|
Читайте также: |
В Путивлі граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
‒ Полечу, каже, зигзицею,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани...
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
‒ Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий... Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав.
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі граді Ярославна.
І каже: ‒ Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчина,
Носив єси на байда[ка]х
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала, ‒
Сльозами моря не долить.
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу на брамі.
Святеє сонечко зійшло.
І каже: ‒ Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
І людям і землі, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя і дружину,
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи...
Загинув ладо... Я загину!
[1860]
* * *
В Путивлі граді вранці-рано
Сумує, плаче Ярославна.
‒ Полечу, рече, зозулею,
Понад Дуна[є]м полечу!
Рукав бебряний омочу
В ріці Каялі... І омию
На княжому дебелім тілі
Засохлу кров його... Отру
Глибокії на любім ладо рани.
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі городі.
Й рече:
‒ Вітрило-вітре, господине!
Нащо ти вієши, несеш
На легкому крилі своєму
Хиновські стріли?
[1860]
* * *
З передсвіта до вечора,
А з вечора до досвіта
Летить стріла каленая,
Бряжчить шабля о шеломи,
Тріщать списи гартовані
В степу, в незнаємому полі,
Середи землі Половецької.
Земля чорна копитами
Поорана, поритая;
Костьми земля засіяна,
А кровію политая.
І журба-туга на тім полі
Зійшла для Руської землі.
Що гомонить отам, зичить
Удосвіта? То повертає
Той Ігор військо на пригоду
Тому буй-туру Всеволоду.
І бились день,
І другий билися,
Та коло полудня на третій
Поникли Ігореві стязі.
Отак на березі Каяли
Брати різнились, бо нестало
Крові-вина!.. Допировали
Хоробрі русичі той пир,
Сватів упоїли,
А самі простяглися
За землю Руськую. Хилилась
І слалась, плачучи, трава;
Високі гнулись дерева...
Додолу гнулися, журились!
[1860]
Тести. Давня література. «Слово про похід Ігорів»
1. Хто виявив «Слово про похід Ігорів»?
А. Б.Хмельницький.
Б. І.Мазепа.
В. М.Шашкевич.
Г. О. Мусін-Пушкін.
2. Коли зник рукопис «Слова про похід Ігорів»?
А. 1654 року під час визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.
Б. 1223 року під час битви на р.Калці між руськими воїнами й монголо-татарами.
В. 1812 року, коли Наполеон спалив Москву.
Г. 1917 року після Жовтневого перевороту.
3. Темою «Слова про похід Ігорів» є:
А. Вдалий похід князя Ігоря на половців.
Б. Битва на р.Каялі.
В. Невдалий похід князя Ігоря на половців.
Г. Сон Святослава.
4. Ідею «Слова про похід Ігорів» є:
А. Викриття моральної ницості половців.
Б. Заклик руських князів до єднання.
В. Щасливий той, хто має чисте сумління.
Г. Воля – найцінніше багатство.
5. Події у «Слові про похід Ігорів» відбуваються наприкінці:
А. Х століття.
Б. ХІ століття.
В. ХІІ століття.
Г. ХІІІ століття.
6. Якого року відбуваються події у «Слові про похід Ігорів»?
А. 988.
Б. 1185.
В. 1242.
Г. 1395.
7. За жанром «Слово про похід Ігорів» - це:
А. Історична повість.
Б. Літопис.
В. Легенда.
Г. Ліро-епічна поема.
8. Який образ у «Слові про похід Ігорів» є центральним?
А. Князь Ігор.
Б. Князь Святослав.
В. Автор.
Г. Руська земля.
9. Не є персонажем «Слова про похід Ігорів»:
А. Князь Ігор.
Б. Овлур.
В. Ярославна.
Г. Хан Батий.
10. Звертається до руських князів зі словами про єдність:
А. Князь Святослав.
Б. Князь Ігор.
В. Князь Всеволод.
Г. Гзак.
11. Хто із персонажів «Слова про похід Ігорів» «зронив золоте слово із сльозами змішане»?
