Діагностика голосу

Важливою умовою правильного формування і розвитку голосу є правильна діагностика його типу. Д і а г н о с т и к а - це визначення характеру і типу голосу людини. Вірна характеристика голосу дозволяє педагогові конкретизувати перспективу навчально-виховної роботи, забезпечує використання правильних методичних прийомів, застерігає від можливих помилок. Адже, у формуванні характеру голосу людини важливу роль відіграють не тільки конституційні фактори (будова тіла та голосотвірних органів), але й певні звички, набуті навички, темперамент тощо. Тому зрозуміти, що є ближчим для даного голосу є досить складним завданням. Коли співак-початківець, копіюючи улюбленого артиста, співає невластивим йому характером голосу, «басує», «тенорить» і т.п., то це досить легко визначити на слух і виправити. Але, бувають випадки, коли голос звучить природно, вільно і, загалом вірно, проте характер його досить важко «втиснути в рамки» якогось конкретного типу. Сучасна наука, на жаль, ще не володіє певним єдиним методом, котрий дозволив би зразу і безпомилково визначити властивий людині тип голосу. Таке визначення вимагає орієнтації на низку ознак, наприклад, тембру, діапазону, місця розміщення перехідних нот і примарних тонів, здатність витримувати теситуру, а також, анатомо-фізіологічні особливості голосового апарату, зокрема, таких, як довжина голосових зв’язок (складок) і хронаксія зворотного нерва тощо.

Тембр і діапазон переважно виявляються вже на перших заняттях, але жоден з них не зможе впевнено доказати, яким голосом насправді володіє даний співак. Іноді, тембр відповідає одному типові голосу, а діапазон - іншому. Тембр голосу легко деформується від наслідування чи неправильного співу і може заставити помилитися навіть досвідченого спеціаліста. Трапляються голоси з вельми широким діапазоном, що охоплює невластиві для даного типу голосу звуки, спостерігаються і голоси з коротким діапазоном, який не досягає потрібних тонів у верхній чи нижній ділянці його, а іноді, хоча й дуже рідко, звуженого з обидвох сторін. Додаткові дані, які допомагають педагогові у класифікації типу голосу, стосуються аналізу п е р е х і д н и х нот. Ці переломні чи перехідні з регістру в регістр ноти в процесі навчання можуть стати непомітними, але у співака-початківця вони переважно прослуховуються дуже виразно. Типові перехідні звуки у різних співаків також можуть варіюватися:

Тенор: «Мі»- «Фа» - «Фа-дієз» – «Соль першої октави;

Баритон: «Ре» - «Мі-бемоль» - «Мі» першої октави;

Бас: «Ля» - «Сі-бемоль» - «Сі» малої - «До» - «До-дієз» першої октави;

Сопрано: «Мі» - «Фа» - «Фа-дієз» першої октави;

Меццо-сопрано: «До» - «Ре» - «Ре-дієз» першої октави.

У жінок цей регістровий перехід є у нижньому відрізку діапазону, у чоловіків - у верхньому. Крім того, у жінок є ще один перехід (у жінок є три регістри, а у чоловіків - два) - від центру до верхніх звуків, але він не так яскраво виражений. Крім цієї ознаки у визначенні типу голосу можуть допомогти так звані п р и м а р н і т о н и, тобто, ті тони, які найприродніше звучать у кожного, конкретно взятого голосу. Як показує практика, вони найчастіше містяться в середній ділянці голосу, тобто, у тенора в ділянці «ДО» першої октави, у баритона - в ділянці «ЛЯ» малої октави, у баса - «ФА» малої октави. Такий розподіл відповідає і жіночим голосам. До відмінностей відноситься здатність співака витримувати теситуру, притаманну даному голосові. Т е с и т у р а (від Tissue - тканина) - це середнє звуковисотне навантаження в конкретному творі у співвідношенні до діапазону голосу виконавця. Теситура може бути низькою, але твір вміщати гранично високі звуки, і навпаки - високою, але без надто високих звуків. Таким чином, поняття теситури стосується тої ділянки діапазону, в якій голос найчастіше повинен бути в процесі виконання твору. Якщо голос, близький за звучанням до тенорового, вперто «не тримає» тенорової теситури, то він, швидше всього - баритон. Теситура - важливий показник в з’ясуванні типу голосу, який визначає можливості даного співака у виконанні тих чи інших партій. Теситуру можна визначити співставляючи по вертикалі співвідношення звуків діапазону конкретного твору і по горизонталі - тривалість кожної ноти, що дає можливість побачити, на які звуки припадає основна робота голосового апарату.

