Розвиток монументального живопису в Україні в др. пол. 17 -18 ст.

З II пол. XVII ст. в українському мистецтві посилюється демократична течія, вона набирає людяного, життєвостверджуючого характеру. Хоча архітектура і будівництво продовжували розвиватись на місцевій самобутній народній основі, водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю барокко, для якого характерним були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. У більшій чи меншій мірі пам»ятки українського барокко створювались на грунті народної естетики, що й визначило їхню своєрідність.
На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. На грунті традицій дерев»яного будівництва виробився особливий тип храмів-монументів. Вони хрещаті у плані, мають центричну композицію мас і кристалоподібні об»єми. Їх особливістю є відсутність скільки-небудь чітко визначеного головного фасаду.
Але у містах частіше будівлі споруджували з цегли й каменю – гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів, церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивались, то міста Лівобережжя і Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Батурин та ін., інтенсивно розбудовувались. Російський зодчий Йосип Старцев Збудував кам»яні собори Микільського (1690-1696) і Братського (1690-1693) монастирів в Києві.
За зразком Ніжинського собору (1668-1670) коштом гетьмана І.Самойловича за планом архітектора Йоганна Баптіста був споруджений Троїцький собор в Чернігові (1679-1695). Порівняно з Ніжинським, він стрункіший за пропорціями, динамічніший за грою мас, вертикальних і горизонтальних архітектурних ліній. Три яруси хорів у ньому своїми балюстрадами висувалися як балкони у внутрішній простір. Цей же архітектор з Мартином Томашевським спорудив Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684-1692), Покровський собор у Харкові (1689) та ін.

22.Розвиток архітектури України пол. 17-18 ст.

У XVIII ст. значний крок уперед зробила на Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель – адміністративних, господарських, житлових та ін.
Велику кількість чудових будівель було зведено наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І.Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братська церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін.У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731-1745 рр. під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. У 1747-1753 рр. за проектом архітектора В.Растреллі під керівництвом архітектора І.Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752-1755 рр. - царський палац.Із 60 – 70-х років XVIII ст. на зміну стилю бароко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби.Велике значення для розвитку архітектури на Україні мала діяльність видатних російських архітекторів, що працювали на Україні, - В.Ростреллі, А.Квасова, П.Неєлова та ряду ін. Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були С.Ковнір (1695-1786) та І.Григорович-Барський (1713-1785). Кріпак Києво-Печерської лаври, С.Ковнір навчився будівельної справи і створив оригінальні архітектурні споруди, які виділяються мальовничістю і багатством ліпного оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір працював разом з П.І.Неєловим, і дзвіниця Києво-Братського монастиря, дзвіниця і церква у Василькові. на Україні в XVI-XVII ст. достатньо розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Вони мали свої особливості, пов.язані з особливими історичними умовами, з розвитком західноєвропейської та російської культури. Та не дивлячись ні на що, українське мистецтво та архітектура були своєрідними, зберігаючи місцеву самобутню народну основу.

23.Українське бароко, його етапи та особливості.

На західні землі України бароко прийшло рано — в перші роки 17ст. Католицька громада Львова вже у 1644 р. мала дивний зразок італійського бароко — Стрітенський костел босих кармелітів (збережений). Архітектор Джованні Баттіста Джизлєні майже точно скопіював храм Карло Мадерно у Римі, побудований там у 1603 р. Зберігся й Петропавлівський костел і монастир у Луцьку, побудований архітектором з Венеції Джакомо Бріано у 1606—1610 рр. Не вщухає захоплення й від костелу Св. Трійці в містечку Олика, побудований Радзивіллами, де працювали Б. Моллі та Я. Маліверна ще в 1635—1640 рр. (збіднілий, пошарпаний, але збережений).. Шедеври бароко донині стоять у Львові, Бердичеві, Кам'янці-Подільському,Назвемо лише три па'мятки неперевершеного світського бароко — палац у Підгірцях з бароковим італійського типу парком (1640 рр — реставрується) та палац у селі Оброшино. Останній й понині дивує збереженою скульптурою брами, скульптурою Атласу на службовому приміщенні та бароковим садовим фасадом палацу. Перебудова парадного фасаду в стилі модерн лише підкреслила красу барокових залишків брами, огорожі та сходинок.Дивний бароковий палац Сангушків в Ізяславі — суцільна руїна (архітектор Паоло Фонтана 1750 рр).У 18 ст. в Україні, переважно в Києві, Переяславі та Львові, в стилі українського бароко були створені видатні споруди та цілі архітектурні комплексиВ українському живописі стиль бароко позначився насиченістю композицій, колористичною вишуканістю й декоративністю. Персонажі на іконах і портретах зображаються в дорогій одежі, типаж і аксесуари українізуються («Св. Параскева П'ятниця», 1701, майстра Пилипенка з с. Високого, розписи Рутковича в церкві Скваряви та Кондзелевича в Богородчанах). В портреті помітне прагнення до імпозантності пози, небуденного оточення (портрет воєначальника Григорія Гамалії в Київському музеї українського мистецтва). Риси піднесеності і декоративності яскраво виявилися у скульптурі ратуші в Бучачі, рельєфах дзвіниці Софійського собору в Києві, в золототк.Бароко яскраво відбилося в різьбі дерев'яних іконостасів середини 18 ст., які являли собою величні декоративні композиції, що ніби золототканими завісами закривали вівтар (іконостас Покровської церкви в селі Великі Сорочинці Полт. обл., 1732, та ін.), а також у ювелірних виробах (келихи, блюда, оправи євангелій тощо) і в книжковій графіці, гравюрах.

