Суть четверта

1.Карб відання Правди

Род безмежність всесвітів породжує Життя по-різному творячи, від того у кожного творення правда своя, вони в єдинну Правду Рода зливаються, бо він початок і кінець Предвічний

2. Карб відання Миру

Коли Творення і Руйнування пізнаєш, від осуду усякого звільнись, Мир душі тоді наладнаєш. Над Явою у мудрості піднімись, зі Славою у Праву вернись

3.Карб відання Рівності

Білоба й Чорноба рівні між собою бо кожен у собі одне одного несе, чим сильніше Силу якусь проявляєш, тим скоріше у стан протилежний впадаєш

4.Карб відання Примноження

Коли сам чогось надбаєш, то цього тобі і примножиться, коли ж чогось не маєш, то і останнє забереться

5.Карб відання Руху

У Диві усі шляхи Світу є, по ним все тече і все міняється, у майї рухається та розвивається. Кожний рух це певне Життя, а всяка зупинка це смерть й небуття

6.Карб відання Роти

Всебог, роту всесвіття вічну утвердив, щоб явище кожне верху досягало, а як досягне з іншого кінця коло починало

7.Карб відання Дива

Світло Рода у Диві щириться, силу Рожанича утверджуючи, Духом живильним усе поєднує та проявляє, Світ осягнути душам чистим допомагає.

8.Карб відання Живи

Всебог через Богів барви Світів проявляє силу свою у Ликах своїх множить, щоб могли ми Живу потрібну дістати з проявами Його маємо душу єднати

9.Карб відання Єдності Часу

З Всебогом зливаючись, Душа з вічності своєї на минуле і майбутнє впливати може,

Праотців з нащадками єднаючи, долю добру і шлях кращий для себе творити

Замість передмови

«На сплині часу, в останній з тисячі віків, всі люди стають брехливими… Багато невігласів керують Землею. Ці правителі грішні, їх повеління нікчемні, а мова брехлива…

У торгівлі беруть за правило обмірювати і обважувати, ґендлярі усіляко хитрують. Найдоброчесніші люди зазнають гонінь і утисків, зате останній шахрай процвітає.

Справедливість втрачає сили, а свавілля і беззаконня беруть верх. На сплині часів праведники бідніють і життя їх коротке, а нечестивці – заможні і живуть довгі літа.

Застосовуються найогидніші засоби, багатії хтиво прагнуть навіть найменшого зиску. Багато людей ошуканством намагаються привласнити гроші, довірливо залишені їм на збереження…

Ті, кого у світі вважають вченими, забудуть про Істину, а втрата Її вкоротить їм віку. Через нетривалість життя вони будуть безсилі осягнути науку, жадоба заволодіє неуками, позбавленими знання.

Зажерливі, злостиві, безглузді люди під впливом низьких почуттів потонуть у смертовбивчій ворожнечі… Стануть низькими помисли царів-неуків, яких вважають мудрецями, вони намагатимуться знищити один одного у постійних чварах. Вони будуть безперервно переслідувати праведників і без усякого жалю до їх сліз будуть захоплювати їх жінок і майно.

Дівиць не будуть ані сватати, ані видавати заміж: вони самі будуть шукати собі чоловіків наприкінці часів.

Втративши всілякий глузд, ненажерливі царі будь-якими шляхами привласнюватимуть чуже майно, коли настане кінець часів. Увесь світ заполонять невігласи й ліва рука крастиме у правої, коли настане кінець часів. Люди, яких вважають вченими, втратять істину, у старих буде розум дитини, а у дітей – старечий розум. Будуть вважатися героями боязкі, а хоробрі будуть жалюгідними мов боягузи й ніхто нікому не віритиме, коли настане кінець часів.

Весь світ, уражений жадобою і засліпленням, буде їсти однакову їжу, запанує величезна кривда і не буде праведности. Через усілякі дрібниці з найнезначнішого приводу здійматимуться чвари. В останній час люди, без винятку, стануть жорстокими всежерними виродками, жахливими в кожній своїй дії.

Із жаги до збагачення в кінці часів, кожен смітиме дурити іншого при будь-якій торгівельній угоді... По закінченні часів всі люди за природою будуть жорстокими у своїх діях і підозріливими одне до одного. Без усілякої потреби нищитимуть вони дерева і цілі гаї… Коли жорстокі й безжальні люди почнуть вигублювати все живе і знищувати існуюче, прийде кінець часів…

Коли загрубілі люди, забувши про праведність, будуть уживати м`ясо і пиячитимуть без просипу - це кінець часів. Коли з квітки буде з`являтися квітка, а з плоду - прихований в ньому виплід, тоді настане кінець часів…

Все поперемішується у світі, зникне добропорядність і учні не будуть дотримуватись настанов, завдаючи кривди. Жінки постійно будуть грубими, зухвалими у розмовах і слізливими і відмовлятимуться виконувати волю своїх чоловіків. Сини убиватимуть батьків наприкінці часів, а жінки за допомогою синів почнуть знищувати своїх чоловіків.

