Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі.

У Київській державі сформувалася і досягла високого рівня її своєрідна і неповторна культура. Побудована на традиціях землеробської культури східних слов'ян, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.

За часів Володимира започатковують освіту, відкривають періпі школи. Літопис про це сповіщає так: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, плакали, як за мерцями». Князь Ярослав запроваджує обов'яз­кове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для май­бутньої ДІЯЛЬНОСТІ.

Шкільну справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності. Навчали за допомогою богословської літе­ратури, передусім Псалтиря.

Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав лі­тературні повчальні твори, уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович. Писемність поширювалась і се­ред простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «бе­рестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Математичні знання зводилися до чисто практичних — чотири дії, дроби, обчислювання відсотку.

Популярністю користувалися різного роду переклади з ла­тині і грецької мови. Це були візантійські хроніки, історія Олександра Македонського та ін. Спочатку оригінальні літе­ратурні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточ-ника» (збірка життєвих і політичних порад новгородському князю Ярославу), славнозвісне «Слово про закон і благодать» київського митрополита Їларіона (середина XI ст.). Вершиною літературної творчості було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.), в якому широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, на основі котрих формулювалися основні моральні вимоги до захисників Русі, заклики до об'єднання роздроблених князівств у спільну боротьбу проти зовнішніх во­рогів, утверджувалися лицарські чесноти творців держави.

У монастирях ченці вели літописи. Найвідомішим серед них є «Повість временних літ», започаткована (близько 1039 р.) ченцем Києво-Печерського монастиря; продовжував літопис Никон, а впорядкував у 1112 р. Нестор.

Народ відтворював Історичні події у казках, билинах, піснях.

Великого поширення набули медичні знання, які почи-"акіть витісняти знахарство і ворожбитство. Згідно з літописом У Києво- Печорському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі лікарі — Дем'ян, Пресвітер та Агопіт Лічець. Поширюються й знання з географії. Найбільшу популярність мала праця чернігівця «Ходіння Даниїла», в якій автор описав землі, що бачив під час подорожі до Палестини (кінець XI— початок XII ст.).

Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Перебуваючи під впливом Візантії, Малої Азії І Балкан, давньо­руські архітектори виробили так званий візантійський стиль, відповідно до якого побудовано храм св. Софії в Києві, а також храми в Полоцьку, Чернігові, ВишгородІ, у київських монас­тирях — Видубецькому і Києво-Печерському. Про могутність оборонних споруд свідчать залишки Золотих воріт у Києві і замкового будівництва в Галичині.

Високого рівня досягає малярство. Про цс свідчать як ве­ликомасштабні високохудожні розписи церков, так і мініатюри в рукописах. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, Іконописці, зброярі. Багато з ювелірних прийомів (чернь, фініфть, зернь) залишалися секретом київ­ських майстрів.

18. Галицько - Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.

Під ударами монголо-татарів Київ­ська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від заво­йовників князівства, і перестала існувати як держава. Естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло не стільки внаслідок розпаду Київської Русі, насамперед внаслідок міс­цевого розвитку, а пізніше — об'єднання двох князівств Галицького і Волинського. У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київсь­ким князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступни­ками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володи­мира Мономаха.

У процесі розпаду Київської держави першою відокре­милася від Києва Галичина. Перший, кому вдалося зміцни­ти Галицьке князівство, був князь Володимирко (1123— 1153). Він підпорядкував своїй владі все князівство і згодом успішно протистояв намаганням київських князів вплива­ти на розвиток подій у Галичині. Столицею він зробив Га­лич над Дністром, який знаходився на важливому торго­вельному шляху до Чорного моря.

Обдарований син Володимирка Ярослав Осмомисл (1153—1187) розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. З піднесенням Галичини процвітали її бояри. За Ярославового правління значно зріс їхній політичний вплив.

Ще більшу непокірність і незалежність галицькі бояри стали виявляти за владування сина Ярослава Осмомисла Володимира (1187—1198), останнього з династії Ростиславичів.. Князь Володимир не любив радитись з боярами. Вони виступили проти нього, примусивши князя тікати в Угорщину. Король Угорщини Андрій пообіцяв допомогти Володимирові, але, зайнявши Галичину, оголосив цю землю своєю. Народ повстав проти чужинців і, спираючись на нього, Володимир визволив своїземлі від мадярів. Володимиру вдалося повернути галиць­кий престол, але він відтепер ще більшою мірою залежав від волі бояр. Цей випадок став типовим протягом наступних 50 років, коли князі ворогували з боярами, а чужинці втру­чалися в це протистояння.

Незважаючи на піднесення Галичини, життя диктува­ло необхідність її об'єднання з Волинню. В 1199 р. волин­ський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтрим­ку дружинників, частину середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Га­лич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Це була важлива подія: виникнення нового сильного політич­ного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщи­ну від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.

Дата добавления: 2015-10-21