Європейське бароко та формування українського (козацького) бароко як власне національного художнього стилю.

XVII—XVIII ст в українському мистецтві стало часом панування загальноєвропейського стилю бароко. В Україні швидкими темпами розвивається процес містобудування: зводяться храми, дзвіниці, оригінальні будови колегіумів та «кам’яниць», тощо. Будинки прикрашаються розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформляються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей

італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Утвердженню ж його сприяла козацька старшина, а також міські багатії та вище духовенство.

В Україні виникають дві головні школи бароко – східна і західна.

Для регіону, який знаходився під відчутним польським впливом, характерна західна школа, і тому національні ознаки стилю виявлялись у ній меншою мірою. На тлі українського пейзажу з’являються костьоли, схожі на римо-католицькі західноєвропейські барокові храми, часто з готичними рисами. Водночас у барокових традиціях перебудовуються й давні церкви. Найчастіше це тринавні споруди з еліптичною формою нав, овальними планами, масивним ордером, підкресленим розкріповками карнизу й скульптурою. Головний фасад звичайно прикрашається характерним фронтоном і двома вежами по боках.

Пам’ятки архітектури бароко першої половини XVII ст. збереглися у Львові. Протягом 1610-1630-х років у Львові був збудований найбільший у місті костел єзуїтів за планом першого барокового римського собору Іль Джезу, яким займався італійський архітектор Джакомо Бріано. Католицька громада Львова вже у 1644 р. мала ще один зразок італійського бароко – Стрітенський костел босих кармелітів. Архітектор Джованні Баттиста Джизлені майже точно скопіював храм Карло Мадерно у Римі, побудований там у 1603р. Зберігся й Петропавлівський костел і монастир у Луцьку,теж побудований Джакомо Бріано у 1606–1610рр. Згодом зявляються церковні барокові споруди в Барі, Бучачі, Золочеві, Вінниці,Ізяславі, Кременці, Почаєві. Шедеври бароко стоять також у Бердичеві, Кам'янці-Подільському, Підкамені, Богородчанах.

Па'мятками світського бароко є палац у Підгірцях з бароковим італійського типу парком (1640 рр.) та палац у селі Оброшино. Останній й понині дивує збереженою скульптурою брами, скульптурою Атласу на службовому приміщенні та бароковим садовим фасадом палацу.

Найвизначнішим архітектором доби бароко на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам’ятка його творчості –Львівський собор св. Юра (1744-1764 pp.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими.

Другим оригінальним храмом західної школи бароко є Успенський собор Почаївської лаври. З переходом Лаври до унії у 1721 р. стару церкву було розібрано, а на її місці у 1771–1783 рр. збудовано новий Успенський собор.

Унікальним культурним явищем є і дерев'яна барокова архітектура України, яка була представлена різними школами: волинською, галицькою,гуцульською, буковинською, закарпатською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.

Народні майстри до цього часу нагромадили величезний досвід у дерев'яній архітектурі. Простою сокирою споруджувалися і звичайнісінькі хати, і чудово прикрашені церкви, які вражали досконалістю форм. Вже в другій половині XVI ст. були створені різні конструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратного і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними банями, які мали від одного до кількох заломів

Відомі храми з одним і двома заломами. Далі почали завершувати квадратну клітку восьмигранним верхом – це дало великий архітектурно-художній ефект і стало одним із характерних барокових прийомів українських культових споруд.

Дуже оригінальними є інтер'єри дерев'яних храмів, часто незвичної і вишуканої форми. Весь простір храму заповнювався різьбленими іконами й квітковим орнаментом. Ікони уквітчувалися вишитими рушниками.

Відповідному настроєві сприяли й килими на підлозі та лавках. Примхлива гра світла на позолоченому різьбленні іконостасів, спів і речитатив, запах ладану – все це творило урочисте, мальовниче середовище. Відчуття грандіозності простору посилюється тим, що стіни поставлені з невеликим нахилом всередину, а лінії граней зрубів то наближуються в заломах, то здіймаються вгору, створюючи багатство ракурсів, ілюзію руху і висоти.

Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII— XVIII ст. дерев'яних споруд служать церква Миколая із села Кривки (нині

зберігається у Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області,Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області, церква св. Богородиці у Ворохті, церква Святого Духа в Рогатині та чимало інших. Рідкісною гармонією форм відзначається церква Воздвиження та св.Юра у м.Дрогобичі. У стилі східного (козацького) бароко також були створені справжні шедеври національної архітектури. Блискучими пам'ятками козацького бароко в архітектурі стали кам'яні церкви Лівобережної України. Гармонійність і пишність, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилі динамічність, і експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву. Український козацький собор органічно вписався у картину духовних пошуків європейського бароко. Його пластика створювала неспокійну гру світла і тіні, в якій панували криволінійні обриси, бурхлива динаміка форм. В інтер'єрах широко вживалася позолота,ліпнина, різьблення, мальовничі плафони. Піднесеність, схвильованість,

фольклорна життєрадісність, а також загадковість, незрозумілість стали характерними рисами шедеврів барокової архітектури.

