Читайте также:
|
Папка
матеріалів навчально-методичного
забезпечення дисципліни
ПИТАННЯ ФОНЕТИКИ
у підручниках з української мови для загальноосвітніх шкіл та вищих навчальних закладів
Практичне заняття № 1
Фонетика. Характеристика основних фонетичних одиниць. Класифікація голосних і приголосних звуків. Система графічних знаків для запису слів фонетичною транскрипцією.
ПЛАН.
ІІ. Підготуватись до бесіди з перелічених нижче питань:
Завдання № 1. Визначити, що вивчає фонетика, графіка, орфоепія.
1. Засоби письма. 2. Правила правопису. 3.Звуки мовлення, їх види і поєднання. 4.Граматичні правила. 5.Звуки мовлення і їх позначення на письмі. 6.Правила вимови слів.
Завдання 2. Вказати терміни, що стосуються лише фонетики.
1.Букви. 2.Апостороф. 3.Наголос. 4.Слово. 5.Звуки мовлення. 6.М’який знак. 7.Голосні звуки. 8.Склад. 9.Знаки письма. 10.Фонетичне слово. 11.Подвоєння букв. 12.Орфоепічний словник. 13.Синтагма. 14.Подовжені приголосні. 15.Орфограма. 16.Фраза. 17.Дзвінкі приголосні. 18.Перенос слів.
Завдання 3. На які основні групи поділяються звуки української мови? Якими типовими акустико-артикуляторними ознаками відрізняються приголосні звуки від голосних? Що таке вокалізм? Що таке консонантизм?
Завдання 4. Як поділяються приголосні звуки за акустичною ознакою?
Завдання 5. З роботою яких мовних органів пов’язане творення голосних звуків?
Завдання 6. З роботою яких мовних органів найбільшою мірою пов’язане творення приголосних звуків?
Завдання 7. Чи є органи мовленнєвого апарату, які функціонують однаково при творенні голосних і при творенні приголосних звуків?
Завдання № 8. З чим пов’язаний поділ голосних звуків: а) за піднесенням; б) за рядом; в) за лабіальністю?
Завдання № 9. Що лежить в основі поділу приголосних звуків на шумні і сонорні, на дзвінкі і глухі?
Завдання № 10. Як поділяються приголосні за роботою активного мовного органу?
Завдання № 11. Що означає поділ приголосних за місцем приголосних?
Завдання № 12. На основі чого серед приголосних виділяють дорсальні, апікальні і какумінальні?
Завдання № 13. Які звуки називаються увулярними, а які фарингальними?
Завдання № 14. Що означає поділ приголосних за способом творення?
Завдання № 15. На основі чого виділяють шиплячі і свистячі?
Завдання № 16. У чому полягає особливість африкат?
Завдання № 17. Що таке палаталізація звуків? Яким артикуляційним моментом вона зумовлюється?
Завдання № 18. Як передається палатальність звуків на письмі?
Завдання № 19. Чи однаковою мірою і які звуки підлягають палаталізації в українській і російській мовах?
Завдання № 20. Що таке веляризація?
Завдання № 21. Що таке дифтонг і які дифтонги ви знаєте?
Завдання № 22. Що таке нескладовий голосний звук? Які нескладові голосні звуки є в українській мові?
Завдання № 23. Що таке назалізація звука? Що таке лабіалізація звука?
Завдання № 24. На чому ґрунтується повна класифікація голосних звуків?
Завдання № 25. На чому ґрунтується повна класифікація приголосних звуків?
Завдання № 26. На які фонетичні одиниці членується мовленнєвий потік?
Завдання № 27. Що таке фонетична фраза? Як визначаються межі фонетичних фраз? Яка найхарактерніша ознака фрази?
Завдання № 28. З чого складається інтонація?
Завдання № 29. Що таке мелодика мовлення? Що таке ритміка?
Завдання № 30 Яка різниця між фразовим і логічним наголосами?
Завдання № 31. З чого утворюється темп мовлення? Що таке інтенсивність мовлення?
Завдання № 32. Що таке синтагма? Чи завжди збігаються межі синтагм і слів?
Завдання № 33. Що таке склад? Чим він формується? Назвіть типи складів.
Завдання № 34 Які є види наголосу в українській мові? Який наголос називається динамічним? Вільний? Фіксований?
Завдання № 35. Що ви знаєте про суперсеґментні одиниці мовлення?
Завдання № 36. Що таке орфоепія? У чому полягає значення орфоепічних норм?
Завдання № 37. Які основні і специфічні риси української літературної вимови?
Завдання № 38. Як вимовляються в українській мові дзвінкі приголосні у кінці слова та в середині слова перед наступним глухим приголосним?
ІІ. Актуалізація опорних знань. Практичні вправи з метою перевірки засвоєння знань з фонетики за шкільний курс української мови:
1. Виписати звуки, що не мають:
а) парних м’яких:[ н], [в],[с], [͡д͡з], [ф], [р],[ж], [д], [г], [л], [м], [з], [ч];
б) парних твердих: [ д͡ж], [з], [в], [н], [й], [г], [ш], [м], [д], [ц], [ф].
2. Вкажіть звуки, що мають:
а) парні глухі: [н], [ж], [в], [р], [д͡ж], [н'], ͡[дз], [г], [л], [м],[д];
б) парні м’які: [в], [б], [з], [г], [л],[д͡з], [м], [ ж], [с], [д], [ш], [п].
3. Виберіть такі групи звуків:
а) глухі: [ в], [р], [й], [ц], [т], [͡дж], [з];
б) шиплячі: [ ф], [д͡ж ], [ч], [б], [х], [й],[ п];
в) голосні: [ ш], [в], [ф],[о], [й], [ж], [м], [е];
г) губні: [ т], [з], [ш], [ф], [в], [ц], [м];
ґ) дзвінкі: [ ц], [о], [ж], [е], [р], [ц], [ш];
д) тверді: [ д'], [в’], [й], [с'], [ф], [і], [ш’].
4. Вкажіть помилки у таких групах звуків:
а) голосні: [ а], [у], [я], [е], [u], [і];
б) глухі: [ п], [ц], [т], [с], [ж], [ф];
в) м’які: [ п’], [л'], [д'], [з'], [й], [в’];
г) приголосні: [ ф], [к], [х], [с], [щ], [й];
ґ) голосні: [ а], [о], [у], [с], [є], [u];
д) дзвінкі: [ р], [й], [ к],[ з], [т], [ж].
5. Знайдіть четвертий «зайвий» звук:
А).1.[ в], [ф], [з], [м]. Б)1. [ г], [к], [х], [ф].
2.[ ж], [д], [х], [ш]. 2. [ м], [д], [й], [н].
3.[ г], [р], [й], [ф]. 3. [ з], [р], [д], [ц].
