Передумови виникнення слов’янської писемності

При з’ясуванні цього питання слід зазначити, що проблема створення письма в аспекті історико-культурного розгляду впродовж століть була об’єктом наукових суперечок.

Становлення державності феодального суспільства слов’ян у середині IХ ст. вимагало відповідної релігії для утримання в покорі соціальних низів та повноправного виходу на міжнародну арену. Найближчим і найперспективнішим для слов’ян було християнство. Тому на Балканському пiвостровi та в Середнiй Європi точилася боротьба мiж Вiзантiєю та Римом за сфери полiтичного та економiчного впливу на слов'янськi країни. Коли виявилося, що вiйськової сили недостатньо, Вiзантiя вдалася до християнiзацiї південних слов'ян, Рим та латинсько-нiмецьке духовенство почали поширювати християнство в захiднослов'янських землях.Велика Моравія на той час була вже християнізована, але в церковно-адміністративному аспекті вона не була самостійною і знаходилась під впливом німецького архієпіскопату, котрий намагався політично підкорити мораван німецьким феодалам, тому релігійна служба відбувалася на незрозумілій слов’янам латинській мові. Прагнучи самостійності, слов’янські князі боронилися від баварських єпископів, бо вбачали в них знаряддя чужоземного впливу перш за все франкського королівства, відчували загрозу поневолення. Вплив Візантії, яка йшла на поступки в питаннях поширення слов’янської форми обряду і мови богослужіння, перекладу богослужбових книг слов’янською, не загрожував молодим державам втратою самостійності у майбутньому. Навпаки, прийняття християнської віри у цьому випадку стало б своєрідним фактором стабільності у державотворенні, сприяло розвитку освіти й культури слов’янських народів.Таким чином, моравський князь Ростислав у 862-863 р. звернувся до вiзантiйського iмператора Михайла III з проханням надiслати до Моравiї місіонерів, єпископа і вчителя, котрі б виклали християнське вчення рідною для моравських слов’ян мовою. У своєму посланні Михайлу Ростислав писав також про бажання розповсюдити християнську віру на слов’янській мові не тільки на землі мораван, але й в інших слов’янських землях. Імператор Візантії Михайло III охоче вiдгукнувся на прохання моравського князя: це давало можливість розширити вплив візантійської церкви на Європу й таким чином потіснити римську церкву. Мiсiю християнської проповiдi в Моравiї було запропоновано виконувати братамКостянтину (слов’янське ім’я Кирило узяв на честь грецького теолога V ст. Кирила Александрійського у 868 р.) та Мефодію.

22.Фольклор та билинний епос Київської Русі.

Головним мистецтвом на той час був фольклор, який став істотним чинником самобутнього розвитку вітчизняної літератури. Образність давньоруської літератури своїм корінням сягає в дохристиянську поганську міфологію. У піснях, казках, замовляннях, епосі, прислів'ях, загадках виявляється міфологізування природи і суспільства. Язичницьку міфологію, народні традиції, звичаї, обряди не змогло знищити навіть запровадження на Русі християнства. У давньоруських пам'ятках часто згадуються Сварог, Перун, Велес, Стрибог. Це імена богів і кумирів, яким здавна поклонялись слов'яни. Народна уява створила поетичні образи русалок, мавок, відьом, чортів, водяників, домовиків. Ці образи теж увійшли у книжну творчість. Сила фольклорних образів була такою, що на Русі виникло й зберігається до сьогодні своєрідне двовір'я — поєднання старої і нової релігійності.У літературних пам'ятках Київської Русі знаходимо багато відомостей і спогадів про минуле, про події сивої давнини, які літописці взяли з народних переказів і легенд. Монах Києво-Печерського монастиря Нестор у «Повісті временних літ» записав легенди про заснування Києва, оповіді про міста, зброю, човни, про мирне життя і воєнні походи слов'ян; про діяльність князів і народні повстання. Перед нами постають живі картини минулого, починаючи від заснування Києва і до початку XII століття.Більшість творів часів Київської Русі виявляють зв'язок із фольклором, з думками, прагненнями і настроями народу, його мріями про єдність і мирну працю. Билини беруть початок в епосі стародавньої Русі. Більшість Билин належить до Київського циклу, розповідаючи про богатирів, могутність народу, його сподівання на незалежність та єдність батьківщини.

