Поняття та види джерел права Європейського Союзу

Джерела права Європейського Союзу -це зовнішні форми виразу його правових норм.

Джерела права Європейського Союзу - документи, що встановлюють норми права і зовнішні форми правотворчої діяльності Європейського союзу.

Всі джерела права Союзу утворюють взаємозв'язану систему, побудовану на ієрархічних засадах. Документи, які мають вищу юридичну силу в правовій системі Союзу, становлять джерела первинного права. Подібно конституції держави, вони складають ядро правової системи Європейського Союзу, закріплюють статус Союзу як політичної організації та його окремих органів. На підставі первинного права органи Союзу видають нормативні акти та інші документи, що становлять разом джерела вторинного права, яке називають також правом «похідним». Переважна частина загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених Союзом, закріплена саме тут.

У той же час джерела вторинного права за своєю юридичною силою повинні відповідати праву первинному, а у випадку протиріч підлягають скасуванню.

Самостійне положення займає третя група джерел - джерела прецедентного права. Вона поєднує в собі риси як первинного, так і вторинного права Союзу, займає проміжне положення між ними.

Професор Л.М. Ентін виділяє чотири головні групи джерел європейського права. По-перше, нормативно-правові акти, по-друге, загальні принципи права, по-третє, рішення Суду ЄС і, по-четверте, міжнародні договори.

Первинне право

Первинне право - джерела, які мають основоположний характер у правовій системі і які мають вищу юридичну силу.

Як відомо, основним джерелом права в державах є конституція, відповідно до якої приймаються інші закони, нормативні акти. У Європейському Союзі функції конституції виконують установчі договори.

У рамках Європейського Союзу дані джерела за своєю формою є міжнародними договорами, які підписані і ратифіковані усіма державами-членами і для своєї зміни, за загальним правилом, потребують злагоді кожного з них.

Першим договором, з якого почалося формування первинного права, послужив в даний час вже не діє Договір про ЄОВС 1951 А так само це установчі документи (договори) організації: Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р., Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 р. і Договір про Європейський Союз 1992 р. Всі три договори пов'язують одні й ті ж країни.

До «установчих договорів в широкому сенсі» зазвичай відносять всі перераховані вище акти, а також міжнародні договори змінюють і доповнюють їх («ревізійні» договори): Брюссельський договір, що засновує єдина Рада і єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р., Бюджетний договір 1970 р., Бюджетний договір 1975 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновують європейські співтовариства та низки пов'язаних з ними актів 1997 р. На Конференції держав-членів, завершівшейся11 грудня 2000 р. в м. Ніцца, були схвалені чергові зміни до установчих договорів Союзу (Ніццький договір 2001 р.). Ці зміни були остаточно оформлені 14.02.2001г.

Складовою частиною первинного права Союзу виступають договори про приєднання нових держав-членів: договір 1972 р. про приєднання Великобританії, Данії та Ірландії; договір 1980 р. про приєднання Греції, договір 1985 р. про приєднання Іспанії та Португалії та договір 2003 р., на підставі якого членами Союзу стали 10 країн Східної Європи і Середземномор'я.

До кожного з договорів про приєднання додається спеціальний документ («акт про умови приєднання»), який встановлює терміни і процедуру поступової інтеграції нових країн в економічну і правову систему Союзу.

До актів про умови приєднання, в свою чергу, включені численні протоколи і додатки, які є їх складовою частиною (подібно до того, як самі ці акти є частиною договорів про приєднання).

У грудні 2008 року був підписаний ревізійний договір - Ліссобонскій договір. В даний час він знаходиться в ратифікації.

Більшість норм згаданої групи джерел первинного права мають перехідний характер і з часом втрачає силу. Однак серед них є й такі, які розраховані на постійне застосування.

Вторинне право

До актів вторинного права належать акти, які видаються інститутами Союзу, а також міжнародні договори Союзу та угоди, укладені в рамках ЄС його державами-членами.

Сумарна характеристика актів вторинного права дана в ст. 249 Договору про Співтовариство. До їх числа віднесені регламенти, директиви та рішення.

Основні методи побудови правової системи ЄС: метод уніфікації і метод гармонізації.

Метод уніфікації припускає видання спільнотою нормативного акту прямої дії, який замінює акти внутрішньодержавного права, раніше регулюючих певну сферу суспільних відносин. Іншими словами метод уніфікації передбачає створення єдиного правового режиму у відповідній галузі економіки, транспорту, культури і т.д.

Другим методом, визначальним правотворчу діяльність інститутів ЄС, є метод гармонізації. Гармонізація також має своєю метою встановлення єдиних правових норм, регулюючих певні економічні та інші відносини на всій території ЄС. На відміну від уніфікації, гармонізація більш гнучкий метод. Суть гармонізації полягає у встановленні ЄС правил, спрямованих на зближення положень законодавчих актів держав-членів в певній області. Останні потім приводять свою нормативну базу відповідно до гармонізують документом, закріплюють містяться в ньому правила в національних законах, інших правових актів, самостійно визначаючи спосіб і форми включення в національну правову систему гармонізованих норм.