4.[ к], [д͡ж], [с], [т]. 4. [ з], [м], [д], [л].
5.[ н], [й], [т], [з]. 5. [ф], [м], [в], [б].
6.[ й], [′], [е], [у]. 6. [ р], [н], [й], [з].
6. Визначити звук, який є спільним для всіх чотирьох слів:
1.Хвощ, горихвістка, нігті, порох.
2.Розщерк, межа, зштовхував, дружба.
3.Праща, розшаровувати, щіплювач, штурмовий.
4.Зчісувати, вищати, щедрувати, штурм.
5.Багатший, квітчати, обличчя, ніччю.
6.Книжці, помажся, розігрійся, взяти.
7. Вказати групу (групи) слів, у яких усі слова мають спільний звук:
1.Вісь, сів, сивий, ясний. 5.Жениться, живиться, дочці.
2.Деревій, весни, єдваб. 6.Творення, нявкати, ніхто.
3.Ссати, піднісся, віссю. 7.Шапка, узвишшя, шуруп.
4.Віхоть, вогкий, кухня. 8.Тільки, пташка, туша.
8. Вказати слова, у яких при словозміні чи словотворенні відбувається чергування приголосних:
а). [ г] – [ж] – [з']: 1. Морж. 2. Колодязь. 3.Допомога. 4.Делегувати. 5.Диригувати. 6.Оберігати. 7. Витязь. 8.Баржа. 9.Друг.
б). [ к] – [ч] – [ц']: 1.Круча. 2.Дача. 3.Праця. 4.Морока. 5.Курок. 6.Вік. 7.Облік. 8.Перець. 9.Меч.
в). [х] – [ш] – [ц']: 1.Спориж. 2.Миша. 3.Дух. 4.Кожух. 5.Вісь. 6.Карась. 7.Порох. 8.Міх.
г). [ з] – [ж], [т] – [ч]: 1.Важу. 2.Перечу. 3.Кажу. 4.Бачу. 5.Дружу. 6.Кручу. 7.Морочу. 8.Можу.
ґ). [ д] – [д͡ж], [с] – [ш]: 1.Виправдати. 2.Саджати. 3.Кидати. 4.Просити. 5.Видати. 6.Водити.7.Дути. 8.Брести.
д). [ ст] – [шч], [з] – [ж]: 1.Бажати. 2Взути. 3Ростити. 4.Мазати. 5.Стати. 6.Мести. 7.Класти. 8.Просити. 9.Мастити.
е). [ б], [п], [м], [в], [ф], - [бл], [пл.], [мл], [гл], [фл]: 1.Гарбати. 2.Любити. 3.Тривати. 4.Купити. 5.Надпити. 6.Тримати. 7.Розбити. 8.Ловити. 9.Просувати. 10.Блефувати. 11.Графти.
є). [ г] + [ш] = [жч]: 1.Убогий. 2.Лисий. 3.Довгоногий. 4.Красивий. 5.Злосливий. 6.Ласий. 7.Дорогий. 8.Дружний.
9. Вкажіть слова, у яких відбувається уподібнення:
а) за дзвінкістю: 1.Ростити. 2.Безбережний. 3.Анекдот. 4.Рясний. 5Вокзал. 6.Шипшина. 7.Молотьба. 8.Справжній. 9.Рюкзак. 10.Казка. 11.Просьба. 12.Хвоя. 13.Боротьба. 14.Березняк. 15.Якби. 16.Житловий;
б) за глухістю: 1Роздавати. 2.Розпач. 3Розчисати. 4.Бездарний. 5.Безхмарий. 6.Легкий.7.Збити.8.Зцідити. 9.Стежити. 10.Згадати. 11.Скинути. 12.Зшити. 13Скупати. 14.Зжувати;
в) за м’якістю: 1.Грядка. 2.Бігом. 3.Пісня. 4.Міжбрів’я. 5.Стіл. 6.Доля. 7.Честь. 8.Слід. 9.Свято. 10.Днями. 11Корисний. 12.Дзвін. 13.Дзюрчати. 14Вістря. 15.Брость.
10. Назвати слова, у яких відбувається спрощення в групах приголосних:
А. 1.Справжній. 2.Шістнадцять. 3.Спортивний. 4.Вискнути. 5.Улесливий. 6.Справжній. 7.Туристський. 8.Скрекотіння. 9.Контростний. 10.Звісно. 11Щастя. 12.Чудесний. 13.Усний.
Б. 1.Рясний. 2.Величезний. 3.Обласний. 4.Зап’ясний. 5.Купоросний. 6.Щасливий. 7.Тиждень. 8.Форпостний. 9.Весняний. 10.Студентський.
11. Вказати слова, у коренях яких при зміні форми чи словотворення відбувається чергування:
а). [ о], [е] з [ і]: 1. Діло. 2.Тесля. 3. Робота. 4. Вість. 5. Вісім. 6. Тіло. 7. чоло. 8. Село. 9. Дерево.
б). [ о], [е] з [ ø] (нулем звука ): 1. Черево. 2. Березень. 3. День. 4. Чесний. 5. Борозна. 6. Вогонь. 7. Колос. 8. Шелест.
в). [ е] з [ і]: 1. Теплий. 2. Гребти. 3. Шелестіти. 4. Шептати. 5. Мерзнути. 6. Пестити. 7. Чекати. 8. Летіти.
г). [ е] з [ ′]: 1. Мести. 2. Текти. 3. Плести. 4. Дерти. 5. Пекти. 6. Стелити. 7. Везти. 8. Стерти.
ґ). [ а] з [ о]: 1. Бажати. 2. Ламати. 3. Сапати. 4. Шарпати. 5. Качати. 6. Дряпати. 7.Допомогати. 8. Базарювати.
д). [ u] з [ і]: 1. Сидіти. 2. Нидіти. 3. Гриміти. 4. Дрижати. 5. Тиснути.
12.Записати подані слова за алфавітом:
Велет, бук, вдома, закон, досвід, біологія, заколот, великоокий, біоніка, глід, видра, завзяття, дослід, ґава, вид, ґлей, ґедзь.
ІІІ. Засвоєння нового матеріалу.
1. Опрацювати матеріал, в якому подана система графічних знаків, що використовуються для передачі текстів живого мовлення у сучасній українській літературній мові, та виконати подані нижче завдання:
ФОНЕТИЧНА ТРАНСКРИПЦІЯ
Для точного запису вимови окремих звуків, слів чи цілого тексту використовують фонетичну транскрипцію (лат.transcriptio – «переписування»). ЇЇ відмінність від історично усталеної системи письма полягає в тому, що вона відображає всі особливості кожного звука в реальному мовленні. Це забезпечється ядом чинників:
1.Один звук передається у транскрипції тільки одним знаком, і навпаки, один знак завжди відображає лише той самий звук. Тому у фонетичному записі відсутній знак щ, який передає одразу два звуки. Замість нього використовується буквоскосполучення шч. Оскільки букви я, ю, є позначають у деяких випадках два звуки, а ї завжди позначає два звуки, вони не входять до засобів трансприбування.
