Рослини та тварини – обереги українського народу

3.1. Зелені обереги України

Любов кожного українця до рослини має дуже глибоке коріння. Здавна наші предки вірили, що кожне природне явище, кожна рослина мають душу, і тому з такою пошаною ставилися до них. Без потреби ніхто не зривав квітів та недозрілих плодів, а щоб зірвати рослину для лікування, потрібно було прочитати певну молитву, щоб квітка принесла користь.

Священними у слов'ян вважали дуб, липу, березу. Звичай вшановувати дерева зберігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили "Тополю", у клечанні хат широколистими деревами, обсипанні долівки травами. Усе це, як вважали наші предки, мало захистити людину від злих сил.

Тобто рослини в українців були не тільки уживані в побуті, а мали ще й інше значення – були своєрідними символами-оберегами. Недаремно наш народ склав про свої улюблені рослини стільки пісень, легенд, казок.

То ж помандруємо у давній світ уявлень наших предків і розкриймо таємничу історію кожної рослини.

Калина – рослина нашого українського народу. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це дівочі і навіть парубочі сорочки тяжіють тими могутніми гронами. Міцний космотворчий український ланцюжок: крапелька крові – жінка – народження – Україна – відродження.

Калина – це символ України. Ягода калини нагадує собою полум'яне серце. Існує безліч легенд про сміливих дівчат, які заводили у нетрі монголо-татарські загони і там гинули від шабель ворогів, рятуючи рідні оселі. Легенди оповідають, що саме з крапель крові цих самовідданих дочок нашого народу поросли калинові кущі. З того часу розкошують вони біля кожної хати.

Калина у піснях – це символ української дівчини. Недаремно кажуть у народі: "Гарна дівчина, як калина". І в щедрівці співається: "Ой рясна в лузі калина, а ще кращая у Йвана дочка".

Верба – також одне з найпоширеніших і найулюбленіших дерев у нашому народі. Наші пращури вважали вербу священним деревом. Верба була символом родинного вогнища. На Вербну неділю вербу освячували в церкві, а потім несли додому і били нею всіх, примовляючи: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень. Недалечко червоне яєчко". Освячену вербу зберігали за образами.

Верба оспівана у народних піснях, у веснянках, купальських піснях. Купайла дівчата робили також з вербової гілки і співали:

Наше Купайло і верба, з верби,

А ти, іванку, прийди, прийди.

Дівчата на Великдень коло церкви водили гаївки. Одна з гаївок – "Вербовая дощечка". Вербовая дощечка у гаївці – це символ місточка, який з'єднує дівчину з її майбутнім щастям.

Багато пісень та легенд склав народ про вишню. Одна з легенд розповідає, як на нашу землю напали вороги. Одна сім'я стала на захист своєї домівки: 5 братів, мати і батько – всі загинули, а доньку мати заховала. І ось коли пішли вороги, донька вийшла зі схованки і поховала в саду матір. І виросло на тому місці деревце: вкрилося воно білим цвітом, а потім зачервоніло ягодами.

З'їла донька одну ягідку і заснула. І сниться їй, що мати шепоче до неї: "Видиш ня, доню, видиш ня? Вишня?" І з того часу назвали дерево вишнею.

З вишнею часто в народних піснях порівнюють дівчину:

Ой як вишня, як черешня,

Ягідка рясна,

Молоденька дівчинонька

На личенько красна.

На свято Катерини зрізали гілочку вишні і ставили у воду. Якщо зацвіте до 13 січня (Меланки), то й доля буде цвісти, зів'яне – доля нещаслива.

Для того, щоб закохати когось у себе, використовували одолінь-траву – латаття біле. Наші предки називали цю рослину русалчиним цвітом, вважаючи, що білі квіти символізують красу русалок, а кореневище – хвіст. Кореневищу латаття приписували здатність охороняти від біди людей, які йшли у чужі землі. Його вкладали у ладанку і носили біля серця як амулет.

Своєрідним оберегом в Україні завжди був віночок. Плетіння віночка – то своєрідна наука: потрібно було знати, з яких квітів і коли плести, яке зілля з яким впліталося поруч. А всього у повному українському віночку дванадцять квіток, і кожна з них є своєрідним лікарем і оберегом.

Особливе місце у віночку посідали мальва, ружа та півонія, які символізували собою віру, надію та любов.

Розповідає легенда, що ці квіти були колись сестрами.

Жили собі три сестри, які лікували людей. Проте допомагали вони лише тим людям, які не вчинили нікому зла. Ось одного разу постукав до хати хтось. Це був лютий Зимовий Вітер, котрий не знав що таке серце і ніколи не робив добра людям. Дмухнув він на сестер, і вони впали замороженими квітами. А навесні висадили їх люди під вікном та біля криниці. З того часу милують вони всіх своєю вродою.

Не менш важливе місце у віночку належало барвінку. Він є символом життя і безсмертя людської душі. Про походження цієї квітки розповідає давня легенда. Жили колись чоловік з жінкою у був у них синок-одинак на ім'я Бар. Виріс він і став гарним парубком. Покохав він дівчину Вінку. А Бара покохала ще одна дівчина, у якої мати була відьма. Хотіла вона причарувати хлопця, та ніякі чари не допомогли їй. Бар та Вінка мали одружитися. І ось у день весілля йшли вони до церкви, щоб взяти шлюб. Раптом з'явилася відьма, окропила їх якимось відваром зілля. За мить на місці, де стояли молодята, нікого не стало. Впала Барова матінка на те місце і скропила землю слізьми. Сталося диво: зазеленіли дрібні листочки, уквітчані голубим цвітом. А назвали його Барвінком. З того часу тягнеться він до людських осель, до батьківських могил. І дівчата вплітають його у свій весільний вінок. Відзнакою молодого на весіллі в багатьох регіонах України була бутоньєрка із барвінку.

