Авторський колектив

ГОЛОС ЛЮДИНИ та вокальна

РОБОТА З НИМ

Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника

Інститут мистецтв

ГОЛОС ЛЮДИНИ

Та вокальна

РОБОТА З НИМ

Навчальний посібник для викладачів співу та хормейстерів

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

для студентів вищих начальних закладів

Івано-Франківськ, «Плай»

2009 р.

ББК

Голос людини та вокальна робота з ним: Навч. посіб.- Івано-Франківськ.: Вид-во.-Плай, 2009.- 335 с.

Автори: Г.Є.Стасько, О.Д.Шуляр, І.М.Жеребецька, М.Ю.Сливоцький, М.П.Стефанюк, О.Р.Молодій, М.В.Попелюк.

Посібник вміщує багаторічний досвід вокальної роботи викладачів кафедри співу Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника. В книзі, на основі аналізу практичної роботи та науково-методичного обґрунтування зосереджено увагу читача на важливих питаннях розвитку голосового апарату людини.

Посібник адресовано студентам вищих мистецьких навчальних закладів, а також середній ланці музичної освіти, усім, кого цікавить практика вдосконалення вокальної майстерності.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Рецензенти:

ББК

ISBN Видавництво «Плай»,

2009 р.

ВСТУП

Метою названої роботи є стислий виклад основних питань з теорії співу, що стосуються практики виховання голосу людини, рекомендованих для навчання солістів-вокалістів та хормейстерської роботи у вокально-хорових колективах. Складність завдання полягає в тому, що розмаїття побутуючих практичних методів та вокальної термінології при відсутності єдиної вокальної школи зводять до мінімуму можливість конкретизувати і узагальнювати методику роботи з голосом.

Авторською колегією враховуються основні вимоги до сучасного академічного, так званого, «прикритого» звучання голосу, а методичний матеріал підібрано з розрахунку на його практичне застосування в хорових класах та класах постановки голосу у навчальних закладах музичного спрямування. Методичний матеріал, поданий в посібнику, звичайно, не вичерпує всіх можливостей вокальної педагогіки, проте, дозволить розширити рамки новітньої інформаційної бази знань про голос людини і зменшити розрив між тим, що вміють і знають співаки та вокальні педагоги. Голосотвірна система людини трактується як „живий” музичний інструмент, який має властивість самостійно „грати” і настроюватися. Ці властивості здійснюються без участі рук музиканта, а, виключно, інтелектуально-вольовим шляхом, шляхом моделювання (створення і корекції) ідеальної програми майбутньої (передбачуваної) дії і практичної реалізації цієї програми за допомогою вольового зусилля. Унікальність співацького інструмента зумовлена тим, що спів є усвідомленим, емоційним мовленням не в асоціативному, як у інструменталістів, а в прямому розумінні, всередині якого є своєрідний інтелектуально-вольовий „пульт управління” його роботою - сфера свідомості співака.

Достатньо ґрунтовні знання з питань теорії співу є завжди необхідними педагогу-вокалісту і хормейстеру такою ж мірою, як і уміння практичного застосування технічних прийомів співу. Педагог-вокаліст (як і хормейстер), часто має справу з контингентом співаків, які не мають ніякої попередньої вокальної підготовки, тому повсякденна наполеглива робота над якістю звучання голосу є для педагога основною для досягнення високої культури виконання. Педагог-вокаліст, який добре володіє своїм голосом, чітко усвідомлює технологію звукоутворення, вміє просто і зрозуміло сформулювати вокальні завдання, знайти необхідні методичні прийоми і передати їх своїм учням, такий педагог зуміє грамотно працювати над голосом і добитися високої результативності. В процесі вивчення технології постановки голосу і опанування вокальною методикою велике значення має передовсім розвиток так званого вокального слуху, тобто, навички комплексного сприйняття не тільки звуковисотної характеристики звука, а й нейромоторної роботи всієї голосотвірної системи співаючого. Це дасть можливість педагогам-вокалістам та хормейстерам випрацювати ефективний комплекс вокальних методів впливу на голос і грамотно, в доступній і зрозумілій формі використовувати наукову термінологію, уникаючи догматизму, поспішності і необдуманості, зважаючи на багатовіковий емпіричний досвід вокальної педагогіки, з її асоціативними уявленнями і чуттєвими образами.