Наприкінці часів люди відречуться від друзів і рідних, і тих, хто їм допомагає, і поступово всі порозходяться у різні сторони і краї, міста і села.

Люди будуть вештатись білим світом, гірко волаючи одне до одного: «О, батьку мій!», «О, сину!».

Тривалість їхнього життя дійде в кінці кінців до тридцяти років, будуть вони кволими, виснаженими чуттєвими насолодами, знемагаючи через пристрасті. Заслабнуть тоді в них від хвороб органи чуттів, і внаслідок скорочення їхнього життя зменшиться насильство. Вони стануть слухняними, схиляючись до порад мудрих людей. І звернуться до правди…

І від того, що не буде вже в них можливости потурати своїм бажанням, почнуть вони жити благочестиво, народиться спокій із туги через смерть рідних. Так люди слухняні знову звернуться до обдаровування одне одного заради правди, що рятує життя і досягнуть вони праведности. І вони, полюбивши праведність і змінюючи свої якості, подумають: «Що ж є солодким?» і зрозуміють: «Солодкою є тільки праведність». Як загибель приходить у час свій, так у час свій приходить і розквіт. Коли люди до правди звертаються, настає знову Правди Епоха.

Із занепадом праведности, люди, позбавлені доброчинности, схильні до пороків, будуть жити все менше. Від скорочення строку життя з`явиться слабкість, від слабкости – блідість, від блідости – хвороби, а від хвороб – відраза до життя. Од відрази цієї – усвідомлення своєї душі, а від усвідомлення цього – праведність. Таким ось чином, дійшовши до крайньої межі, приходять люди до Світлих часів …»

«Магабгарата»

Пісня дванадцята, глава 2.

Хай тебе не лякає, любий читачу, пророцтво наших многомудрих Предків. Кінець світу, який вони пророкують і свідками якого ми є, - це кінець світу невігласів і початок Нашого Світу – Епохи Правди та Світла. Сміливо ступай, він дарований тобі Рідними Богами-Предками!!!

Це наш Світанок Сварожий!

І. СЛАВ’ЯНСЬКА ПРАВДА

Рідна Віра

Всім нам з дитинства відомі прості і зрозумілі істини – рідна земля, рідна мати, рідні діти, рідна мова тощо. І все це є цілком зрозумілим. Рідна земля – це та, де ти народився і в якій лежать сотні поколінь твоїх предків. Рідна мати - це та жінка, яка тебе народила. Рідні діти - це ті, яких ми породили. Рідна мова – це мова наших кровних предків. Ба, навіть сьогодні, коли реально російськомовними є 50% України, українську рідною назвали 68%. Соціологи дивуються і вчать нас, мовляв, «що ж ви такі нерозумні? – Рідна мова - це та, якою ви говорите з дитинства, а не та, якою мовили ваші предки». Але ми не приймаємо такої «правди», бо то безглузда правда, правда тимчасова, лихварська. Де б не народився Слав’янин, рідна земля у нього буде одна. Й мати рідна – одна, і діти – одні, і мова – одна.

Але щось стається з нами, коли нас запитують про рідну віру. Більшість Українців, добре замислиться, перед тим як відповісти на це питання. Чому? Та, власне, тому, що ще на підсвідомості ми не сприймаємо христосіянство (християнство) за рідну віру. Десь на ґенетичному рівні засіли спогади про те, з якою великою кровію утверджувалось христосіянство на Русі-Україні.

«Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб,— то мені той противником буде».

Князь київський Володимир Святославович,

Літопис Руський, 6496 (988) р.

Тож, аби відповісти і поставити крапку в питанні Рідної Віри, визначимось з тим, що ж, власне, є рідним. Прикметник «рідне» походить від іменника «рід». Родом же зветься кровно та духовно споріднена спільнота людей. А відтак, рідна земля - це земля, з якою ти пов’язаний кровно й духовно. Рідна мати – це та мати, яка народила та сповила (кров та дух). Рідні діти - це ті, яких ми породили, та які виконують наші заповіти. Рідна мова - це та, якою мовили наші кровні предки, і яка допомагає нам єднати народ в одне ціле, виступає засобом єднання сучасників, предків і нащадків. Отже ми з’ясували, що прикметник «рідне» використовується в тих випадках, коли хочуть позначити кровну та духовну єдність.