23.Література Київської Русі. «Слово о полку Ігоровім»

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М. Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії — колядки і щедрівки.Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII століття ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X—XI століть. Одна з величезних заслуг Нестор а полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200) і Галицько-Волинський (кінець XIII століття). Галицько-Волинский літопис — головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея — турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики — збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво-Печерський патерик» — збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил — «Прологи» та такі ж щомісячні зведення — «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, — так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін.Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р. Цю історичну подію поет відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об'єднати давню й теперішню славу. Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.Мова, якою написано «Слово…», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копія поеми XVI ст., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписувачами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов.

24.Давньоруські літописи. «Повість минулих літ»

Першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. “Повість временних літ” є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис. Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети “Повісті временних літ”, присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому “Повість временних літ” була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: “Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт”, “Книги – джерела мудрості”). З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис - головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури. Повість врем'яних літ — літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.Оригінал (первопис) «Повісті врем'янних літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті врем'яних літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.«Повість врем'яних літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

25.Камяна архітектура Київської Русі. Софійський та Успенський собори, церква Параскеви П’ятниці.

Собор святої Софії, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря, що перетворений сьогодні на Національний заповідник «Софія Київська».Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.Храм був закладений Володимиром Великим, а з авершений Ярославом Мудрим. За найновішими даними рік заснування — 1011^[1]. Його будівництво велося з 1011 по 1018 рік. Навколо Софійського собору — центральної споруди Ярославового міста — стояли кам'яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір'я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XI століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт — парадного в'їзду в древній Київ.Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.Нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою У 1633—1647 рр. митрополит проводить кап. ремонт собору та оздоблює його. Навколо нього споруджено дерев'яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив'яними плитками, що надавало інтер'єрам особливого колориту.Збереглися і крізь віки до нас дійшли 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк 11 сторіччя, що зберіглися в одній церкві. Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар. Тут зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти- розміщеної в центральному апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.Усі мозаїки собору виконані на сяючому золотому фоні. Їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором.Навколо Христа-Вседержителя — чотири архангели, з яких лише один — мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М. О. Врубель.Фреска — це розпис мінеральною фарбою на вологому тиньку.Частина фресок, що збереглися в Софійському соборі, датується ХІ століттям — вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, на стіни були нанесені нові малюнки, виконані олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень. В ХХ столітті, під час чергової реставрації вченими було виявлено, що велика частина фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку та олійних фарб, і, де це було можливо, старі фрески були відкриті.Значне місце в розписах собору займають орнаменти: вони обрамовують віконні та дверні прорізи, підкреслюють лінії арок і склепінь, збігають пілонами й стовпами, панеллю проходять понад підлогою.На стінах обох веж добре видно орнаменти, символічні малюнки та численні мисливські сцени: «Полювання на ведмедя», «Боротьба ряджених», «Полювання на вепра» тощо. Ці фрески розповідають про побут феодального двора, про мисливський промисел, про тваринний і рослинний світ Київської Русі.