Дефекти звука і слова

До вад звучання голосу належать: коливання, тремолювання голосу, горловий призвук, гнусавість (носовий призвук), відкритий (білий) звук, форсування (крик), детонація (фальшива інтонація), мляве звучання, «під’їзди» («в’їжджання» в звук тощо). Вади і недоліки співу поділяються на о р г а н і ч н і і ф у н к ц і о н а л ь н і, тобто, ті, які виникають в людини від народження чи є наслідком якоїсь важкої травми (органічні) та від неправильного використання своїх можливостей, поганих звичок і навичок та браку необхідного знання (функціональні). Органічні недоліки, як правило, потребують професійного медичного втручання лікаря-фоніатра або логопеда та певного реабілітаційного терміну лікування, а функціональні - долаються в процесі навчання, за допомогою спеціальних вокальних вправ та кваліфікованого контролю педагога-вокаліста.

К о л и в а н н я та т р е м о л ю в а н н я голосу належать до складних недоліків співу, які досить важко піддаються виправленню. Педагогічна практика свідчить про те, що ці вади найчастіше бувають результатом постійного форсування і неправильного дихання в процесі співу. Для ліквідації цих недоліків необхідно забезпечити спів виключно на меццо-піано, розвинути в учня добре збалансоване дихання і рівномірний його розподіл, зокрема, рівний, без поштовхів видих, сформувати активне відчуття м’язової опори дихання і звуку. Педагоги-вокалісти рекомендують вокальні вправи із закритим ротом (на mormorando – морморандо) для формування у співаючого відчуття резонування власного голосу і збереження його від перевантаження та бажання використовувати надмірну силу. При використанні вправ з відкритим ротом, на голосні фонеми та їх комбінації з приголосними, педагог повинен слідкувати за правильним прикриттям звуку, особливо, на перехідних нотах діапазону голосу, близьке утворення фонем (з відчуттям резонування голосу в передній ділянці голови, зокрема, гайморових пазух та передніх зубів твердого піднебіння. Рекомендований репертуар: старовинні пісні (так звані пасторалі) та концертні арії композиторів-класиків ХУІІ – ХУІІІ ст., народні пісні (українські, французькі, італійські…). Такий репертуар організовує дихання, вирівнює діапазон, вимагає плавного звукоутворення, правильних дикційних навичок.

Коливання і тремолювання голосу пов’язане також і з недоліками в і б р а т о. Надмірно велике вібрато в голосі людини, як відомо (частіше - 8 кол. в сек..), свідчить про тремолювання («баранець»), яке сприймається слухачем як тремтіння голосу, а надто повільне (гойдання) - як брак інтонаційного балансу і детонацію. Вібрато - це р и т м і ч н е ч е р г у в а н н я в и с о т и, с и л и і т е м б р у голосу, якостей, які у певному, неповторному поєднанні, властивому тільки конкретній людині, мають свій специфічний характер. Співвідношення висотного, силового і тембрового вібрато переважно не сприймається відокремлено від тембрального забарвлення голосу співака, а, навпаки, надають йому неповторний колорит. Фізіологія вібрато, тобто, його утворення, пов’язане з коливаннями гортані у м’язах шиї. Коливаючись, вона впливає на розміри порожнин гортані і ротоглоткового каналу, а також, на механізм роботи голосових складок (зв’язок). Ці коливання гортані викликають супутні рухи дихальних м’язів і артикуляційного апарату, тому, інколи можна побачити у співаків і коливання язика в роті з частотою вібрато. Гірше, коли до вібрато приєднується коливання нижньої щелепи, створюючи неестетичне враження. При співі на FORTE вібрато може добре відчуватися і в дихальних м’язах, що активно контактують з гортанню. В процесі вібрато відбувається зміщення і в самій гортані і в нахиленні черпаловидних хрящів. Увесь гортанний комплекс пульсує і коливається з частотою вібрато. Як зазначає Р.Юссон, утворення вібрато пов’язане з періодичними змінами внутрішніх гортанних м’язів, їх тонусу, м’язів, з яких складається товщина голосових зв’язок. Напружена робота гортані, коли голосові та інші м’язи, що відповідають за роботу гортані, надто напружуються. Це зразу ж відбивається на характері вібрато, а при правильній, у міру напруженій, гортані покращується і якість вібрато. У майстрів вокального мистецтва вібрато вирізняється рівністю і стабільністю, що сприймається вухом слухача як стійкість і визначеність голосотворення, а гортань у них працює вільно, без зайвого напруження. У недосвідчених співаків - навпаки, гортань напружено працює, часто здійснює курсивні маніпуляції, тому, відповідно, вібрато має нестійкий характер. У дітей, голос яких ґрунтується переважно на фальцетній манері голосотворення, вібрато майже не проявляється. Безперечно, що характер вібрато значною мірою - якість природна, індивідуальна, яка залежить і від будови голосового апарату, і від набутих співацьких навичок, і від м’язового тонусу, і від стану нервової системи виконавця. Але вібрато, як і інші якості голосу, можуть піддаватися цілеспрямованому вихованню і значною мірою є підвладними нашій волі. Кожен співак, який володіє своїм голосом, може зробити його при потребі прямим, безвібратним, або, навпаки, збільшити вібрато. Можна навчити себе співати більш «інстументально», з невеликим вібрато, утримуючи голос від активних коливань, а, якщо не контролювати вібрато, то голос поступово втрачатиме свої кращі природні характеристики. В тих співаків, які зловживають силою звука і часто форсують, або у співаків похилого віку, голос «розхитується», тобто, втрачається координація в роботі голосового апарату, виникає перенапруга і перевтома м’язів, знижується природній баланс м’язово-нервового тонусу, тому і вібрато втрачає свої якості.

