Вокальна орфоепія і систематизація фонематичного матеріалу

ОРФОЕПІЯ в співі вивчає закони вимови голосних, приголосних та йотованих фонем, оскільки спів - це вид музичного мистецтва, в якому музика органічно пов’язана із словом, тому, спів ще називають „подовженою” мовою. Інтонаційно-звукове мовлення у співі підпорядковується тим самим законам, що й розмовно-побутове. У формуванні орфоепічної культури співака беруть участь органи надставної трубки голосового апарата, яка має назву „артикуляційний апарат”. Музичними звуками можуть бути тільки ті, в яких чітко визначений основний тон (тобто, чітко визначені чотири основні характеристики - висота, сила, тривалість та тембр). Такі характеристики мають лише голосні звуки, тому в співі саме вони складають найважливішу ділянку роботи над формуванням виразної дикції та чіткої вимови у виконавській культурі співака і від вокально правильного формування голосних залежатиме художня цінність співацького голосу загалом.

Мова, як відомо, є однією з найважливіших історичних надбань кожного народу, а культура мовлення і спілкування - невід’ємна ознака загальної культури людства. Тому визначальним чинником мовленнєвої культури народу, зокрема, українського, є правильна літературна вимова, або ОРФОЕПІЯ (від грецької - orthos, що означає – «правильний», а epos - «мова»). За визначенням П.П.Коструби[44], ОРФОЕПІЯ - це «система загальноприйнятих правил літературної вимови відповідно до її національних норм», відповідно, літературна українська мова є не тільки засобом комунікації та спілкування в побуті, а й гарантом багатовікової спадщини національної культури нашого народу. З огляду на це, співаки-виконавці, зокрема, яскраві представники української вокальної естради, стають популяризаторами не тільки національних вокальних традицій, а й носіями мовної культури в конкретному часовому просторі життя. Вірно сформований звук завжди звучить яскраво і приємно для слуху. В цьому велике значення відіграє артикуляційний апарат співака, оскільки він безпосередньо впливає на формування красивого і виразного вокального тону. Роботу артикуляційного апарата характеризує передусім чіткість дикції та виразність вимови поетичного тексту вокального твору. Інтонаційні особливості, логічні наголоси диктуються літературним текстом пісні, тому специфіка вимови голосних фонем, які характеризуються максимальною протяжністю в співі завжди повинні відповідати конкретним завданням вокальної кантилени, а приголосні та йотовані фонеми, що характеризуються миттєво-вибуховим характером звукоутворення повинні зберігати так звану вокальну лінію, не руйнуючи художнього образу твору. Щоб не порушувалась мелодія вокального твору, його наспівність і кантилена приголосні звуки (і йотовані) повинні вимовлятися швидко, миттєво, дотримуючись правил вимови відкритих складів. Згідно цих правил у співі є відсутні так звані «закриті» склади, тобто, склади в поетичному тексті пісні не повинні «закриватися» приголосним звуком (фонемою). Якщо такий склад є, то приголосна, яка «закриває» його повинна приєднуватися в процесі співу до наступного складу. Наприклад, в українській дитячій народній пісні «Женчичок – бренчичок» вокальна вимова звучатиме так:

Же –Нчи – чо –Кбре – Нчи – чо – Кві – длі – та – є, ви – со – ко – ні – же- Ньку пі- ді - Йма – є…