Фрески веж — унікальна пам'ятка середньовічного монументального мистецтва і важливе історичне джерело, що свідчить про культурні зв'язки Київської Русі та Візантії.В ХІ ст. під час будівництва Собору вівтар був відокремлений загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.Перший іконостас був виготовлений та встановлений під час перебудови Собору Митрополитом Петром Могилою у 1637-38рр. Успе́нський собо́р (Собо́р Успі́ння Пресвято́ї Богоро́диці) — головний соборний храм Успенської Києво-Печерської Лаври.Побудований у 1073—1078 роках заходами Теодосія Печерського за ігумена Стефана, коштом князя Святослава II Ярославича. Наприкінці XI століття до собору здійснено ряд прибудов — зокрема, з північного боку хрещальню у формі малої церковці св. Івана. У XVII столітті надбудовано додаткові бані, а також здійснено декорування в стилі українського бароко.В основі собор був шестистовпним хрестовокупольним одноверхим храмом з трьома навами, які назовні закінчувалися гранчастими апсидами. Стовпи у прорізі мали форму хреста.Пропорції ширини до довжини храму (2:3) стали основними для інших храмів княжої доби.Фасади були розмежовані пласкими пілястрами, з півкруглими вікнами між ними.У зовнішньому декорі — орнаменти з цегли (меандрові фризи)Внутрішня центральна частина була оздоблена мозаїками (серед інших — Оранта), решта стін мали фресковий розпис. За Києво-Печерським Патериком, одним з авторів мозаїк мав бути чернець Аліпій. Після багатьох перебудов ці твори не збереглися. Успенський Собор у Володимирі Волинському, збудований волинським кн. Мстиславом Ізяславичем 1160 р. за вироблений типом шестистовпного хрестовокупольного одноверхого храму (як Кирилівська церква у Києві), що свідчить, що його будували київські будівничі. Стіни храму гармонійно розчленовані арками на півколонках; мав фрескові розписи; перебудований у 18 ст. Загальний вигляд маєстатично-монументальний, не зважаючи на мало вдалу реставрацію, виконану 1896-1900 архітекторами А. Праховим і Г. Котовим. Свято-Успенський собор у Володимирі-Волинському – єдина пам’ятка на Волині, що дійшла до нас із часів Київської Русі Розташований він у самому центрі міста Володимира-Волинського поруч з древніми міськими валами. Разом з єпископським будинком і дзвіницею складає своєрідний комплекс так званого «замочку» – укріпленої резиденції волинських єпископів. Храм побудований придніпровськими майстрами. Його конструкції, техніка кладки і архітектурні форми близькі до архітектури Кирилівської церкви в Києві. Кам’яний, шестистовпний, хрестокупольний, трьохнавний, трьохапсидний, однокупольний. Його архітектурні форми прості і лаконічні. Фасади розчленовані пілястрами і напівколонами, прикрашені аркатурним поясом. Успенський собор (Мстиславів храм) (1156 р.) є пам’яткою архітектури України, входить до державного реєстру Національного культурного надбання (реєстрац. № 803) і охороняється державою.Собор є кафедральним у Володимир-Волинській єпархії УПЦ МП.11 травня 2010 р. виповнюється 850 років з дня спорудження собору. В місті відбудуться урочистості, очолить їх Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир. Це́рква свято́ї Параске́ви П'я́тниці — храм оборонного типу у Львові, біля підніжжя Замкової гори, за адресою вул. Богдана Хмельницького, 77.Церква знаходиться у Шевченківському районі Львова на нинішній вулиці Хмельницького. Головний фасад і вхід влаштовані з півдня. Бічний фасад зорієнтований паралельно до вулиці. Церква розміщена неподалік першої львівської торгової площі (нині площа Старий Ринок) і водночас на так званому «Волинському шляху» — середньовічній дорозі, що збереглась донині у вигляді вулиці Хмельницького. Ці фактори вказують на появу храму ще у княжий період, до формування нового центру міста довкола сучасної площі Ринок (тобто до здобуття містом нового локаційного привілею — магдебурзького права).Початково збудована з ламаного каменю, однонавова. На мурах церкви залишки бійниць. Склепіння цегляні, ймовірно з часів пізніших перебудов. Закінчена гранчастою апсидою, вдвічі нижчою за наву. Є дві бічні прибудови пізнішого походження. Середню частину церкви покриває стрімкий двоспадовий дах із заднім фронтоном, над притвором чотирибічна висока вежа, колись розмальована назовні, з аттиком зі сліпою аркадою.В інтер'єрі склепіння і стіни презбітерія прикрашені фресками з кінця 18 ст. роботи Луки Долинського. Ще одна пам'ятна таблиця із молдавським гербом та ініціалами Василя Лупула розміщена на парапеті хорів.

26.Монументальний живопис Київської Русі.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

27.Освіта Київської Русі.

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику — «Повчання».Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

28.Іконописання в Київській Русі.