Регламент є нормативно-правовим актом загального характеру, що у всіх своїх елементах обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом прямої дії. Він підлягає застосуванню владою та судовими установами всіх держав-членів незалежно від того, виступало чи дана держава за їх прийняття чи ні. Всі регламенти (нерідко в літературі вони іменуються законодавчими актами) підлягають обов'язковій публікації в Офіційному віснику ЄС. Вони вступають в силу, якщо інше не встановлено у самому акті, на 20-й день після їх опублікування. При публікації повідомляється, яким інститутом (або інститутами) акт прийнятий, яка застосована процедура і всі її учасники. Пряма дія регламенту безпосередньо обумовлено в установчих актах.

Другий вид нормативно-правових актів, що видаються інститутами, - це директиви. Їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються цілі і результати, які повинні бути досягнуті застосуванням цього акту, однак національним владі надається право самим визначати, в якій формі або за допомогою яких процедур і механізмів ці цілі можуть бути досягнуті. Директиви, таким чином, пов'язують держава тільки в тому, що стосується досягнення певних результатів та термінів їх досягнення. Детальної регламентації вони містити не повинні. Намітилася було тенденція до деталізації директив не отримала підтримки. У ході підготовки Амстердамського договору 1997 р. була введена нова кваліфікаційна різновид цих актів: 1) рамкові директиви і 2) звичайні директиви. Перші утворюють самостійну групу актів, ієрархічно не підпорядкованих регламенту. Другі можуть містити більш детальну регламентацію, особливо якщо вони приймаються на основі та на виконання регламенту. У цьому випадку має місце ієрархічна підпорядкованість.

Однією зі сфер, у якій директиви використовуються особливо широко, є здійснення заходів щодо гармонізації національного права. У цьому випадку вказується, які саме цілі та результати повинні бути досягнуті, з тим щоб усунути зіткнення (колізію) норм національного права різних держав-членів у тій чи іншій галузі. Однак при цьому не вказується, яким чином ця мета повинна бути досягнута національною владою.

Директиви можуть бути адресовані як усім державам - членам Спілки, у цьому випадку вони обов'язково публікуються в Офіційному віснику ЄС, так і окремим державам - членам Спілки. У цьому випадку достатня їх нотифікація. Директиви вступають в силу з дати їх опублікування або нотифікації, а не з моменту закінчення терміну, встановленого для їх здійснення. Це особливо важливо мати на увазі у зв'язку зі стислістю термінів позовної давності за позовами про анулювання.

Третю групу джерел права утворюють рішення. Їх відмінна особливість полягає в тому, що це акти індивідуальної, а не загального характеру. Вони обов'язкові для своїх адресатів у всіх своїх складових частинах. Втім, практика знає і деякі виключення, що встановлюються рамковими рішеннями. Рішення обов'язкові для тих суб'єктів європейського права, яким вони адресовані. Адресатом не обов'язково повинна виступати держава. Це можуть бути певні інститути, ті чи інші категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи. Рішення нотифікується (повідомляються) тим суб'єктам європейського права, яких вони безпосередньо стосуються і які виступають в якості виконавців відповідних розпоряджень.

Правом видання нормативно-правових актів ЄС користуються Рада, Рада, що діє спільно з Європейським парламентом, Комісія, а також Європейський центральний банк в межах своєї спеціальної компетенції.

Стаття 249 Договору про Співтовариство передбачає можливість прийняття ще двох видів правових документів - це рекомендації і висновку. Однак вони не є нормативно-правовими актами і не мають обов'язкової юридичної сили.

Нормативно-правові акти Співтовариств утворюють основну і найбільш численну частину джерел європейського права.

Дуже багато регламенти і директиви ЄС стосуються суто технічних питань і ніяк не стосуються засад регулювання суспільних відносин в національних суверенних державах - членах Європейського Союзу.

Інша частина вторинної права - нормативні договори, які залежно від суб'єктів їх укладають, поділяються на три види:

1) Угоди Європейського Союзу з третіми країнами.

2) Додаткові конвенції між державами-членами.

3) міжінституційних угоди - нормативні договори, укладені інститутами союзу з метою уточнення і доповнення окремих положень установчих документів. Міжінституційних угоди найчастіше носять тристоронній характер, пов'язують три політичні інститути: Європейський парламент, Рада та Комісію.

Прецедентне право (рішення Європейського суду)

У рамках інтеграційного процесу сформувалися два найважливіших судових органу - Європейський Суд з прав людини та Суд Європейських співтовариств. У міру еволюції в ЄС затверджується трехзвенная структура. Кожна з судових інстанцій грає в межах своєї компетенції важливу роль у нормотворчому процесі.

Особливу категорію джерел права ЄС утворюють рішення Європейського суду. З одного боку рішення Суду не можна безумовно відносити до вторинного права: формально, згідно з Договором про ЄС, Європейський Суд не є правотворческим органом, що його завдання - забезпечувати "збереження одноманітності права Співтовариства при тлумаченні та застосуванні цього Договору» (ст.164 Договору про ЄС). Проте Суд не обмежується роллю тільки правоохоронного органу ЄС.