Робота над «тремолюючим» голосом, як радять педагоги-практики, повинна спиратися на зняття зайвої напруги і пошуки природного звучання. Робота повинна здійснюватися в межах так званого робочого діапазону голосу співака, тобто, охоплювати найзручніший для свобідного виконання діапазон, щоб створити сприятливі умови для формування необхідних відчуттів, усвідомлення «вокального комфорту» і зосередження уваги виконавця на подоланні недоліків. Саме у с в і д о м л е н н я власних помилок і пошуки шляхів їх подолання повинні стати «наріжним каменем» вокального навчання, особливо, для співаків з перевантаженою манерою голосотворення, характерної для проблеми вібрато. Недоліки вібрато голосу вважаються серед педагогів-вокалістів найбільш складними, які вимагають значної затрати сил, терпіння і часу. Серед вокальних вправ повинні переважати низхідні, рухливі, на легке стаккато з переходом в легато, з використанням «світлих» фонем «І», «Ї», «Е», «Є». Робота з йотованими фонемами, як показує практика, допомагає активізувати роботу гортані і язика, віднайти необхідний баланс м’язового навантаження на артикуляційний апарат за умови правильного розподілу дихання і збереження звукової опори. Важливим методом нормалізації вібрато в голосі педагоги вважають також метод дотику виконавця своєю рукою до передньої ділянки гортані (до «адамового яблука», або кадика), що дозволяє йому відчути її роботу і положення, в якому вона перебуває в даний час. Вважається, що демонстрація звукозапису голосу, прийом наслідування почутого і прощупування гортані дають можливість співакові усвідомити свої помилки і «підказати» спосіб подолання їх[53].

Г о р л о в и й призвук, якщо це не органічна вада, переважно, характеризує спів «на горлі», коли відсутня м’язова опора звуку, дихання також незбалансоване, а, часто, свідчить про відсутність школи і постановки голосу, коли співак самотужки намагається знайти необхідні відчуття і поставити голос «на місце». Співак з горловою манерою звукоутворення часто нераціонально використовує ресурси своєї голосотвірної системи, дихання позбавлене змішаного характеру, коли в процесі звукоутворення надмірно піднімаються груди, а, навіть, і плечі, дихання надто імпульсивне і поривчасте, відчувається тиск на гортань зовнішніми м’язами шиї. Звук від такого співу набирає різкого і «скрипучого» тембру, голос швидко втомлюється. Тому основною роботою педагога-вокаліста в такій ситуації є звільнення від перенапруження горла і стабілізація дихання учня, виховання вірного відчуття м’язово-нервової опори, врівноваження сили звучання. Педагоги-практики радять використовувати у вокальних вправах фонеми «О» та «У» як такі, що найбільше звільняють гортань від напруження, формують необхідне відчуття свободи і розширення гортані (стан напівпозіху або «скритої посмішки») за умови, щоб звук «не завалювався» в глибину гортані, оскільки тоді він стане глухим і невиразним, а формувався близько, в передній ділянці твердого піднебіння. В період виправлення деяких недоліків у співака іноді появляється відчуття втрати сили звучання, звучності і блиску, що не повинно завдавати йому зайвої тривоги, оскільки це явище тимчасове. Голос вже втратив шкідливу звичку, але ще не до кінця набув нового звучання. Виправлення недоліків - тривала і копітка робота, що вимагає зосередження, уваги і уміння не тільки педагога, а й, щонайважливіше, самого співака-виконавця. Для подолання горлового призвуку, як показує практика, корисною є п р и д и х о в а а т а к а звукоутворення, яка активізує дихання і загострює відчуття м’язової опори звука.

