Дума про Марусю Богуславку 3 страница

Б. Богдан Хмельницький.

В. Один із соратників Богдана Хмельницького.

Г. Казковий персонаж.

111. Героїня народної думи «Маруся Богуславка» прославилася тим, що:

А. Була красунею.

Б. Стала дружиною турецького пана.

В. Визволила 700 козаків-бранців із неволі турецької.

Г. Після одруження із турецьким вельможею не захотіла повертатися в Україну.

112. Зображений на фотографії політичний і військовий діяч є героєм твору:

А. «Ой Морозе, Морозенку». Б. «Віють вітри, віють буйні». В. «Дума про Марусю Богуславку». Г. «Чи не той то хміль».

Давня література

Періодизація давньої української літератури (за Авраменком О.М.)

Хронологія	Загальна характеристика літературного процесу	Твори (автори)
І період ХІ ст.	Доба монументального стилю Виникнення рукописних творів: повчання, житіє, літопис тощо; творам цього періоду характерна зосередженість на змісті; простота композиції; уславлення «великодержавництва»; прилучення до прадавньої віри.	«Поучення дітям» Володимира Мономаха; «Повість минулих літ» Нестора Літописця.
ІІ період ХІІ – ХІІІ ст.	Доба орнаментального стилю «Олітературнення» жанрів попереднього періоду. Творам цього періоду властива мозаїчність композиції, використання символів, використання тропів.	Київський літопис, Києво-Печерський патерик, «Слово о полку Ігоревім».
ІІІ період Середина ХІV – початок ХVІІ ст.	Український ренесанс Упровадження латино мовної й польськомовної літератур; вихід перших друкованих книг; виникнення полемічної прози. Цей період відзначався поверненням до античних зразків. У літературі панує латинська мова, повертається античний ідеал краси, особлива увага приділяється цінності людської особистості, звільненню її від середньовічних догм.	Павло Русин з Кросна, Себастіан Кльонович, Петро Скарга.
ІV період Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст.	Українське бароко Культурний спалах, який приніс у літературу багато нового (шкільна драма, україномовні вірші). Творам властива підкреслена урочистість, пишність, складність, динамічність композиції, мінливість. Літературі бароко властиве поєднання релігійних і світських мотивів, образів, тяжіння до різноманітних контрастів, метафоричності, алегоричності, прагнення вразити читача.	Іван Величковський, Лазар Баранович, Семен Климович, Іван Вишенський, Григорій Сковорода.

До наших днів дійшло два види пам’яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживлення» чужоземних пам’яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.

Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам’яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім». Твори Княжої доби були переважно релігійного змісту, мали релігійний характер і були написані церковнослов’янською мовою.

Остромирове Євангеліє ‒одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського письменства в давньоруській редакції, до виявлення в 2000 році Новгородського кодексу вважалася найдавнішою книгою, яка була створена на Русі. «Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане 1056 ‒ 1057 рр. з староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який в написі книги названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославича.

Ізборники 1073 та 1076 років ‒ пам’ятки давньоруського перекладного письменства, створені для чернігівського князя Святослава Ярославича, відомі також як Ізборники Святослава. Одні з найдавніших писемних пам’яток давньослов’янської мови на теренах України-Русі.

Обидва Ізборники містять статті релігійно-морального характеру, матеріали з граматики, поетики, риторики; стверджується користь знань і читання книжок.

Мова творів

У ті часи співіснували мови давньоруська та старослов’янська, або церковнослов’янська. Давньоруською мовою писалися літературні твори, а також державні документи, скажімо, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», збірник правових документів «Руська Правда», різні грамоти, ділові акти, договори руських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з греками. Після прийняття християнства поряд з давньоруською мовою вживалася і церковнослов’янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправлень християнського культу.

Доба монументального стилю

Відомі літописи Київської Русі

1. «Повість минулих літ» (або «Початковий літопис»).

2. «Київський літопис».

3. «Галицько-Волинський літопис».

«Літопис Руський» - це твір, що поєднав у собі «Повість минулих літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис».

«Повість минулих літ»

Особливе місце у розвитку літератури займало літописання. Це літературне явище, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи – це історичні твори, у яких розповідь ведеться за роками (літами), тобто це зведення (звід) у хронологічному порядку коротких записів та докладніших розповідей про історичні події. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо».

«Повість минулих літ», або «Початковий літопис» ‒ літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі, у якій подано докладні відомості про територію, заселену слов’янськими племенами, про полян, древлян, радимичів, сіверян та інші племена, їх мову, звичаї. «Повість минулих літ» висвітлює також історію князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, походження назв міст і селищ, відбиває настрої різних суспільних верств (ТЕМА).