Мистецтво іконопису прийшло на територію Київської Русі разом із християнством. Слово ікона походить від грецького "ейкон" - зображення, образ, наслідування. Це була ретельно вироблена, канонізована система містичного зображення персонажів та подій Божественного втілення та історії Церкви. Іконами, як відомо, прикрашали храми. Далеко не кожен митець мав право писати ікони. Це мусів бути високопрофесійний майстер, який до того ж досконало опанував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони - взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями та зорієнтовані на земні критерії прекрасного.В останні десятиліття інтерес до давньоруського живопису надзвичайно зріс. Причиною тому послужила зацікавленість західних фахівців і цінителів давньоруським іконописом. Але, на жаль, у себе на батьківщині зміст, традиції і знання давньоруського іконопису давно втрачені, тому, зіштовхуючись із творчістю давніх іконописців, розумієш, що виникли певні труднощі щодо його сприйняття. Такі труднощі відчуває не тільки школяр або студент, але й доросла людина, навіть високоосвічена. Адже у Давній Русі живопис був доступний усім. Така прогалина у знаннях корениться не просто у відсутності ерудиції окремих осіб, а в драматичній долі самого давньоруського мистецтва, у драмі російської історії.Християнство на Русі відзначило уже своє тисячоліття, але, зауважмо, що мистецтво іконопису має такі ж давні корені. Слово «ікона» утворилося від грецького «eikon» і означає «образ», «зображення». Ікона виникла до зародження давньоруської культури й одержала широке поширення у всіх православних країнах. На Русі ж ікони з'явилися в результаті місіонерської діяльності візантійської церкви в той період, коли значення церковного мистецтва сприймалося з особливою силою. На розвиток руського церковного мистецтва найсильніше вплинуло те, що Русь прийняла християнство саме в епоху відродження, епоху розквіту духовного життя в самій Візантії. Саме у Візантії у цей період процвітало церковне мистецтво, і саме в цей період навернена Русь одержала серед інших ікон, як зразок православного мистецтва, неперевершений шедевр – ікону Богоматері, названу згодом Владимирською.Слід сказати, що поклоніння іконам існувало на Русі не завжди. Були часи, коли в християнстві йшли запеклі суперечки, чи потрібні ікони або чи слід відкинути їх як пережиток язичницького минулого. Деякі великі діячі християнської церкви рішуче виступали проти шанування ікон, посилаючись при цьому на біблійну заповідь, що вимагала від віруючих «не робити собі кумира, що на небі вгорі».Але у зв'язку з тим, що язичницька Русь до моменту прийняття християнства вже мала високорозвинену художню культуру, це виявилося сприятливою передумовою до освоєння візантійської спадщини і сприяло співробітництву руських і візантійських майстрів. Крім того, новонавернений народ повністю сприйняв візантійську спадщину, зрозумів її, і воістину ж її ніде так не прийняли, як на Русі.Здавна слово «ікона» вживається у зв'язку з окремими зображеннями, написаними, як правило, на дошці. Чому на дошці, чому не у вигляді фрески або мозаїки? Тому що на Русі дерево було основним будівельним матеріалом і більшість церков були дерев'яними (кам'яні собори на Русі почали будуватися в ХІ ст. за суворо візантійськими канонами). Ікони писалися на липових або соснових дошках, вкритих алебастровою ґрунтовкою – левкасом. Своєю декоративністю, зручністю розміщення в храмі, яскравістю й міцністю фарб ікони, написані на дошках, прекрасно пасували для оздоблення руських дерев'яних церков. Недарма дуже точно було зауважено, що в Давній Русі ікона виявилася такою ж класичною формою образотворчого мистецтва, як у Єгипті – рельєф, в Елладі – скульптура, а у Візантії – мозаїка.Живопис християнської Русі відігравав у житті суспільства досить важливу, але трохи іншу роль, ніж сучасний живопис, і цю роль визначав його характер. Одночасно з прийняттям на Русі хрещення, природно успадковувалося і візантійське уявлення про те, що завдання живопису – «втілення слова» за допомогою втілення образів християнського віровчення. Тому в основу давньоруського живопису лягло велике християнське «слово». Насамперед це Біблія (від грецьк. tbiblia» – книга) – зведення книг, що складають Священне писання, створених, відповідно до християнського віровчення, що надихав Святий Дух.Втілити таку грандіозну літературу потрібно було якомога простіше і зрозуміліше – адже це втілення повинне було наблизити людину й освічену, й просту до істини самого цього слова, до глибини цього віровчення. Тому візантійське мистецтво вирішило це завдання, виробивши своєрідну сукупність прийомів І створивши небачену раніше художню систему, що дозволила зрозуміло і повною мірою втілити християнське слово в мальовничий образ.Протягом довгих століть давньоруський живопис найбільш повно, яскраво й барвисто розкривав людям духовні істини християнства, втілені в образи.