2.Усі властивості звука відображаються лише відповідним знаком, а не сусідніми знаками. Наприклад, у транскрипції слова діло м’якість [ дʹ ] передає не наступна літера і, а сама літера д [дʹіло].
3.Для транскрибування українських текстів використовуються усі літери українського алфавіту, крім я, ю, є, ї, щ, які позначають два звуки, та ь, що не позначає окремого звука. У фонетичну записі також застосовують три літери латинського алфавіту: w, v, j. Деякі заубіжні спеціальні видання передають транскрибування українських текстів латиною.
4.Детальний запис особливостей звуків забезпечують також діакритичні знаки (грец. diakritikos «розрізнювальний»), що можуть розташовуватися над, під, перед або після літери. До діакритичних знаків належать такі:
1) º (знак градуса справа над літерою) огублення приголосних перед [ у],[ о] [сºбо́ºр];
2) ʹ (знак мінути справа над буквою) м’якість приголосного: [ сʹілʹ];
3) ʼ (апостроф справа над літерою) напівм’якість приголосного: [ бʼік];
4) ˙ крапка справа, зліва або дві крапки над буквою (а˙, ˙а, ä) вплив на голосний суміжних м’яких: [ с˙утʹ ], [ сʹ˙удиʹ ],[ сäдʹ ];
5): (двокрапка справа від літери) довгота приголосних: [ лʹ: цʹ:˙а ];
6) ̌ (дужка над буквою) [ў], [ ǐ] нескладові: [ жиў ], [ б’іǐ ];
7) ͡ (дужка між двома літерами) поєднання двох букв, що виражають один звук: [ д͡жм’іл ʹ],[ д͡зиʹґа ];
8) ̥ ( знак градуса під літерою ) потенційно складотворний характер плавних [ р], [л]: [ те́мб̥p ], [ цик̥ л]; такі [ р], [л] стоять лише в кінці слова після приголосного (як правило, проривного);
9) ̭ (дашок під буквою) часткове оглушення сонорних і дзвінких після приголосного в кінці слова: [ те ͧ а́т̭р ],[ але ͧ ба́ст̭р ];
10) ̭ (дашок над буквою) закритість (напруженість) голосного звука: [ тȏб’і́ ];
11) літера меншого розміру справа над іншою літерою – наближення вимови одного звука до іншого: [ се ͧ ͧло́ ], [ си ͤ ле́н:иǐ ]:
12) ʹ або | ( похила риска над буквою або вертикальна риска зверху перед чи після літери, чи перед складом ) наголошений голосний, наголошений склад: [ біда́ ], [ б’ід|а ], [ б’іда | ],[ б’і|да ];
13) \ або | ( риска, нахилена вліво над літерою, або вертикальна риска, розташована знизу перед чи після букви, складу ) додатковий наголос: [ п а р˚ о w˚ Ò з˚˙о б˚у д˚у v аʹ н'˙: а ];
14) | або / (вертикальна або скісна лінія) пауза: [ і͡ засм’іȷ˙аʹлас' пр˚оʹvе ͧ с' ін' / п˚ораʹ // ];
15) || або // (дві вертикальні або скісні лінії) тривала пауза: крапка чи інший знак кінця речення: [ȷакаʹ vажкаʹ у͡ v’ічн˚ос'т'і х˚одаʹ ];
16. ´´ ‒ дві скісні риски справа наліво над наголошеним складом використовуються для позначення логічного наголосу: [ ви ´´ були там ];
17. ´´ -дві вертикальні риски зверху перед наголошеним складом використовуються для передачі синтагматичного наголосу: [ ´лʹіʹто бу́ло ´´ те́пле ͤ ].
Усі записи фонетичною транскрипцією беруться у квадратні дужки.
Фонетична транскрипція може мати різний ступінь точності. Розрізняють деталізовану і спрощену фонетичні транскрипції. У деталізованій використовується велика кількість діакритичних знаків. Спрощений фонетичний запис, або практична транскрипція, передбачає використання лише букв національного алфавіту без діакритичних знаків. Ступінь деталізації може бути різним; чим більше в транскрипції діакритичних знаків, тим точніший запис.
При транскрибуванні живого мовлення можна передати всі відтінки і специфіку артикульованих людиною звуків. Якщо здійснюється фонетичний запис писаного тексту (наприклад, з навчальною чи методичною метою), то в ньому можна відобразити лише позиційно зумовлені варіації чи варіанти. Вільне варіювання в цьому випадку передати неможливо.
Ілюстрацією деталізованої фонетичної транскрипції писаного тексту є запис першого речення «Заповіту» Т.Шевченка:
[ȷ˙а к˚͡ у м р˚уʹ | т˚о͡ п˚о х˚о w аʹǐ т еͧ |
м е ͧ н еʹ н а͡ м˚огиʹл'і |
c ѐ р е ͧ д͡ с т еʹп˚у ш ир˚оʹ к˚о г˚о |
на͡ ў к р а˙ȷ іʹн'і м биʹл'і ǐ |
ш ч˚ о б͡ л а н иʹ ш и ͤ р˚Ò к˚о п˚оʹˑлʹі |
і͡ д' н ' і п р˚оʹ | і͡ к р˚у ч’і |
б˚у л˚о͡ v иʹд н˚о | б˚у л˚о͡ ч˚уʹт и ͤ |
ȷˑ а к͡ ре ͧ v еʹ р е ͧ w уʹ ч и ǐ || ].
Фонетичну транскрипцію використовують під час вивчення усного живого мовлення, а також для записування діалектного мовлення. До транскрипції звертаються у своїх дослідженнях усі фонетисти.
2. З поданих варіантів запису слів у фонетичній транскрипції вказати ті, в яких всі слова записані правильно:
А. 1. [стеʹжен':а], [при ͤ ͤхоʹдит'ся], [дзи'ґа].
2. [зтеʹже ͤ н'а], [при ͤ хоʹди ͤ т' с' а], [дзиʹґа].
3.[зтеʹжиͤ ͤ н':а] [прихоʹди ͤ ц':а] [дзиʹґа].
4. [стеʹже ͧ н':а], [при ͤ хоʹди ͤ ц':а], [д͡зиʹґа].
5. [стеʹже ͧ н'а], [при ͤ хоʹди ͤ ц' а], [д͡зиʹґа].
Б. 1. [загаʹвишся], [безчеʹст'я], [кв’ітчаʹти].
2. [загаʹви ͤ шс'а], [безчеʹс'ц'а], [квітчаʹти].