Віра. Щоб зрозуміти, що означає це слово, варто звернутись до Орійської мови, мови Волхвів, тобто тієї, якою говорили в давнину усі білі народи. Сьогодні найближчим до «Віри» в нашій мові є слово «Ирій», чи як зараз кажемо «Вирій». Вирій - це Слав’янське Небо, місце звідки прибувають душі наших дітей, це сам Сонце-Дажбог, від якого ми походимо. Але Сонце особливе – весняне, бо саме навесні птахи прилітають з Вирію і «приносять» діточок, зачатих на Купалу.

«Віра» - означає «в Ирій», «шлях у світ Богів і Предків». А оскільки Дажбог дав нам не тільки життя, але і знання, то ми ще кажемо Віра-Віда - «Сонячнення знання». «Ір», «oр» чи «яр» (в залежності від діалекту того чи іншого білого народу) це молоде, весняне сонце. Тому ми і називаємо сонце народжене 20 березня – Ярим, Ярилом, а от італійці загалом весну називають «prima vera». Не зайвим буде нагадати, що в мові Оріїв (мові наших далеких предків), які вимандрували в Індію, слово «віра» стало синонімом нинішнього «муж», «богатир», «герой». Засновника однією з індійських релігій (джайнізму) названо Мага Віра, що перекладається як «Великий Герой», «Могутній Муж».

Наша Рідна Православна Віра є незмінною в основі свого світобачення, у прямуванні до глибинного пізнання Бога-Богів – Рода Всевишнього. На різних відтинках визначеного Числобогом шляху (часу) Рідна Віра приймає вигляд відповідний періоду Доби Сварожої (Ніч, Світанок, Полудень, Сутінки). Тисячу років тому, ще перед запровадженням христосіянства, Слав’яни (так само як і ми, сучасні рідновіри) вважали себе невід’ємною частинкою ПриРоди, вшановували і обороняли її; славили Рідних Богів і Предків; сіяли зерно та випасали худобу; боронили від чужинців рідну землю, мову та віру; приносили безкровні пожертви Богам; відзначали веселі й величні свята, що випливали з руху Сонця, Місяця, Зірок та сили життя в ПриРоді; навчали Відам народи світу; вважали себе нащадками Єдиного, Багатопроявного та Многоназивного Бога – РОДА. А тому звали один одного РОДичами.

Отже, Рідна Віра – це шлях в Ирій, сонячний шлях до Бога, до духовних знань (Віди), який вказали, вимостили та передали нам наші кровні Предки.

Арійські Віди та їх джерело

Щоб перетворити вільну людину на слухняного слугу потрібно змусити її до цього силою, або створити такі умови, щоб людина не замислювалася над своїм рабським становищем. Перший спосіб вимагає постійних зусиль та додаткових витрат та й загрожує зривом. Натомість другий виявляється своїми результатами тривалішим в часі та не потребує щоденного застосування сили. Достатньо лише накинути людині певний світогляд і вона сама буде боротися за своє рабство.

До багатьох народів застосовується саме другий спосіб упокорення. Створюються такі реліґії, які виправдовують і вважають божественним: перебування в рабстві, непротивлення злу, зраду, вбивство родича для спасіння його душі тощо. Людина повинна безумовно вірити духовному провідникові, бо він оголошується посередником між Богом і людиною. З іншого боку, немає змоги перевірити правдивість слів священика, бо писання якими той користуєся, або написані чужою мовою і чужими письменами, або взагалі недоступні (заборонені для читання).

Тобто, створюється релігія заснована на «незнанні». «Невідання» стає головною підставою «святости» нової віри, таємність подається як чеснота. Знання стають надбанням тільки обраних, а долею більшости залишається лише сприймати «святу локшину», яку подають священики. Віди оголошуються забороненими і підлягають знищенню, а шукачі і носії знань стають «чорнокнижниками».

Зустрічаючи вперше слово «Віди» ми починаємо замислюватись та шукати схожі за звучанням слова, щоби зрозуміти значення. І тоді пригадується призабуте й маловживане дієслово «відати» та російске «відєть». Обидва слова мають спільне походження, з ними також пов’язані такі слова як русько-українське «видіти» та російське «вєдать», тільки в цьому співставленні вони міняються значенням з першою парою. Русько-українському «видіти» відповідає російське «відєть», а російському «вєдать» - русько-українське «відати». «Видіти/відєть» має значення «зорово сприймати щось», «відати/вєдать» - стосується уже розумового пізнання того що сприйнялось через зір. І хоча в нас є інші засоби сприйняття, але зір серед них займає перше місце, за його допомогою ми отримуюмо 90% всіх знань.

«Відання» більш по сучасному можна назвати «знанням». Але, якщо «знання» це пізнання явного (реального), то «відання» це пізнання Божественного. Природньо виникне питання: а чому це раптом саме Божественного? Для цього заглибимось у сиву давнину, до витоків нашої мови.

