Теоретико-літературознавчі основи структурно-стильового аналізу художнього тексту

1.1. Праці філософів про художню природу твору мистецтва

Літературний процесс кінця ХІХ – початку ХХ століття активізував мистецьке життя в Україні, це був час «пробудження нації» та глибоко національного духу – як у суспільному житті, так і в красному письменстві. Це доба кардинального оновлення художніх форм і засобів втілення художнього в літературі, це час, коли суперечності між реалізмом і модернізмом, традиціями та новаторством визначали формування і становлення нових напрямів і течій в українській літературі.

«Нове покоління хотіло якомога сильно зазначити своє «я»,

давати волю своїй уяві, не рахуватись з дійсністю як єдиним

джерелом натхнення, хотіло змальовувати свої перелітні

настрої та примхи і головне відверталося від пересічної маси,

звертаючись тільки довибранців».

(Михайло Рудницький)

Культурно-історичними передумовами розвитку літератури ХХ сто-ліття стали насамперед ідейно-естетичні шукання митців і суспільно-політичні пошуки державних діячів. Естетичні засади українського модернізму – це ідеї, сформульовані в західноєвропейській філософії та мистецтві. Формування нової концепції людини та способів відтворення людських переживань у літературі відбувалося під впливом інтуїтивізму Анрі Бергсона, психоаналізу Зиґмунда Фрейда та ідеї надлюдини Фрідріха Ніцше та ін.

Французький філософ Бергсон розвинув вчення про інтуїтивне пізнання сутності предмета, злиття того, хто пізнає, із цією сутністю. Для нього пізнання передбачало безпосереднє споглядання унікальності індивідуального, ця ідея стала основою інтуїтивізму – філософської течії, яка протиставила понятійно-раціональне пізнання світу його прямому осягненню за допомогою інтуїції.

Австрієць Фрейд розвинув теорію психоаналізу – психологічне вчення, яке зосереджувало всю увагу на несвідомих психологічних реакціях, мотивах і процесах у свідомості особистості. Із вузько спеціалізованого вчення теорія Фрейда згодом перетворилася на широко застосовуваний підхід до аналізу й тлумачення будь-яких явищ дійсності. Фрейдистська інтерпретація передбачала аналіз ролі несвідомих, придушених або витіснених свідомістю конфліктів та бажань, дослідження сновидінь, які вважалися трансформацією

справжніх подій та устремлінь особистості. Для літератури ідеї Фрейда стали цінними тому, що акцентували на психологічному контексті твору – і автора, і персонажів, – отже вказували на те, що твірне говорить прямо, а розкриває своє значення через образи, символи, метафори, а персонаж – не є сукупністю суспільних та соціальних ознак та обставин.

Буття як стихійне явище, як суперечність між діонісійським та аполонівським началом існування, нестримне прагнення людини до самоствердження – ці тези лягли в основу ірраціональної теорії німецького філософа Ф. Ніцше. «Бог помер, – проголосив він. – Залишилась сама людина». Життя як нестримний потік, особистість як надлюдина, яка діє відповідно до власних устремлінь, смерть усіх раціональних теорій здійснили значний вплив на європейський літературний процес.

Об’єктивний ідеаліст, представник німецької класичної філософії, що розробив діалектичний метод – Георг Фрідріх Гегель. Він володів енциклопедичної освіченістю і вніс величезний внесок у різні галузі наукового знання. Його естетика є кульмінаційним пунктом у розвитку класичної німецької філософії мистецтва. Вона, як вказував сам філософ, не ставить собі на меті сприяти художній творчості, а прагне лише пізнати природу естетичного, або, що одне і те ж, – пізнати природу мистецтва. Мистецтвом, відзначав Гегель, можна користуватися як легкою грою, як засобом отримання задоволення і перепровадження часу. Це одна з форм «самовідтворення» людини в зовнішньому світі. Розвиваючи цю думку, Гегель пише: «Загальна потреба виражати себе в мистецтві виникає з розумного прагнення людини підняти для себе до духовної свідомості внутрішній і зовнішній світ, як якийсь предмет, в якому він знову дізнається своє власне «я».

У визначенні завдань мистецтва відчувається вплив Канта, зокрема його ідеї про автономію естетичного начала, незацікавленого естетичного судження. Але, на відміну від Канта, Гегель надавав велику пізнавальну цінність мистецтву, оскільки воно відноситься до області абсолютного духу. Цією формою є споглядання.