26.Розвиток музики в Україні др. пол. 17 -18 ст.

Розвиток Музики на Україні у XVII-XVIIIДуже важливу роль відіграли братські школи й колегіуми у розвитку музичної культури. Тут треба відзначити передусім таку деталь. Керівництво братств розуміло, що боротьба проти покатоличення повинна вестися у різних формах. Завоювати симпатії мас можна і через красивий, багатоголосний спів.Співи були органічною і невід'ємною складовою частиною виховання дітей у школах. Навчали хоровому (нотному) співу, музичній грамоті. У вищих школах учні проходили хорову практику, основи композиції тощо. Добре поставлене музичне виховання у братських школах першої половини XVII століття сприяло дальшому розвитку професіонального музичного мистецтва.

27.Г.Скоровода видатний діяч української науки.

Григорій Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Син бідного козака із с. Чорнухи на Полтавщині, здобув освіту у Київській академії, продовжував навчання за кордоном — у Відні, Мюнхені та Бреславі. Після повернення (1753) викладав у Переяславському, а потім Харківському колегіумі. Через переслідування за демократизм і наукову самостійність у викладанні припинив педагогічну діяльність і з 1769 р. до смерті залишався мандрівним учителем.Свої педагогічні погляди виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах Головним педагогічним принципом вважав виховання природних здібностей людини. Висміював дворянсько-аристократичне виховання, протиставляючи йому позитивний ідеал виховання, Провідне значення надавав розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Обстоював рідну мову у школах, шанував інші мови, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль. Пропонував використання різноманітних методів навчання (бесіди, роз´яснення, поради, приклади, радив виховувати переконанням, привчанням до критичного аналізу своїх вчинків, дотримуванням режиму тощо). Підкреслював, що людину характеризують її моральні якості: любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності та ін. Їй багато дається, але й багато від неї вимагається. Перед народом її совість повинна бути, «як чистий кришталь