Ромашка у віночку – це символ дівочої чистоти і цноти. Її вплітають у вінок поруч з цвітом калини, яблуні і вишні.

А поміж ромашками ув'язують вусики хмелю – символу гнучкості і розуму. Цю рослину здавна шанують у нашому народі. Вона оспівана в піснях та легендах.

У повному віночку разом також любисток і волошка. А ще з цих квітів виплітають окремо віночок відданості. Його дарувала дівчина парубкові, коли він ішов у дорогу. І возив його парубок з собою біля серця, а віночок нагадував йому, що його чекають удома. А ще існує легенда, чому цей віночок називався віночком відданості. Колись давно в Україні жили два птахи: Любисток і Волошка. Були вони дуже гарні, тому люди зловили їх. Залишилась у гущавині лісу одна пара птахів, і жили вони дуже дружно, і всі ставили їх на приклад, бажаючи такої злагоди й відданості, як у Любистка та Волошки. І коли померли ці птахи, проросли двома пахучими квітами.

Безсмертник у віночку – символ здоров'я. Він лікує дуже багато хвороб, хоч на вигляд дуже скромний. Але кожна квіточка, хоч і скромна на вигляд, потрібна людям. Безсмертник дарує нам свою красу і здоров'я цілий рік.

Символічне значення мали й інші рослини: м'ята, ряст, папороть. Коли з'являлася перша зелень і зацвітав ряст, усі поспішали до лісу, щоб потоптатися по ньому. При цьому примовляли:

Топчу, топчу ряст, ряст.

Бог здоров'я дасть, дасть.

Дай, Боже, діждати,

Щоб на той рік топтати...

Вважали, якщо людина доторкнеться до живої природи, вона набереться сил і здоров'я.

Береза – давній оберіг, культове дерево, "Богородичне дерево", символ відродження, чистоти, родючості, краси, тендітності, скромності й загалом – дівчини, жінки. Водночас береза символізує смерть і воскресіння, зиму і весну. Березень – назва першого весняного місяця українців.

У давні часи на українських землях росли священні гаї – дубові й березові. До дерев ставилися, як до живих істот.

Під час буйного розквіту природи – Зелених свят – існував звичай завивати вінки на березах. Завивання вінків починалося в четвер. Дівчата в гаю чи лісі вибирали молоді невисокі берези й виплітали вінки просто на гілках. Потім обмінювалися жовтими сонячними крашанками, цілувалися крізь вінок і так освячували свою дружбу і майбутнє кумування. Через три дні, в неділю, йшли до беріз і розвивали свої вінки: в якої був свіжіший, менш зів'ялий – доля тієї передбачалася щасливішою.

В українському фольклорі з березою передусім пов'язані образи дівчини, жінки.

Сфера магічного впливу берези відома з обрядовості весняної, русальної, купальської, весільної, з давніх замовлянь. На русальному тижні, за повір'ям, русалки на березах гойдаються, спускаються додолу на їхніх гілках, коли з'явиться хтось із людей, щоб залоскотати. Дуб і березу використовували в оздоровчій магії як оберіг від злих духів і запоруку не лише фізичного, а й психічного здоров'я. Березові прутики зберігали в хаті як обереги від злих духів, лихих намірів домовика; березовим віником підмітали припічок, а також час від часу кидали березові дрова у піч, щоб зберегти чистоту домашнього вогнища і забезпечити здоров'я чоловікам.

Відомі цілющі властивості березового соку, березових сережок – Богородичних сліз. Листя берези запарювали для купелі немовляти-донечки: "Щоби була стрункою та високою, при будь-яких вітрах (життєвих негодах) не горбилася ніколи".

У деяких місцевостях навколо берези в полі чи десь на пагорбі водили родові ритуальні хороводи з проханням здоров'я, щасливої долі дочкам, щоб майбутній чоловік не був пияком і діти не хворіли. У весільному обряді велику роль відігравали не лише барвінок, сосна, вишня, а й береза. Подекуди в суботу бояри заклечували березовим віттям світлицю молодої. У неділю, коли молоду виряджали до шлюбу, світилки, дружки збирали те віття, освячували в церкві й передавали матері молодого, щоб поначіплювала у своїй світлиці.

Полин-трава стала символом любові до рідного краю. У народі цю рослину називають "євшан-зілля". Існує легенда про цю рослину. М. Вороний написав твір за мотивами легенди. У ньому розповідається, як князь Володимир забрав у полон з ясиром сина турецького хана. Хлопець виховувався змалку при дворі князя і забув про свій край, про домівку. Але не забув сина батько. І ось посилає він до нього посланця, щоб той нагадав синові про рідний дім. Ніщо не змогло повернути синові пам'ять про рідний край: ні розповіді, ні пісні. Але коли посланець дістав з-за пазухи пучечок євшан-зілля, і його запах примусив сина все пригадати: і рідне поле, і батьківський дім. Тоді він зірвався на рівні ноги і промовив:

Краще в ріднім, милім краю

Полягти кістьми й сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!

Отож, наш народ ставився з повагою до кожної рослини: вони були оберегами, лікували, оберігали від зла. Скільки легенд, пісень склав наш народ про свої улюблені рослини. Ми повинні вчитися у своїх предків шанувати природу, яка нас оточує, бо без неї ми не зможемо жити на землі. Якщо людина не шанує своїх традицій, не шанує природи, вона жорстоко розплачується за свої помилки.

Так не згубімо ж його, нашого євшан-зілля, без якого немає рідної землі, милого краю, збережімо його для наступних поколінь.

Дата добавления: 2015-10-21