Велика естетична спадщина Гегеля увібрала в себе буквально всю теоретичну проблематику, що обговорювалася в науці до нього. Естетична діяльність розглядалася ним, як шлях до свободи. Йому належить концепція глобальної історичної еволюції мистецтва, в якій філософ виділяв три стадії:

§ символічну (мистецтво Сходу);

§ класичну (мистецтво античності);

§ романтичну (з кінця середньовіччя до початку XIX).

В романтичному мистецтві в – поезії, або словесному мистецтві за Гегелем, – звук виступає як самого по собі не має значення знака. Основний елемент поетичного зображення – поетичне уявлення. Поезія може зобразити все. Її матеріалом є не просто звук, а звук як сенс, як знак уявлення.

В символічному мистецтві, визначаючи символ в його другому значенні, Гегель пише: символ являє собою безпосередньо наявне або дане для споглядання зовнішнє існування, яка не береться таким, яким воно безпосередньо існує заради самого себе, і повинно розумітися в більш широкому і загальному сенсі. Символізація, за Гегелем, полягає в тому, що в чуттєві явища, в зображення вкладаються уявлення і думки, відмінні від їх безпосереднього сенсу.

Отже, мистецтво, згідно з Гегелем, бере свій початок в абсолютній ідеї. Його метою є чуттєве зображення самого абсолютного.

Нові принципи художнього мислення поширювалися й в українській літературі. Кінець ХІХ – початок ХХ століття – це період значних естетичних зрушень: жанрово-стильового оновлення красного письменства, активного розширення тематичних горизонтів, пошук новітніх форм реалізації художніх ідей.

Окрім світоглядно-філософських зрушень, на формування модерністського світосприйняття вплинули соціальні зрушення та катаклізми. Насамперед ідеї незалежності українського народу, дискусія про проблеми формування політичної нації, прагнення «зробити з мужиків народ» (В. Стефаник). Діяльність М. Грушевського, В. Липинського, В. Винниченка, М. Міхновського стала духовною основою для формування організованого національного руху. Із 1914 й до 1920 рр. Україна опинилася у вирі революції – хвиля новітніх ідей змивала старий світ та його засади, натомість життя набувало виразних трагічних ознак: боротьба людини із людиною, ідеологічні суперечки, миттєвості драматичного двобою старого та нового мислення.

Нова генерація українських письменників, за висловом І. Франка, «прагнула цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу». Дискусія про шляхи української літератури виявила кризу народницького світосприйняття, тобто збереження романтико-народницького світосприйняття, етнографічних ознак творчості, дидактичного спрямування, тяжіння до реалістичних, традиційних літературних форм. Антитезою народництву у літературі став модернізм як система із відмінними естетичними координатами та стильовими орієнтирами.

Модернізм – сукупність стильових течій у мистецтві та літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття, які об’єднує ідея заперечення традиційного реалістичного мистецтва.

Ознаки модерністського світосприйняття:

♦ поглиблений самоаналіз, відображення образу світу в окремій особистості;

♦ модерністів приваблюють межові стани особистості, її абсурдні вияви, причому із твору зникає поняття про характер особистості, натомість з’являється «людина без властивостей» – істота, позбавлена соціальних зв’язків, зосереджена на власних мінливих відчуттях і переживаннях;

♦ ідеї абсурдності та неусталеності світу, фрагментарність замінює колишні принципи художньої єдності;

♦ експериментальність у царині жанрів, формі стилів, а відтак – стильовий синкретизм;

♦ роль митця-деміурга, який самочинно управляє художніми світами, утвердження унікальності творчої індивідуальності, її внутрішнього самовираження, митець перестає сприйматися як речник соціальних, національних або класових, партійних ідей;

♦ міфологізм, який повертає героя або художню дійсність до первісних архетипічних станів і вимагає символічного тлумачення дійсності та вчинків персонажа;

♦ інтелектуалізація творчості;

♦ сюжетно-композиційні трансформації – ліризація прози, нова роль психологізму (моделювання напруженого емоційного переживання), ускладнена асоціативність, іронічність письма, домінування монологічного типу письма, а не об’єктивно-авторського, звернення до художніх засобів суміжних мистецтв – музики, живопису, а від так скорочення обсягу описових елементів, урізноманітнення поетичних образів, ритмічних структур та ін.

Модерністські пошуки в образно-символічній системі літератури ХХ століття характерні для поетів «Молодої Музи» (1907–1914) – літературного угруповання, яке утворилося у Львові на початку ХХ століття, М. Вороного, О. Олеся, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Л. Українки.