Серед ознак, що допомагають встановити тип голосу, є і анатомо-фізіологічні. Віддавна відомо, що різні типи голосів вирізняються різною довжиною голосових зв’язок (складок), тобто, вищий тип голосу має коротші і тонші голосові складки. Багаточисленні виміри їх довжини за допомогою градуйованого дзеркала дозволили визначити середні цифри, властиві кожному типові голосу, наприклад:

довжина голосових складок (зв’язок) у с о п р а н о - 1,4 – 1,9;

у м е ц ц о - с о п р а н о - 1,8 – 2,1;

у т е н о р а - 1,8 – 2,2;

у б а р и т о н а - 2,2 - 2,4;

у б а с а - 2,4 - 2,5;

довжина надставних трубок в співі: у с о п р а н о - 15,3 - 18,5;

у м е ц ц о – с о п р а н о - 16,7 - 18,8;

у т е н о р а - 19,0 - 22,0;

у б а р и т о н а - 21,5 - 24,0;

у б а с а - 23,3 - 25,0;

Вказана таблиця узагальнює характерні довжини голосових складок для кожного типу голосу, але на практиці ці цифри не завжди відповідають дійсності, оскільки досить часто зустрічаються голоси, які не вкладаються ні в які названі параметри. Адже, давно відомо, що, наприклад, тенор Карузо у свій час мав «баритонові» зв’язки, а бас М.Михайлов - короткі (характерні для високих голосів). Крім того, не варто забувати, що голосові зв’язки (складки) можуть виконувати різноманітні функції і використовуватися для утворення різного тембрового забарвлення, що і засвідчують зміни типу голосу у професійних співаків, які іноді трапляються в практичній діяльності серед вокалістів. Та все ж, для досвідченого фоніатра типова довжина голосових складок може досить точно зорієнтувати педагога-вокаліста на характер навчально-виховної роботи з конкретним учнем.

Ще в 30 –ті роки ХХ сторіччя вчені досліджували вплив типу голосу на збудливість рухливого нерва гортані (Дюмонт), а в 1953 – 1955 роках Р.Юссон і К.Шеней з’ясували, що кожен тип голосу володіє властивою йому збудливістю зворотного нерва. Це дозволило їм запропонувати нову, своєрідну класифікацію голосів за ознакою збудливості зворотного нерва, так звану х р о н а к с і ю, що вимірювалась за допомогою спеціального пристрою - хронаксиметра. Хронаксія в розумінні фізіологів - це мінімальний час, необхідний для того, щоб електричний струм певної сили викликав скорочення м’язу. Чим коротший цей час, тим, відповідно, вищою є збудливість нерва. Хронаксія визначається в мілісекундах (тисячних долях секунди) прикладанням електрода до шкіри в ділянці грудо-ключично-соскового м’язу. Це вроджена якість даного організму і тому є стабільною, і змінюється лише при втомі. Дані хронаксії Р.Юссон опублікував у своїй роботі (Юссон Р. Певческий голос. – М.: «Музыка»,1974), згідно з якою найнижчі типи голосів (низький бас, контральто) мають хронаксію 0,160 – 0,170 мілісек.; високі голоси (колоратурне сопрано, високий тенор) - 0,055 – 0,070 мілісек. Але, навіть цей принципово новий погляд на природу того чи іншого типу голосу, на думку російського вченого Л.Б.Дмитрієва, все ж не може повністю вирішити проблему, оскільки хронаксія відображає лише здатність кожного голосового апарату утворювати звуки різної висоти, але не якість тембру[58].

Поза тим, тембральний відтінок голосу є не менш важливим, ніж діапазон. Безперечно, що і нейроендокринна конституція, як і загальна будова тіла, його анатомічна структура, дозволяють досить точно судити про

тип голосу, а іноді, безпомилково визначити місце співака на естраді, але і це не можна вважати чимось досконалим і завершеним. Тому необхідно спиратись на комплекс ознак, які дозволять зробити правильні висновки.

Загальні вказівки вокальної діагностики торкаються передовсім таких п р и н ц и п і в:

- наявності музичної спеціальної освіти;

- особливостей вокальної школи, манери голосоведення;

- вокально-практичної діяльності (сольна практика, вокально-хорова, обсяг репертуару) тощо;

- наявності голосових даних - вокально-моторного слуху, ритму, музичної пам’яті, уміння читати «з листа», розуміння вокально-художніх завдань.