А. Ярославна.
Б. Князь Ігор.
В. Князь Всеволод.
Г. Князь Святослав.
12. Хто із персонажів «Слова про похід Ігорів» «мутен сон бачив»?
А. Ярославна.
Б. Князь Ігор.
В. Князь Святослав.
Г. Кончак.
13. Хто із персонажів «Слова про похід Ігорів» звертався до сонця, вітру і Дніпра?
А. Князь Ігор.
Б. Ярославна.
В. Князь Всеволод.
Г. Овлур.
14. Хто із персонажів «Слова про похід Ігорів» допоміг утекти князю Ігорю з полону?
А. Ярославна.
Б. Овлур.
В. Гзак.
Г. Кончак.
15. Чотири сонця в «Слові про похід Ігорів» символізують:
А. Пори року.
Б. Ранок, день, вечір, ніч.
В. Князів – учасників походу.
Г. Військові сили половців.
16. Яке князівство очолював князь Ігор?
А. Київське.
Б. Чернігівське.
В. Новгород-Сіверське.
Г. Курське.
17. Оповідач «Слова про похід Ігорів» на початку твору згадує співця:
А. Бояна.
Б. Божого чоловіка.
В. Кобзаря.
Г. Лірника.
18. Князь Ігор повів свою дружину проти:
А. Монголо-татар.
Б. Половців.
В. Османів.
Г. Хрестоносців.
19. Князь Ігор повертається з полону в місто:
А. Київ.
Б. Чернігів.
В. Новгород-Сіверський.
Г. Курськ.
20. Яке природне явище збіглося з поразкою Ігоря?
А. Снігопад.
Б. Суховій.
В. Вихід річки із берегів.
Г. Затемнення сонця.
21. Вислів « напитися шоломом з Дону » означає:
А. Програти.
Б. Перемогти.
В. Святкувати.
Г. Втопитися.
22. Кому належать слова: «Чи не гоже було б нам, браття, Почати старими словами ратних повістей Про похід Ігорів»?
А. Князю Ігорю.
Б. Князю Святославу.
В. Бояну.
Г. Автору.
23. Кому належать слова: «Боян-бо віщий, Якщо кому хотів пісню творити, то розтікався він мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами»?
А. Автору.
Б. Князю Святославу.
В. Бояну.
Г. Князю Ігорю.
24. «Десять соколів на стадо лебедів» символізують:
А. Хоробре військо русичів.
Б. Хоробре військо половців.
В. Битву.
Г. Гру на гуслях (пальці й струни).
25. Хто « укріпив ум силою своєю і вигострив серця своєю мужністю; сповнившись ратного духу,
повів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую»?
А. Боян.
Б. Князь Святослав.
В. Гзак.
Г. Князь Ігор.
26. Хто кому сказав: «Один брат, один світ світлий!.. Оба ми є Святославичі»?
А. Князь Всеволод князеві Ігорю.
Б. Князь Святослав князю Ігореві.
В. Гзак Кончакові.
Г. Князь Ігор князю Всеволоду.
27. Про кого у «Слові про похід Ігорів» сказано: «… під трубами повиті, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірії вовки в полі…»?
А. Про князів, учасників походу.
Б. Про курських воїнів.
В. Про половців.
Г. Про монголо-татар.
28. Хто про кого сказав: «…Стоїш ти в обороні, прищеш ти на воїв стрілами, гримиш ти об шоломи мечами харалужними. Куди Тур поскакає, своїм злотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії…»?
А. Князь Ігор про князя Всеволода.
Б. Князь Святослав про князя Ігоря.
В. Князь Всеволод про князя Ігоря.
Г. Автор про князя Всеволода.
29. Хто про кого сказав: «… забув він почесть і життя, і города Чернігова отчий злотий стіл, і жони своєї милої, красної Глібівни, звичаї і обичаї...»?
А. Автор про князя Ігоря.
Б. Князь Ігор про князя Всеволода.
В. Автор про князя Всеволода.
