Виникнення і становлення професії вчителя

Змістовий модуль 1

Загальні основи педагогічної діяльності

Й особистість вчителя-класовода

Тема 1.1

Загальна характеристика педагогічної професії

1. Виникнення і становлення професії вчителя.

2. Значення педагогічної професії для суспільства, її особливості.

3. Педагог і особистість дитини. Система відносин «вчитель-учень».

4. Своєрідність педагогічної професії.

Ключові поняття:

Професія, вчитель, педагог, особливості педагогічної професії, праця, предмет праці, засоби праці, особистість дитини.

Опорний конспект лекції

Виникнення і становлення професії вчителя

Професія – це вид діяльності, занять людини, яка володіє комплексом спеціальних знань і практичних навичок, набутих у результаті поглибленої загальної і спеціальної підготовки та досвіду діяльності.

Професія вчителя є однією з найдавніших. Адже всі інші професії освоюються тільки під час спеціально організованої цілеспрямованої педагогічної діяльності! Необхідність передачі суспільного досвіду новим поколінням, підготовки цих поколінь до життя і праці призвела до того, що навчання і виховання дуже рано виділилися в самостійну суспільну функцію.

Перші школи виникли в країнах стародавнього Сходу в період формування рабовласницького суспільства (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Фінікія). Поступово в процесі будівництва міст накопичувався досвід суспільно-корисної діяльності, пов'язаної з використанням наукових знань про навколишній світ, з'явилися зачатки наук – арифметики, геометрії, астрономії, медицини. Всі ці відомості були недоступні переважній більшості населення і зберігалися жерцями у великій таємниці, передавалися з покоління в покоління лише невеликому колу осіб, призначених до майбутньої жрецької діяльності. У касті жерців знання передавалися від батьків до дітей, але існували і жрецькі школи при храмах і великих містах. Таким чином, в країнах стародавнього Сходу учителями були жерці, які складали привілейовану касту.

Виникнення школи як соціального інституту пов'язане з подальшим розвитком культури, з появою писемності і зародженням науки. Перша згадка про школу зустрічається в єгипетських джерелах, датованих за 2500 років до н.е. Це була «дворова» школа для дітей царських сановників. Трохи пізніше виникли навіть особливі навчально-наукові заклади, де здобували підготовку не тільки жерці, а й воїни, архітектори, лікарі.

У Стародавній Греції спочатку з'явилися школи граматистів і школи кіфаристів, в яких навчалися хлопчики приблизно з 7 до 14 років. Дівчатка ж отримували виключно сімейне виховання. У школі граматиста хлопчиків навчали читання, письма і рахунку. У школі кіфариста, яку відвідували одночасно з граматичною чи після неї, хлопчики навчалися музики, співу і декламації віршів, наприклад, уривків з грецького епосу – «Іліада», «Одіссея» та ін. Ці різновиди шкіл були приватними і платними. Вчителі в таких школах називалися дидаскалами (від грецького «didasko» – навчаю). Хлопчика, що йде до школи і зі школи, супроводжував раб, якого називали «педагогом» (буквальний переклад з грецької – «дитину водити»).

У віці 13 років хлопчики переходили в палестру («школу боротьби»), де протягом двох-трьох років займалися гімнастикою під керівництвом педотриба: вчилися боротися, бігати, стрибати, метати диск і спис, плавати. У Спарті педономами називали керівників державного виховного закладу, які призначалися старійшинами з числа знатних аристократів. В обов'язки педонома входило спостереження за етичною поведінкою і військово-фізичними вправами вихованців, а також покарання їх за ті чи інші провини.

У першій половині 2 ст. до н.е. Рим завойовує і підпорядковує своєму впливу ряд держав Середземномор'я. У цей час різко зростає роль культури, науки і мистецтва в житті суспільства. Відбуваються зміни і у вихованні. Виникають граматичні школи. У ці школи приймалися хлопчики 11-12 років, які навчилися читати і писати вдома, іноді у початковій школі. У більшості це були діти знаті і багатіїв. Навчання тривало приблизно до 15 років. Школи ставили завдання – дати підлітку досить широку на ті часи гуманітарну освіту і на цій основі підготувати його до подальшої діяльності в якості політичного і судового оратора. Викладачі цих шкіл («граматики» або «літерати»), як правило, були високоосвіченими людьми.

В умовах напруженої громадської боротьби в останні десятиліття існування Римської республіки (початок і середина 1 ст. до н.е.) набуває величезного значення політичне і судове красномовство. Створюються риторські школи, що відкривають доступ до політичної кар'єри значному колу осіб. У риторських школах навчалися підлітки та юнаки віком від 13-14 до 16-19 років. Риторські школи давали широку загальногуманітарну освіту, знайомили з творами видатних істориків, ораторів, поетів, з філософією і правом.

У період імперії Римська держава прагнула взяти під свій контроль всі сторони життя суспільства, в тому числі виховання і освіту. Юлій Цезар дав усім вчителям права на римське громадянство. Поступово граматики і ритори, а пізніше і вчителі початкових шкіл, стають державними службовцями. Антоній Пій (імператор в 138-161) встановив число риторів і граматиків, що надавалися кожному місту залежно від кількості його мешканців, а для вчителів – ряд пільг і привілеїв.