Ініціаторами літературного оновлення насамперед стають поети «Молодої Музи» – угруповання, яке об’єдналося довкола видавництва «Світ», до нього увійшли В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, Б. Лепкий, О. Туринський та ін. Збірку «Розсипані перли» В. Пачовського І. Франко назвав «першим виразним об’явом нового напряму в нашій літературі». Саме в поетичному доробку представників «Молодої Музи» виявилися перші ознаки українського модернізму – протиставлення новітніх естетичних ідей старому народницькому світосприйняттю, хоча, як слушно зауважує С. Павличко, «для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси». Абсолютизація краси була викликана потребою переосмислити традиційний український літературний канон й замінити ідею служіння народові ідеєю плинності людського життя, яке слід сприймати як естетичну насолоду, хоча й нетривалу, затемнену тінню смерті і печалі, яка чатує на кожного у цьому світі.

Із закликом оновлення художніх прийомів, посилення уваги до витонченої краси виступив М. Вороний, він підготував альманах «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903), до якого поет закликав письменників надсилати твори, не обтяжені реалістичним підходом, у яких би були присутні «хоч трошки філософії», «клаптик… того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю». Естетична витонченість вічної краси, недосяжна блакить мрій, мистецтво як самоціль, водночас патріотична наснага стають орієнтирами модерного оновлення української літератури.

Ще одним закликом до новаторства в українському літературному процесі став лист М. Коцюбинського, адресований митцям 1903 р., письменник стверджує: «…наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якоїсь верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.».

Іншим виявом тенденції до оновлення дискурсу української літератури став фемінізм, який із руху за соціальні права жінок у цей період поступово перетворюється на філософську концепцію та методологічну практику, яка покликана враховувати особливості жіночого світосприйняття та досвіду, зауважувати прагнення жінки вирватися із патріархального чоловічого світу та створювати власне жіноче письмо. Найвиразніше ці тенденції виявилися у прозі О. Кобилянської та неоромантичних образах жінок – «аристократок духу», створених її уявою.

Колізії українського модернізму стали предметом жвавої дискусії між письменниками і критиками, що гуртувалися довкола різноманітних часописів тогочасної доби: альманах «За красою» (1905), «Літературно-науковий вісник» (1898–1932), часописи «Дзвін» (1913–1914), «Українська хата» (1909–1914) тощо. Поява та вироблення новітніх напрямів в українському літературному процесі відбувалася на тлі загальної втоми від «старого реалізму», потреби нових форм вираження та нових тем, водночас дискусія часто стосувалася соціальної ролі літератури та мистецтва, призначення митця. Показовою у цьому розумінні є суперечка між І. Франком та М. Вороним: заклик поета зректися «заспіваних тенденцій та вимушеної моралі», віддати перевагу естетичній довершеності, викликав у метра української літератури подив. Франко відкрито про це сказав: «Без тенденційної прикмети, / Без соціального змагання, Без усесвітнього страждання… / Де б той сучасник, горем битий, / Душею хвильку міг спочити… / Слова – полова! / Але вогонь в одежі слова – / Безсмертна чудотворна фея, / Правдива іскра Прометея». Так само різко Каменяр виступив проти естетичної програми молодомузівців: «…шляхи, якими збираються вони йти, ведуть у нікуди». Втім, Франко визнавав потужну силу нового покоління українських письменників, досить точно характеризував риси новаторства у творчості Л. Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника та ін. Зрештою саме у літературній дискусії кінця ХІХ – початку ХХ століття сформувалися принципи філологічного методу в українському літературознавстві.

Апологетом суспільно-публіцистичного призначення літератури був і С. Єфремов, який у статті «В поисках новой красоты» розкритикував ранні твори О. Кобилянської та інших українських письменниць як відлуння західноєвропейського декадентства і чужого українській літературі символізму. Народницький підхід до літератури С. Єфремова критики та письменники, які згуртувалися довкола журналу «Українська хата» (Микола Євшан, Микола Сріблянський), теж вважали малопродуктивним, осердям нової естетики вони обирали красу: «…думкою сягати неба, піднестися понад грубу дійсність, віддатися леліянню своїх мрій… такого льоту, який би на землю приніс об’єднання, красу» (М. Євшан).

Серед інших проблем, які обговорювалися українськими критиками

і літературознавцями, – проблема канону класичної української літератури, співвідношення естетичного та функціонального тлумачення творів літератури, проблема поширення нових форм у мистецтві тощо.

Зрештою діалог народництва та модернізму, ідеологічно заангажованого мистецтва та культу служіння красі, реалістичного та модерного світосприйняття, колізії стосунків модернізму та авангардизму сприяли появі в українському літературному процесі символізму, неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму, елементів сюрреалізму, футуризму та інших стильових течій, які нині у літературознавстві прийнято називати модернізмом.

1.2. Літературознавчі дослідження про стиль і структуру художнього тексту

Дата добавления: 2015-10-16