Тарас Шевченко як творець національної культури

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.Ім'я Шевченка вперше стало відомим па просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М.Погодіп, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "...Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поста, мало сказати — новатора, а поста особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті.Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка з їх народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв'язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу. Коли 1838 р. помер автор безсмертної "Енсїди", під враженням одержаної звістки Шевченко пише елегію "На вічну пам'ять Котляревському", в якій навіки визначив вагомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г. Квітку-Основ'яненка. Він пише письменникові листа; прочитавши його нарис про А. Головатого, звертається до автора з віршовим посланням "До Основ'яненка". В. Жуковському присвячено ранню найкращу поему "Катерина", а Є. Гребінці — "Перебепдю".Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, пост не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І. Франко у статті про "Перебепдю": "...Геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність" — у той сплав, ім'я якому — Шевченко.Весь "Кобзар" нерозривно зв'язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв'язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: "З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній па покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем". Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а господарем.Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, пост сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "ви-користання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні пости до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки. Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Капова стали фактором революційного руху. Він був основоположником нової української літератури, нової української культури в цілому. Але значення Шевченка далеко переросло межі літератури й культури. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вітчизняних видавництвах і за кордоном, ставала чинником революційна-визвольної боротьби в усій Російській імперії, у країнах слов'янського світу. Революційні демократи використовували твори Шевченка в боротьбі проти царату, ними захоплювалися учасники польського січневого повстання 1883 р., їх переспівували болгарські революціонери — борці проти турецького ярма.Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови. Заслуговує на увагу видана французькою мовою доповідь про творчість Кобзаря та її визначальний вплив на розвиток української літератури, переслідуваної царським урядом, котра була підготовлена для учасників Європейського літературного конгресу (1878).Високу оцінку творам поета дали польський поет В. Сирокомля, болгарський поет Л. Каравелов, сербський поет В. Николіч, французькі вчені Е. Дюран і Л. Леже, шведський вчений Л. Єнсен, чеський учений 3. Неєдли й багато інших. У статті І. Франка "Тарас Шевченко", що була надрукована, крім української, ще й польською, німецькою та англійською мовами, розкрито велич і геніальність народного поета, рівного якому ще не знав світ. До таких висновків прийшов і сучасний дослідник академік О.І. Біленький, який, порівнявши автора "Кобзаря" з багатьма зарубіжними поетами, писав: "В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова".Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би правильно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й правильніше, і жодна не висловить усього остаточно.

41. Культурно-просвітницькі товариства “Громада” та “Просвіта”

В другій половині XIX ст. російська імперська еліта починає втрачати ритм політичного життя. Якщо раніше вона продукувала нові ідеї та орієнтувала суспільство на виконання тих чи інших завдань, то опісля все змінилося не на користь царизму. Царська влада почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватись до обставин.

Цар Олександр II дав дозвіл на повернення із заслання членів Кирило-Мефодіївського братства. Тому українське громадське життя почало відроджуватись, спочатку у Санкт-Петербурзі, а потім і в Україні.

Звільнені із заслання М.Костомаров, В.Білозерський, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Санкт-Петербурга, де до них приєднавсяП.Куліш. Ці піонери українського руху згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану "Громаду". Аналогічні "Громади" української інтелігенції до кінця XIX ст. будуть генерувати ідеї для українського громадського і політичного життя.

Першочерговим завданням цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Всі, за винятком Т. Шевченка, зійшлися на тому, що у своїй діяльності "Громада" має бути аполітичною і зосереджуватись на просвіті мас. М. Костомаров і П. Куліш вперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів влади.З метою поширення своїх поглядів, у 1861 р. петербурзька група громадівців з великими труднощами отримала дозвіл на видання першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву "Основа". Його фундаторами були два багатих українці — Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Протягом свого короткого 22-місячного існування "Основа" виступила засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

На місцях в Україні почали створюватись "Громади", що видавали друком і розповсюджували українські книжки, для дітей і дорослих відкривали школи — звичайні і недільні. Зміцнювався, таким чином, український культурницький рух. В радянській історіографії "Громади" вважалися таємними ліберально-буржуазними організаціями.