Річ у тому, що в стародавній мові, слова протилежного значення утворювались перестановкою голосної навколо приголосної. Наприклад, якщо місяць у стародавніх єгиптян називався «ар» (латинoю «ur», «or») тоді сонце – «ра» (латинoю «ru», «ro»). А от у Слав’ян молоде сонце звалось «ар» (Ярило) а зріле – «ра» (Рай), себто формувалась дуальність «молодість-старість».

Відволічемось на хвильку від сонця і згадаймо тепер наше слово «Див». У давньоруській поемі «Слово про похід і горе Ігоря Святославича» розділ, де розповідається про напад чужинців на Русь закінчується словами: «уже [с]вържеся див на землю».

«Див» сприймається людьми як щось незрозуміле, темне, неясне, незвідане, вороже (але це не зло, бо наші предки ніколи не ділили світ на взаємозаперечувальні частки, а вважали, що у світі все взаємодіє). Саме тому, коли ми чогось не розуміємо, то називаємо це «ДИВом». Коли ми чогось не бачимо, але бажаємо розгледіти, тоді ми «ДИВимось», коли бачимо, тоді «ВИДимо» і нам стає «ВІДомо».

Таким чином ми маємо – ДИВ (неясне, незрозуміле) та ВИД (ясне, зрозуміле). Найцікавіше, проводячи історичний аналіз побачимо, що в шумерів ієрогліф який має вигляд ока з віями, зображеного в профіль, називається «ved», «vid», «ed» і ним позначали Бога Сонця на ім’я Ра. Тут же пригадуємо, що Слав’яни сонячного Бога Дажбога називали епітетом «Око Боже».

Таким чином, доходимо природно до того, що слова «відати», «видіти» на пряму пов’язані з такими поняттями як Бог, Бог Сонця, Око Боже. Саме тому ми вище зазначили, що «відання» це пізнання божественного, а шлях цього пізнання називається ВІДАМИ, або «відизмом».

Віди - це знання Бога, Сонячного, Світлого Бога, знання про його Білий Світ. Тому людину, що йде шляхом пізнання Бога називають ВІДьма та ВІДун, або у множині: ВІДаючі. Джерелом Від є сам Род Всевишній, який передав їх Вишнім Богам, а ті, у свою чергу, Спасам та Волхвам-Радетелям. Так Віди потрапляють до людей.

Відами володіють Відаючі, люди, що йдуть шляхом пізнання Божественного. Такими в старовину були жерці, відуни та волхви, духовні провідники Орійських народів. Маючи велику духовну силу, вони говорили з Богами й передавали ці Віди народу такими словами, аби їх могли зрозуміти і хлібороби, і вояки, і князі. А оскільки у давнину, на відміну від сьогодення, більша частина людей йшла до самопізнання/пізнання Бога, то жерцями були усі глави родів. Відтак Віди, що породжені Родом Всевишнім, будучи надбанням білошкірих народів - належать усім людям, які здатні їх осягнути і йти шляхом Світла. В кожному роді завжди були Відаючі люди, обов’язком, а не привілеєм яких, було навчати своїх одноплемінників Божим Знанням. І, якщо ти починаєш нести «святу локшину», - це легко викрити, звернувшись до іншої Відаючої людини та використавши священні тексти, написані рідною мовою та рідною писемністю.

Сьогодні зрозуміти духовне значення Відизму можна лише у порівнянні з тим, що нашому народу позичили. Мораль чужої віри висловлена в усім нам відомих 10-ти заповідях. Темні сили ведуть свою гру надзвичайно витончено і для того, аби звести людину на криву стежку (у Кривду, як мовили в давнину), брехню лише розбавляють вкрапленнями світла.

Рідні Боги спрямовують наше мислення не на стримання самих себе від брехні, крадійства, убивств, перелюбу чи заздрощів, а на пізнання Всесвіту. Карби відання Покону Рода Всевишнього (Слав’янські Віди) повчають: Усе Родом об’єднане і в Роді перебуває, Боги прийшли з Роду і Родом утримані є, а люди – суть рід Божеський в Яві. Тож жийте родами, славлячи Праотців; Чи то у Небі, чи то на Землі у Колі Живого явлення усе перебуває у русі. Істинно те, що все має своє місце і час. Відаючи це - будь мудрим у вчинках. Живіть у світі по Праві, Кривду минайте, а Правду шукайте і будете мати життя вічне з Богами у Роді Великім. Правду любіть, бо вона вам від Прави. Мудрістю Богів Рідних освячуйтеся, тіла і душі очищуючи. Бо прийде Карна з Недолею чорною, гнів Богів звістуючи, щоб згадали ви про шлях праведний. Тримайте у чистоті тіла і душі свої, Світлом Сварожим наповнюючи, Богів славте і буде вічно жити з Богами у Триглаві зливаючись у єдину Правду і Силу. Всяк Рід має мову свою, яка від Дерева Роду походить, нареченням світу від Богів линучи.