3. [загаʹви ͤ с':а], [бе ͧ зчеʹс'т'а], [кв’іч: аʹти].
4. [загаʹве ͧ с':а], [бе ͧ зчеʹс'ц'а], [к’в’іч: аʹти].
5. [’загаʹви ͤ с'а], [бе ͧ зчеʹс'т'а], [кв’ітчаʹти].
В. 1. [зс'аʹдут'с'а], [артиʹстці], [розчиʹщенн'а].
2. [с'аʹдут'с'а], [артиʹ ͤ стці], [розчиʹшчен'н'а].
3. [с':аʹдут'с'а], [артиʹ ͤ с'ц'і], [розчиʹшчен':а].
4. [с':аʹдуц':а], [артиʹс'ц'і], [рожчиʹшче ͧ н':а].
5. [зс'аʹдуц'а], [артиʹ стц'і], [рожчиʹ ͤ шче ͧ н':а].
3. Знайти групу затранскрибованих слів, у записі яких відсутні помилки:
А. 1. [де ͧ ше ͧ ви ͤ наʹ], [при ͤ віʹжши ], [ не ͧ зчуʹйес':а].
2. [зелаʹн͡дз'с'кий], [кориʹц':е], [йіʹжишс'а].
3. [іскриʹц': а], [д͡жем], [дайеʹц':а], [шчокаʹ].
4. [в’іʹдзив], [кис'т'овиʹй], [ж:и'ти], [дерев’іʹй].
Б. 1. [геройіʹзм], [каʹйут'с'а], [змаʹшче ͧ н': а]
2. [зм’іʹнʹнʹісʹтʹ], [йіʹжд͡жений], [зсади'ти].
3. [напоʹруйуц':а], [молоʹд͡жший], [гаʹйе'цʹ:а].
4. [клубоʹчуц':а], [відт'аʹти], [тумаʹн'н'іс'т'].
В. 1. [допуʹще ͧ н':а], [дориваʹйе'с':а], [перегнуʹц':а].
2. [ц'в’ах], [асп’іраʹн'с'кий], [ж:уваʹти].
3. [не ͧ склаʹдн'ість], [ п’ід͡зслуʹхати], [не ͧ те ͧ рп’іʹн':a].
4. [ниʹшчи ͤ ти], [труʹс'ат'с'а], [досвіʹт'н'ій].
Г. 1. [ зіл':уʹц':а], [ре ͧ ге ͧ не ͧ раʹтор], [л'у͡дз'с'кий].
2. [жштоʹвхуйу], [зцʹі'лен':а], [кийаʹни ͤ н].
3. [ви ͤ крит'т'аʹ], [вісімнаʹ͡дзц'ат'], [ниʹшче ͧ ком].
4. [прибйеʹс':а], [абаʹцтво], [відроʹшче ͧ ний]/.
ІV. Практичні вправи на закріплення теми:
1. Затранскрибувати слова:
А. Безперестанний, якби, непримиренність, нереститься, кидаєшся, щезнення.
Б. Полощешся, непереконливий, відкликаються, безтурботність, ведмеденя, якісність, нігтик.
В. Безпросвітний, помиляться, положистість, вокзал, ябедництво, зсядеться, хворостняк, радишся.
Г. Дочці, безсмертність, якісність, зсихаються, студентство, принісши, пестливий.
2. Затранскрибувати другу строфу «Заповіту» Т.Шевченка, використавши наявні у графічній системі української мови знаки для передачі звуків мовлення.
V. Підсумкова бесіда. Оцінювання знань та їх мотивація.
ЛІТЕРАТУРА
Основна:
1. Біляєв О.М., Симоненкова Л.М., Скуратівський Л.В., Шелехова Г.Т. Українська мова. Підручник для 10 11 класів шкіл з українською та російською мовою навчання. .К.: Освіта, 2001.
2. Глазова О., Кузнецов Ю. Уроки рідної мови у 5 класі: Орієнтовне календарно-тематичне планування, плани-конспекти уроків до підручника «Рідна мова» (5 клас): Посібник для вчителя.- К.: Педагогічна преса, 2006. – 415с.
3. Глазова О., Кузнецов Ю. Рідна мова. Підручник для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів.- К.: Педагогічна преса, 2005. – 287с.
4. Пастушенко Н. Зовнішнє оцінювання з української мови: ключ до успіху. Порадник для учнів і вчителів.- Львів: Літопис, 2006. – 58с.
5. Пентилюк М., Гайдаєнко В., Ляшкевич А., Омельчук С. Рідна мова. Підручник для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів.- К.: Освіта, 2006. – 271с.
6. Українська мова. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів / Укладачі Г. Шелехова, В. Тихоша, А. Корольчук, В. Новосьолова, Я.Остаф. – Київ - Ірпінь: Перун, 2005. – 176 с.
7. Українська мова: Зовнішнє оцінювання. Навчальний посібник із підготовки до зовнішнього оцінювання учнів загальноосвітніх навчальних закладів / С. В. Ломакович, О. М. Глазова, Н.М. Пастушенко та ін. – К.,2007.
Додаткова:
1. Багмут А.Й. Семантика і інтонація в українській мові. – К.,1991.
2. Багмут А.Й., Бровченко Т.О., Борисюк І.В., Олійник Г.М.. Інтонаційна виразність звукового мовлення засобів масової інформації. – К., 1994.
3. Боднар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія. – К., 2006.
4. М.Жовтобрюх, Б.Кулик. Курс сучасної української літературної мови. -Ч.І.– К., 1972. – 402с.
5. Сучасна українська літературна мова /За ред.А.Грищенка.- К.,1997.
6. Сучасна українська літературна мова /За ред..М.Плющ.-К., 1994.
7. Сучасна українська мова /За ред. О.Пономарева.- К., 2001. – 398с.
8. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика /За заг. ред. І.Білодіда. – К., 1969. – 434с.
9. Український правопис. – К., 1993. – 236с.
10. Українська мова /За ред.. С.Єрмоленко.- Opole, 1999. – 324с.
Довідкова:
1. Ганич Д., Олійник І. Словник лінгвістичних термінів. – К.,1985. 2. Єрмоленко С. та ін.. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К., 2001. 3. Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000.
ТЕМА 1: Мова і мовлення. Фонетика як наука про звукову сторону мови.
.
ПЛАН.
1. Мова і мовлення. Основні відмінності між мовою та мовленням.
2. Фонетика як наука про звукову сторони мови. Зв’язок фонетики з іншими лінгвістичними дисциплінами.
3. Творення звуків мови
4. Будова мовленнєвого апарата та його функції.
5. Творення звуків мови. Фізичні характеристики звуків мовлення.
6. Класифікація голосних звуків.