Центром громадсько-культурного життя став Київ. Слід відзначити, що царський уряд доклав чимало зусиль, щоб здеморалізувати студентську молодь Київського університету. Генерал-губернатор Бібіков міг похвалитися цареві, що "молодь Києва гуляє, але не думає". Та вже через рік після Кримської війни молодь починає організовуватись, з'являються нелегальні гумористичні часописи польською мовою, як-от "Біхос гультяйські", що викривають і критикують хиби юнацтва.

Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої "Громади", розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилась до сотні. Члени "Громади" занурювались в уже традиційні галузі етнографії, філософії та історії. На зразок хлопоманів вони стали вбиратися, як українські селяни, дотримуватись їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватись з ними по шинках, співати їхніх пісень.

Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани і старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізувало природне прагнення українського народу. У II половині XIX ст. це романтичне і позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.

Варто зазначити, що більшість студентів Правобережної України складали поляки і меншість — українці. Так само дуже багато було тут польських поміщиків, середніх і великих землевласників. Вони мали досить великий вплив на місцеві українські справи. Демократична молодь шляхетського походження вивчала життя народу і приходила до висновку, що народ не слід ототожнювати з польською шляхтою, що його шлях інший та що він має достатньо сил для самостійного життя. Полум'яні твори Т. Шевченка розбуджують в студентській масі запал і український народ знаходить серед студентів відданих друзів, які хочуть працювати для його добра. За ті починання польська і українська шляхта накинулася на свою молодь, прозвала студентів демагогами. Думки про право селян на волю були названі "манією", а всіх прихильників простолюддя — "хлопоманами". Ці ж "хлопомани" і творили "Громади". Учасники "Громад" відкидають шляхетські голослівні гасла "підносити народ", і самі йдуть в народ, вважають себе його частиною, приймають за свою українську мову, звичаї і традиції народу. Найважливішою рисою київської "Громади" було саме те, що вона привабила до себе нову категорію прибічників — студентську молодь.

Українську "Громаду" очолював Володимир Антонович, який прийшов із шляхетського табору до українського. Своє рішення В. Антонович пояснює в "Сповіді": "Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем... Але я вибрав... вихід, бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями і мріями, та мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, і важку долю якого я бачив на власні очі...".

"Громада" спершу не мала ні точно визначених організаційних форм, ні усталеної програми. Діяльність колективу проявлялась у зборах і дискусіях, а поодинокі члени вели на свою руку освітню роботу: засновували школи, поширювали популярні видання, читали міщанам "Кобзаря", деколи влаштовували лекції. Пізніше, коли посилився наступ на українство з боку російського і польського, "Громада" стала розробляти свою ідеологію, ввійшла в близькі стосунки з петербурзьким центром при редакції "Основи". Тобто "Громада" почала виступати як представник українського громадянства.

Майже ціле десятиліття українофіли очікували свого часу. На початку 70-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватись. Цензура послабилась, кияни стали поступово відновлювати громадівську діяльність. В. Антонович вже став на цей час професором Київського університету. Разом зі своїми товаришами, а також в співпраці з такими молодими помічниками, як М. Драгоманов, О.Русів, М. Зібер, С.Подолинський, В. Антонович таємно утворив "Стару громаду" на відміну від нових громад, що складались переважно з студентів. Українофіли знову зосередились на неполітичній діяльності.

Вона значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення Російського Географічного Товариства. Українофіли масово записувались у цю напівофіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали видавати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали документи з вітчизняної історії. В 1875 р. "Стара Громада" придбала російську газету "Киевский Телеграф", перетворивши її на рупор провідних громадівських ідей.

Але основним центром української науки став Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства. Тут опубліковано "Історичні пісні українського народу" В. Антоновича і М. Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П. Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні досліди на основі перепису населення Києва, — все це були фундаментальні наукові видання. З ініціативи українських вчених, в 1874 р. в Києві відбувся археологічний з'їзд. Він дав можливість переглянути здобутки українознавства і підніс авторитет української науки.