29.Вплив прийняття християнства на культуру Київської Русі.

Після схрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення Успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі. Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книго-збирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу. Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обгрунтувало право князя-імператора на владу. Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: частково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з Руської землі — Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та інших, служби відправляла слов'янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі. Варто наголосити і на тому, що в українського духовенства був високий освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед руської людності.

30.Книгописання та бібліотеки на Русі.

Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато лю­дей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Волинський князь Володи­мир Василькович придбав для спорудженої в м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 1 ЗО­НО тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста. Прикладом високого книжного письма є "Ізборники" (1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж знаходяться деякі історичні відомості і показник "ложних" і "праведних" книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений князь Святослав з сім'єю, на правому — Спас на престолі. На третьому аркуші — зображення ор­наментованого триглавого храму, далі — чотири портретні мініатюри. На берегах книги — знаки зодіаку. Чудовими па­м'ятками книжкового мистецтва були вже згадувані нами "Остромирове євангеліє", "Радзивилівський літопис", "Юрієве євангеліє" та ін.
Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігра­вали монастирі. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів, Галичі — 5, Чернігові — 3, Пе­реяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1. Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі собі одежу чи займались хліборобством, городницт­вом, але й були між ними переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем'ян Пресвітер), визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителя­ми монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на ниві культури.Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

2 модуль.

1.Умови формування укр. культури другої половини 14- першої половини 17 ст.

Розвиток української культури в XIV — першій по­ловині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обста­винами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на україн­ську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.Неймовірно тяжкою для українського народу була пер­ша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступи­ла руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблен­ня українського народу, що в свою чергу спричинило від­критий протест українського населення.У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення.

3.Ю.Котермак, С.Оріховський, П.Русин – видатні діячі гуманізму.

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім´я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року". Це своєрідний астрологічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти "небесних домах". На той час подібні астрономічні календарі користувалися великою популярністю серед італійської знаті. Юрій Дрогобич сподівався знайти багатого замовника і отримати гроші, що були необхідні для продовження навчання. Закінчивши один університет і отримавши ступінь доктора в іншому, вчений продовжував навчання — відвідував медичні студії.Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця територія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші.Павло Процелер з особливою гордістю підкреслював своє слов´янське походження, не поривав з Батьківщиною ні подумки, ні всією своєю освітньою діяльністю, навіть взяв собі псевдонім — Русин.Займався він також і видавничою справою; здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі типографії Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов´янською мовою. Серед них був часословець для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Це його безпосередній внесок у розвиток освіти в Україні. Після знищення католицьким духовенством давньоруських книгосховищ у Західній Україні Русин вважав видавництво цих книг найбільшою перемогою у відродженні освіти в Україні.До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово I та II-ге", видане у Кракові в 1543 р., "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Промова на похоронах Сигізмунда І". Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.Центральним принципом гуманізму С. Оріховського була ідея спільного блага, основу якої становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль він надав патріотизму, котрий зводився до рангу вищої доброчесності.

4.Вплив Реформації на культуру України.

Реформація, що розпочалася в Європі на початку XVI ст., знайшла собі місце і на теренах Речі Посполитої. Поштовхом до поширення ідей реформації стала секуляризація Тевтонського ордену і введення у Пруссії в 1525 р. лютеранства. Пруссія, що була васалом Польщі, стала центром нових ідей у Речі Посполитій.
Протестантські громади на території України з'являлися, як правило, у великих панських маєтках або містах. Серед реформаційних учень найбільшого поширення в Речі Посполитій (особливо серед шляхти) набув кальвінізм. Шляхті імпонував демократизм кальвінізму (звичайно, в межах свого стану), який давав можливість посилити опір абсолютизму королівської влади. Він став ідеологічним підґрунтям для шляхетської сваволі У другій половині 50-х років XVI ст. у Речі Посполитій були спроби створити національні церкви, на зразок англіканської, що мала об'єднати всі релігійні концесії. Ідеї Реформації і віротерпимості мали і своїх супротивників як в Польщі, так і за її межами. Після Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформація, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з'являються в польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому сприяла Люблінська унія. У 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром їхні школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгороді-Сіверському, Києві. Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. Серед їх вихованців були такі відомі діячі, як П. Сагайдачний та Б. Хмельницький. Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки у поширенні нових віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг живою українською мовою, заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств. Православні українці отримали важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї до власних потреб. Важливим здобутком Реформації в Україні став переклад Святого Письма українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).