У період раннього середньовіччя в галузі освіти безроздільно панувала церква. У цей період були школи трьох типів: монастирська, соборна (називалася також кафедральною або єпископською), парафіяльна. Монастирські школи спочатку були школами для навчання хлопчиків, яких батьки з самого раннього дитинства прирікали на майбутнє чернецтво. З плином часу монастирська школа розділилася на внутрішню і зовнішню для учнів, які приходили.

У деяких монастирських школах разом з читанням, письмом, законом божим і співом були введені курси граматики, риторики, діалектики, а пізніше арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики. У всіх типах шкіл вчителями зазвичай призначалися ченці, які мали схильність до педагогічної професії. Будучи зайнятими тільки шкільним навчанням, вони набували в процесі цієї роботи педагогічний досвід. Уроків – колективної роботи всього класу з учителем – у середньовічній школі не було. Хоча учні займалися в школі одночасно, але кожен з них читав і писав різне: одні лише починали заучування абетки, інші заучували склади, треті вже починали читати і т.д. Учитель підкликав до себе учнів по черзі і займався з ними індивідуально.

З розвитком ремісничого виробництва і торгівлі, із збільшенням кількості міст колишні церковні школи не могли задовольняти зростаючі потреби міського населення в грамотності і елементарних знаннях.

У XVI столітті створюється педагогічна система єзуїтів. Єзуїтське виховання ставило собі за мету зміцнення впливу католицької церкви, але здійснювало цю мету новими засобами: фізичне виховання, добре обладнання шкіл, застосування принципу наочності, м'яка (зовні) дисципліна, досить широке коло загальноосвітніх знань. З метою повного підпорядкування собі учнів, усунення яких би то не було сторонніх впливів, єзуїти робили свої навчальні заклади закритими інтернатами (звідси і їх назва «колегіум»). Учнями цих колегіумів могли стати лише діти панівних класів.

Для здійснення поставлених єзуїтами цілей виховання потрібні були вправні вчителі, тому велика увага приділялася їх підготовці. Єзуїти вперше здійснили систематичну підготовку вчителів. Після закінчення освіти в єзуїтських колегіумах найбільш надійні студенти допускалися до викладання в молодших класах колегіумів, ведучи педагогічні щоденники. Уроки цих викладачів і їх щоденники обговорювалися на зборах всіх вчителів більш досвідченими викладачами, які нерідко були присутні на уроках. Після кількох років такого пробного викладання молоді вчителі закінчували свою богословську підготовку і ставали викладачами в старших класах.

В епоху капіталізму в зв'язку з розвитком шкільної справи професія вчителя стає масовою. Вчителі займають штатні посади в численних школах і училищах різних типів. Поряд з цим у XVIII-XIX століттях у дворянських і буржуазних сім'ях набуло поширення виховання і початкове навчання дітей за допомогою домашніх наставників, домашніх вчителів (гувернерів). Спочатку особи, які виконували вчительські обов'язки, не мали ніякої спеціальної підготовки. З виникненням і розвитком педагогічної освіти (в кінці XVIII ст.) визначаються державні вимоги до професійної підготовки вчителя, законодавчо оформляється їх правовий статус в залежності від освіти.

У цілому в кінці ХІХ – на початку ХХ століття переважала підготовка вчителів для початкової школи. Основним типом підготовки вчителів були вчительські семінарії з 4-річним терміном навчання, у яких викладали закон божий, церковнослов'янську мову, літературу, арифметику з початковими відомостями з алгебри і геометрії, природознавство, фізику, історію, географію, малювання, спів, а також педагогіку, методику початкового навчання мови та арифметики. Учителів початкової школи готували також педагогічні класи жіночих гімназій. Багато вчителів не мали педагогічної освіти і отримували звання вчителя після здачі спеціальних іспитів.

Вчителями середніх навчальних закладів призначалися, як правило, особи, які закінчили університети і деякі вищі навчальні заклади непедагогічний профілю, а також духовні академії.

На початку ХХ століття почалися пошуки нової системи педагогічної освіти, створювалися нові типи вищих і середніх професійних педагогічних навчальних закладів. Мережа педагогічних інститутів в основному склалася до 30-х років. У цей же період почала широко розвиватися середня та вища вечірня і заочна педагогічна освіта (заочні курси, факультети і відділення при педінститутах, університетах). З середини 80-х років у педвузах України стали широко вводитися різні додаткові спеціалізації.

У 90-ті роки XX століття з переходом України до процесу демократизації суспільного життя, зокрема гуманізації і демократизації системи освіти, значні зміни відбулися і в процесі підготовки вчителів: частина педагогічних інститутів була реорганізована в педагогічні університети. Все це супроводжується якісними зрушеннями у підготовці педагогічних кадрів.

Таким чином, найдавніша професія вчителя в наш час увійшла в новий етап свого розвитку, відображає потреби сучасної школи на шляху її гуманізації та демократизації.

Дата добавления: 2015-11-14