У тесті твору використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них ‒ Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117.

Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша ‒ складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга ‒ ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубецькому монастирі 1118 року для Мстислава ‒ сина Володимира II Мономаха.

«Повість…» - це найвідоміший зразок монументалізму (стиль, позбавлений прикрас, строгий, діловий і лаконічний. У тексті переважають прості речення, оповідь зосереджується на одній сюжетній лінії тощо).

Ідея: потрібно служити рідній землі, піклуватися про її честь та благополуччя, щоб держава була могутньою, а народ – щасливим; об’єднання всіх руських земель.

Мотиви: 1)захоплення безстрашшям князів та героїчним минулим Руської землі; 2) сум з приводу княжих чвар та міжусобиць.

Розпочав його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін. Вперше повний переклад українською мовою і ґрунтовний аналіз «Повісті минулих літ» здійснив у 1990 Л.Махновець, запропонувавши називати «Повість минулих літ» «Літописом руським за Іпатським списком».

Продовженням «Повісті минулих літ» є «Київський літопис» (описано події з 1118 до 1200 року) та «Галицько-Волинський літопис», який продовжує опис подій до 1292 року.

«Повість минулих літ» була й залишається невичерпним джерелом творчості митців слова. Під її впливом були створені романи С.Скляренка «Святослав» і «Володимир», романи П.Загребельного про Київську Русь («Диво», «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Первоміст»), певною мірою роман Валерія Шевчука «На полі смиренному», що є своєрідною психологічною травестією такої пам’ятки Київської Русі, як Києво-Печерський патерик. У томі першому «Марсового поля» ми знайдемо віршовані переспіви Валерія Шевчука та Василя Яременка епічних уривків «Повісті минулих літ», за мотивами її написана й поема «Княжа Україна» Олександра Олеся, історичні оповідання Наталени Королевої, Сергія Плачинди, Раїси Іванченко, Валерія Шевчука, що увійшли до першого тому «Дерева пам’яті».

Крилаті вислови *Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, – це джерела мудрості. Книга – бездонна глибина, ми ними в печалі втішаємось, вони - узда для тіла і душі. Мудрість – велика.*Все в любові відбувається. Заради любові й гріхи розсипаються.*Всякий чоловік, коли спершу покуштує солодощів, потім не захоче гіркого приймати.*Коли старанно пошукаєш у книгах мудрості, то матимеш велику користь для душі. Бо той, хто часто читає книги, той з Богом бесідує, або зі святими мужами.*Мертвий сорому не має.*Согрішили – і покарані, як согрішили – так і страждаємо.*У чому тебе застану, у тому тебе й судитиму.*Як добре і як красно, коли житимуть брати разом!*Якщо хтось на цьому світі бідний - то буде й на тому, якщо хто багатий тут – то буде і там.*Якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне від вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли в ненависті будете жити, в сварках і міжусобицях, то самі загинете, і землю батьків, і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим.*Найбільші зусилля і жертви – це лише наш обов’язок супроти минулих і майбутніх поколінь.*Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу – це джерела мудрості. Книга – бездонна глибина, ми ними в печалі втішаємось, вони - узда для тіла і душі. Мудрість – велика. Повість минулих літПовість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала.Тож почнемо повість оцю.Про заснування Києва (ІІ пол. V (?) ‒ перша третина VI ст. (?) …Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій. Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ… Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, ‒ бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, ‒ то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому ‒ Щек, а третьому ‒ Хорив і сестра їх ‒ Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив ‒ на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаєм, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те ‒ Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися. Про напад хозарів (близько 893 року?) По сих же літах, по смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [ поляни ] деревлянами та іншими навколишніми [племенами]. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину».Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову».А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням.Так [було] й за фараона [Рамзеса?], цесаря єгипетського, коли привели перед фараона Мойсея, і мовили старці фараонові: «Сей усмирить землю Єгипетську». Як воно й сталося: погинули єгиптяни од Мойсея, а спершу [євреї] були в рабстві у них. Отак і ці [хозари]: спершу вони володіли, а опісля [ними] самими володіють.Як ото воно й сталося: володіють бо хозарами руські князі й до сьогоднішнього дня. Про помсту княгині Ольги Ігор же став княжити в Києві, мир маючи з усіма землями. І приспіла осінь, і став він замишляти [похід] на деревлян, прагнучи добути більшу данину. У РІК 6453 [945] Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми ‒ голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми». І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна. Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні.Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його [тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин.І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків, ‒ за святою Богородицею над горою, ‒ саме тут був терем кам’яний. І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя Мала», ‒ бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не в скресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. То нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен. Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче [йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх. І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї. Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх. У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем».І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись. І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хоч досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] сказали: «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого». І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинила тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? Ми раді дати і медом і хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі тож дайте мені се мале». Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині. Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій». Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі. Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив’язати трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою прив’язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, ‒ ті в голубники свої, а горобці під остріхи, ‒ і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх. А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей ‒ тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.