Поле культурної роботи тимчасом помалу розширювалося і вона вже приносила очевидні плоди. Українознавством займалися і здобули на цьому собі ім'я в науці: в археології—В. Антонович, в антропології — Ф. Вовк, в етнології — М. Драгоманов, в статистиці — О. Русів, в мовознавстві — М. Потебня. М.Костомаров у своїх барвистих монографіях змалював героїчну боротьбу українського народу за волю. П. Куліш намагався дати критичний огляд минулого України.

Користуючись з певного пом'якшення цензури, громадівці видали друком цілу низку науково-популярних видань. Одночасно "Громада" пильно дбала про розвиток вітчизняної літератури. Саме тоді в розквіті творчих сил знаходилися письменники — П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський, драматург М.Старицький, а композитор М. Лисенко заклав основи під нову українську музику. Успіхи в галузі науки, культури та мистецтва ще більше зміцнили становище "Старої Громади".

Діяльність "Просвіти"

Заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути її обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов та інші встановили контакти з українцями в Галичині — "народовцями" і в їх пресі пропагували свої погляди, заборонені в Росії.

Провідну роль у громадському та політичному житті України мала "Просвіта", створена у Львові в 1868 р. при ідейній і матеріальній підтримці з Великої України і безпосередньо за організаційної участі українців Галичини. Вона ставила собі за мету поширення освіти та розвиток національної свідомості українців. Фундатором і першим головою "Просвіти" був педагог і композитор Анатоль Вахнянин. Першим почесним членом товариства з Великої України був обраний О. Кониський.

Велику допомогу у матеріальному зміцненні товариства надав третій голова "Просвіти" Володислав Федорович, "меценат української штуки", незалежний, багатий, освічений, людина високої культури, "жадний праці, почести і слави". Він перевів на рахунок "Просвіти" 12 тисяч гульденів, які стали на певний час матеріальною основою товариства.

"Просвіта" створювала хати-читальні в селах і повітах Західної України, видавала друком книги українською мовою для дітей і дорослих, відкривала недільні школи.

Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — перша Академія Наук України. Перед "Просвітою" почали виникати проблеми, які треба було вирішувати більшими силами. Тому у 1873 р. в основному заходами громадівців — О. Кониського, Д. Пильчикова (колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства і приятеля Т. Шевченка), М. Жученка, М. Драгоманова, Є. Милорадович-Скоропадської(на її внесок у 6 тисяч крб. було придбано друкарню товариства) було створено Товариство ім. Т.Шевченка. На кошти проф. П. Пелеха та мліївського цукрозаводчика В.Симиренка з Черкаського повіту товариство придбало згодом дві кам'яниці у Львові.

У 1882 р. товариство було перейменовано на Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) і стало власне першою Академією Наук України. За 66 років свого існування (1873-1939) НТШ видало друком понад 1100 наукових та літературних праць.

У травні 1876 р. Олександр ІІ підписав указ, яким було заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори і переклади (за винятком історичних документів і белетристики), заборонено сценічні вистави і читання лекцій, наказано не допускати з-за кордону українських видань. Одночасно з цим був розігнаний київський відділ Географічного Товариства і припинено видання "КиевскогоТелеграфа".

У 80-90-х pp. XIX ст. поміж "українофілів" запанував погляд, що треба помирити "правительство" з українським рухом і уникати "політики", бо вона, мовляв, "дратує" царську владу і викликає нові утиски проти української культури. "Українофіли" хотіли пристосуватися до самодержавного режиму, доводячи російській адміністрації всю нешкідливість та неполітичність українського культурницького руху.

Але всі ці неполітичні спроби "культурників" розбилися об глуху стіну недовір'я і підозри з боку царської влади. Російський уряд добре розумів, що навіть найменша свобода культурного руху потягне за собою національно-політичне усвідомлення мільйонів українського народу і цим створить небезпеку для самодержавства.

Дата добавления: 2015-11-14