Г. Князь Всеволод про князя Ігоря.
30. Хто до кого звернувся зі словами: «…Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути…»?
А. Князь Ігор до дружини.
Б. Князь Ігор до князя Всеволода.
В. Князь Всеволод до князя Святослава.
Г. Князь Всеволод про князя Ігоря.
31. Кому «жадоба спробувати Дону великого Знамення … заступила»?
А. Князю Ігорю.
Б. Князю Всеволоду.
В. Князю Святославу.
Г. Бояну.
32. Хто хотів «списа приломити кінець поля Половецького»?
А. Кончак.
Б. Князь Всеволод.
В. Князь Ігор.
Г. Гзак.
33. Хто хотів «голову свою положити або напитися шоломом з Дону»?
А. Князь Всеволод.
Б. Кончак.
В. Гзак.
Г. Князь Ігор.
34. Хто «небитими дорогами побіг до Дону великого»?
А. Звірі.
Б. Руські воїни.
В. Половці.
Г. Князь Ігор.
35. Хто «великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі»?
А. Монголо-татари.
Б. Османські воїни.
В. Руські воїни.
Г. Половці.
36. Перша битва між половцями й русичами відбулася:
А. Зранку в п’ятницю.
Б. Зранку в суботу.
В. У неділю в обід.
Г. Увечері в п’ятницю.
37. Хто «Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях»?
А. Монголо-татари.
Б. Османські воїни.
В. Руські воїни.
Г. Половці.
38. Хто «кликом поля перегородили»?
А. Монголо-татари.
Б. Половці.
В. Руські воїни.
Г. Османські воїни.
39. Хто «мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв»?
А. Князь Олег.
Б. Кончак.
В. Гзак.
Г. Князь Ігор.
40. За часів якого князя «сіялося й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах віки вкоротилися людям»?
А. Князя Ігоря.
Б. Князя Святослава.
В. Ярослава Мудрого.
Г. Князя Олега Гориславовича.
41. Скільки днів тривала битва на річці Каялі?
А. Один.
Б. Два.
В. Три.
Г. Чотири.
42. Кому належать слова ««Уже нам своїх милих лад ні мислію помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити»»?
А. Ярославні.
Б. Глібівні.
В. Дружинам руських воїнів.
Г. Руській землі.
43. Хто «прибив лжу своїми сильними полками і… наступив на землю Половецькую… А поганого Кобяка із лукомор’я, од залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив»?
А. Князь Ігор.
Б. Князь Святослав.
В. Ярослав Мудрий.
Г. Князь Всеволод.
44. Кому «німці і венеційці, тут греки і морава співають славу»?
А. Князю Ігорю.
Б. Князю Святославу.
В. Ярославу Мудрому.
Г. Кобяку.
45. Зверненням до яких князів розпочинається «золоте слово» Святослава?
А. Ігоря і Всеволода.
Б. Ігоря й Олега.
В. Ярослава й Всеволода.
Г. Святослава й Всеволода.
46. До кого звертається Святослав: «Рано почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли»?
А. Святослава й Всеволода.
Б. Ярослава й Всеволода.
В. Ігоря й Олега.
Г. Ігоря і Всеволода.
47. Кому належать слова: «Князі мені - не пособники, нінащо ся година обернулась»?
А. Князю Ігорю.
Б. Князю Всеволоду.
В. Князю Святославу.
Г. Автору.
48. Хто «може Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти»?
А. Князь Всеволод.
Б. Князь Ігор.
В. Князь Ярослав.
Г. Князь Святослав.
49. Хто «підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота»?
А. Князь Всеволод.
Б. Князь Ігор.
В. Князь Ярослав Осмомисл.
Г. Князь Святослав.
50. У кого на службі «єсть залізнії молодці під шоломами латинськими»?
А. У Всеволода й Ігоря.
Б. У Романа й Мстислава.
В. У Ярослава Осмомисла.
Г. У Святослава.
51. Хто «не правом побідників собі землю розхватав»?