Про «Повість…»

«Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця ‒ велетенська історична епопея. Події в ній розпочинаються з пралегендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і в хижах трударів. Тут дві тисячі дійових осіб, відомих на ім’я, і безліч безіменних. Тих, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали кров свою, боронячи вітчизну, і тих, що панували над ними, грабували, палили, осліплювали, вбивали, ненаситні на владу, землі, золото й рабів.

Книга ця ‒ першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей. В ній усе важливе. Тому так пильно вивчали і вивчають її ось уже ціле тисячоліття, з пієтетом вслухаючись у кожне слово, довго роздумуючи над кожною літерою. Про неї написано безліч праць. І ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає» (Леонід Махновець, перекладач «Повісті…» на сучасну літературну мову).

Л.Махновець писав: «Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук відкопне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити. Книга ця – велетенська історична епопея».

Цікаво знати!

*Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 30-50-і рр. XIII століття перебувала у найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання кінця XIII століття у Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському, Холмі і Львові. Збереглося усього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці XII ‒ XIV століття; у кінці XII ‒ початку XIII століття ‒ 28; у першій половині XIII ‒ 19; у XIII ст. (без точної дати) ‒ 83; у другій половині XIII ‒ 34; в кінці XIII ‒ на початку XIV ‒ 35. Всі вони були написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі і його синові Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь. При дворі князя Володимира Васильковича ‒ книжника і філософа ‒ існувала величезна майстерня для створення книг. Серед його дарів різним церквам у Володимирі, Бересті, Бельську, Кам’янці, Луцьку, Перемишлі, Чернігові, літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найбільш дорогих із них прикрашалася золототканим полотном, металевими накладками із зображеннями, виконаними технікою перебірчастої емалі. Все це створювалося місцевими ремісниками. Деякі книги були прикрашені мініатюрами.

На українських землях в XIII ‒ XV століть знали декілька видів письма. Спочатку був «устав» ‒ без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський шрифт. У XIV столітті з поширенням ділового письма його змінив «напівустав» (літери менші, з легким нахилом). У XV столітті почали писати «скорописом», плавно з’єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в’яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою, утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто писали над рядком. Крапку використовували довільно. З XV столітті з’являється кома або крапка з комою замість знака питання.

Переписування книг було дуже тривалим, за день писали 2-4 аркуші. Першу, заголовну літеру в тексті ‒ «ініціал» писали крупніше і красивіше, прикрашали. Звичайно «ініціал» розмальовували червоною фарбою, від чого і зараз кажуть: «писати з червоного рядка». Завершували текст «кінцівкою» ‒ невеликим малюнком. Часто це були два птахи, схожі на павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри. Їх писали художники на вільних аркушах пензлем і фарбами.

*»Літопис Руський» ‒ це книга великого формату (30×23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими приписками), або 614 сторінок. У рукопису, де текст розташовано у два стовпці, 40 зошитів (не рахуючи першого аркуша) по 8 аркушів.

Коли книгу копіювали, її було розшито і розділено між чотирма переписувачами. Всі працювали одночасно. На арк. 2 ‒ пізніше кіновар’ю (червоною фарбою) в один стовпець виписано імена князів, що сиділи в Києві «до избитья Батыєва». Із арк. 3 (с. 5) розпочинається текст самого літопису. В рукопису є прогалини. Деякі виникли тому, що переписувачі не могли точно припасувати одну до одної виготовлені частини, інші ‒ через окремі пошкодження в оригіналі, з якого переписували книгу, місцями через поганий папір самого Іпатського списку тощо. Рукопис має численні приписки на берегах, які треба поставити на своє місце в тексті. Зроблено немало інших виправлень, при цьому й пізнішого часу.

Тести. Давня література. «Повість минулих літ»

1. Який із поданих літописів не належить добі Київської Русі?

А. «Повість минулих літ».

Б. «Літопис Самовидця».

В. «Київський літопис».

Г. «Галицько-Волинський літопис».

2. До творів оригінальної літератури Київської Русі не належить:

А. «Повість минулих літ».

Б. «Слово про похід Ігорів».

В. «Слово про закон і благодать».

Г. Біблія.

Дата добавления: 2015-07-16