Такий складоподіл, як вважають мовознавці, є найхарактернішою рисою більшості слов’янських мов, у тому числі і української, звучність, яскравість і дзвінкість якої зберігається у різних варіантах і звукових різновидностях, незалежно від наголосів та поєднання з дзвінкими чи глухими приголосними. Саме це, на думку вчених, робить українську мову однією з найвокальніших мов світу, (поряд з італійською), оскільки уже в самому принципі вимови закладені властивості вокалізації. Як в українській, так і італійській мові, голосні і приголосні вимовляються в зручній для голосоведення позиції, що дозволяє додавати епітет «співучої» мови. Підтвердженням цьому є дослідження професора Московської консерваторії Д.Аспелунда, який ще в першій половині ХХ століття у своїй праці «Розвиток співака і його голосу» зазначив: «Мови тим вокальніші, чим більше в них чистих голосних». У таких мовах повинна бути відзначена стійкість і визначеність артикуляційних укладів голосних, що веде за собою більшу звучність мови, її енергійність. Вокальність цих мов зумовлена також невеликим числом глухих приголосних. Національна манера мови, наприклад, українців та італійців відрізняється наспівністю, яка пов’язана з протяжністю голосних і короткою вимовою приголосних[45]. У цих мовах варто відзначити спорідненість орфографії та орфоепії. Досить цікавим є те, що в українській та італійській мовах дуже часто використовуються голосні «І», «О», які надають мовленню звучності та заокругленості (зокрема, вимова високих голосних «І» та «Е» в цих мовах дуже подібна), а форманти цих голосних (» І», «О») тяжіють якраз до тих ділянок, які, згідно з сучасними електроакустичними дослідженнями, характерні для співацьких формант (у межах 500 і 2800 – 3200 кол. / сек.). Таким чином, українська та італійська мови в щоденному мовленні немовби «настроюють» голос саме на ті особливості тембру, які притаманні сучасному оперно-концертному співу.

Тому, формуючи чітку і виразну дикцію співаки повинні дотримуватися необхідних норм і правил, в тому числі і закінчення фрази, яка завжди вимагає активного довершеного звучання, без «з’їдання», чи «ковтання» кінцевих звуків. Якщо приголосний звук стоїть в кінці фрази, то,

одночасно із закінченням звучання виконавець послаблює і артикуляцію приголосного, в результаті чого він звучатиме мляво і невиразно. Щоб голос звучав компактно, рівно і виразно впродовж всього діапазону, а не строкато і бездушно, всі голосні і приголосні (та йотовані) фонеми повинні звучати монолітно, плавно, «литись» єдиним потоком, тісно «взаємодіючи» між собою. У навчальному процесі розвитку голосу кожен звук має свої виразові функції, зокрема:

«О» - сприяє активному підняттю м’якого піднебіння і ковтального горла (ротоглотки), формує відчуття напівпозіху в співі, тому може бути корисним при надмірно близькому, так званому «плоскому», безбарвному звучанні голосу. Це, так звана задньоязична фонема, яка, інакше кажучи, не належить до переднього ряду звукоутворення, тому при співі потребує близького звучання, біля коренів верхніх передніх зубів, а при співі верхніх нот, починаючи від перехідних у головний регістр вимагає «прикриття», тобто, ущільнення звучання, наближення до «У», що запобігає перевантаженню голосового апарата і передчасної його втоми.

«У» - максимально розширює і розкриває ротоглотковий простір ротової порожнини, активізує скорочення голосових зв’язок, стимулює роботу губ. Корисний в роботі з дитячими голосами, оскільки активізує м’яке піднебіння і також усуває надто близьку і відкриту манеру голосоведення. Це найглибша і «темна» голосна, тому не рекомендується використовувати в роботі при глухому звучанні тембру голосу, слід уникати також витягування в співі вуст «трубочкою», оскільки звуження резонаторної ділянки рота сприятиме утворенню глухого і тьмяного звучання. В українській вимові цей звук артикулюється біля верхніх передніх зубів (як при співі голосних «А» та «О»), забезпечуючи правильну вокальну лінію звучання в єдиній для всіх фонем ділянці звукоутворення.

«И» - незручна фонема для почакового етапу роботи з голосом, тому основна робота спрямовується на формування «звуженої» звукової енергії, тобто, наближеного звучання до фонеми «І», яка дозволяє контролювати прикореневу ділянку язика і стримує «широке» звучання голосу. У розмовній мові в ненаголошеній формі ця голосна наближається до «Е», згідно з правилами літературного мовлення (у співі такий варіант допускається лише у фольклорній манері звукоутворення).

