Зміни в освіті в період українізації. Боротьба з неписьменністю, створення нової системи освіти

17. Ріноманітність стилів і напрямків в українській літературі 20-х рр.. ХХ ст. М.Вороний,П.Тичина, В.Сосюра,М.Рильський, М.Зеров. Ці молоді письменники, старалися показуваьи суспільні відносини наскрізь їхнє переосмислення у свідомості особистості. У свою чергу, такий психологізм творчості зумовив і інші зміни у прозі, зокрема тяжіння в описах до лаконізму, посилення емоційну тональність розповіді через увиразнення образності і тому надавало схвильованості дещо ліричної. Так новітня течія - реалізм, якому дослідники дали назву - психологічний. Вважається традиційно, що Микола Вороний був зачинателем українського модернізму. В 1901 р. готуючи альманах “З-над хмар і долин” (видання 1903 р.), у “Літературно-науковому віснику” М.Вороний опублікував відкритий лист де закликав українських письменників писати твори, в яких були б, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба. Він закликав інакше писати, “по-сучасному”, літературу оновлювати, виходячи насамперед із суто вимог і завдань художніх - основна думка М.Вороного, його виступу. Відмінність між напрямами і течіями, які виникали й розвивалися на спільній основі інтенсивного оновлення і стає виразнішою якщо сприймати модернізм як широке художнє явище, я естетичну концепію. В першому десятирччю XX ст в українській прозі. Акцентно виділяються прийоми та засоби імпресіоністичного письма. Василь Еллан-Блакитний організував "Гарт", літературну групу що теж намагалася творити для створення на Україні пролетарської культури. Склад групи Гордієнко Костянтин, Довженко Олександр, Досвітній Олесь, Йогансен Михайло, Копиленко Олександр, Микитенко Іван, Валер'ян, Поліщук Володимир, Сосюра, Сенченко Іван, Тичина Павло, Хвильовий Микола та ін. Іх твори були настільки мелодійними, що неодноразово на їх вірші писали музику. Послухайте:Музика Є. Зубцов, Слова В. Сосюра. Виникали також групи невеликі нейтральних ідеологічно або "непролетарських" письменників та художників поряд із цими організаціями марксистськими. Особливо визначаэться літературна київська група "неокласиків" в укранізаційний період,яку очолював М. Зеров. В її складї вважалися М. Драй-Хмара, П. Филипович, (Юрій Клен) О. Бургардт, М. Рильський. Високо освічені люди, володіли декількома іноземними мовами, робили численні переклади світової класики, достойно протистояли "Пролеткульту". Головним орїєнтиром "Неокласиків" було поєднання національних традицій і досвіду літератури с віту та європи. М.Хвильовий поділяв стетичні погляди "неокласиків", він виступав проти "масовізму" у літературі і хуторянства. ").Відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу публіцистика Хвильового ("Камо грядеші?", "Думки проти течії. Стаття "Україна чи Малоросія?" яка в 1926 р. з літературного обігу була вилучена, її дозволили до публікаціх лише в 1990р. «Гарт» розпався в 1925 р. деякі його члени (серед них М. Куліш, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та І. Сенченко) заснували нову літературну елітарну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") яку очолив М. Хвильовим. Не лише Пилипенко багато інших прихильників "Плуга» були противниками "Вапліте". Тодішнє комуністичне керівництво України теж виступило з критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології». Й. Сталін наголосив на небезпеці поглядів Миколи Хвильового. Тому було створено ВУСПП прорадянську організацію (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі. В 1927 р було посилено контроль комуністичної партії за діяльністю літераторів. В такий гарячий час, у розпал цих подій виходять у світ літературні твори високого рангу — Павла Тичини га Максима Рильського. П.Тичина стає широко визнанним одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети". Представлене ним у збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом чітко підкреслювали, що твори Тичини є надзвичайним стилем розвитку української поезії. Поезії М.Рильського, яку публікують у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", виглядали стриманіше, філософськими й глибоко заковані у класичні традиції Заходу. На той часСеред багатьох інших поетів на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка. Революційні наслідки та наслідки громадянської війни в житті людини і суспільства в основному є головною темою прозових творів є. У "Синіх етюдах", які пронизані тонким почуттям слова, симбіозом грубого реалізму іромантичності, М. Хвильовий пише про революцію, хоча на противагу в "Осені" і "Я" він описує її суперечності й своє загостренне почуття розчарування нею.

18. Розвиток театрального мистецтва та драматургії в Радянській Україні в 20 рр.ХХ ст. О.Загаров, Л.Курбас, П.Саксаганський, Г.Юра, В.Винниченко, М.Куліш. На розвитку театрального мистецтва 20— 30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закін­чився "розстріляним відродженням". Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний дра­матичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка. Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Лю­бов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з по­бутової, історичної й класичної тематики. У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Бе­резіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру. Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модер­ну до класичного західноєвропейського й українського ре­пертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал. Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), пси­хологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпре­сіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у твор­чості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка. У 1926— 1933 pp. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О.Добровольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модер­нізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу. У1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася тра­гічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст. У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематогра­фу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

19. Багатожанровість розвиток музичного мистецтва в Радянській Україні 20-30 рр ХХ ст. М.Леонтович, К.Стеценко, Я. Степовий, І. Паторжинський, М.Литвиненко-Вольгемут, Г.Верьовка, М.Ревуцький. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка. В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві. У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 році М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 році Лесь Курбас став організатором «Молодого театру» у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М. Садовський, П. Саксаганський, Марія Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М. Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.

20. Розвиток науки Радянської України в 20-30 рр.ХХ ст. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

21. Становище української культури в20-30 рр.ХХ ст.. в українських землях в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Національно-визвольний рух у Західній Україні. - боротьба за соціальне й національне визволення, возз'єднання з Радянською Україною. - взаємозв'язок між радянсько-німецьким пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р. і визвольним походом Червоної Армії на територію Західної України, Бессарабії та Буковини. - початок соціально-економічних перетворень на західноукраїнських землях, йдеться про необґрунтовані репресії й довільні депортації значної частини населення далеко за межі України. У результаті Великого Жовтня, революційної боротьби трудящих усіх народів колишньої Російської імперії вперше в історії була утворена суверенна держава українського народу -- Українська Радянська Соціалістична Республіка. Та з допомогою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали Північну Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі опинилася Західна Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька буржуазія. Отже, частина споконвічних українських земель залишалася за межами УРСР. На загарбаних територіях, 3/4 населення яких становили українці, був встановлений жорстокий колоніальний режим. Переважна більшість українців жила в селах, але понад чверть з них були безземельними, майже третина мала мізерні наділи. Переслідуванням піддавалися українська мова і культура. Більшість населення була неписьменною. Закривались українські культурно-освітні заклади, офіційно заборонялося вживати такі слова, як «Україна», «українець». До цього слід додати ще і соціальне та політичне безправ'я, відсутність, по суті, медичної допомоги. У пошуках кращої долі тисячі й тисячі людей подавалися до країн Північної та Південної Америки, Африки й аж до Австралії. Інші ставали на шлях протесту проти існуючих порядків, проти гноблення й несправедливості, на шлях боротьби за своє соціальне й національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною. Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону очолювали партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед Комуністична партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р. називалася «Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу Компартії Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'язана з КП(б)У.

Дата добавления: 2015-11-14