Купелі дитини, а також обряду хрещення

Для прикладу порівняємо колишні та теперішні обряди пов’язані з народженням дитини.

Якщо колись на першу купіль дитини брали ту воду, що тече, рухається, бо вірили що і «доля буде рухатися», то тепе на це увага не звертається. Звісно свячену воду додають і зараз, та гроші, хліб або зерно уже ніхто не практикує. В більшості люди перестали вірити і це є головною проблемою, бо без віри нема нічого. А тим більше чомусь колись так робили, значить це помагало, а ми просто втрачаємо ці знання. Йдемо далі: стає страшно коли доходимо до обряду хрещення, адже тепер народження дитини – це ще один привід випити. Колись же все робилось для тогощоб життя дитини було добрим. Якщо колись кум на хрестини йшов з хлiбом, а кума з крижмою, то тепер несуть золото, крижму і випивку, а про хліб ніхто і не згадує. А після церкви звісно зразу за святковий стіл і рідко хто згадує про молитву. Отак і деградує наше суспільство.

Проробивши нелегку але цікаву роботу по фольклорній практиці у своєму селі я можу сказати, що скриня українського фольклору надзвичайно велика, осягнути її повністю не можливо, але все ж я постараюсь у своєму житті якнайбільше відкривати це багатство.

А ще я дуже рада, що частину фольклорної практики змогла пройти в Карпатах. Очікування цієї поїздки було насичене різними емоціями: страхом, бо не знали, що і як будемо робити, цікавістю(вона все таки перемагала), і великим бажанням та інтузіазмом до чогось нового. Цей день коли ми всі зустрілись в Тернополі та побачили яким автобусом будемо їхати не забуду ніколи, ці емоції не можливо порівняти ні з чим. Хоча дорога була довгою і всі ми трішки замучились, та крила радості піднімали нас змушували співати, веселитись…

Наші пригоди почались уже в дорозі. Спершу ми потрапили у «маленьку країну, де жила велика людина», а саме В. Гнатюк у селі Велеснів.

Тут ми познайомились з чоловіком, який нас провів по кімнатах де жила ця велика людина. А екскурсовод запам’ятався не тільки знаннями, але й тим, що кожного року вишиває сорочки до дня незалежності України. Їх уже в нього 20. Це великий патріот, людина з якої потрібно брати приклад.

А далі ми сіли знову у автобус і поїхали до свого місця призначення у Криворівню. Через декілька годин ми були на місці, і яким же було наше здивування коли ми побачили комфортабельний готель у якому нас і поселили.

Як ми стали уже на землю та вдихнули карпатського повітря втому зняло, як рукою! І всі ми дружно пішли у музей І. Франка, експозиція музею розташована в 5 кімнатах. Отут нам дійсно перехопило дух. Стільки цікавих та красивих речей ми побачили, а деякі і поміряли:

Це була дивовижна подорож по місцях видатних людей!!!

Кожний день проведений в Криворівні був маленькою пригодою. І звісно нам розказали цікаву легенду про назву села: вважають, що одним з перших поселенців села був коваль на прізвисько Кривий, який жив на рівнині. Люди з верхів, йдучи з невідкладними справами до нього казали: «Іду до Кривого на рівню». Згодом цей вислів трансформувався у словосполучення, що стало назвою села. А далі ми потрапили у музеї Романа Кумлика, який він створив кілька років тому у своєму власному будинку. Це було неперевершено!!!!!!!!Такої кількості інструментів я ще не бачила під одним дахом, а тим більше не зустрічала людини яка б була так обдарована, тобто грала на них всіх. А тут все на раз!!! Ще й до того Роман Кумлик грає на лів і на праву руку, що є великою рідкістю!!!!!!!!!!!

Із однієї казки на наступний день ми потрапили в іншу. Наступною була «Гуцульська хата-гражда», саме тут знімали фільм «Тіні забутих предків». Ставши на її поріг перехопило дух, адже це велике щастя, це ж ціла історія!!!!!!!!Це ми незабудемо ніколи.

Також ми були у церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Там дуже затишно і добре, поспілкувались із священником Іваном, який приділив нам багато свого часу для спілкування, а на згадку роздав образки криворівнянської Божої Матері.

Після того ми усі задоволені і з новою внутрішньою силою пішли відпочивати та готуватись до передостанньою подорожі. Зранку прокинувшись та виглянувши на вулицю ми побачили, що погода не дуже хоче, щоб ми кудись ішли, бо моросів дощик, але ми не сумували, а навпаки сміливо одягли дощовики та попрямували на двір, на зустріч пригодам. Ця подорож називалась:

Це було настіль захоплюючи, що словами не передати. Можна сказати лиш одне: «Ми були змучені, мокрі, але щасливі!!!!!!!!!»

І звісно останньою подорожею по дорозі додому був «Буковель», де ми змогли покататись на підвісні дорозі та звисоку поглянути на красу Карпат. Отут ми уже зрозуміли, що це кінець наших цікавих пригод і ми повертаємось додому, де нас чекають і сумують.

Також за час перебування у Криворівні ми побували у Михайла Нечая останнього мольфара Карпат. Це дійсно дуже цікава і розумна людина. За час спілкування з ним ми дізнались багато цікавого. Жаль тільки, що його життя обірвалось так трагічно і більше з ним не вдасться поспілкуватись ніколи. Вічна йому пам'ять!!!!!!!!!

І звісно навіть там ми не повністю відпочивали, але працювали, тобто збирали фольклор.

Незабутньою виявилась зустріч та розмова з пані Марією, жителькою с.Криворівня.

Саме до неї першої завела нас стрімка карпатська стежина. Наші вікна якраз виходили до її затишної хатинки,що неначе загубилась на полонині. Піднімаючись ми дуже дивувались, як старша людина може тут ходити. Дійшовши помаленьку до її подвір’я ми почали ще більше переживати, адже не знали, як бабуся на нас зреагує. Застали ми пані Марію всю в роботі, вона якраз красила підлогу. Але заради нас залишила свої справи і запросила до хати. Зайшовши до її оселі ми аж здивувались, тут був ідеальний порядок. Ми сіли хто де хотів, в більшості на застелену доріжками підлогу і почали розмову. Під час неї різні емоції були і в нас і в бабусі, адже спогади мають велику силу. Іноді від них виходять сльози щастя, а інколи можна побачити біль та неспокій. Так було і в нашому випадку. Але все ж радість від спілкування перемогла все. В цій затишній хатинці бабуся влаштувала нам справжнє переодягання і ми відчули себе справжніми гуцулками.

Від бабусі ми йшли в такому піднесеному настрої, що словами не передати. Це підштовхнуло нас йти працювати ще і ще. А коли ми уже мали виїжджати з села, то випадково зустрілись з нею на вулиці, вона нас поблагословила та зі слізьми на очах, просто, як власних дітей відправила в дорогу…

Дата добавления: 2015-07-16