6.Початок книгодрукування в Україні. Іван Федоров та його першодруки.

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам´яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 pp. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам´ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення української флори.Одночасно з “Апостолом” І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є “Буквар”, надрукований у 1574 р. “Буквар” складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам´ятка шкільної освіти.Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ´я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 “толковників” — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: “Читанка”, “Буквар”, “Новий Заповіт з Псалтирем”, “Хронологія” Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов´янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси.На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов´янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

7.Розвиток освіти в Україні др. пол. 14 – поч. 17 ст.

Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості грунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існували язичницькі та християнські школи. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною загальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа “книжного вчення”, основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком., у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов´янською мовою. Вказані типи шкіл проіснували аж до XVI ст. Пастор Павло Одерборн, який побував в Україні у 70 роках XVI ст., у своїх спогадах писав, що “русини завжди мали школи при церквах і монастирях, де діти навчалися основам письма і лічби, молитвам і апостольським символам”.

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п´ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов´я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 p.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 p.), Луцьку (1614 p.), Києві (1647 p.), Кам´янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На українських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.

8.Утворення і діяльність Острозького колегіуму.

Важливу роль у піднесенні освітнього рівня й духовної культури наприкінці XVI — на початку XVII ст. відіграла заснована князем Острозьким академія. За характером і змістом навчання її можна вважати першою спробою створення в Україні школи вищого типу. Гурток учених-книжників, які працювали в Острозькому культурно-освітньому осередку, не був однорідним. Тут зібралися не лише представники традиційної для України східнопатристичної традиції з більшою або меншою акцентуацією містичного компонента у світогляді тієї чи іншої персоналії, а Й католики, антитринітарії (прихильники течії, сект у християнстві, які не приймали один із основних його догматів — Святу Трійцю, тобто заперечували триєдність Бога), греки візантійського і римського походження, кілька московських утікачів, серед яких був друкар Іван Федоров. Осередок складався з колегіуму, або академії (під такими назвами цей навчальний заклад згадується у різних тогочасних джерелах), друкарні та науково-літературного гуртка.В Острозькій академії подібно до європейської системи навчання освітня програма охоплювала сім т. зв. вільних наук, які поділяли на trivium (граматика, риторика, діалектика) і quadrivium (арифметика, геометрія, музика й астрономія). Найбільшу увагу приділяли trivium, насамперед мовам, оскільки перекладацька й літературна праця потребували серйозної філологічної підготовки. В Острозі викладали старослов'янську, грецьку й латинську мови. Особливого значення, з огляду на розвиток традиції української духовної культури, надавалося старослов'янській і грецькій мовамя, допомагало виявленню помилок в аргументації опонентів, виробленню вміння цю аргументацію спростовувати тощо.

9.Утворення і діяльність Львівської братської школи.

Льві́вське бра́тство, Успенське ставропігійне братство у Львові, Львівська ставропігія — братство, національно-релігійна громадська організація православних українських міщан Львова з 80-х рр. 16 ст. до 1788 рЗатверджений у січні 1586 р. антіохійським патріархом Йоакимом IV Доу статут Л. Б. встановлював за братством право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у тому числі єпископами. Незабаром Л. Б. домоглося права ставропігії — непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Л. Б. став зразком для ряду православних братств Західної та Правобережної України. Активну участь у громадському житті Л. Б. брали: С.Зизаній, Л.Зизаній, К.Ставровецький, І.Борецький, П.Беринда та ін. українські діячі культури та освіти. Боротьбу Л. Б. проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати (К.Острозький та ін.).Боротьба Л. Б. із засиллям духовенства у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації в Україні. Л. Б. протягом тривалого часу очолювало боротьбу українського населення Галичини проти насильного запровадження Брестейської церковної унії 1596 р., виступало проти соціально-політичного гноблення та національно-релігійних утисків з боку польсько-шляхетської влади. Мало тісні політичні і культурні зв'язки з Молдавією, Московією, південними слов'янами, Грецією, підтримувало визвольну війну українського народу 1648—1654 рр. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від влади шляхетської Польщі. Братству належала львівська братська друкарня, його коштом утримувалася Львівська братська школа. При матеріальній допомозі урядів Молдавії і Московської держави Л. Б. збудувало визначну пам'ятку архітектури у Львові — Успенську церкву.