7. Класифікація приголосних звуків.
ЛІТЕРАТУРА
1.Боднар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія. – К., 2006.
2. Дорошенко С. І., Дудик П. С. Вступ до мовознавства. – К., 1974.
3. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К. – Одеса, 2006.
4.Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Академія, 2000.
5. Лінгвістичні основи вивчення фонетики // Мельничайко В.Я., Пентилюк М.І., Рожило Л.П. Удосконалення змісту і методів навчання української мови. – К., 1982. – 215с.
6. Потапенко О. Збірник вправ та завдань з української мови для 10-11 класів. Посібник для вчителя. К.: Освіта, 1992. – 190с.
7. Скуратівський Л. Пізнавальні завдання з української мови. Посібник для вчителя. – К.: Радянська школа, 1987. – 143с.
8. Сучасна українська літературна мова /За ред.А.Грищенка.- К.,1997. -
9. Сучасна українська літературна мова /За ред..М.Плющ.-К., 1994. -
10. Сучасна українська мова /За ред. О.Пономарева.- К., 2001. – 398с.
11.Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика /За заг. ред. І.Білодіда. – К., 1969. – 434с.
12. Тоцька Н. Голосні фонеми української літературної мови. – К., 1973. – 193с.
13. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів, 2000. – 298с.
14. Франкові думи про мову / Упорядник О.Сербенська. – Львів, 2006. – 49с.
15. Чорній С. Історія української літературної мови. – Мюнхен, 1975. – 109с.
16. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. – Х., 2002. – 1054с.
Довідкова література:
1. Ганич Д., Олійник І. Словник лінгвістичних термінів. – К., 1985. – 360с.
2. Єрмоленко С. та ін.. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К., 2001. – 221с.
3. Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000. - 750с.
Мова і мовлення.
Проблему мови і мовлення нині вважають однією з найважливіших і найскладніших у сучасному теоретичному мовознавстві. Мова і мовлення розглядається як діалектна єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова і мовлення – реальні явища. Цілком зрозуміло, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в головах людей, у суспільній свідомості українського народу, його пам’яті. Інша думка, що мова існує буцімто лише в мовленні, є неконкретною, бо в такому випадку мова існувала б лише в момент мовлення і перестала б існувати, коли б її не застосовували. Якщо це було б так, як дотепно зауважує Г. Мельников, то малі народи, прокинувшись уранці, залишились би без мови. Помилково вважати, що мова існує у текстах. Закономірно виникає запитання, а як бути з мовами безписемних народів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь її інвентар. Не можливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові. Таким чином, мова не зберігається (локалізується, існує) у мовленні, а реалізується, виявляється у ньому. Мова існує тільки в індивідуальних мізках, тільки в думках, тільки у психіці індивіда або осіб, що становлять ту чи іншу мовну спільноту (Бодуен де Куртене). Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення.
Мова, як ми уже знаємо. це засіб спілкування. Його історично сформоване знаряддя. Це - використання засобу, результат дії, знаряддя. Це і є мовлення. Мова в такому термінологічному значенні включає до свого складу певну, досить велику кількість одиниць (інвентар мови), сукупність типів зв’язку між ними, сукупність правил поєднання їх та функціонування (граматика мови).
МОВЛЕННЯ – це конкретне говоріння, усне чи писемне, і так само –сприйняття (слухання або читання). При цьому терміном мовлення прийнято позначати як сам процес говоріння та сприйняття (акт мовлення) чи сукупність таких процесів (мовленнєва діяльність), так і наслідок, результат процесу говоріння – усний чи письмовий текст.
Мова і МОВЛЕННЯ дуже тісно між собоюпов’язані. Мова об’єктивно існує, реалізується, виявляє себе тільки в мовленн і. Справді, задумаймося, де і як реально існує мова? У словниках чи граматиках? Ні, там – тільки описи мови, більш чи менш точні і повні. Але ніколи не вичерпні. Ні, там – тільки знання мови, яке, до речі, теж не буває повним. Реально мова існує тільки в актах мовлення. За влучним визначенням О. Смирницького, мова видобувається з мовлення, як метал з руди.
ВІДМІННОСТІ МІЖ МОВОЮ І МОВЛЕНЯМ
1. Мовлення має лінійний характер. Будь-який текст є суцільним (ланцюговим) потоком. Людина вимовляє звук за звуком, слово за словом. Одночасно два відрізки того ж рівня в одному акті мовлення з’явитися не можуть.
Мова ж має ієрархічну організацію нелінійного характеру. У мовлені кожен елемент може мати щонайбільше два найближчих сусіди, у мові ж їх кількість значно вища. У реченні «Грає вітер на дуду» (В.Сосюра) слово вітер розташоване між двома словами – дієсловом грає і прийменником на. У цьому мікротексті це – найближчі сусіди. А в мові слово вітер має усталені зв’язки зі своїми синонімами буревій, вітровій, легіт, суховій, з назвами інших атмосферних явищ – буря. Ураган. Заметіль і т.д., з лексемами протилежного значення – тиша, спокій.
2. Мовлення змінне, динамічне. Мовні одиниці в ньому щораз перетасовуються залежно від конкретних потреб. Зміна мовленнєвих зв’язків є закономірним проявом функціонування мови.
Мова – досить стала, статична і стабільна. У мові слово вітер має постійно тих самих сусідів, ті самі зв’язки. Зміна мовних зв’язків є проявом розвитку мови.
Зв’язки елементів мови називаються парадигматичними, А зв’язки елементів мовлення – синтагматичні (з гр. синтагма – «побудоване разом»).
Таким чином, парадигматичні зв’язки є сталими. Групи елементів, об’єднаних парадигматичними зв’язками, складають парадигми – щільні єдності, сукупність яких становлять систему мови.
Синтагматичні зв’язки є змінними. Правда, ця зміна є обмеженою. Вона обмежується здатністю елементів одного рівня сполучатися між собою.
3. Кожен окремий акт мовлення належить одній людині. Звідси випливає, що мовлення є явище індивідуальне, суб’єктивне. Але тільки до певної міри. Бо всяке мовлення стає надбанням мови. А мова – явище соціальне, суспільне, об’єктивне. Незалежне від волі індивіда. У мовленні кожна людина – творець. У мові не кожна людина може щось змінити. Зміни у мові залежать від суспільства, а не від окремих людей.
4.Кожен акт мовлення відбиває лише якусь невеличку частину мовного інвентаря та граматики. Сукупність мовних актів почасти відбиває все те, що є на той час у мові. У мові немає нічого, чого не було б у мовленні. Проте у мовленні є дуже багато такого, що до складу мови не потрапляє.
ФОНЕТИКА ЯК НАУКА ПРО ЗВУКОВУ СТОРОНУ МОВИ.