Дмитро́ Григо́рович Леви́цький (близько 1735, можливо Київ — 4 квітня (16 квітня) 1822, Петербург) — російський і український живописець-портретист. Від 1770 року академік Петербурзької академії мистецтв.Син відомого маляра і гравера Григорія Левицького-Носа. Ще як студент Київської академії, молодий Дмитро запопадливо малював, не раз допомагаючи батькові при його графічних працях для лаврських видань.1752-1755 рр.- навчання у приїхавшого до Києва художника Антропова Олексія Петровича.У 1758 р. дістався до Петербурга, де продовжив навчатися в майстерні Антропова, а відтак у робітнях Карла Легрена й Джузеппе Валеріані (1708? - 1761).1762 рік - участь в декативних роботах з приводу коронації нової імператриці Катерини ІІ в місті Москва як помічник Антропова.1770 рік - перша участь в виставці Академії вільних мистецтв в Петербурзі Уже 1763 року Левицький був модним портретистом аристократичних сфер Петербурга, дарма що тоді ж у столиці працювала ціла низка європейських знаменитостей. У Женевському музеї зберігається мальований Левицьким портрет Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. У цілому Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу. Володи́мир Лýкич Боровикóвський (*4 серпня 1757, Миргород — †18 квітня 1825) — український та російський художник-живописець, іконописець та портретист, академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1795).Володимир Лукич Боровиковський народився 4 серпня 1757 в Миргороді у сім'ї козака Луки Івановича Боровиковського (Боровика). Спеціальності, як і брати Василь, Іван, Петро і Дем'ян, вивчився у батька — іконописця.У рідному Миргороді В.Боровиковський жив і працював понад 30 років, з 1774 року служив у Миргородському козачому полку — за полковою ієрархією був значковим товаришем.Переїхавши до Петербурга (кінець 1780-х pp.), очевидно, працював під керівництвом Д.Г. Левицького.З 1795 року — академік, з 1802 — радник Академії мистецтв.Рання творчість Боровиковський зв'язана з традиціями українського живопису 18 століття (релігійні картини в Київському музеї українського мистецтва, портрет полковника П. Я. Руденка у Дніпропетровському художньому музеї та ін.).Великим успіхом користувались його мініатюри й портретиУ великих парадних портретах А. Б. Куракіна і Павла І поєднується живописна майстерність а яскравою та переконливою характеристикою особи. Катерину II (1795, Рос. музей в Ленінграді) Боровиковський намалював звичайною старою жінкою в хатньому одязі на прогулянці в парку.Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —18 ст.).В останній період творчості під впливом патріотичного піднесення, викликаного Вітчизняною війною 1812, В. До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо.Загалом Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох музеях Росії та України. Лосе́нко Анто́н Па́влович (* 30 липня (10 серпня) 1737 — 23 листопада (4 грудня) 1773) — український живописець і портретист.Народився у місті Глухові на Чернігівщині. В семирічному віці був вивезений до Петербурга у придвірний хор. 3 1753 вчився живопису в І. Аргунова, з 1759 — у Петербурзькій академії мистецтв (професор Ротарі), а згодом продовжив навчання в Парижі (1760—1765) і Римі (1765—1769). Після повернення Лосенко був обраний професором, академіком (з 1770) і директором Академії Мистецтв (з 1772). Лосенко був видатним педагогом.

30.Іконописання в Україні в др. пол. 17 – 18 ст. Конзилевич, Казанович.

ІКОНОПИС В українському іконописі кін. 17 - 18 ст. з'являються зображення донаторів, історичних осіб, простих українців в традиційному вбранні. Особливо багато таких зображень в "Козацьких Покровах". Зображення Святих в барокових українськиї іконах мають портретні риси, намальоване розкішне вбрання відтворюють святкові костюми козацької старшини, заможніх городян. Йов Кондзеле́вич (*1667, Жовква — †1740) — український ієромонах, іконописець.Народився у 1667 р. в м. Жовкві, а помер близько 1740 р. В молоді літа Кондзелевич переїхав на Волинь, до самої смерті жив у Луцьку (де він, можливо, викладав у братській школі), а головним чином — у Білостоцькому монастирі, який засновано у 1636 р. луцьким земельним писарем Семеном Гуревичем Воютинським. До XVIII ст. цей монастир вважався оплотом православ'я і був єпископською резиденцією. При монастирі існувало училище для дітей. І все ж, основним його заняттям Кондзелевича був іконопис, хоча є намагання приписати йому ряд портретів.У 1695 р. Кондзелевич виконує кіот для Загоровського монастиря із зображеннями «Іоакима та Анни», «Трійці», «Хрещення», «Мучениці Варвари», «Архідиякона Стефана».В 1698—1705 рр. він на чолі групи іконописців працював над іконостасом для Скита Манявського. У цьому іконостасі, відомому тепер під назвою богородчанського, згідно з підписами та манерою письма, Кондзелевичу належать великі намісні образи «Успіння» та «Вознесіння», архангелів Михаїла та Гавриїла на дияконських дверях, «Тайної вечері», «Розп'яття», «Христа і Никодима», «Христа з самаритянкою». Намісні образи Христа й Богородиці Кондзелевич підправляв.У 1722 р. художник брав участь у роботі над іконостасом для Загоровського монастиря, де його пензлю, на думку Бориса Возницького, належить дияконські двері, ікони «Різдво Богородиці», «Введення Христа» та «Нерукотворний спас».У 1737 р. майстер створив свою останню роботу «Розп'яття» для Луцького монастиря. Казанович Павло — іконописець 18 ст., ієромонах.Працював у малярні Києво-Межигірського монастиря.Брав участь у розписах церкви Білий Спас у Межигір'ї, які позначені виразним малюнком, високою майстерністю жанрової розробки сюжетів, драматизмом.У 1747 Казановича призначили керівником малярських робіт у Троїцько-Сергієвій лаврі. Тут він викладав у іконописній майстерні.

