СРСР (УРСР) в роки “застою” (1964 – 1985).

СРСР (УРСР) в роки “застою” (1964 – 1985).

№ 1 Л.І.Брежнєв

Брежнєв Леонід Ілліч (1906 – 1982) – радянський державний і політичний діяч, з 1964 – Перший, з 1966 – Генеральний секретар ЦК КПРС, з 1977 – Голова Президії ВР СРСР.

Для стилю правління Брежнєва був характерний консерватизм. Він не володів ні політичною волею, ні баченням перспектив розвитку країни. В економіці виявлялися тенденції стагнації («застою»), які у 1970-х рр. компенсувалися сприятливою для СРСР вартістю нафти на світовому ринку. Економічні реформи середини 1960-х рр. були згорнуті, темпи зростання промисловості і с/г знизилися, науково-технічний прогрес сповільнився. Радянський Союз все більше відставав в своєму розвитку від провідних світових держав.

Політичне життя характеризувалося зростанням бюрократичного апарату, посиленням його свавілля, процвітали казнокрадство, корупція, кумівство.

В той же час органи держбезпеки підсилили боротьбу з інакомисленням. Брежнєв особисто схвалював репресивні заходи, спрямовані проти активістів дисидентського руху в СРСР.

У області зовнішньої політики Брежнєв немало зробив для досягнення політичної розрядки у 1970-х роках. Були укладені американо-радянські договори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь(ОСО-1, ОСО-2). Проте, процес розрядки був перекреслений вступом радянських військ до Афганістану (1979).

У відносинах із соціалістичними країнами Брежнєв став ініціатором доктрини «обмеженого суверенітету», яка передбачала акції залякування аж до військового вторгнення в ті країни, які намагалися проводити незалежну від СРСР політику. У 1968 році Брежнєв дав згоду на введення у Чехословаччину військ країн Варшавського договору.

Будучи надто пихатою людиною, Брежнєв мав невгамовну пристрасть до нагород, почесних титулів і звань. Він став чотири рази Героєм Радянського Союзу, мав безліч інших нагород. Надмірні славослів'я на його адресу були часто безглузді і смішні, та породжували безліч анекдотів.

З середини 1970-х р. здоров'я Брежнєва різко погіршало, а до початку 1980-х р. він був вже по суті недієздатний як політик. Його фізичну немічність, нездатність керувати країною використовувала в своїх інтересах верхівка політичного керівництва.

На початку 1980-х років в СРСР наступила «епоха» урочистих поховань. Один за іншим вмирали вищі керівники країни: Л.Брежнєв (1982), Ю.Андропов (1984), К.Черненко (1985). Суспільство втомилося від стариків у владі, не здатних вирішувати соціально-економічні проблеми.

СРСР (УРСР) в роки “застою” (1964 – 1985).

№2 Політико-ідеологічна криза радянської влади.

Друга половина 60-х – керівництву СРСР стало зрозуміло, що широко розрекламовані обіцянки побудувати комунізм до 1980 року (це було внесено у Програму КПРС, яка була прийнята за часи М.Хрущова), виконані не будуть. Тому керівництво країни пішло на зміну ідеологічних орієнтирів та висунуло новий термін для характеристики радянського суспільства – “розвинутий соціалізм”. “Розвинутий соціалізм” підноситься, як суспільство в якому успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб радянського народу, успішно розвивається економіка, наука, освіта, мистецтво. Побудова комунізму стає справою невизначеного майбутнього.

Основною силою, що мала забезпечити просування українського суспільства в напрямку до комунізму, була Комуністична партія України (КПУ), яка повністю підпорядковувалась КПРС.

1978 – затвердження Верховною Радою УРСР нової Конституції УРСР. Конституція УРСР була прийнята за зразком нової Конституції СРСР (1977). До цих документів було внесено статті, за якими Комуністична партія визначалась “керівною і спрямовуючою силою суспільства” (стаття 6).

З 1963 Першим секретарем ЦК КПУ був Петро Шелест.

П.Шелест неодноразово проявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки: у вирішенні економічних питань, у мовній та культурній сферах. Особливе незадоволення в нього викликала політика русифікації. Він прагнув зберегти той контрольований центром український автономізм (“контрольований автономізм”), який затвердився за часи Хрущова.

Його позиції сучасні дослідники оцінюють як націонал-комуністичну лінію в українському партійному керівництві. Як переконливий комуніст, він придушував прояви дисидентського руху в Україні, з готовністю будував “світле комуністичне майбутнє України”. Але його “націоналізм” викликав незадоволення з боку московського керівництва.

1972 – усунення П.Шелеста з поста Першого секретаря ЦК КПУ. Формально Шелеста перевели на “вищу” посаду, на роботу до Москви – заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Але вже у 1973 році “за станом здоров’я” П.Шелеста було відправлено на пенсію.

1972 - першим секретарем ЦК КПУ було обрано В.Щербицького (належав до так званого “дніпропетровського клану” Л.Брежнєва, відрізнявся особистою відданістю Брежнєву та з готовністю проводив політику центру в Україні). Це означало перемогу проімперської лінії в українському партійному керівництві.

Дата добавления: 2015-10-16