Арійські Віди кажуть нам, що ми Божеський рід, діти Бога, тому мусимо бути мудрими, жити по правді і шукати правду, тримати в чистоті душі і тіла, берегти рідну мову і звичай. Ці заповіти надихають людину йти до світла, до радости, до відчуття себе Божим перстом.

Предки закликають і просять нас повернути до Рідного відання, тим забезпечивши світле буття нашим дітям. Нині Слав’яни спрямовують свої помисли до Богів - Світла, Мудрости й Правди, Любови та Справедливости. Цьому вчать нас Віди, знання Сонячного, Світлого Бога.

Відичне Православ’я

Оскільки нині наша минувшина щільно наповнюється хибними міфами ми пропонуємо читачеві довідатись детальніше про поняття «правоcлав’я», яке справді є невідємною складовою національної ознаки нашого та інших Слав’янських народів. Тож з'ясуємо правдивий зміст стародавніх слів „Права” і „Слава”, які складають основу наведеного двокореневого поняття.

Споконвічне Слав’янське слово „Права” лягло в основу таких священних понять як: сПРАВедливий, ПРАВда, ПРАВило, ПРАВедник, ПРАВитель. Усі ці слова асоціюються у нас з добром, світлом – усілякими чеснотами. Це сталось з тієї причини, що в давнину світ, де жили Вишні Боги називався не інакше як ПРАВА. Відтак слова, які мають корінь «прав» пов’язані з Богом, божеським, божественним, а тому мають позитивне значення. У Праві перебувають Рідні Боги та душі Світлих Предків. Таким чином Права - це не лише світ Богів, - це закони, за яким живуть люди та Боги.

Прадідівська віра у Праву ніколи не зникала, її неможливо побороти, адже вона є живою душею народу. Ні примус, ні тортури влади не змусили наш народ прийняти чужовір'я. Тому загарбники пішли на підступ, підмінюючи поняття та утинаючи звичаєві назви і обряди, тим самим підганяючи їх під власне віровчення. Так, наш Бог Сварог став Саваотом, Велика Матінка Лада іменувалась тільки Богоматір’ю, від багатьох імен Велеса залишились тільки Власій та Василь, Перуна перейменували на Іллю, але залишили Громовержцем, від Дажбога залишився тільки епітет Син Божий, Світовита перетворили на Святого Вита і таке інше.

Це спричинило поступову втрату змісту рідних обрядів і назв, викривлення і спрощення відичної Віри Предків. Та якби не було важко, роди Волхвів берегли Віру у незмінному вигляді, знаючи, що настане час Великого Відродження. Сьогодні Русини-Українці вже усвідомили початок нового вселенського підйому і розквіту відичної духовности. Звичай повідає, що священне поняття „Права” - це сукупність Божественних Законів, які ПРАВлять Всесвітом.

Друга складова словосполучення Православ’я – „Слава”, це ім’я Богині, котра супроводжує до неба достойних воїнів, що загинули на ратному полі. Богиня Слава (Красна Зоря) є проявом Великої Матері Лади. Слава втілює собою шлях, заповіданий Русинам Рідними Богами, Мати Слава є виразом нашої Віри.

Шлях Матері Слави ознаменовує собою усю сукупність шляхетних якостей людини, які дозволяють піднестися на найвищий щабель розвитку душі – життя у Праві.

Незайвим буде згадати й те, що пребагато Слав’янських імен містять у собі частинку „слав”: Святослав, Ярослав, Родослава, Мирослава, Станіслав, Богуслава, Борислав, Братислава, Велеслав, Зореслава, Воїслав, Звенислава, Володислав, Ладослава, Переяслав, Православ…

Отже, зміст поняття „Православ’я” дослівно розуміється як «Прави славлення», а світоглядно, глибинно як «прямування до Світу Вишніх Богів». Саме у такому розумінні вживається слово „Православ’я” у родовій вірі Русинів.

Православ’я - це духовний шлях Слав’янських народів, навіть зараз, це слово використовується тільки в мовах наших братських народів.

Коли ми нарікаємо себе сповідниками Слав’янської Віри то визначаємо свій шлях у Явнову світі спрямований на єднання Роду Небесного та роду земного. Нарікаючись сповідниками Відичного Православ’я ми визначаємо напрямок нашого духовного розвитку – на поєднання з Вишніми Богами Прави, творцями тілесного Всесвіту.