А. Князі Всеволод і Святослав.
Б. Князі Ігор і Ярослав Осмомисл.
В. Князі Інгвар і Всеволод.
Г. Князі Роман і Мстислав.
52. Кому належать слова: «Ні хитрому, ні скритному… суда Божого не минути»»?
А. Автору.
Б. Бояну.
В. Князю Ігорю.
Г. Кобяку.
53. До кого звернені слова «Чому мечеш ти хановськії стрілки на своїх легесеньких крильцях на моєї лади воїв?»
А. До Дніпра.
Б. До Кобяка.
В. До вітру.
Г. До сонця.
54. Хто «явить путь» князю Ігорю з полону?
А. Дніпро.
Б. Овлур.
В. Сонце.
Г. Бог.
55. Хто «спить і не спить, мислю поля мірить од великого Дону до малого Дінця»?
А. Ярославна.
Б. Святослав.
В. Ігор.
Г. Гзак.
56. Що описано в рядках: «поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав він до лугу Дінця, і полетів соколом під млою»?
А. Язичницьке магічне перетворення Ігоря.
Б. Втеча Ігоря з полону.
В. Погоня за князем Ігорем.
Г. Політ думки віщого Бояна.
57. Кому належать слова: «Коли сокіл до гнізда летить - соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами»?
А. Гзаку.
Б. Кончаку.
В. Всеволоду.
Г. Кобяку.
58. Кого хотіли половецькі воєначальники «опутати красною дівицею»?
А. Святослава.
Б. Ігоря.
В. Всеволода.
Г. Кончака.
59. Встановіть відповідність між ілюстрацією та епізодом із «Слова про похід Ігорів».
| Ілюстрація | Епізод із твору | ||
| А | Сонце світиться на небесах - Ігор-князь в Руській землі», - дівчата співають на Дунаї, в’ються голоси через море до Києва. | |
| Б | Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускав, а свої віщії персти на живії струни накладає, - і вони самі князям славу рокотали. | |
| В | А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав він до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, обід і вечерю. | |
| Г | Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат, один світ світлий - ти, Ігорю! Оба ми є Святославичі! | |
| Д | Ярославна рано плаче у Путивлі на заборолі. |
60. Персонаж якого твору зображено на малюнку?
| А. Оповідь «Про заснування Києва». Б. Оповідь «Про помсту княгині Ольги». В. Оповідь «Про напад хозарів». Г. «Слово про похід Ігорів». | 
|
Українське бароко
Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з’являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику ‒ з гедонізмом, сакральне ‒ із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним.
Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. «Справжній початок бароко, ‒ зазначає Д. Чижевський, ‒ це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко ‒ утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко».
Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.
Чи не найоригінальнішими творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» ‒ твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому ‒ потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), наприклад, І О смерті п А м’ятай, і Н а суд будь чуткий, ВЕЛ ьм И Ч асбіжить с К ор О, В бігу С воєм пруд КИЙ (якщо уважно подивитися на виділені літери, то можна побачити, що в них автор зашифрував власне ім’я: «ІОАН ВЕЛИЧКОВСКИЙ»), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» ‒ вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («А з б лаг в сѣх г лубина, // Д ѣва є дина…»), вірш-протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце:
Яко ниву рясно плоди украшают,
Тако діву красно роди ублажают.
Ниву рясно плоди украшают яко,
Діву красно ублажают тако.
Рясно плоди украшают ниву,
Красно роди ублажают тако діву...
Вірш того ж таки Величковського, із використанням відлунювання
‒ Что плачеши, Адаме? Земного ли края?
‒ Рая.
‒ Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани?
‒ Рани [...]
Приклади фігурного вірша
Полемічна література
Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ’я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.
Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов’янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори ‒ римо-католицький і греко-візантійський.
На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.
Особливого розвитку полемічна література набула в 16‒17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ’я, а також у зв’язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку полемічною літератури стала книга польського публіциста ‒ єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577).
Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ’я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.