10.Утворення і діяльність Києво-Могилянського колегіуму.

Утворення Києво-Могилянського колегіуму. Діяльність «гімназіону» П. Могили у Києво-Печерській лаврі викликала занепокоєння Київського братства, якому не подобалася його схожість із єзуїтськими колегіумами. У 1632 р. було досягнуто згоду про об’єднання братської та лаврської шкіл. Новий навчальний заклад, покровителем якого був П. Могила, дістав назву Києво-Братського, або Києво-Могилянського колегіуму. Згодом його стали називати академією за високий рівень викладання.У Києво-Могилянському колегіумі повний курс навчання складав 12 років і поділявся на сім класів («шкіл»). У підготовчому класі-фарі та трьох нижчих класах — інфімі, граматиці й синтаксимі вивчали предмети циклу «семи вільних наук», церковнослов’янську, грецьку та латинську мови. Наступні дві — поетики та риторики — були середніми. Викладання в них здійснювалося переважно латинською мовою. У поетиці учнів знайомили з різними жанрами поезії та основами віршоскладання. У риториці вони оволодівали мистецтвом складання промов і написання листів.Вищу ступінь навчання учні колегіуму здобували у дворічній «школі філософії» та чотирирічній «школі богослов’я». Учнів цих класів називали спудеями (студентами).Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав свої школи­філіали, що працювали за його програмою у Вінниці та Кременці. Викладачами колегіуму були видатні тогочасні вчені й просвітники, зокрема Сильвестр Косов, Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Єпифаній Славинецький та інші.

12.Полемічна література України. Іван Вишенський. Стефан Зизаній.

В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.
Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ царства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури. Іван Вишенський (*між 1545-50 — †після 1620) — український письменник-полеміст.Народився в м. Судовій Вишні. Біографічні дані про Вишенського дуже скупі. Був високоосвіченою людиною свого часу. Молодим проживав якийсь час у Луцьку. Приблизно у 70-х рр. 16 ст., не мирячись із феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря, що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Перебував у жвавих стосунках зі Львівським братством. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів.Відомо всього 16 творів. У 1590-х роках були написані найвизначніші з них, спрямовані проти Берестейської церковної унії. 1598 року в острозькій «Книжці» надрукував послання до самого К. Острозького та православних, написане Вишенським від імені монахів Святої Гори. Близько 1600 р. на Афоні він склав збірник — «Книжку», куди ввійшли «Извещение краткое», «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих», послання до князя К. Острозького і до єпископів, крім того «Обличение диавола-миродержца», «Порада» та ін.. В 1600—1601 рр. Вишенський написав «Краткословный ответ» П. Скарзі.Мабуть, 1604 р. він прибув в Україну, недовго лишався у Львові, бо розійшовся поглядами з керівниками братства. Перебував в Унівському монастирі, звідки 1605 р. надіслав послання Домнікії, присвячене полеміці з впливовим членом львівського братства Ю.Рогатинцем. Жив у Манявському скиті у Й. Княгиницького. 1606 р. повернувся на Афон. 1615—1616 рр. — останній відомий твір «Позопище мысленное». Він уперше в літературному творі показав життя нижчих верств суспільства — селянства. «Друге народження» Вишенському дав І.Франко. Сам Франко написав поему «Іван Вишенський». Зизаній Стефан (Тустановський; *бл. 1570 — †до 1621) — український письменник-полеміст і педагог. Брат Лаврентія Зизанія.Брав активну участь у діяльності Львівського та Віленського братств. З 1586 р. працював у Львівській братській школі. Деякий час був її ректором. За викриття духовних і світських феодалів, католицизму та уніатів зазнав переслідувань польсько-шляхетської влади. У 1593—1594 рр. викликаний віленським братством для боротьби з унією.У Вільно був проповідником та учителем братської школи. Митрополит М. Рогоза домігся засудження З. як єретика (січень 1596 р.). На прохання З. Брестський собор (жовтень 1596 р.) поновив його в правах, і він знову почав викладати у Віленській братській школі. З. — автор православного «Катехізису» (Вільно, 1595 р.; до наших часів не дійшов), антикатолицького трактату «Казання св. Кирила» українською і польською мовами (Вільно, 1596 р.), спрямованого проти римського папи та уніатів. Полемічні твори З. були популярними не лише в Україні, а й у Росії та Білорусі.