Звідкіля ж узялось так зване «православне християнство»? Літописи Х-XIV ст. переконливо свідчать, що христосіянство прийшло на Русь із Греції під назвою „віра Христова”, «нова віра», «істинна віра», «грецька віра», а найчастіше «правовірна віра християнська».

Хочу особливо звернути увагу читачів, що вперше слово «православ’я» зустрічається в «Посланні митрополита Фотія Псковського» під 1410-1417 рр., тобто через 422 роки після запровадження християнства. А словосполучення «православне християнство» і того пізніше, у Псковському першому літописі під 1450 роком, через 462 роки після хрещення Руси-України. Це викликає в нас серйозне здивування!!! Якщо слово «православ’я» має відношення до христосіянства (як стверджують наші опоненти), чому його не використовували самі ж христосіяни протягом півтисячоліття?!!!

Отже, наголошуємо, виходячи з незаперечних фактів, підтверджених документами, написаними монахами та ієреями: “ ПРАВОСЛАВНИМИ” ХРИСТОСІЯНИ СТАЛИ ЛИШЕ 597 РОКІВ ТОМУ, 422 РОКИ ВОНИ НАЗИВАЛИ СЕБЕ ВИКЛЮЧНО ПРАВОВІРНИМИ.

І це цілком правильно, бо грецьке слово «ортодоксія» в перекладі з грецької значить «правовір’я». «Ортос» - означає «правильне», «пряме», «доксос» - «думка», «переконання», «віра». Саме тому в Західному світі християн східного обряду звуть не інакше як «ортодокси».

Дивним виглядає церковний переклад слова «ортодоксія» як «православ’я», бо «слава» по-грецьки - «кюдос», звідти стародавнє місто Кідонія на Криті, назва якого перекладається як «Славне».

Розв’язка цього протиріччя нам відома. Греко-ортодоксія (правовірне христосіянство) у XVI ст., після приєднання українських земель до Польщі, опинилась у жорсткій боротьбі з римо-католицизмом. Тому, шукаючи собі опори, церква прийшла до єдиного рятівного виходу – частково перейняти відичні духовні звичаї Русинів. Найперше вони перетворили «правовірну віру християнську» на «святе православ’я». А за тим перестали боротись з відичними звичаями і прийняли як свої Великодні писанки, культ Предків, Зелені свята, Купальські святки, Покрову, Калиту, Коляду, Стрітення та інші.

Для того, щоб відновити лад і єдність з Рідними Богами, розпочнімо осягнення духовного скарбу, який зберегли для нас Предки – пізнання сутности істинного православ’я - Рідної Православної Віри – Відичного Православ’я.

Віра наша споконвіку була і залишиться довічно Православною, бо повсякчас вказує нам шлях до Рідних Богів Прави. Православними одвіку були отці наші і нам не бути іншими! «Православне християнство» термін настільки ж абсурдний як і «буддистське мусульманство».

Народження Всесвіту

Народження і загибель тілесного Всесвіту за збереженими відичними джерелами відбувається кожні 4 320 000 000 років. Саме стільки триває Доба Рода-Рожанича – часу єднання Батька Сварога і Матінки Лади-Богородиці. Доба Рода-Рожанича складається із тисячі Діб Сварожих, за зміною яких стежить Числобог. Доба Сварога має 4 відтинки, як і людська доба.

Перший відтинок – Ніч Сварожа (432 000 земних років), темний час коли відбувається закладання основ нового світу, зв’язок з Богом дуже слабкий, але саме в цей час готуються духовні підвалини для народження Праведного Всесвіту. На початку та наприкінці Ночі Сварожої в Яву сходить Спас аби на 10 000 років відновити благодать Світанку Сварожого. Другий відтинок – Світанок Сварожий (1 728 000 земних років), або Золотий Вік – це час коли людина проявляє свої найкращі якості – творчість, любов, справедливість, доброту. Люди спілкуються з Богами і живуть праведно. Третій відтинок – Полудень Сварожий (1 296 000 земних років), в період якого проявляються перші хибні прагнення людини, вони ще не домінують в суспільстві і засуджуються, але схильність до кривди уже окреслюється. Збігає Доба Сварожа Сутінками (864 000 земних років), часом коли багато людей стають на шлях кривди та несправедливости, вони намагаються поширити свій хибний світогляд та безупинно ведуть людство до загибелі. Нова Ніч є повним крахом старого Всесвіту та одночасно народженням нового.

Кожен відтинок Доби Сварожої, у свою чергу, ділиться також на 4 відрізки, які в пропорції тривають 4:1:2:3 частини відведеного часу.

