Учень Войцеха Боґуславского

У 1793 р. трупа Моравского, а у 1795 сам Боґуславскі рішуче вплинули на його любов до сцени. Часи, коли сам Ян Непомуцен працював для створення у Львові польської сцени, були надзвичайно важкі. Доктор Броніслав Чарнік у брошурі під назвою «Z życia J.N. Kaminskiego, dyrektora Teatru Lwowskiego», виданій у Варшаві 1891 р., так пише про них: «Знайомимо шановних читачів з дуже сумними часами. У Галичині панує вражаюча тиша, ніде жодного руху, жодного життя, загальний занепад духу і розчарування. Австрійський уряд жорстоко придушує в зародку будь-який прояв навіть найневиннішої діяльності у будь-якій галузі. У такі часи загального застою і тиші розпочав свою діяльність чоловік незламної волі й дивної енергії, прізвище якого знає, без сумніву, кожен, хто хоч побіжно переглянув сторінки історії Львова нашого століття. Був ним Ян Непомуцен Каміньскі –директор львівського театру, драматичний актор, письменник і перекладач в одній особі». Уряд і управляючий німецького театру не допускали у Львові польських видовищних заходів. Австрійська влада пропагувала німецький театр, який служив знаряддям онімечування мешканців Галичини. Толерувався тільки такий польський театр, який мав дофінансовувати німецьку сцену. З цієї ж причини квитки на польські вистави були утричі дорожчі. Каміньскі голосно протестував проти такого стану речей. Він вважав, що польський народ заслужив право на власну національну сцену, на якій актори будуть грати польський репертуар. У творі під назвою «Поляк не слуга», який оспівував Листопадове повстання, він пише:

Polak nie sługa, nie zna, co to pany, nie da się okuć przemocą w kajdany. Wolnością żyje, do wolności wzdycha, bez niej jak kwiatek bez wody usycha. Płacze w klateczce więziona ptaszyna, że była wolna, sobie przypomina, a choć jej ptasznik daje dość żywności, jednak przez szczeble wzdycha do wolności. Siedź cicho, ptaszku, i ciesz się nadzieją, że dni pogodne tobie zajaśnieją, masz mnóstwo braci – doczekasz się chwili, żeby ci wyjście z klatki ułatwili. Tak więc, rodacy, wolności nam trzeba, zamiarom naszym sprzyjać będą nieba, nadejdzie chwila, сhwila pożądana, że zegną wrogi przed Polską kolana!

Поляк не служка, не хоче знать пана, Не дасть закувати себе у кайдани. Свободою диха, про волю зітхає, без неї, як цвіт без води, засихає. Плаче у клітці зачинена пташка, про вольную волю забути їй важко, і хоч птахолов їй зерна підсипає, про волю вона через грати зітхає. Тихенько будь, пташко, будь ще при надії, що сонячні дні тобі ще заясніють, братів маєш безліч – настане хвилина, вони тебе з клітки врятують, пташино. Свобода потрібна і нам, земляченьки, прихильне для нас буде небо усеньке, прийде тая мить, довгождана хвилина, Сатрап перед Польщею зігне коліна!

У 1804 році Каміньскі виїхав до Кам’янця-Подільського, де упродовж року грав з аматорами. Звідти, викликаний князем Любомирським, виїхав за контрактом у Дубно. 1805 року він отримав запрошення від графа Рішельє приїхати до Одеси, де грав до 1809 року за державні кошти. «Там я був уперше у житті щасливий, бо знайшов визнання своєю праці», – пише Каміньскі в одному з листів. В Одесі наздогнали його вісті про війну Франції з Австрією. У травні 1809 р. цісарських військ у Львові уже не було, тому він повернувся до рідного міста, маючи велику надію на те, що покаже ряд своїх вистав. З 1809 до 1842 року він уже був не тільки актором, режисером і драматургом, але, насамперед, антрепренером, тобто театральним підприємцем, який займався усіма проблемами театру, починаючи з підбору репертуару, ангажування акторів, проєктування декорацій і под., і закінчуючи фінансами. Але до Львова швидко повернулися австрійці. Тоді Каміньскі отримав наказ негайно покинути країну. У листі до графа Адама Замойского він пише: «Куди я з цього приводу не звертався за протекцією, щоби врятуватися, усюди, як від прокаженого, від мене утікали. Навіть не хотіли чути про польську сцену». Але незважаючи на це, львівський театр виконував своє завдання і підтримував національну свідомість; його вплив був повсюдним і спричинявся до зростання культури мешканців.