«І» - має найбільшу концентрацію і яскравість, вимагає максимальної зібраності акустики ротової порожнини і вірної роботи кореня язика. В переважнй більшості саме ця фонема стає основою формування зібраного, яскравого і насиченого звучання голосу у фальцетній манері голосотворення, до якої прирівнюються всі інші голосні в процесі знаходження єдиної резонансної точки і яка сприяє активізації тембрової насиченості, дзвінкості та яскравості звуковедення. Фонема «І» має найвищу співацьку форманту, що і забезпечує їй максимальну яскравість і дзвінкість, тому може створювати певне напруження голосового апарата, особливо на початковому етапі навчання співу. Корисна для формування фальцетного регістру голосу помірною силою (на mezzo-forte та piano).

«Е» - у вокальній роботі найчастіше використовується у характері голосної «І», тобто, в манері «вузького» і зібраного звучання. Згідно з правилами літературної вимови у розмовній мові ця фонема наближається до «И» (щось середнє між «И» та «І»), проте у співі вона звучатиме крикливо і напружено, «відкрито», тому вимагає прикриття і концентрації звукової енергії впродовж всього діапазону голосу. Наукові спостереження засвідчують звужено-прикриту манеру звукоутворення цієї фонеми у висококваліфікованих співаків, наближаючи її звучання до «І», що дозволяє зняти зайве напруження голосових зв’язок.

«А» - у вокальній роботі використовується у манері, приближеній до звучання «О», проте вимагає високого і легкого звукоутворення, щоб запобігти надмірній заглибленості і глухому тембру голосу. У розмовній мові - ясний і найвільніший та повнозвучний звук, який однаково вимовляється і в співі, проте більш зібрано і округло. На високих нотах голосна «А» вимагає активного прикриття, щоб запобігти крикливості і напруження. Педагоги-вокалісти для прикриття часто радять використовувати фонему, наближену до «У», яка дозволяє відчути гортанну ділянку резонування голосу, але за умови близького звукоутворення, в передній ділянці верхніх зубів. Голосний звук «А» належить до задньоязичних, тобто, не переднього ряду, тому, при вокалізуванні (і в розмовній мові) він повинен звучати біля коренів верхніх передніх зубів.

ЙОТОВАНІ звуки, як одночасне поєднання миттєвості приголосного і протяжності голосного (Й-а а а а а, Й - о о о о о…..), сприяють формуванню зібраного, близького і високого звучання і активізують голосові зв’язки в момент атаки (емісії) звука. Крім того, на початковому етапі розвитку голосу навчає правильній манері вимови приголосних звуків, стимулюючи посилене скорочення м’язових стінок ротоглотки, перетворюючи її в резонатор з відносно твердими стінками, збільшуючи цим дзвінкість голосних у співі. У вокальних вправах часто використовуються дзвінкі приголосні, які дозволяють наблизити звучання до голосних. Проте, при горловому призвуці і зайвому перенапруженні кореня язика ці фонеми слід використовувати з обережністю і не допускати спотворення звучання іншого звука. Позиція артикуляційних органів і їх розміщення в ротовій порожнині при утворенні різних приголосних звуків може позитивно або, навпаки, негативно впливати на наступну голосну. Йотована фонема є добрим «контролером» розміщення голосних звуків: легке утворення її (за будь-яких умов в співі) характеризує правильне і близьке голосоведення, а з певними труднощами – надто глибоке і перенапружене, що і використовується педагогами-вокалістами в навчальній практиці, як індикатор якості вимови голосних фонем.