У відповідь з’явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х.Філалета, І.Вишенського, С.Зизанія, М.Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарзі. Х.Філалет гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.
«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б.Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів’ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.
Поняття «полемічна література»
Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін «полемічна література».
Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.
Іван Вишенський (? -? – представник ренесансу )
Помітною постаттю в літературі наприкінці ХVІ ‒ на початку ХVІІ ст. є Іван Вишенський (близько 1550–1621), про якого ви дізналися з однойменної поеми Івана Франка. Про життя цього письменника знаємо дуже мало. Він народився під Дрогобичем, недалеко від Львова. Точні дати народження й смерті невідомі, про те, ким були його батьки, як минало дитинство і де він здобув освіту, відомостей немає. У зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини й Поділля. Десь у тридцять п’ять років він переїхав на святу гору Афон, що в Греції, і вів аскетичний спосіб життя. Звідси Іван Вишенський надсилав в Україну послання, у яких виступав проти покатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобителям. На Афоні письменник прожив понад сорок років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті ‒ невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не дотримався її: відчувши тугу за рідною землею й зваживши на заклики українських братств, Іван Вишенський у 1604 р. прибуває в Україну. Проживши два роки у Львові та інших містах, він повертається на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам’яній печері. У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці Іван Вишенський помер. До нас дійшло шістнадцять творів письменника, здебільшого це послання (є ще полемічні трактати).
Послання ‒ це віршований або прозовий твір, написаний у формі листа чи звертання до однієї чи кількох осіб.
«Послання до єпископів» ‒ це єдиний твір, який був надрукований за життя автора, він уважається кращим зразком української полемічної літератури.
Послання до єпископів (скорочено)
Твір починається з глузливого звернення до архієпископа Михайла та ще п’яти єпископів, які підписали унію: «Вельможним їх милості панам». До автора «Послання» дійшов плід їхнього «подвигу, праці, ретельності і старання, писання під назвою «Оборона згоди з латинською церквою і вірою, що служить Риму». Характеризуючи своїх ідейних супротивників, як «піклувальників і будівничих тієї названої згоди, унії зміїної, як її зве руський народ», він запитує, де й хто з них виконував шість заповідей Христових: голодних нагодував, спраглих напоїв, мандрівних упокоїв, голих зодяг, хворим послужив, у темницях одвідував?..»
Чи не самі «їхні милості» чинять голодними і спраглими «бідних підданих», забирають пожертви на прогодування сиріт церковних та тягнуть з гумна стоги та ожереди. Разом із своїми слугами пожирають «отих труд і піт кривавий», горілки проціджувані курять, пиво добірне варять і «в прірву ненаситного черева вливають».
Тоді як самі єпископи об’їдаються, сироти церковні терплять від голоду і спраги, а піддані з дітьми змушені урізати собі пайку хліба, боячись, що не дотягнуть до нового урожаю.
Де вони голих одягали? Чи не самі забирають у людей коні, воли, вівці, податки грошові живцем здирають, у непогідь гонять на важку роботу. Самі ж «яко ідоли» на місці сидять, а якщо й трапиться того «трупа обідолотвореного» кудись перенести, то тільки на колисках, немов дома сидячи, переносяться.
Отак, висмоктавши з своїх підданих їхню кров, силу і працю, своїх прислужників у дорогі сукна вдягають, щоб приємним виглядом їх тішитись. Між тим у бідолашних людей немає навіть «сірячини путящої», аби наготу свою прикрити.
Єпископи повні мішки грішми золотими напихають, «а тії бідаки шеляга, за віщо сіль купити, не мають». Чи не для того вони єпископства домагались, щоб більше майна, маєтностей та прибутків у церкві Божої здобути? Щоб у достатках розкішних, «яку маслі плавати?»
Дочок вони багатим приданим єпископським наділяють, зятям титули найславніші надали.
Далі І. Вишенський наводить приклади розкішного життя та великих статків каштеляна Потія, архієпископа Рогози, який колись був лише небагатим шляхтичем, єпископа Кирила Терлецького, раніше простого попа.