1. Особливості розвитку духовної культури України 19 ст. Вивчаючи розвиток культури першої половини XIX ст., зверніть увагу на посилення антиукраїнської політики царизму. Цій меті мала бути підпорядкована мережа освітніх закладів, що створювались на початку XIX ст. царським урядом. У 1804 р. були видані "Статут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно цих статутів в Україні відкривались чотири типи навчальних закладів: університети, гімназії, повітові та парафіяльні школи. Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віленського навчального округу, де викладання велось польською мовою. Після поразки польського повстання 1830-1831 рр. тут запроваджувалось навчання російською мовою. Культура другої половини XIX ст. продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських режимів, які панували в Україні. Вони намагалися тримати український народ у неуцтві, докладали всіх зусиль, щоб позбавити його національних особливостей та уподібнити своїм народам. Проте плекаючи такий імперський ідеал, російські та австрійські власті не могли не задовольняти культурно-освітніх потреб українського суспільства, яке протягом другої половини XIX ст. зазнавало все глибших модернізаційних змін. Перетворення в сільському господарстві та промисловості й торгівлі збільшили потребу професійно підготовлених робітників, службовців, чиновників. Завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу культури, стимулювало розвиток науки та освіти. За нових умов господарювання та життєвих можливостей в народу формувався все міцніший потяг до грамоти. «Селяни один за одним самі посилали дітей „у науку", — писав у 1862 р. журнал «Основа». Нові верстви інтелігенції, кваліфікованих робітників, фабрикантів і заводчиків прагнули дати освіту своїм дітям. Усе ширшим ставав їхній духовний світ, і вони все більше потребували мистецьких творів для задоволення своїх духовно-культурних запитів. Небувало пожвавився інтерес широкої громадськості до своєї історії, мови, культури. За таких умов українська інтелігенція поступово перетворювалася на впливову інтелектуальну й духовну силу, здатну спрямовувати культурний розвиток української нації, вести її за собою. Вона стала творцем нової української культури й використовувала всі можливості, найменші послаблення колоніальних режимів для утвердження нових позицій української культури. Такі можливості створювали буржуазні реформи. Завдяки їм інтелігенція у своїй культурно-просвітницькій діяльності могла опертися на земське самоврядування, на правовий захист прав людини, гласність, на університети, що ставали осередками вільнодумства. Новою визначною особливістю тогочасної культури було виникнення громадсько-культурних об'єднань. За відсутності державних національних установ, вони перебирали на себе функції розвитку культури, наукових знань, ліквідації масової неписьменності, піднесення національної самосвідомості, згуртування українства. Суттєво впливало на українську культуру виникнення серед українських капіталістів групи меценатів, готових і спроможних підтримувати українську культуру. Продовжували діяти й чинники, що стримували розвиток української культури. Це міграція значної частини українських митців за кордон. М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, І. Грабар та багато інших працювали на розбудову російської культури. Гальмував розвиток української культури й низький відсоток українців у містах, які через це перетворювалися на центри культурного, політичного й інтелектуального іноетнічного культурного впливу. Історичною обставиною розвитку української культури залишалося її штучне розділення імперськими кордонами, що спричиняло виникнення різниці в рівнях і можливостях її розвитку. Проте ця обставина не призвела до виникнення культурної відчуженості між різними регіонами України. Навпаки, завдяки зусиллям українських митців, зв'язки між ними посилювалися, продовжувало міцніти прагнення до соборності. Треба вказати на таку особливість тогочасної української культури, як її відкритість. Вона проявилася в прагненні українських митців до посилення зв'язків із культурами слов'янського світу та Західної Європи. За таких умов уряди Російської та Австрійської імперій уже не були спроможними чітко й усебічно контролювати розвиток національної української культури та безперешкодно продовжувати свою імперську політику денаціоналізації. Усілякі заборони зрештою виявилися малоефективними й не могли зупинити її поступ. Зміст розвитку української культури протягом другої половини XIX ст. визначався працею українських митців, громадсько-культурних діячів, які, долаючи імперські обмеження, створювали нові класичні цінності й ставали поруч із митцями світового рівня.

2. Зародження нової української літератури. Наприкінці XVIII ст. бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. Цей твір увібрав у себе перлини українського гумору, відобразив яскравий народний побут. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім членами т. зв. харківського гуртка (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка). До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози, який перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.XIX ст. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників — Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів — від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.Прикладом універсальної особистості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури на українську мову (Гете, Гейне, Байрона).З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом поетеси Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгипетських та італійських народних пісень, індійського епосу.

Дата добавления: 2015-11-14