Сучасна наука про співочий голос і вокальна практика, як зазначають вчені, все ще існують паралельно, мало стикуючись між собою. Наукові дослідження вивчають переважно те, що співак не може, а частіше, не повинен контролювати. І, навпаки, те, що дає співакові надійно орієнтуватися в співочому процесі - залишається,” як і за часів Великої Болонської школи”, недоступним для вивчення „зі сторони”, зауважує російський вокальний педагог і науковець В.Юшманов. Знання, які можуть почерпнути вокалісти з науково-методичної літератури, мало що дають їм, до того ж до цієї обставини додається ще й те, що вони презентують собою різні, властиво, протилежні сторони співацького мистецтва: розмовляють „різними мовами”, користуючись різною термінологією. Емпірично-асоціативна мова співаків про свої внутрішні відчуття і уявлення є мало зрозумілою вченим, які намагаються побачити об’єктивне підтвердження всього, а строга, навіть надмірно абстрактна, мова більшості наукових праць відлякує співаків своєю сухістю і „бездушністю”.

Шлях наукового пізнання - це не тільки кількісне накопичення вичерпних знань про частоту проявів того, чи іншого „феномена” реальності, але і складний пошук нових парадигм мислення, тобто, принципово нових вихідних положень свідомості (нового бачення), що дозволяють в новому ракурсі побачити давно відоме, і зробити доступним для розуміння і вивчення те, що раніше здавалось загадковим і нез’ясовним.

Нові парадигми мислення в науці не виникають спонтанно, на порожньому місці. Потреба в них виникає тоді, коли життєво важливі проблеми не можуть вирішуватися в рамках стандартного мислення. Поряд з тим, щоб ця потреба стала усвідомлюватися як актуальна проблема і - що не менш важливо - появилася можливість перевірки наукової вірогідності нових ідей, тобто, їх відповідності до існуючого насправді, - людством повинен бути накопичений такий надлишковий запас необхідних знань, умінь і навичок, при яких стала б очевидною невідповідність даної системи мислення. Необхідність існування могутнього інтелектуального багажу знань для появи ідей, здатних докорінно змінити мислення, добре відома науці. „Я далеко бачив, бо стояв на плечах гігантів” - писав колись І.Ньютон.

Поряд з тим, вокальна техніка академічного оперного (класичного) співу багато в чому залишається для співаків і педагогів „таємничим полем чудес”, а співацький інструмент - „чорним ящиком”, вчитися грати на якому всякому вокалістові, як і раніше, доводиться навпомацки, методом спроб і помилок” - стверджує В.Юшманов[1]. Все це в даний час стає надзвичайно актуальною потребою формування так званого нового підходу до вокально-технічних проблем, які б спиралися на функціональні можливості інтелектуальної діяльності людини. Спів як процес, безумовно, відноситься

до довільної, цілеспрямованої дії, тобто, тим проявам т.зв. фізичної активності співака, які ним усвідомлюються і можуть змінюватися на його розсуд. Проте, скільки б не говорилося про значення (насправді величезне) неусвідомлених процесів, що забезпечують узгодженість роботи всієї голосотвірної системи і внутрішніх органів співака, і, скільки б не підкреслювалась роль підсвідомості (інтуїції) в організації співацького процесу, - ніхто не зможе не визнати того, що займатися співом і опановувати секрети співацької техніки стає можливим тільки за умови свідомого підходу до навчання і усвідомлення всього комплексу співацької діяльності. Саме такий аспект наукового пізнання здатний забезпечити формування інтелектуальної бази знань, умінь і навичок з точки зору біофізичного та психофізіологічного пізнання вокальної діяльності, в центрі уваги якого є не голосовий апарат, «як система органів людини, що служить для утворення звуків голосу і мовлення», а передусім, співацький інструмент, яким є сам співак, як цілісна структура і мікрочастинка макровсесвіту.

Названа робота вміщає як питання загальної теорії співу (будову голосотвірної системи співака, типи дихання, резонатори голосу, діапазон і класифікацію голосів тощо), так і акустичні характеристики звука (нейромоторні процеси голосотворення, обертоновий склад звука, імпеданс, форманти тощо) та методичні прийоми розвитку голосу (педагогічний вплив на формування якісного звукоутворення, особливості функціонування всього

комплексу голосотворення).

Авторський колектив

[2]. Словник музичних термінів /(автор-упоряд. Ю.Юцевич).- К.: Музична Україна, 1977. - С.36.

Дата добавления: 2015-07-19