Автор «Послання» аргументовано доводить, що його супротивники не йдуть за Христом. Вони пишаються своєю зверхністю над хлопами, бо купаються у розкошах і навіть воєводи їм низько кланяються. Насправді ж, їм нема чим гордитися. Адже ті архієреї, що Христа вбили, подібні до них в усьому. Так само, як і вони, ті архієреї розкошували і мали багато слуг. Їх також вшановували володарі тих часів ‒ Пілати та Іроди.
А поряд з ними жили й тоді «хлопи Христові» ‒ бідні, поганьблені, биті і повбивані. І були ці хлопи в усі часи чеснішими й славнішими від своїх духовних владик.
Автор «Послання» кидає в обличчя «панам єпископам» гнівне звинувачення: високо сидять вони на місцях єпископських, але не сидять на гідності й чесності; володіють селами, але душами їхніми диявол володіє; пастирями себе звуть, але «есте прокляті»; йменують себе єпископами, але «есте мучителі»; вважають себе духовними [особами], але «есте поганці й язичники».
Книгодрукування в Україні
Пересопницьке Євангеліє ‒ визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія. Один із символів української нації.
Появу книги фундувала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська Гольшанська Дубровицька.
Відомо, що над перекладом і переписуванням євангелія працював Михайло Василієвич зі Сянока (Лемківщина). Крім нього, в записі до книги згадується ще архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, щоправда його роль у створенні книги залишається нез’ясованою.
Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершили ‒ 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.). Вага книги ‒ 9 кг 300 г.
Починаючи з 1991 року, стало традицією під час присяги Президента на вірність народові України поряд з Конституцією України та Актом проголошення незалежності України класти Пересопницьке Євангеліє як найдорожчу духовну святиню.
Уперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг ‒ це була дуже копітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи.
Початок слов’янського друкування припадає на 1491 рік, коли відомий друкар Фіоль у Кракові надрукував дві книжки ‒ «Часословець» і «Осмогласник». Обидві книги набрані кирилівським шрифтом, який є основою сучасної української та російської азбуки. На жаль, життя і діяльність Фіоля Швайпольта закінчилося трагічно. Саме за друкарську діяльність він був заарештований краківською інквізицією. Це сталося у 1491 році.
Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. Іван Федоров народився близько 1510 року (точна дата його народження невідома). Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році і здобув ступінь бакалавра. У 50-х-60-х роках XVI століття працював дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Згодом переїжджає до Львова, де з великими труднощами відкриває друкарню. У 1574 році він друкує «Апостол», який вважається першою українською друкованою книгою в Україні. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федоров видає й «Азбуку» ‒ перший слов’янський підручник, надрукований кирилицею. Обсяг книги ‒ 80 сторінок (збереглося декілька примірників).
У 1576 році Іван Федоров переїжджає до Острога, де на кошти князя Острозького відкриває друкарню, і за чотири роки (з 1578 по 1581) випускає у світ «Азбуку», Псалтир, Новий Завіт (988 сторінок!), «Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко викладених» та «Хронологію». За бажанням і на кошти князя Острозького (засновника Острозької вищої школи) у 1581 році Іван Федоров видає один з шедеврів давньоукраїнського друкарства ‒ повну слов’янську Біблію, т.зв. Острозьку Біблію (1256 сторінок, тираж ‒ 2000 примірників).
У 1582 році переїжджає знову до Львова, планує відкрити власну друкарню, але смерть перервала всі плани й наміри. 5 грудня 1583 року перший український друкар Іван Федоров помер. Похований у місті Львові в Онуфріївському монастирі. «Друкар книг, перед тим небачених» ‒ такий напис викарбовано на надгробній плиті людині, життєвим кредо якої було «духовне насіння розсівати по світі і всім роздавати належну їм духовну поживу».
Після смерті Івана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львівської Братської друкарні.