«Батько галицької польської сцени»

Каміньскі увесь час, починаючи від свого повернення у 1809 р. до Львова вів із загарбником важку боротьбу за польську сцену. «Польський театр майже від початку мусив – парадоксально – шукати собі місяця у польському місті. Чинний до 1842 року театральний привілей стосувався тільки німецького театру – польські актори діяли на підставі не завжди формальних угод з австрійськими підприємцями. Якби не знайшлися люди, які хотіли невтомно працювати для створення правових підстав діяльности польського театру, хто знає, як би далі склалася його доля...», – пише Агнєшка Маршалек у «Czterech wiekach polskiego teatru». Каміньскі присвятив цій шляхетній меті усе своє життя. Підтвердження ми знаходимо у Пепльовского у «Teatrze polskim we Lwowie»: «Загалу відомі заслуги Каміньского щодо нашого театру у Львові. Це він заснував польську сцену у Львові і виборов для неї правову екзистенцію, підготував ціле покоління акторів, склав, як на ті часи, відбірний репертуар, все зробив сам власними силами, без жодної допомоги». Каміньскі мав добрі контакти з директором німецького театру, який одночасно був наглядачем за польським театром, – чехом Франтішеком Генрихом Буллою, який підтримував його починання у Відні, випрошуючи для нього в цісаря певну милість. Цісар Франц Йозеф власноручно написав Каміньскому: «Я не маю наміру вигнати з Галичини польську мову і театр». Це, щоправда, не перервало смуги незгод, у якій опинився львівський театр. Через якийсь час Буллі наказали виїхати з Відня, а Каміньскі отримав новий наказ виїхати з країни. «Дозволено мені з милосердя дати кілька вистав для контрактів, що наближалися (у червні 1810 року), після чого я знову випросив в уряду дозвіл на певний час. Це тривало цілий рік, а себе й акторів я годував криваво заробленим грошем», – пише директор театру.

У липні 1817 приїхав до Львова цісар Франц Йозеф. Каміньскі знав, що від того, як він прийме монарха у театрі, залежить майбутнє польської сцени. Він запросив цісарську пару на виставу «Краків’яни» і вишуканістю прийняття всіма силами намагався прихильно налаштувати цісаря до польського театру. «Вимушена надзвичайна пишність, з якою я прийняв монарха, привела до того (...), що таким чином я відкрив польську сцену у Львові, яка народові не коштувала ані гроша», – згадував він. Таким чином піднятий з фінансової руїни польський театр швидко розвивався. «П’єси на народні теми, в яких часто звучать натяки на випадки з життя, саме звучання польської мови, виключеної тоді зі всіх инших установ, повинні були притягувати до себе. Цей чоловік мав також дивний дар зав’язувати симпатичні вузлики між сценою і публікою: звертався до неї в кожен відповідний момент, промовляв просто або за посередництвом включених у виставу актуальних віршиків або приспівок! Чи хотів він роз’яснити публіці важливе завдання сцени, чи висловити докір, що мало дбає вона про театр і через свою байдужість дозволяє йому занепадати, чи, зрештою, хотів себе виправдати перед закидами, які йому висували – у будь-якій ситуації він умів влучити у її серце і завоювати її прихильність», – додає Броніслав Чарнік. До театру Каміньского горнулися відомі й ціновані актори, бо тут ставили національний репертуар. Водночас, поруч з Каміньским для львівського театру писали, між иншим, Алєксандер гр. Фредро і Юзеф Коженьовскі. Але все ж директорові було нелегко фінансово утримувати театр. «Скільки ж то старань і трудів коштувало, поки театр, над яким цісар взяв у 1822 році найвищу опіку, отримав у 1825 році за його дозволом першу дотацію від державних установ, якою важкою була для польського театру ця обтяжлива залежність від театру німецького, що підтримувався згори і був оточений милістю і прихильністю, як обтяжливо було платити такий великий відкуп – четверту частину чистого доходу. Наступна доля польської сцени, на жаль, свідчить, що так тривало ще упродовж цілого пів століття», – стверджує Чарнік.

Дата добавления: 2015-07-10