ЗВ’ЯЗОК ФОНЕТИКИ З ІНШИМИ ЛІНГВІСТИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ.
Усім мовам притаманні звуки, які характеризуються певними особливостями. Звуки різних мов мають щось спільне, оскільки вони є людськими, і щось відмінне. Адже кожна мова специфічна. Потреба вивчення особливостей звуків зумовила формування фонетики – одного із найдавніших розділів мовознавства. Вона розробляється понад дві з половиною тисячі і досягла за цей час значних успіхів.
Фонетика (грець. phōn͞͞͞͞͞ētikos – звуковий) – розділ мовознавства, що вивчає звуковий аспект мовлення.
Предметом дослідження фонетики є звукова будова мови. Усі одиниці, що вивчає цей розділ мовознавства, поділяються на с е ґ м е н т н і, які у мовленнєвому ланцюжку становлять окрему ланку (звуки, склади, звукосполучення, ритмічні структури, або фонетичні слова, синтагми, фрази), а також с у п е р с е ґ м е н т н і, що у потоці мовлення не становлять окремої ланки, а накладаються на вже наявні сегменти (наголос, паузи, просодія, інтонація).
Для сегментних фонетичних одиниць х – рна субординація. Простіша одиниця є будівельним матеріалом для складнішої: із звуків вибудовуються склади та інші звукосполучення, зі складів – ритмічні структури (фонетичні слова, або такти), з них – синтагми (одиниці, більші за фонетичне слово і менші за фонетичну фразу), а з останніх – фонетичні фрази. Менш очевидна субординація властива суперсеґментним одиницям.
Основною фонетичною одиницею є звук. У реальному функціонуванні мови звуки ізольовано не вживаються. Вони існують лише у мовленнєвому потоці, у складі значущих одиниць мови (морфем, слів, речень).
З погляду акустики, звук мовлення – це результат коливальних рухів будь-якого пружного тіла, який створюється дією якої-небудь рушійної сили і дступний для слухового сприйняття. Звуки – це коливальні рухи повітряного середовища, викликані звучними тілами.
Тіло може перебувати у будь-якому стані (твердому – плескання в долоні, рідкому – плюскіт води, газоподібному – звук вистрілу).
Середовище повинно бути провідником звуку до органа сприйняття. У безповітряному просторі, як відомо, звук утворюватися не може.
Звуки мови обмежені органами слуху, за допомогою яких вони сприймаються, і мовним апаратом, яким утворюються.
Так, людське вухо здатне сприймати частоту звука в межах від 16 до 20 000 Гц. (одне коливання в секунду), інфразвуки й ультразвуки людське вухо не сприймає.
Голосові зв’язки можуть утворювати приблизно від 40 до 1700 Гц. (коливань у секунду); на практиці діапазон людського голосу ще вужчий: від 80 (найнижчий тон басу) до 1300 Гц (найвищий тон сопрано). У мові середній діапазон дорівнює 80 – 200 Гц. у чоловіків і 160 – 340 Гц. ‒ у жінок.
Творення звуків мови
Звуки людської мови утворюються аналогічно до звуків як фізичного явища: пружне тіло, що здатне коливатися; рушійна сила, яка призводить до коливання його, утворюючи тони і шуми; резонатор для оформлення тембра звука.
Джерелом утворення більшості звуків мови, тобто рушійною силою, слугує струмінь повітря, виштовхуваний із легень, що рухається по бронхах, трахеї, гортані, а далі через глоткову, ротову чи носову порожнину виходить назовні. Таким чином, мовленнєвий апарат людини подібний до духових інструментів, які складаються із міхів (у людини такими міхами є легені), «язичка» чи іншого тіла, яке здатне до ритмічного коливання, утворюючи тони (у людини ‒ голосові зв’язки, що прикріплені до стінок гортані), і надставної труби чи резонатора (у людини цю функцію виконують порожнини рота, носа і глотки). Мовленнєвий апарат людини за своїми акустичними можливостями набагато досконаліший за будь-які музичні інструменти, навіть разом узятих. Звуконаслідувальні можливості людини цьому доказ.
Залежно від характеру коливальних рухів звуки поділяють на музикальні (їх називають тонами; тон виникає внаслідок періодичних коливань звучного тіла, наприклад, голосових зв’язок) і немузикальні (шуми). Шум виникає в результаті неперіодичних коливань пружного тіла, наприклад, губів (особливо слід наголосити на художньому свисті, який містить музикальні звуки. Свист використовується як засіб спілкування у гуанчів осторова Гомера (Канарські острови).
Із шуму і голосу утворюються дзвінкі звуки, з одних шумів – глухі.
Сила звука залежить від амплітуди (лат. amplitudо ‒ «розмах») коливання, тобто від відстані вищої точки підйому і нижчої точки падіння звукової хвилі. Чим більша амплітуда коливання (сильніший розмах), тим сильніший звук.
Висота звука залежить від частоти коливань, тобто чим більше коливань припадає на одиницю часу, тим вищий звук.
Довгота звука залежить від кількості часу, що витрачається для його вимови. Залежно від довготи звуки окремих мов поділяють на довгі і короткі. У російській мові наголошені голосні довші від ненаголошених. У німецькій, французькій, киргизькій, туркменській наголошені голосні можуть бути довгими і короткими.
Тембр звука – явище досить складне, містить в собі основний тон і шум (або їх комбінацію), гармонійні обертони (якщо є основний тон) і резонаторні тони.
Тон ‒ періодичне коливання голосових зв’язок і повітря, яке заповнює порожнину рота і носа.
Шум ‒ це періодичне коливання губів, язика, язичка, звуки тертя і вибуху, що утворюються від розмикання чи змикання органів мовлення.
Тони мають абсолютну висоту, шуми – ні.
Для творення звуків важливу роль відіграє резонанс (відзвук), який виникає у замкнутому повітряному середовищі, де утворюється звук (ротова, носова, глоткова порожнини мовленнєвого апарата).
Завдячуючи резонансу основний першоутворений тон підсилюється і збагачується чи доповнюється нашарованими на нього гармонійними обертонами, більш високими тонами, число коливань яких є кратним, щодо числа коливань основного тону.
У резонаторі можуть виникати й тони без наявності основного тону. Їх називають резонаторними тонами, які виникають унаслідок коливання повітряного середовища самого резонатора і які виникають внаслідок дії рушійної сили (дуття чи дихання).
Кожний резонатор має свій власний тоновий лад, який, залежно від об’єму, форми самого резонатора, його перегородок, стану стінок, є різним.