ПРИГОЛОСНІ звуки в українській мові поділяються на дві основні групи: дзвінкі й глухі. Гортань і голосові зв’язки (складки) при вимові глухих приголосних не працюють. При вимові дзвінких приголосних одночасно з шумом повітряного струменя, що проходить через перешкоду, утворену артикуляційними органами, в роботу включається і гортань. Дзвінкі приголосні також поділяються: на такі, що мають глухі відповідники («Б-П», «Г-Х», «Г-К», «Д-Т», «Ж-Ш», «З-С» тощо) та сонорні («Л», «М», «Н», «Р», «В», «Й»), при утворенні яких переважає голос і які не мають глухих відповідників. Згідно літературних правил мовлення дзвінкі приголосні в кінці слів вимовляються дзвінко, виразно і чітко, хоча і не мають досконалих характеристик голосних, але є достатньо активними в кінці фрази і звучать досить м’яко і підкреслено виразно[46]. На відміну від глухого звука дзвінкий створює «заряд інтонації», яка чітко проявляється в поєднанні з глухим, оскільки приголосні звуки не відіграють інтонаційної ролі, а лише артикуляційну. Варто пам’ятати, що артикуляція є на першому місці в розмовній мові, в той час, як у співі первинною є, безумовно, інтонація, а вже потім – мелодекламація.

Орфоепічні норми української мови вимагають ТВЕРДОЇ вимови усіх приголосних перед голосними «А», «О», «У», «Е», «И» (1). Твердими є також у сучасній мові шиплячі (котловинні) приголосні «Ч», «Дж», «Ш», «Ж» (наприклад: часто, чудо, пече, учити, проводжати, джерело, спішать, біжать, кричать, курча, лоша та ін.), усі шиплячі на кінці слова і складу (ріж, ходиш, ніч тощо), твердо вимовляється і фонема «Ч» (чабан, чому, чаклун) і у позиції перед «А», «О», «У», «Е», «И» після приголосного «Ш» (на письмі формується в літеру «Щ» (щавель, щастя, щебет, щедрий, щит тощо). Вимовляється твердо і ніколи не пом’якшується будь-який приголосний звук, що стоїть перед фонемою «Р», наприклад: брід, грім, зріз, крісло, прірва, срібло, потрібний тощо, не пом’якшуються також фонеми «С», «З», «Д», «Т» (напр. дріб, згін, зріст, низхідний), твердо вимовляються і передньоязикові «Д», «Т», «З», «С» (спішно, дрімати, збіг, тріпати, звістка, збідніти, надмір, наспіх, непотріб, прискіпливий, прозріти)[47].

Якщо відбувається подвоєння приголосних, як, наприклад, у словах: знання, життя, то принцип їх вимови такий самий, як і в розмовній - подовжені звуки необхідно вимовляти не перериваючи звучання, способом подовженої вимови, тобто, не відриваючи їх один від одного.

Працюючи над вимовою в співі необхідно дбати про мелодійність та чистоту звучання, вокальність звукоутворення, уникаючи штучності і надмірності в дикційних виразових засобах, оскільки різна вимова голосних і приголосних впливає на формування тембрових фарб голосу, а зміна тембру, його висвітлювання чи, навпаки, поглиблення і притемнення, як застерігав ще Гарсіа-син, вимагають бездоганного чуття міри. Так світлий і яскравий тембр голосу при перебільшенні робить звучання крикливим і пискливим, а надто глибоке і «темне» - здавленим і глухим, в той час, як помірність цих якостей надає голосові чистоти і довершеності.

«Б», «М», «П» - губні приголосні, які добре активізують ділянку вуст і мімічні м’язи рота.

«Л», «В», «Ф» - язиково-губні приголосні, які добре активізують губи і язик. В роботі з фонемою «В» слід пам’ятати, що в українській мові цей звук є сонорним, який не має глухого відповідника (на відміну від російського «В», що має глухий відповідник «Ф» і тому в розмовній, а то й у співі вони часто взаємо замінюються) і тому не може вимовлятися як «Ф» ніде й ніколи. Особливістю цього звука є те, що він має властивість набирати гучності на початку слова перед приголосним та між словами, а також, наприкінці слова після голосного.