Іван Федоров багато зробив для розвитку друкарської справи. Саме він уперше ввів друкований шрифт, ще задовго до реформи Петра І використав скорочений шрифт ‒ «гражданку», вперше помістив у книгах гравюри світського змісту, сторінки оздоблював рамками, орнаментом тощо.
З 20-х років XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стає Києво-Печерська лавра. Лаврська друкарня видавала переважно церковно-служебну, богословську літературу, але не обходила своєю увагою і навчальну, світсько-політичну літературу та віршовані твори («Служебник», «Псалтир», «Акафіст», «Триодь», «Євангеліє вчительне», «Часослов», «Лексікон словеноросский» та багато інших). Видання Києво-Печерської лаври відзначалися високою поліграфічною технікою. Титульний аркуш прикрашався гравюрами на сюжет книги, текст кожної сторінки був обрамлений орнаментом або рамкою, оправа книг виготовлялася із дощечок, обтягнутих шкірою або дорогою тканиною, прикрашалася тисненням, орнаментом, а в центрі вміщувався «медальйон» із зображенням сцен із релігійних творів. Сам текст творів був надрукований червоними і чорними фарбами, використовувалися різні шрифти.
Григорій Сковорода
(1722 – 1794 - представник бароко, його називають «українським Сократом», мандрівним філософом; за життя його називали «українським Ломоносовим»; Г.Сковорода – родоначальник української байки)
(У біографії виділені крилаті вислови Григорія Сковороди)
Народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю. Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії, де опанував давньоєврейську, грецьку і латинську, німецьку мови (це дало змогу читати письменників і філософів різного часу в оригіналі – Плутарха, Цицерона, Діогена, Еразма Роттердамського тощо). Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків. У 1742 році його запрошують до придворної співацької капели Єлизавети Петрівни в Петербург. Там він отримує звання регента (диригента церковного хору). Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання.
Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур. Як свідчить біограф Г. Сковороди, його учень і видавець творівМихайло Ковалинський, Г. Сковорода грав на скрипці, флейті (так називав Г.Сковорода сопілку), бандурі, гуслях. Особливу пристрасть він мав до флейти.
У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа. Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-догматичному погляду на поезію. Сковорода рішуче відкинув вимогу наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н. Срібницькому: «Одна справа пастуша сопілка, інша - пастирський жезл». Після цього йому довелося залишити семінарію і він востаннє повернувся до академії. Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 р. рекомендував його домашнім учителем сина багатого поміщика С. Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари, через рік Сковорода залишив це місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік вій провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С.Томари в селі Ковраях він перебував до 1758р. Тут почалася його літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені до збірника «Сад божественних песней».
З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики й етики в Харківському колегіумі. У колегіумі Г.Сковорода познайомився з учнем М. Ковалинським, з яким підтримував дружні зв’язки протягом усього життя. Це спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тим, що він склав біографію свого вчителя. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення.
У серпні 1764 р. Г.Сковорода прибув до Києва, де він знову ж таки відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври прийняти чернецтво. «Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, – відповів він їм, – досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».
Понад 25 років мандрував він містами і селами Лівобережної України з торбиною за плечима і сопілкою в руках. Саме в цей період були створені його основні філософські твори - трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав збірник «Сад божественних пісень». Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1774 р. були об’єднані в збірник «Басни Харьковскія».
«Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав»(«Житіє Сковороди»).
Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині ‒ Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ сам викопав собі могилу й заповідав зробити напис на ній: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Про смерть Сковороди записав Срезневський таке:
«…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий».
Більш докладно про життя Г.Сковороди – у додатках.
| 
|
| Плита, яка раніше знаходилася на могилі Г.Сковороди | Могила Г.Сковороди |
| 
|
| Пам’ятник Г.Сковороді в м.Києві | Музей Г.Сковороди в Чорнухах |
Із «А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ» Т.Шевченка
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака ‒
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге ‒ та й куплю
Паперу аркуш.
І зроблю
Маленьку книжечку.
Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 1604 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Плач Ярославни | | | Та й списую Сковороду 1 страница |