Г н у с а в і с т ь (носовий призвук) свідчить про відсутність високої позиції співу, коли м’яке піднебіння є кволим (відчуття напівпозіху відсутнє), а звук – млявим і невиразним, тобто, м’яке піднебіння не перекриває вхід до носоглотки у співака, внаслідок чого звук потрапляє у м’які тканини носової порожнини. Для подолання цього недоліку вокальний педагог О.Павлищева рекомендує:

- зорово контролювати свій спів і, використовуючи дзеркало, спостерігати за широко відкритим горлом і ротовою порожниною;

- аналізувати свої відчуття, зокрема, широко відкритої гортані (стану напівпозіху, великого здивування, чи «скритої» посмішки тощо). Використовувати часто фонеми «О» і «У», як такі, що активізують роботу м’якого піднебіння, посилаючи звук в передню ділянку твердого піднебіння. До речі, в сучасній вокальній педагогіці існує думка, що запобігти надто глибокому «завалюванню» названих фонем у співаків-початківців, які викликають глухе звучання, можна збереженням відчуття у своїй гортані не форми о в а л у, як переважно, вимагається традиційною практикою, а п р я м о к у т н и к а (чи цеглини, яка «лежить») (за В.Ємельяновим). Тому необхідно слідкувати за активним відкриттям рота та роботою губ при виконанні вокальних вправ і творів, водночас слідкуючи за низькою (нижньо-реберно-діафрагматичною) опорою дихання і звука та формуванням відчуття глибини трахеї, її порожнини;

В і д к р и т и й (білий, плоский) звук - це спроба штучного наближення голосних, їх «висвітлювання» без збереження необхідних якостей: тембрального забарвлення, вібрато, чистоти інтонування, високої співацької форманти тощо. Таке звучання має різкий («скляний») характер, низький позиційно, не піддається нюансуванню, часто межує з криком, особливо, на верхах. Для подолання цього недоліку важливою умовою є формування активної опори звука, зняття напруги горла і шиї, спів помірною силою, зосередження уваги учня на низькій, але пружній основі дихання, коли активна діафрагма «керує» утворенням звука, ніби «зігріваючи» його своїм теплим видихом.