«Т», «П» - приголосні, вимова яких пов’язана із значним натиском струменя повітря. Тому ці приголосні можуть використовуватися для активізації дихальної функції в процесі навчання співу.

«Б», «Д», «Р» - вимагають значного опору артикуляційних органів під тиском струменя повітря, тому можуть бути корисні для стимуляції роботи дихання і роботи голосових зв’язок (складок). Вони також активізують тверду атаку звукоутворення, тому уміле використання поєднання голосних з названими приголосними дозволяє впливати на якість звучання голосу.

СКЛАДИ «КУ». «ГУ» - корисно використовувати з метою активізації роботи м’якого піднебіння і подолання «плоского» звучання.

СКЛАДИ «ДУ», «ДА», «ЛЬО», «МО» - рекомендуються для округлення звукоутворення і досягнення зібраного звучання.

СКЛАДИ «ЛІ», «МІ», «ЗІ», «ЛЯ», «ЛЄ» - сприяють формуванню високої позиції звучання голосу та світлій і дзвінкій манері звукоутворення.

«Д», «З», «Л» - сприяють наближенню звучання голосу, тому використовуються для подолання надто глибокого, «загнаного» звука, активізують роботу язика і губ.

«Г», «К» - сприяють подоланню надмірно близького, «білого» звучання голосу, проте не рекомендується використовувати при горловому звучанні. В поєднанні з голосними «О», «У» сприяють активізації роботи м’якого піднебіння і відчуття стану «скритої посмішки» («напівпозіху»), тому є ефективними на початковому етапі розвитку голосу.

«М», «Н» - не рекомендується застосовувати при млявому, малоактивному звукоутворенні і слаборозвиненій роботі м’якого піднебіння та гнусавій манері співу.

Приголосні «Л», «Р», «Д», «Й»,» Т», «Ч» використовуються у вокальній педагогіці для подолання скованості язика в співі, напруженої роботи артикуляційного апарата тощо.

Вокально-педагогічна практика стверджує, що правильний співацький звук формується СЕРЕДНЬОЮ СИЛОЮ ЗВУЧНОСТІ і з ПОМІРНОЮ КІЛЬКІСТЮ НАБРАНОГО ПОВІТРЯ, бо навіть незначне форсування звука збіднює його тембр та знижує дзвінкість голосу. Крім того, надмірна енергія при форсованому (крикливому) звукоутворенні шкодить роботі голосового апарата, сприяє його перевтомі і знижує працездатність.

Губні приголосні «Б», «П», «В», «М», «Ф» - добре стимулюють роботу губ.

Важливою запорукою успішного розвитку правильних вокальних навичок є формування необхідного емоційного тонусу. Емоційність співака-виконавця тісно пов’язана не тільки з особливостями нервової системи, а й з здатністю його глибоко сприймати вокальний твір і взагалі музику, співпереживати, тобто, з умінням передавати художній образ твору та своє ставлення до нього. Процес співу, як і всяка творча робота, вимагає підвищеної активності від організму, тому співакові завжди потрібен емоційний тонус як на сцені, так і в повсякденній роботі над вокальною технікою. Міняючи тембр, динаміку, манеру звукоутворення, вимови, можна одними голосовими засобами збагатити художній образ твору і його зміст. Розвиток емоційності, як і формування вокально-технічних навичок є невід’ємною частиною процесу вдосконалення голосу співака. Сюди входить насамперед розвиток музичних здібностей, емоційного сприйняття, активізація музичного мислення тощо. Особливої гостроти набуває ця проблема в дитячому колективі, оскільки, чуттєвий досвід дітей є надзвичайно мізерним. Тому вокальний розвиток дитини повинен вміщати заходи, пов’язані з формуванням музичних здібностей та художньо-естетичного смаку. Це стосується таких заходів як слухання музики (вокальної і інструментальної), відвідування концертів, перегляд телепередач, кінофільмів з подальшим аналізом і оцінкою почутого і побаченого, а також, конкретної вокальної роботи з голосом, яка передбачає використання спеціальних вправ над розвитком вокальної техніки та відповідний вокальний репертуар, участь в різноманітних музичних заходах, концертній діяльності тощо.