Мовленнєвий апарат
Сукупність органів мови (губи, зуби, язик, піднебіння, язичок, надгортанник, порожнини рота, носа, глотки, гортань, трахея, бронхи, легені, діафрагма) становлять мовленнєвий апарат. Правда, це треба розуміти умовно, тому що перелічені вище органи мовлення мають свої біологічні функції: нюх, смак, дихання, прийняття і перетравлення їжі. Весь мовленнєвий апарат поділяють на три частини: 1. все, що нижче гортані; 2. гортань; 3. все, що вижче гортані.
Нижній поверх мовленнєвого апарата складається з двох легень, двох бронхів і трахеї, виконує роль міхів. Дихальний апарат спирається на діафрагму, що розділяє грудну і черевну порожнини тулуба. При скороченні діафрагми грудна порожнина збільшується, унаслідок чого тиск у легенях стає меншим за атмосферний. Так відбувається процес вдихання. При розслабленні м’язів діафрагми тиск повітря в легенях стає вищий від атмосферного, що зумовлює видих. Якраз видихом і характеризується основна функція дихального апарата: він забезпечує струмінь повітря для утворення голосу в гортані і шуму в надгортанних порожнинах.
Гортань складається із хрящів, до трьох з них (щитовидного і двох пірамідальних) прикріплені голосові зв’язки – дві ніжні еластичні плівки.
Пірамідальні хрящі мають властивість рухатися (розходитись і сходитись). Під час дихання, коли людина мовчить, розслаблені голосові зв’язки знаходяться біля стінок гортані, повітря вільно проходить, не зачіпаючи їх. Під час говоріння голосові зв’язки, що зведені рухомими пірамідальними хрящами, під тиском видихуваного повітря зазнають дрижання (коливання), що зумовлює утворення голосу, на базі якого виникають голосні і більшість приголосних звуків.
Головна функція гортані – утворювати голос. Вона ще може утворювати і шепіт, який з’являється внаслідок проходження повітряного струменя через щілину ненапружених голосових зв’язок.
Пасивні і активні мовні органи.
Артикуляція (лат. articulatio – «вимовляння») – робота мовних органів, що спрямована на утворення будь-якого звука мови.
Артикуляційна база – сукупність артикуляційних навичок, необхідних для вимови звуків і всіх можливих звукосполучень тієї чи іншої мови.
Кожна людина, як правило, володіє артикуляційною базою своєї рідної мови, засвоєної з дитинства в тому оточенні, в якому вона виховувалася.
Класифікація голосних і приголосних звуків
Класифікація звуків мови – це поділ їх на розряди за характерними для них ознаками. У сучасному мовознавстві існує декілька підходів до їх класифікації. Найосновніші з них – акустичний та артикуляційний.
Акустична класифікація – це розподіл звуків за слуховим сприйняттям. З погляду акустики голосні виділяються як чисто тональні звуки, у яких відсутні шуми.
Розрізнення тонального ефекту, наприклад, у звучанні а чи о забезпечується завдяки зміни форми резонатора й участі губів.
Ознакою приголосних є наявність шуму. Проявляючись більшою чи меншою мірою, шум визначає тембр приголосного. Саме через те вимова звука т, що на слух сприймається як один шум, відрізняється від звука д, у якому шум поєднується з голосом. Тому в основу розрізнення голосних і приголосних покладено артикуляційні особливості.
Під час вимови голосних на шляху видихуваного повітря не виникає жодних перешк, на відміну від вимови приголосних. Це перша артикуляційна відмінність між голосними і приголосними. Другою артикуляційною відмінністю між ними є напруженість мовних органів: вимова голосних супроводжується загальним рівномірним напруженням мовного апарата, зокрема стінок резонаторів – глотки і рота, що сприяє створенню резонаторних тонів; під час артикуляції приголосних мовні органи напружуються лише в місці виникнення перешкоди. Третьою відмінною ознакою є сила повітряного струменя. Під час артикуляуії голосних вона є слабша, приголосних – сильніша.
| Ознаки артикуляції | Голосні | Приголосні |
| Наявність чи відсутність перешкоди | Немає | Є |
| Напруженість органів мови | Рівномірна, нелокалізована | Нерівномірна, зосере- джена лише у місці створення перешкоди |
| Повітряний струмінь | Слабкий | Сильний |
Класифікація голосних.
За силою голосу голосні розрізняти надто важко, усі вони достатньо сильні, бо основу їх становить голос. Один і той голосний залежно від позиції може міняти силу звучання.
За висотою тону голосні теж важко класифікувати. Висота голосового тону може бути однаковою у різних звуках і різною у вимові одного звука.
Розрізняють голосні за резонаторним тоном, який залежить від форми, розміру й об’єму резонатора.
В основу класифікації голосних покладено артикуляцію. Установлено, що резонатор, його форму та об’єм змінюють язик, губи та м’яке піднебіння. Залежно від їх положення прийнято розрізняти голосні.
Найрухомішим активним органом є язик, він здатний змінювати своє положення в горизонтальному й вертикальному напрямках. Наприклад, вимовляючи звуки і та у, язик рухається горизонтально, і та а – вертикально.
| Ряд Піднесення | Передній | Середній | Задній |
| Високе | І и | у | |
| Середнє | е | о | |
| Низьке | а |
Залежно від руху язика по горизонталі голосні поділяються на ряди: передній, середній, задній.
За зміною положення язика по вертикалі розрізняють піднесення: високе, середнє, низьке.
Голосні лабіалізовані (у, о), нелабіалізовані (а, і, е, и).
Неносові (неназалізовані) – без носового відтінку.
Носові (назалізовані), від nasus – «ніс». У польській мові носовими є голосні о, е.
Класифікація приголосних звуків
В основі класифікації приголосних звуків лежить: а) наявність чи відсутність голосу (участь голосу); б) активність мовного органу (спосіб творення шуму); місце творення та участь /неучасть палатуму у їх творенні.
1). Залежно від співвідношення голосу й шуму приголосні поділяються на сонорні (sonorіus – «звучний»), шумні (дзвінкі і глухі).
Дзвінкі і глухі утворюють співвідносні (корелятивні) пари: б ‒ п, д ‒ т, з ‒ с, ж ‒ ш, д͡ж – ч, д͡з ‒ ц, ґ ‒ к, г ‒ х. Але це не означає, що в усіх мовах світу кожному дзвінкому відповідає глухий і навпаки. У російській мові ч і ц не мають відповідних дзвінких, за те є пара в ‒ ф; в українській мові ф не має парного дзвінкого; глухим ч і ц відповідають д͡ж і д͡з.
У більшості мов світу розрізняють три ступені звучності: сонорні, дзвінкі і глухі.
В українській мові до сонорних належать: в, л, л', м, н, н' р, р', й.
До глухих: п, т, с, ш, ч, ц, к, х, ф.
Решта приголосних належить до дзвінких.