Ф о р с у в а н н я виникає внаслідок намагання придати голосові непритаманної йому сили. Відповідно, дихальна атака звуку поступово переходить у м’язову, внаслідок чого звучання стає розгойданим, а інтонація фальшивою. Форсування часто приводить до перенапруження голосового апарату та його захворювання. Якщо форсування є наслідком відкритого (плоского) звучання голосу, то першочерговим завданням педагога є подолання саме цього недоліку. Форсування звучання визначається не абсолютною гучністю звуку, а надмірною його силою для даного співака, що позначається передовсім на тембральному забарвленні його звуку, внаслідок чого звук втрачає найкращі свої якості, а природне коливання голосу перетворюється в тремоляцію чи, навпаки - гойдання. Це пов’язано з тим, що голосові зв’язки намагаються втримати надмірний повітряний тиск і тому не можуть «подбати» про красу звукоутворення. В цей час до роботи гортані під’єднуються і інші м’язи, як допоміжна ланка, внаслідок чого голосовий апарат губить свою правильну і збалансовану координацію, а разом з нею втрачаються і якісні характеристики голосу. Поступово голос руйнується. «Раз втрачена ніжність голосу не повертається ніколи» - різко зауважив колись відомий італійський педагог М.Гарсіа. Співак повинен чітко усвідомлювати, що намагання надати сили звучності своєму голосові не означає насправді голосно співати, оскільки сила і звучність - це два різні поняття. Те, що співакові видається голосним, (він чує себе внутрішнім слухом), для слухача може видаватися вельми стриманим, а то й тембрально глухим і невиразним, бо найкращі якості голосу пов’язані з поняттям летючості голосу, тобто, з високою співацькою формантою, яка означає акумульований і зібраний звук, в якому переважають високі обертони. Форсування ж деформує звук, висока співацька форманта утворюється погано і, відповідно, губиться його летючість. Часто форсування викликається невмілим користуванням твердою атакою звука, яка вимагає різкої, щільної м’язової атаки гортані (удар гортанню). Перехід на бережливу, м’яку та придихову атаки звука, а також, спів помірною силою допоможе співакові позбутися шкідливої звички і захистить голосові зв’язки від перевантаження. Фальшива інтонація (детонування), як результат форсування, може бути також показником недосконалого музичного смаку виконавця, його антимузикальності, або викликана слабким, погано збалансованим і перевантаженим диханням, неправильним формуванням голосоведення, низькою позицією звука, а також, фізичною слабкістю чи перевтомою або мутаційними змінами в голосі підлітка. Всі названі вади вимагають загального удосконалення вокальної культури співака, формування правильних знань про голос людини і його функціональні можливості, виховання самоконтролю і самоаналізу якісних характеристик голосу, розвитку музично-вокального слуху, - якостей, які якнайкраще формуються в процесі співу a cappella, тобто, без супроводу інструменту, або з використанням легкого акомпанементу для підтримки мелодії твору (особливо, при відсутності координації між слухом і голосом). Активізація голосотвірної системи співака за допомогою вокальних вправ в низхідному порядку на легкому staccato з переходом в legato дозволить їм позбутися даної вади. Доброї результативності можна добитися і зміною репертуару, який повинен бути більш ліричним і спокійним за характером (або з використанням легких, у швидкому темпі, що вимагають гнучкості і витонченості звучання), уникаючи бравурних, маршових і героїчних творів, які можуть провокувати співака на емоційне і технічне перевантаження голосотвірної системи. До звільнення від перевантаження голосового апарату належить і спів у фальцетному регістрі, особливо, якщо співак зловживає грудним регістром і через це тембр його набуває «тріскучого» призвуку. Тому, робота над фальцетом, зокрема, з чоловічими голосами - метод, за допомогою якого голос легко знаходить нову координацію в роботі голосової щілини. А застосування її на більш низьких нотах дозволить віднайти так зване мікстове звучання голосу на всьому діапазоні, оскільки вільна і розпружена робота голосової щілини пов’язана, власне, з зоною мікстового (змішаного) звучання (мікст, медіум - середина).

Д е т о н а ц і я - фальшиве інтонування, неточність інтонування, як недолік голосоведення, має різні причини і органічні, і функціональні. Коли лікарський огляд виявляє функціональне захворювання голосового апарата, яке прийнято називати фонастенією, то й лікування повинно проводитися відповідним чином: за допомогою лікарств, спеціальних фізіотерапевтичних процедур, дотримування так званого «голосового режиму», певної ларингоскопічної допомоги тощо. Якщо ж детонація в учня пов’язана з неправильним голосотворенням, шкідливими звичками, чи є свідченням поганої (нерозвиненої) координації між слухом і голосом, тобто, відсутністю збалансованості між слуховими аналізаторами та нервово-м’язовою роботою голосотвірної системи, то ліквідація цього недоліку стосується виключно вокально-методичної роботи з голосом. Очевидним в цьому випадку є недостатній розвиток так званого музично-моторного слуху (ідеомоторних відчуттів), які б дозволили співакові правильно керувати голосовим апаратом. Розвинений слух дозволяє автоматично регулювати співацьке дихання, роботу нервово-м’язового апарату гортані навіть в нездоровому стані. Якщо детонація - недолік лише епізодичного характеру, то в процесі навчання співу, при відпрацюванні всіх нервово-м’язових зв’язків у роботі голосотвірної системи, він досить швидко долається. Доказом цього може бути зайве хвилювання артиста на сцені, яке заваджає йому налагодити необхідну взаємодію нервово-м’язової співпраці, порушуючи нормальну роботу дихання, внаслідок чого значною мірою послаблюється і слуховий контроль, і емоційний тонус, і самопочуття.

Детонація, як показує практика, особливо, в середній ділянці діапазону, часто є наслідком перебільшеної опори, коли учень (а інколи й педагог) надмірно загострює увагу на співацькому диханні, не узгоджуючи його із звуком. Тому, робота над розвитком вокально-моторного слуху, «безперервний самоконтроль співака, суворий контроль педагога, який не допускає неохайної інтонації н і к о л и в жодному звуці, зміцнення м’язів гортані шляхом вправ на стаккато» - за переконаннями відомого співака і вокального педагога П.Голубєва - складають найважливішу ділянку роботи з голосом.