Вокальна орфоепія ґрунтується на використанні у співі орфоепічних норм мовлення (на основі української та російської фонетики), опрацьованих відповідно до акустичних показників звукоутворення. У навчальному процесі підготовки спеціалістів-вокалістів на цьому етапі формується культура мовлення у співацькій діяльності, яка досягається шляхом комплексної взаємодії вібраційних, м’язових і фонетичних відчуттів як основних функцій організму людини в цій діяльності. Таким чином, формування орфоепічних норм голосоведення складає поетапний процес, невід’ємно пов’язаний з практикою співу і забезпечується всім комплексом вокально-технічної роботи з голосом, а саме: вправами, етюдами, вокалізами та вокальними творами на всіх рівнях навчального процесу - початковому (пропедевтичному), середньому, завершальному, в процесі самовдосконалення та самостійної роботи тощо, кожен з яких вносить у навчання свої конкретні завдання. Спів як навчальна дисципліна зорієнтований на творчу діяльність і має характер діалогічного спілкування, яка ґрунтується на нейромоторній природі вокального сприйняття-мислення. А творча діяльність, як відомо, належить до індивідуальної сфери людського буття, яка згодом перетворюється в професійний досвід спеціаліста-музиканта, власне, розвинені творчі здібності. І чим багатший та розвиненіший його досвід, чим більше розвинено творчі здібності, тим більше матиме співак «внутрішніх» засобів регулювання, тим яскравішими будуть творчі риси його діяльності.

В основу формування вокально-технічних навичок, в тому числі мовленнєвих, покладено вокальні вправи, як найефективніший засіб виховання культури голосоведення і основна тренувальна база необхідних знань і умінь. Доступність вокальних вправ (вони передусім мають бути: короткими за побудовою, тобто, в межах терції-квінти; простими за метроритмічною фактурою і мелодичним малюнком; зручній для даного голосу теситурі) залежатиме від умілого використання «вокальних» фонем «І /ї /», «Е/є /», «У/ю /», «А/я /» і їх поєднання з приголосними. Вокальні вправи повинні враховувати:

- наспівність голосних;

- виразність звучання ненаголошених голосних у фразі;

- миттєва і чітка вимова приголосних..

- формування єдиної вокальної «лінії» в процесі звучання;

- дотримування правила відкритих складів у співі, (коли приголосна, якою закінчується склад або слово приєднується до наступного складу або слова).

Ці вимоги стосуються і добору навчального репертуару, який повинен відповідати вокальним можливостям співаючого, враховувати вокально-технічну базу виконавця, формувати необхідні вокально-технічні навички і уміння. На початковому етапі навчання співу таким вимогам відповідають українські (та інших народів світу) народні пісні (у тому числі і дитячі), старовинні пісні-пасторалі насамперед композиторів-класиків ХУІ-ХУІІІ ст. (Й.С.Баха, Г.Генделя, Х.Глюка, Дж.Векерлена,А.Скарлатті, Д.Перголезі тощо), бездоганна «пластика» мелодичного стилю яких дає змогу якнайповніше осягнути основи співацького мистецтва, особливо, італійською, французькою та латинською мовами, оскільки в них переважають саме «вокальні» фонеми.