Наприкінці своєї Доби Род-Рожанич знову обертається на Ди́ва – море небуття, первинне безладдя та порожнечу, щоб за мить знову народитися. Кожне нове народження Рода-Рожанича (Сварога і Лади) у Роді Всевишньому супроводжується новим утіленням Всесвіту. Про це ясно говорять Карби відання Покону Рода Всевишнього: „ Усе Родом об’єднане і в Роді перебуває, Боги прийшли з Роду і Родом утримані є ”.

Род-Рожанич – це поєднання Сварога і Лади, що являють себе у Яві яйцем-райцем*, народженим зі сльози Сокола-Рода. Воно несе у собі поєднання Батька і Матері, які народжують усе живе. Всевишній, віддаючи частину свого тіла, через Сварога і Ладу дарує життя різним своїм проявам, у тому числі й людині, яка на нашій Землі є найдосконалішою, найбільш розвиненою істотою.

Предвічно Сварог і Лада дають життя усьому сущому, проявляючи його у різноманітних твореннях (формах), аби пізнавати та вдосконалювати себе. Саме так постають та розвиваються різні сутності і відроджуються Боги. Це Род Всевишній дає можливість жити усьому тілесному, наповнюючи і спрямовуючи його Своєю Силою-Світлом. Отримуючи Світло Рода Всевишнього, тілесне розвивається як віддзеркалення і невід’ємна частина духовного. Сварог і Лада, поєднуючись у духовну та тілесну суть, розгортають світ у ширину і глибину. Спочатку вони народжують Богів – Рід Небесний, а після Боги народжують у собі людей – рід земний. В процесі створення тілесного Всесвіту Род-Рожанич (Сварог і Лада) стає Родом-Породителем, тобто тим хто породжує все суще.

Відичне Православ’я, Рідна Віра навчає, що немає ні початку, ні кінця творенню, бо для Рода Всевишнього часу не існує, він дійсний тільки для нашого обумовленого (тілесного) Всесвіту. Кінець є одночасно початком, а початок кінцем, оскільки смерть є приводом для нового народження, а народження для природної смерти. Дерево скидає старе листя, аби на тому ж місці народити нові бруньки.

Всесвіт народжується, вмирає і перероджується незчисленну кількість разів, бо Дух (Бог) існує поза часом, він є його причиною, але не піддається його впливу. «Кінець Світу», яким лякають Слав’ян різноманітні сектанти, насправді є кінцем їхнього світу і народженням Нашого, Світлого, Правденого, бо ми відаємо, що існує лише Вічність.

Дух і душа

Всесвіт - це жива істота, - Род-Рожанич, який володіє своєю свідомістю та живе за законами любови (Лада) і справедливости (Сварог). Людина ж є частинкою Бога (Всесвіту, Рода-Рожанича) тому вона володіє усіма силами, які є у Всесвіті. Більше того, як душа, людина є вічною. Силою, що породила все суще у Всесвіті, було Світло Рода Всевишнього (Дух Божий), яке присутнє в усьому, що існувало, існує чи існуватиме у Всесвіті Божому.

Світло Рода Всевишнього горить вогнем у кожній душі (індивідуальності) і без його палання неможливі ні розвиток, ні буття як таке. Дух - це стрижень, причина і єдина умова буття душі та можливості її прояву в Праві, Яві та Наві. Світло Рода Всевишнього, що постійно перебуває в людській душі, ми звемо Духом.

Дух – це той початок, який керує душею і тілом, а також спілкується з Богом. Відзначаючи в людині наявність тіла, душі і духу, треба зважати на те, що це роз’єднання умовне: Дух є у Душі, а Душа – в Тілі.

Побудова Всесвіту та тіла відбувається за певними законами, які існують тільки в цьому обумовленому світі. Душа ж має можливість за своїм бажанням здобувати те, чого прагне, - будь-що. Питання лише в тому, що за умови слабкости Духу досягнення бажань відтягується у часі. Зробивши свою душу сильною, насиченою Світлом Рода Всевишнього людина стає дійсним «перстом Божим у Яві», Онуком Дажбожим, який вільно і самостійно творить свою Долю за Поконом Рода Всевишнього (Заповідям Божим).

Творіння відбувається тоді, коли Світло випромінюється з душі, а колір і яскравість сяяння залежать від того, що намальовано на писанці нашої душі. Тобто, навколо нас, в реальному житті, існує тільки те, що ми самі творимо в своїй душі і нічого іншого, нічого того, чого ми не маємо в собі. Добрі чи недобрі події в житті людини є всього лише відбиттям Світла Рода Всевишнього крізь свічадо (дзеркало) душі. Якщо є «пляма» ворожости до себе, то така ворожість проявляється у несприйнятті цією людиною світу. Якщо людина не любить і боїться статків то вони усіляко уникають її у житті.