В результаті прослуховування в и з н а ч а є т ь с я:

- тип голосу (бас, баритон, тенор, сопрано, меццо-сопрано, контральто), у дітей (дискант, альт, сопрано) згідно тембрального забарвлення і наявності перехідних нот в діапазоні голосу, витриманої теситури тощо;

- діапазон голосу (повний і «робочий»);

- наявність регістрового звучання і вирівнювання діапазону голосу;

- інтонаційна чистота і висока (низька) позиція звучання голосу;

- характер звучання високих нот діапазону голосу;

- характер дихання і наявність (чи відсутність) звукової опори;

- наявність дефектів голосоведення і вад мовлення;

- вокально-виконавська культура і темперамент.

Навіть за умови належних даних, одноразове прослуховування не можна вважати достатнім для визначення правильної характеристики голосу співаючого, оскільки цей процес вимагає більш детального ознайомлення і активного спілкування.

Успішний вокальний розвиток залежить від чітких і якісних характеристик. Природні вокальні здібності як вихідний рівень визначаються вже за такими п о к а з н и к а м и:

- за деякими ознаками мовлення - висоті, тембральними фарбами, гнучкості інтонації, діапазону;

- спонтанним співом, тобто, імпровізованому співі знайомої мелодії чи поспівки, яке оцінюється параметрами - силою звукового напруження, чистотою і багатством інтервалів, гнучкістю і пружністю голосу і його тембру, мелодичною виразністю слів, наспівністю.

Необхідність дослідження і оцінки загального і специфічного розвитку школярів в органічному зв’язку з його навчанням має методологічне і практичне значення. В поняття «розвиток» в його глобальному розумінні входить рух від простого до складного, від нижчого до вищого, висхідний рух від колишнього якісного стану до нового, процес оновлення, народження нового, відмирання старого. Матеріалом для цілісної характеристики загального розвитку учнів є с п о с т е р е ж е н н я за ними під час занять та в інші моменти життя - в сім’ї, товаристві та ін. Враховуючи різні сторони поведінки учнів: активність на заняттях, потреба в спілкуванні з музикою, спонтанний спів, музичні смаки, уміння спостерігати, зауважувати, порівнювати, тобто, оцінювати вокальне виконання, образне мислення, можна характеризувати рівень сприйняття, аналізу і синтезу, абстракції і узагальнення, вид мислення і такі важливі показники загального розвитку як а к т и в н і с т ь і с а м о с т і й н і с т ь. В музичній діяльності самостійність виражається в такому комплексі особистості дитини, який допомагає їй використовувати накопичений на музичних заняттях досвід знань і умінь і застосовувати їх в новому оточенні без допомоги дорослих. Самостійність у співі проявляється в умінні чисто і правильно виконувати пісню без підтримки педагога чи інструменту на основі власних вокально-слухових уявлень, а також, у спонтанному співі поза заняттями. Самостійний спів є необхідною умовою успішного розвитку співацького голосу. Багато педагогів-практиків вважають самостійний спів дитини першим і необхідним етапом у розвитку творчих проявів і як основу творчого ставлення до музики.

Особистісне ставлення дитини до музики чи будь-якої музичної діяльності, тобто, ступінь зацікавлення, о ц і н ю є т ь с я: наявністю слухової уваги; схильністю до слухового диференціювання; рівнем зацікавлення на уроці (занятті); готовності виконувати слухове завдання; швидкості переключення уваги з одного завдання на інше. Здатність до сприймання музики і вокального виконання відображається в умінні учнів самостійно аналізувати, оцінювати і описувати реальне виконання чи почуте в записі звучання за такими п а р а м е т р а м и: емоційний зміст твору і його відповідність виразності виконання; структура форми твору і основні засоби художньої виразності; якісні характеристики вокального звучання (інтонація, динаміка, тембр, дикція), що дозволяє визначити уміння дитини ч у т и, с п о с т е р і г а т и, а н а л і з у в а т и і м и с л и т и. Аналіз цих умінь дозволяє виділити ч о т и р и о с н о в н і л і н і ї оцінки загального і специфічного розвитку, що відображають якість їх сприйняття, уявлення і відтворення в процесі співацької діяльності, а саме:

1) уміння сприймати вокальну музику (аналізувати і описувати характер звучання співацького голосу і якість виконання);

2) образне мислення (обґрунтування своїх суджень про музично-слухові уявлення);

3) якість відтворення (рівень розвитку співацького голосу - інтонація, діапазон, динаміка тембр на різній висоті, з використанням атаки звука та перевагою регістрового звучання), дикція, тип дихання, емоційність виконання;

4) ставлення до співацької діяльності (зацікавлення, увага, готовність до виконання завдання, ініціативність, музичний смак, творчість).

Основу ставлення до співу складає зацікавленість, і н т е р е с, а все інше виникає вже як наслідок. Тому саме інтерес стає умовою успішного перебігу всіх розумових операцій і формування співацьких навичок.

Дата добавления: 2015-07-19