Для формування правильної вимови і чіткої артикуляції у співі варто пам’ятати, що вокалізуються (тобто, співаються) в процесі голосоведення тільки ГОЛОСНІ звуки, які протягуються, утворюючи плавну вокальну лінію, так звану КАНТИЛЕНУ, а приголосні формуються швидким, активним, миттєво-вибуховим звукоутворенням. Великого значення педагог-вокаліст повинен надавати і формуванню правильних мовленнєвих традицій української орфоепії у вокальному вихованні молодих співаків-виконавців, щоб запобігти «вкрапленню» іншомовних орфоепічних норм голосоведення, які спостерігаються в побутовому спілкуванню. Мається на увазі процес «загальної палаталізації приголосних української мови»[48], згідно якої усі голосні (особливо відчутною є ця тенденція в побутовому спілкуванні), пом’якшують приголосні, що стоять поряд з ними, особливо, там, для яких м’якість є неприродною. Це стосується передовсім шиплячих приголосних «Ж», «Ш», «Ч» перед голосними «А», «О», «У», «Е», «И» («чього», «щьо», «щясливий», «чьому» тощо), які, як відомо, в українській фонетиці мають звучати твердо, а «несвідоме перенесення на український грунт норм російської вимови» лише завдає шкоди її літературній вимові (за кн.. Б.Базиликута). Ненормативним є і «акання», яке спостерігається навіть у дикторів українського телебачення, а також, переважної більшості телекоментаторів та журналістів, у яких мало не половина ненаголошених голосних «О» вимовляється як «А».

У співі вимова голосних і приголосних (та йотованих) набуває підкреслено чіткої форми, щоб прозвучати повнозвучно і виразно для збереження вокальної лінії, що не є обов’язковим у розмовному спілкуванні, яке відбувається на незначному діапазоні навіть у драматичних акторів. Спів вимагає широкого діапазону і, відповідно, пошуків певного артикуляційного положення гортані та ротоглоткового простору, що дозволяє, в залежності від вимог та характеру художнього образу твору, передавати з різною тривалістю звучання і різній тональній висоті різний за тембральними барвами і яскравістю один і той самий голосний звук. Видатний український співак і вокальний педагог М.Микиша зауважує у своїй книзі «Практичні основи вокального мистецтва»: «Оскільки утворення тієї чи іншої голосної цілком залежить від форми рухомих резонаторів голосового апарату, то, природно, вміння надавати їм необхідної форми відіграє вирішальну роль у техніці формування вимови цих голосних». Отже, можливість одержувати різні відтінки голосу в залежності від зміни форми рухомих резонаторів (резонаторів гортані і ротоглотки) надає співакові не тільки додаткові виразові можливості, а й вимагає дотримування певних правил і законів фонетики, які б допомагали йому впливати на фонетичну суть цих звуків, тобто, вміння «нейтралізувати» надмірну яскравість деяких фонем (наприклад, так звані передньоязичні «І», «Е», «И» вимагають деякого «приглушення» яскравості і дзвінкості), чи, навпаки - «висвітлювати» (до таких належать, так звані задньоязичні - «А», «О», «У»). «НЕЙТРАЛІЗАЦІЯ» голосних фонем передбачає пошуки оптимального положення гортані і ротоглоткової порожнини, яке б дозволило об’єднати всі голосні звуки, вирівняти їх в одній звуковій позиції і ліквідувати строкатість звучання, забезпечивши цим однорідність так званої вокальної лінії і повноцінного благородного звучання голосу. Правильне звукоутворення забезпечується добре відкритим горлом, розширеною глоткою (м’яке піднебіння), які фіксуються у свідомості співака як стан «скритої посмішки» чи напівпозіху, фіксованим положенням гортані, результатом яких стає гучність і «летючість» голосу (або «польотність») - здатність звучати на великій відстані та «прорізати» звучання симфонічного оркестру. Для побутової розмовної мови ці якості не є потрібними, в той час як при співі всі голосні повинні спрямовуватися в конкретну резонаційну зону, так званий, резонаційний пункт, щоб за силою звучання, дзвінкістю і тембральним забарвленням звучати компактно, однорідно і виразно.

Дата добавления: 2015-07-19