З іншого боку, розписуючи писанку душі світлими, гарними образами здоров’я, достатку і мудрости, ми досягаємо цього стану в Яві, бо Світло Духу випромінює назовні тільки те, що ми намалюємо на «писанці» душі. Навколишній світ є відображенням наших власних думок і все, що ми маємо у своєму житті, ми створюємо самі.

Тому, змінюючи свої думки, ми змінюємо світ, бо саме через думки ми бачимо і будуємо світ. Спрямовуючи думку в певному напрямку, ми втілюємо бажаний задум. Звичайно, є й інший шлях, шлях напруженої боротьби проти зовнішнього світу та нехтування внутрішнього. Він також може принести результати, але одночасно забере у вас здоров’я, спокій та життєві сили. Натомість, змінивши свої уявлення про світ, ми перетворюємо сам світ, бо душа є великий чарівник і для неї не існує законів обумовленого світу, вона сама їх творить відповідно до Заповітів Божих.

Відтак, наш світогляд, як ніщо інше, впливає на життя в Яві. Не економічний розвиток, не соціальний стан, а лише світогляд, який сформований людиною чи народом є джерелом його перемог чи поразок. Род Всевишній обдарував нас з народження Світлом своїм, а на додачу - свободою і Здоровим Глуздом. Нехтування останніх призводить до втрати першого, до важкого і неусвідомленого рабського існування.

В тілесному світі може статися все, що завгодно. Будь-яка подія залежить лише від того, чи прагне її наша душа, бо дух (Світло Рода Всевишнього) буде все одно випромінюватись у Яву та втілювати те, що ми створюємо у своїй душі, тобто в думках.

Спаси

Дух, як і тіло людини, має здатність до розвитку. В Рідній Вірі є два шляхи духовного зростання: висхідний та низхідний. Перший властивий усім людям планети Земля. Він виглядає так, дух людини відділившись від Рода-Породителя спадає у Світлу Наву (маючи форму яйця). В Наві (в неявному, невідомому) дух огортається душею (індивідуальністю) і народжується в Яві (нашому світі) як мінерал (камінь). Розвиваючись і перетворюючись, наснажуючись Світлом Рода Всевишнього, дух, за законом Колороду, перероджується як рослина, потім - як тварина і врешті - як людина.

Пізнаючи себе та навколишній світ, дух зростає і міцнішає, набуває нових якостей і тоді він стає Богом-Предком, небесним опікуном свого роду (тим кого христосіяни називають «святий»). Це і є висхідний шлях духовного розвитку.

Наступним ептапом у розвитку духу є шлях низхідний. Коли Бог сходить на землю, приймає людську подобу та стає Спасом. „Спас” – стародавнє слово, яке означає «провідник», «перевідник», «перевізник». Коренем слова є склад «пас». В сучасній мові маємо такі слова як: пастух та пастор (провідник), пасовище (місце де тварини отримують природній харч, тобто життя), пасок (ремінь, який поєднує дві чи кілька деталей). Пас - це один з епітетів стародавнього Бога-хранителя людських душ – Велеса. Він же є Богом, який перевозить душі померлих у Той Світ, тобто, дає досягнути повернення, бо Пас (Велес) повертає душу до її першовитоків, до зірок. «Вночі Велес іде по Сварзі, по молоці Небесному...» (Велес-книга, дощ. 8(2), а англійці це молоко (космос) називають не інакше як «SPACe»*.

Оскільки Спаси - це душі, які приходять із Прави у Яву (зверху вниз), то вони символізують сонце, яке рухається «донизу». Недарма ми святкуємо Спасів у серпні, в період сонця, що йде на спад. Але, одночасно, це те сонце, яке дає спасіння, - плоди та врожай для роду (згадаймо ще раз «пасовище»).

Спаси сходять в наш світ, аби допомогти нам відродитись у Богові, повернутись до життя праведного. Кожним вчинком своїм Спас розвивається духовно та допомагає (спасає, сприяє) роду людському на його шляху до Вічности. До кожного роду у час свій приходять його Спаси, так у минувшині були відомі Гермес Трисмегістр, Орфей, Кецакоатль та інші. Христосіянські літописці, переписуючи традиційну історію „під себе”, спалюючи бібліотеки, намагалися стерти згадки про них. Та правду не приховаєш.

Найбільш відомими Слав’янам і шанованими Спасами були: Мир, Богумир, Дажбо, Орій, Колодій, Мамай.

Відтак, Спас – це духовний провідник, що навчає людей праведности, навертає на шлях Правди і Світла, Любови та Справедливости. Прийшовши з зірок, Спас показує дорогу до Прави (Правди, Зірок, Всесвіту).

Родове Вогнище – духовний оплот

Дата добавления: 2015-10-16