2). За активним мовним органом (за місцем зімкнення активного аргана з пасивним) приголосні поділяються на:
а) губні (лабіалізован і): б, п, в, м, ф, які в свою чергу поділяються на: губо-губні (білабіальні): б, п, м і губо-зубні (лабіодентальні): в, ф;
б) язикові:
передньоязиков і: д, т, л, н, р, з, с, ч, ш, ж, д͡ж, д͡з;
середньоязикові: й;
задньоязикові ґ, к, х;
в) язичков і, або увулярні (uvula - “ маленький язичок »), французьке і німецьке r;
г) глоткові, або фарингальні (pharynga): г.
3). За способом творення шуму (характером подолання перешкоди) приголосні поділяються на:
а) щілинні, або протиснено-щілинні, фрикативні (лат. fricare – «терти»), або спіранти (лат. spiro – «дую»): с, з, ш, ж, в, ф, г, г, х.
Завдяки утвореній щілині ці звуки під час артикуляції протягуються;
б ) зімкнені, або проривні, або зімкнено-прохідні: б, п, д, т, г, к
При їх творенні перешкода створюється внаслідок повного зімкнення на долю секунди активного мовного органа з пасивним і раптовим, моментальним розривом під тиском видихуваного повітря, що виходить з легенів. Ці звуки не можуть бути протяжними.
в) африкати (лат. affrikata – притерта), або зімкнено-щілинні: ц, ч, д͡з, д͡ж.
Під час артикуляції африкатних звуків після зімкнення активних органів з пасивним наступає повільне (а не раптове, як при творенні проривних) розімкнення, що поступово переходить у щілину. Африкати ще називають злитими звуками.
У вимові африкати ц злились елементи, що нагадують артикуляцію зімкненого т і щілинного с; ч (т+ш); д͡ж (д + ж); д͡з (д + з).
Перехід від вимови елементів проривних до елементів фрикативних на слух не сприймається (не відчувається), тому африкати сприймаються як один звук.
Залежно від ступеня наближення активного мовного органа до пасивного, а також від плоскої чи котловинно вгнутої форми язика створюється відмінний акустичний ефект вимови протиснено щілинних і зімкнено щілинних звуків.
За акустичними ознаками щілинні передньоязикові з, с, зімкнено -щілинний ͡ дз приймаються як свистячі, а передньоязикові котловинні щілинні ж, ш та зімкнено- щілинний д͡ж сприймається як шиплячі;
в) вібранти (лат. vibrare – «дрижати»), або дрижачі: р.
Під час артикуляції дрижачих утворюється перешкода внаслідок ритмічних зімкнень і розімкнень активного еластичного мовного органа з пасивним. Властивість дрижати у струмені повітря мають кінчик язика і маленький язичок.
Четвертий принцип класифікації приголосних звуків (додатковий): це їх палаталізація і веляризація.
Те, що на слух сприймається як м’якість або помʼякшення приголосних, створюється внаслідок накладання додаткової артикуляції на основну, необхідну для творення певного звука. Суть додаткової артикуляції полягає у піднятті середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (лат. palatum), що спричиняється до підвищення характерного для звука тону і шуму.
Звуки, що утворюються внаслідок накладання на основну артикуляцію додаткової, пов’язаної з підняттям середньої частини язика до твердого піднебіння, називаються палаталізованими. Вони утворюють корелятивні пари за твердістю, м’якістю: н – н', т - т', д - д', з ‒ з', с ‒ с', л ‒ л', ц ‒ ц', р ‒ р'.
Звук й не має парного твердого.
Велярні (м’якопіднебінні): ґ, к, х.
У мовленнєвому потоці палатальний чи велярний характер приголосних впливає на артикуляцію сусідніх голосних.
Так, у слові тюк голосний у під впливом вимови сусіднього палаталізованого т' стає звуком середнього ряду (̇у – т' ̇ук),у слові тютюн (в оточенні двох палаталізованих т') артикуляція у відтягується до переднього ряду (̇ у̇ - т' ̇у ̇т' ̇ун).
Сусідство велярного звука може послужити причиною перетягнення артикуляції голосного переднього ряду трохи назад, як-от у слові російської мови безыдейный, у якому звук и у корені идей пристосовується до велярної вимови приголосного з.
ЛІТЕРАТУРА
Багмут А.Й. Семантика і інтонація в українській мові. – К.,1991.
Багмут А.Й., Бровченко Т.О., Борисюк І.В., Олійник Г.М.. Інтонаційна виразність звукового мовлення засобів масової інформації. – К., 1994.
Боднар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія. – К., 2006.
Булаховський Л.А. Український літературний наголос. Характеристика норми. – К. – Л.,1947.
Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. – К., 1984. Винницький В.М. Українська акцентна система: становлення, розвиток. - Львів, 2002.
Ганич Д., Олійник І. Словник лінгвістичних термінів. – К.,1985.
Єрмоленко С. та ін.. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К., 2001.
Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000.
ТЕМА 2‒3: ФОНЕТИЧНЕ ЧЛЕНУВАННЯ МОВЛЕННЄВОГО ПОТОКУ. СЕҐМЕНТНІ ТА СУПЕР СЕҐМЕНТНІ ОДИНИЦІ МОВЛЕННЯ.
1. Фонетичне членування мовного потоку: 1.1.Звуки, склади і звукосполучення.
1.2.Фонетичні слова (ритмічні структури, такти).
1.3.Синтагми та фрази.
2. Ритміко інтонаційні елементи мовлення:
2.1.Наголоси.
2.2.Мелодика (інтонація) і паузи.
2.3.Темп мовлення.
2.4.Темброве забарвлення.
ЛІТЕРАТУРА
Багмут А.Й. Семантика і інтонація в українській мові. – К.,1991.
Багмут А.Й., Бровченко Т.О., Борисюк І.В., Олійник Г.М.. Інтонаційна виразність звукового мовлення засобів масової інформації. – К., 1994.
Боднар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія. – К., 2006.
Булаховський Л.А. Український літературний наголос. Характеристика норми. – К. – Л.,1947.
Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. – К., 1984. Винницький В.М. Українська акцентна система: становлення, розвиток. - Львів, 2002.
Ганич Д., Олійник І. Словник лінгвістичних термінів. – К.,1985.
Єрмоленко С. та ін.. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К., 2001.
Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000.
Мовленнєвий потік фонетично членується не стільки на звуки, скільки на склади, які виділяються з фізіологічних причин, пов’язаних із технікою вимовляння звукових ланцюжків. Фонетичними єдностями є й з вукосполучення, що зумовлені передусім усталеною у конкретній мові артикуляційною базою. Усі інші, більші фонетичні єдності (відрізки), зокрема ритмічні структури, синтагми, фрази, формуються з участю семантики і для потреб семантики.
Ці сеґментні одиниці поєднуються із суперсегментними – передусім наголосом та інтонацією.
Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 1772 | Нарушение авторских прав