До недоліків звукоутворення, власне, детонації, варто віднести і неправильне уявлення співака про свій найкращий за тембровим забарвленням природній звук, що трапляється при відсутності в учня уміння зосереджувати увагу на власних відчуттях, їх правильно трактувати в процесі звукоутворення. Звуки, утворені у верхній ділянці діапазону, якщо вони сформовані вірно і природно, зі збереженням металу у верхніх резонаторах, іноді самим виконавцям (на початковому етапі навчання) уявляються «білим звуком», пласким і безбарвним звучанням, хоча, насправді, вони мають світлий і природній характер. А іноді, вимога педагога заокруглити звук верхньої ділянки діапазону, навпаки, видається учневі непотрібною, тобто, такою, що обмежує вільне, на його думку, кантиленне звучання, насправді, крикливого і різкого. Невірне уявлення учнів про характер звучання їх голосу стає серйозною перешкодою для педагога і в процесі діагностування типу голосу виконавця, оскільки наявність музичного слуху не завжди співпадає з так званим «функціональним слухом», (за термінологією М.Фомічова), що, фактично, стосується вокально-моторного слуху. Під поняттям «функціональний слух» мається на увазі вміння співака за якостями звучання голосу робити висновки про функції його голосового апарата і всієї голосотвірної системи.

М л я в е з в у ч а н н я («під’їзди») характеризує голос, якому бракує: активності дихання, загального емоційного тонусу, виконавської волі, впевненості в собі і цілеспрямованості. В’яле звучання завжди має низьку звукову позицію, через що голос позбавляється яскравості, тембру, відповідної глибини та соковитості. Найчастіше в таких випадках педагоги-вокалісти радять застосовувати активну придихову атаку звука, вокальні вправи у швидкому темпі на стаккато з переходом в легато у низхідній послідовності голосоведення і з гострою виразною ритмікою. Для усунення недоліку важливим є також подолання його в процесі не просто механічного виконання спеціальних вокальних вправ, а шляхом виховання усвідомленого аналізу виконавцем своїх можливостей впродовж всього періоду накопичення вокально-технічних навичок. А слухання записів видатних майстрів вокалу та вказівки педагога повинні навчити співака свідомо працювати, підпорядковуючи свої дії свідомим вольовим зусиллям[54].

Відомо, що формування будь-яких вокальних навичок вимагає тривалої роботи і багаторазового повторення поставленого завдання аж до автоматизації технічної послідовності цього завдання, коли усвідомлення його переходить у «пам’ять» м’язів та нейромоторної роботи всього організму співака. Адже, н а в и ч к и - це окремі елементи дії людини, які в результаті багаторазових повторень стають автоматизованими (за концепцією фізіолога П.К.Анохіна. – див. на стор.171).

О с и п л і с т ь і х р и п о т а голосу - недоліки звучання, які найчастіше пов’язані із захворюванням горла і голосових зв’язок, особливо, якщо ці вади мають постійний характер, що належить до компетенції спеціалістів-медиків. Проте, поява осиплості і хрипоти після занять співом повинні застерегти педагога-вокаліста від наступної вокальної роботи, аж до з’ясування причин цього явища. А причинами можуть бути: захворювання (ларингіт, фарингіт, тонзиліт, ангіна, ГРЗ, трахеїт, бронхіт та ін. пов’язані з кашлем і неприємними відчуттями в гортані і дихальних шляхах); підліткові мутаційні (у дівчаток - еволюційні) зміни в роботі голосового апарату і всього організму; перенапруження голосового апарату під час співу; стресові ситуації і стан афекту; голосний раптовий крик, який може викликати крововилив у зв’язку (складку); манера голосно і надто емоційно розмовляти

і т.п. Осиплість, що виникає після співу може свідчити про спів у н е в л а с т и в і й для д а н о г о г о л о с у м а н е р і з використанням невідповідного регістру, наприклад, коли сопрано намагається співати альтовою манерою голосотворення, а альт - навпаки, намагається осягнути високу теситуру сопрано і т п. Тому педагогові необхідно, насамперед, з’ясувати тип голосу учня і його вокально-технічні дані: тембр, діапазон, характер голосотворення, дихання, темперамент, музичну освіту тощо, тобто, ті якості, які дозволять йому безпомилково діагностувати голос і забезпечити потрібний розвиток на майбутнє. Навчальна і виховна робота, особливо, в даному випадку, завжди здійснюється паралельно, оскільки правильне розуміння проблеми педагогом і учнем не завжди співпадає. Доступна і переконлива аргументація педагога завжди повинна спрямовуватись на створення мікроклімату взаєморозуміння і довіри у вокальному класі, який би сприяв формуванню естетичної культури учня і розуміння ним правильних вокально-виконавських засад.

Дата добавления: 2015-07-19