Появу пам’яток цієї школи можна поділити на три основні періоди: 1) ранній, датований 1648—1680 рр.; 2) високий, 1680-х — початку 1740-х рр.; 3) пізній, початок 1740-х — кінець 1770-х рр.

Серед пам’яток періоду високого бароко варто насамперед згадати Миколаївський собор у Києві (1689), Хрестовоздвиженський у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684), Георгіївський собор Видубецького монастиря (1696—1701), церкву Катерини в Чернігові (1715), Преображенську церкву у Великих Сорочин- цях (1732) та ін. Серед відомих архітекторів того часу імена И. Старцева, І. Зарудного, Г. Гофмана, Ф. Кульчицького, П. і М. Полейовських, Д. Акса- митова; на стику високого й пізнього бароко працював А. Квасов.Саме в період високого бароко церковна архітектура набуває найбільш характер-

них для цього стилю рис з притаманними йому оригінальною формою бань, плавністю й мальовничістю ліній, пишністю й насиченістю декору.

На відміну від високого пізнє бароко відзначається більшою лаконічністю й переходом від вибагливих силуетів до простих геометризованих з використанням чистого класичного ордеру і стінами, позбавленими пишного орнаменту.

Східна школа українського бароко вбирає у себе кілька місцевих шкіл: київську, чернігівську (Чернігів, Козелець, Новгород-Сіверський, Путивль, Батурин, Глухов), полтавську (Переяслав, Великі Сорочинці, Полтава, Мгар) та слобожанську (Суми, Харків, Ахтирка, Ізюм). Для сло- божанської школи бароко характерний помітний вплив традиційної російської архітектури в поєднанні з українською композицією церков. Ці особливості насамперед відчутні в Покровському соборі в Харкові (1689) та Преображенському в Ізюмі (1684).

В козацькій період набуває розвитку і український портретний живопис. Портрет, поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Річі Посполитій. Ця ж традиція збереглася у наступні XVII і XVIII століття.

Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, – це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Анни Гойської, інших представників шляхти. Особливою є увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. Спочатку на таких портретах герби зустрічалися зрідка, так само, як різні ознаки та регалії влади або панегіричні тексти. Урочиста поза, жести, що підкреслювали гідність та амбіцію (рука на ефесі шаблі, тощо), також зустрічалися лише в поодиноких творах. Пізніше, у другій половині XVII ст., стала спостерігатися тенденція до підкреслення репрезентативності образів. Такими є зображення Олександра Острозького, Криштофа Збаразького, Кароля та Олександра Корняктів, Юрія Мнішека. Власне, саме в цей час витворюється та загальна композиційна схема, яка існуватиме до кінця XVIII ст.

Про ранній наддніпрянський портрет збереглися скупі відомості,оскільки від часів визвольної війни лишилося дуже мало пам'яток. Іконографією образу Богдана Хмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюрі роботи гданського гравера Вільгельма Гондіуса. Саме вона стала основою майже всіх відомих зображень гетьмана.

Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене більше ктиторсько-епітафіальними, тобто посмертними зображеннями благодійників тих чи інших церков. З того часу, як козацька старшина бере на себе роль опікуна культури та освіти, їх пишні портрети ставали й домовинними зображеннями, бо церкви часто служили усипальницями своїх ктиторів.

Прикладом є портрет Адама Кисіля з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були та ряд інших. Особливістю наддніпрянського портрета є вживання епітафій та епіграфічних текстів. Художники при цьому прагнули бути правдивими й неулесливими. Домовинний ктиторський портрет чернігівського полковника, а згодом генерального обозного Василя Дуніна-Борковського демонструє, що маска статечності й побожності не прикриває суті цієї кон'юнктурної особи, яка, прийшовши на козацьку службу, досягла високого становища і багатства, але залишила по собі пам'ять жорстокої і жадібної людини.

З другої половини XVII ст. як самостійний живописний жанр виокремлюється гравюра.

Велике художнє значення мають, зокрема, ілюстрації до «Києво-Печерського патерика» майстра Іллі, твори гравера Федора до Псалтиря та Євангелія. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л. Тарасевичів. Так, «Патерик», що

вийшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме

завдяки гравюрам Л. Тарасевича, його анатомічно бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту, в який майстерно вком-

поновані люди, та вмілому використанню світлотіні. Майстром різноманітних за жанрамигравюр, особливо панегіричних тез, був І. Щирський.

Заслужили визнання і панегіричні гравюри І. Мігури, серед них найвідоміші – конклюзії на честь гетьмана Івана Мазепи і Варлаама Ясинського.

Всі види образотворчого мистецтва цього часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності і репрезентативності, та в графіці відчувається ще й інтимність, лірика.

Дата добавления: 2015-11-14