Судова система ЄС з підписанням Ніццького договору 2001 включає Суд ЄС, Суд першої інстанції і спеціалізовані судові палати. Провідну роль у нормотворчій діяльності зберігає Суд ЄС, що виконує функції верховного, конституційного та касаційного суду ЄС.

Суд ЄС тлумачить основні положення установчих договорів та інших нормативно-правових актів і формулює автономні поняття і концепції, які доповнюють і уточнюють положення нормативно-правових актів і вводять в дію нові принципово важливі для розвитку інтеграційного права положення. Нерідко положення, розроблені і введені в практику Судом, отримують в подальшому закріплення в нормативно-правових актах.

Міжнародні договори утворюють особливу групу джерел права ЄС. Угоди, укладені ЄС з третіми державами і міжнародними організаціями, виступають в якості зовнішніх джерел, правовий режим яких визначається значною мірою нормами загального міжнародного права.

Специфіка міжнародних договорів, що укладаються Співтовариствами та державами-членами, а в перспективі Союзом, полягає в тому, що їхні постанови не повинні суперечити установчих договорів.

До джерел права ЄС можна віднести ще деякі різновиди угод, які близькі за своїм статусом до міжнародних договорів. Це закриті конвенції, укладені між державами-членами у розвиток приписів установчих договорів з метою деталізації співпраці в окремих областях.

Крім формалізованих джерел права ЄС, що містять імперативні норми та приписи, певний вплив на розвиток права ЄС роблять і інші акти, які видаються інститутами та органами ЄС.

Особливо важливе значення мають рішення, прийняті Європейською радою. Вищий орган політичного керівництва ЄС формулює в своїх документах загальні принципи, стратегічні напрями та головні етапи здійснення політики.

Висновок

Європейське право - це великий і розгалужений комплекс, який включає норми, що відносяться до різних галузей права. Тут переплітаються норми публічного та приватного права, традиційних і нових галузей права.

Право Європейського Союзу має оригінальну системою джерел. Форми (джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої системи ієрархією актів.

Отже, ми з'ясували, що джерела права ЄС діляться на: первинні, вторинні і прецедентні. До актів первинного права належать усі установчі договори Європейського Союзу. За своєю юридичною природою акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів первинного права мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.

Нормативний правовий акт, що видається органами ЄС, виступає найбільш важливим по значенню джерелом вторинного права. Стандартними формами нормативних актів Союзу виступають регламенти, директиви і рамкові рішення. Деякі акти загальнообов'язкового характеру видаються під назвою рішень та орієнтирів. Інструментом уніфікації служать регламенти - нормативні правові акти, подібні за своїми ознаками з федеральними законами. Інструментом гармонізації служить директива, а в сфері кримінального та кримінально-процесуального права - рамкове рішення.

Основу правопорядку ЄС складає так зване первинне законодавство: установчі договори (Договір про Європейський Союз, договори створення Європейських співтовариств), договори про внесення змін до установчих договорів, угоди про приєднання до ЄС нових держав-членів, а також міжнародні договори, укладені між державами-членами з питань, що належать до сфери компетенції Союзу та Співтовариств.

Переважна більшість норм права ЄС існують у формі правових актів, передбачених у ст. 249 Договору про Європейське співтовариство (похідне, вторинне законодавство): регламентів і директив.

Регламенти — нормативно-правові акти, що мають загальне застосування, є обов’язковими у всіх своїх складових частинах, підлягають прямому застосуванню в усіх державах-членах. Регламенти не потребують будь-яких заходів з імплементації в національні правопорядки держав-членів.

Директиви – нормативно-правові акти, що є обов’язковими для держав-членів щодо результатів, які мають бути досягнуті. Але держави-члени мають право вільно обирати форму та засоби імплементації директиви у внутрішньодержавні правопорядки.

Рішення – правові акти індивідуального значення, що є обов’язковими в усіх своїх складових частинах для тих, кому вони адресовані. Це можуть бути як держави-члени, так і юридичні або фізичні особи.

Слід звернути увагу на те, що в рамках другої і третьої опор Договір про ЄС встановлює інші форми правових актів органів Союзу.

Міжнародні договори, укладені Співтовариством із питань, які належать до його компетенції, мають пріоритет над похідним законодавством.

Концепція загальних принципів права була розроблена Судом Європейських співтовариств для усунення прогалин у праві Співтовариств. Джерелом загальних принципів права є положення установчих договорів, національного законодавства держав-членів, норми міжнародного права. Прикладами загальних принципів права можуть служити принципи правової визначеності правових норм, законних очікувань, пропорційності, а також основні права людини.

Рішення Суду Європейських співтовариств не мають юридично обов’язкової сили прецеденту. Втім правило прецеденту фактично використовується Судом Європейських співтовариств, іншими органами ЄС та доктриною.

Дата добавления: 2015-07-19