуючи її іншим людям. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Ознаками влади є терито­рія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін. Влада є на­слідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життє­здатності та збереження цілісності суспільства.

У політичній літературі широко вживається поняття "політична вла­да" та "державна влада". Яка ж відмінність між ними? Поняття "політич­на влада" є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб'єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та уста­нов, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, вер­ховенство, вплив, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання ЇЇ справедливою, прогресивною. Верховенство влади - це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується ЇЇ здатність ефектив­но управляти усіма сферами суспільного життя. Система влади включає у себе:

1) органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб'єкти влади);

2) тих, на кого спрямована влада - люди, їх групи, організації, спільно­ти тощо (об'єкти влади);

3) механізм влади, тобто зв'язки, взаємодії, відносини між структурни­ми елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємоді­ють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпоряд­куванням і упорядкуванням їхніх воль.

13.2. Концептуальні підходи до проблеми політичної влади. У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з-поміж яких є:

• біхевіористський підхід - влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

• інструмеиталістський підхід - влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

• телеологічний підхід - влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

• структуралістський - влада як особливі відносини між тим, хто уп­равляє, і тим, хто підпорядковується;

• конфліктологічний - влада як можливість прийняття рішень, які регу­люють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

• реляціоністськип - влада як міжособові стосунки, які дають змогу од­ному індивідові змінювати поведінку іншого.

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Арістотель пер­шим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-уп-равлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Авгус-тин Аврелій у творі "Про град Божий" писав, що влада завжди опікує, "правлять ті, які піклуються, як чоловік - жінкою, батьки - дітьми, пани -рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки - чоловікам, діти - батькам, раби - панам".

Середньовічний теолог Фома Аквінський вважає, що оскільки світ збудо­ваний на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі - від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад є Ш.-Л. Монтеск'є, котрий у своїй праці "Про дух законів" доводив, що поділ влад є найпершою умо­вою правової організації суспільства і держави, а рівновага влад покли­кана забезпечити існування політичних свобод. "Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дво­рян чи із простих людей, були б поєднані три влади: влада творити зако­ни, влада виконувати настанови загальнодержавного порядку і влада су­дити злочини чи тяжби приватних осіб".

Дж. Адамс вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи над іншими, здійснення контролю над життям людини. Влада, на його думку, це не лихо само по собі, бо уряд обирається на підставі вільної згоди та договору з метою самозбереження суспільства і в цьому відношенні влада виступала в освяченій законом формі. Але людство стоїть завжди перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини - "зіпсована, хибна, гріховна".

Ф. Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативно­го її сприйняття ("влада завжди є злом") до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. "Що є добрим? - Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? - Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? - Почуття дедалі більшої влади, почуття подоланої протидії".

Б. Рассел у своєму творі "Влада" (1938) зазначав, що влада - це насам­перед взаємовідносини між владою індивідума і владою організації (дер­жави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаман­на людині і нормально функціонуючій організації. Б. Рассел проаналізу­вав потяг людей до влади. Він вказував, що у сильно ієрархізованих сус­пільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів влада - це не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп'я­ніння пануванням. У "Маніфесті Рассела - Енштейна" наголошувалося, що людина від народження наділена двома взаємопов'язаними пристрастями -прагненням до влади і прагненням до слави. Обидві вони безмежні, їх реа­лізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених індивідуальними проявами цих пристрастей.

Т. Парсонс як представник телеологічного підходу у визначенні вла­ди, визначав останню як здатність виконувати обов'язки, покладені ціля­ми співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що влада є елементом, який перебуває в обігу, є засобом обміну, торгівлі, символом вартості. На думку Т. Парсонса, "влада - це можливість виконання функцій заради і від імені суспільства", це "здатність змобілізовувати ре­сурси суспільства".

Один із розділів книги австрійсько-англійського політичного філософа та економіста Ф. Хаєка "Дорога до рабства" (1939) має назву "Чому до влади приходять гірші?". На думку Ф. Хаєка, це відбувається тому, що:

1) чим інтелігентніші люди, тим менш вони є колективістами, менш од­ностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим освідченіші люди, тим важче підвести їх до спільного знаменника у їх поглядах та вчинках;

2) тоталітарні режими опираються, насамперед, на людей із нестійкими поглядами і таких, що легко збуджуються;

3) люди швидше за все об'єднуються довкола негативної програми -ненависті, заздрощів; вони виступають за поділ на "ми " і "вони ".

Англійський футуролог О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі ро­зуміння влади - знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інстру­ментом влади. Хоча основними факторами влади О. Тоффлер називає на­сильство, багатство і знання, але саме останній чинник сьогодні стає домі­нуючим. Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне "зрушення влади".

Марксистський підхід до проблеми влади передбачає її розгляд як не­обхідного результату непримиренності суспільних протиріч, які мають економічні причини. Ліберальний підхід розглядає владу з позиції автори­тету суспільних настанов, які приймаються добровільно. «/13.3. Проблеми легітимності політичної влади. Однією із най­важливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітим­ною є влада, з існуванням якої погоджується народ. "Той, хто набуває хоч якусь долю влади іншими шляхами, ніж це передбачено законами спільно­ти, не має права на те, щоб йому корилися..., а відповідно, є не тією осо­бою, на яку дав згоду народ", - писав Дж. Локк.

Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створю­вати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1) традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази ке­рівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецендентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

2) харизматичне панування (від грец. Ьагізша - особливий дар) базуєть­ся ніГ особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі., Наполеоні, Леніні та ін.;

3) легальне (раціональне) панування грунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповід­ності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Ц. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режи­му: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди ле­гітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та пе­реконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад - Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру грома­дян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно ви­користовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітим­ності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;

• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, ос­вітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку за­лежить від ефективності такої діяльності;

• легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітим­ності, тим сильніший примус.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократич­ний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

Дата добавления: 2015-07-25