13.Архітектура України 14-17 ст.

У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руйнівні наслідки татаро-монгольської навали, значного розвитку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монументальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицько-волинських землях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки;2) церкви.У цей період в архітектурі та образотворчому мистецтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль гармонійно поєднувався з українським народним стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.В українському церковному будівництві основним архі-тектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращими пам'ятками українського архітектурного стплю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львівської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, пере-плановувались та розширювались міста, переважно в Галичині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике фортифікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі. В ЗО—40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд вже виразно простежуються риси бароко.Переважна більшість архітектурних пам'яток мала обо-ронний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.У храмовому будівництві також з'явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі..На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав з Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ятки кінця XVI—початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.У 30-х роках XVII ст. в архітектурі кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко. Зруби у дерев'яних церквах все частіше нагадували форму вісімки, будівничі намагались видовжувати їх пропорції, змінювати наметові верхи грушовидними банями. Такі архітектурні споруди домінують у другій половині XVII—на початку XVIII ст.
Нові гуманістичні ідеї в мистецтві справили свій вплив і на розвиток української скульптури, яка була тісно пов'язана з розвитком архітектури. На фасадах, порталах, в інтер'єрах ренесансних будинків, палаців, церков, іконостасів з'явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення.

14.Становище освіти на Галичині в др. пол. 17-18 ст. Львівський університет.

Освіта Правобережної та Західної України з другої половини XVII ст. розвивалась під впливом Польщі в умовах занепаду української культури. Посилення колоніального гніту українського народу польською шляхтою і католицькою церквою привели до зменшення кількості православної шляхти і втрати міщанством свого значення. Це також не сприяло формуванню української національної інтелігенції.У зв’язку з цим православні братські школи поступово ліквідовувались, а на їх місці відкривались католицькі для польських і українських магнатів. Розширювалась мережа уніатських шкіл, які почали діяти ще після Брестської унії 1596 р. Ченцями греко-католицького ордену Василіан, що розвинув свою діяльність після Брестської унії 1596 р., відкривались василіанські школи. Часто це були великі для свого часу (до 100-150 учнів) шестикласні школи. У XVIII ст. досить відомими стали школи Василіан у Любарі, Бучачі, Володимирі-Волинському, Умані, Шаргороді, Львові та інших містах.Початок XVIII ст. характеризується занепадом шкільної справи на західноукраїнських землях, особливо в Східній Галичині.Місцями працювали поширені у XVIII ст. на всіх українських землях школи мандрівних дяків. Школи-дяківки не мали єдиного плану, а вся їх діяльність зводилась до вивчення церковної грамоти.Вища освіта на західноукраїнських землях у визначений період була представлена Львівським університетом, заснованим 1661 року. Це був перший вищий навчальний заклад у західній Україні, який пройшов складний шлях розвитку й перетворень в умовах Речі Посполитої (до 1772 р.), а згодом – Австрійської монархії. До закриття 1773 року він розвивався як єзуїтська академія (з правом викладання всіх університетських дисциплін і присудження наукових ступенів) у складі трьох факультетів: філософський, юридичний і богословський. З 1784 року заклад відновлений як австрійський світський університет з викладанням латинською мовою. На філософському і богословському факультетах було дозволено кафедри з українською мовою (з 1787 по 1804 рр.).

15.Розвиток освіти в Гетьманщині, Слобожанщині та Запорозькій Січі України др. пол. 17 – 18 ст.

---

Дата добавления: 2015-11-14