Казка для батьків

«Жила-була маленька дівчинка. Були у неї мама і тато. Дівчинка знала, що її любила мама, але не розуміла, як. Мама завжди була заклопотана, завжди сумна і втомлена. А тато або не був вдома, або він сердито розмовляв з мамою.

Дуже часто дівчинка жила у бабусі, яка її, напевно, теж любила, але була суворою. І мріяла дівчинка про день, коли побачить маму. Але маму біля себе вона бачила, коли починала хворіти. І тому хворіти дівчинка дуже любила.

Одного разу, коли мама була дуже далеко, в іншому місті, дівчинка не зуміла розрахувати своїх сил і захворіла так, що її поклали до лікарні. Без мами. Дівчинка була дуже налякана, вирішила, що нікому не потрібна, якщо її відправили жити в чужий будинок, з чужими тітками, де їй роблять тільки боляче.

Не встигла дівчинка зрозуміти, за що її так покарали, як хтось сказав, що їй не можна виходити навіть в коридор. І тут дівчинка подумала, що гірше, ніж вона, нікого на світі немає. І змирилася.

Вона не стала чинити опір. Вона лягла в ліжко. Дівчинка не бачила, заради чого можна захотіти піднятися знову.

Однак надія на те, що раптом з'явиться мама, крихка надія – маленькими промінчиками – ще залишалася.

Час від часу дівчинка виходила із забуття, звідкись із темряви, і бачила то тарілку на тумбочці із незайманою кашею, яка здавалася дерев'яною, то пляшечки і трубочки, по яких щось капало і капало... І побачивши голку в своєму тілі, дуже дивувалася, що не відчуває болю.

А мами все не було... Один за одним загасали промінчики надії.

Вона не знала, скільки днів та тижнів минуло.

Розплющивши очі, дівчинка побачила на сірому підодіяльнику білого черв'ячка і не змогла згадати, що з нею і де вона. Тільки дивилася і дивилася на черв'ячка. І побачила ніби себе зі сторони. Вона і ця маленька жива істота – не огидне, не прекрасне – ніяке. Поруч...

Згас останній промінчик. Дівчинка закрила очі. Вона нічого не бачила і не чула. І лише темрява. Дівчинка майже "там"...

Раптом – дуже слабке відчуття тепла! Звідкись, крізь стіни. Вона боялася повірити. Напружувалася. Так, навіть «звідти» вона відчула свою маму.

Дівчинка знала, що мама її любить, але не розуміла як.

Дівчинка ще не бачить і не чує, але якось розуміє, що мама не сама прийшла, що маму покликали подивитися на дівчинку.

Дівчинка ще не знає, чи потрібна вона мамі тепер. Вона напружилася. Вона чекає...

Раптом вона відчуває, як тепло, мамине тепло огортає її з голови до ніг. Дівчинка відкриває очі, бачить маму, але швидше здогадується, ніж чує: «Донечко, ти щось хочеш?»

Дівчинка, все ще боячись повірити, швидше думає, ніж говорить: «Помалюй мені».

Це перше прийшло в голову, аби перевірити, переконатися, не відкладаючи: чи правда, що для неї, для дівчинки, щось хочуть зробити?

І мама зрозуміла... І почала малювати. Мама малює із захватом. У дівчинки прокидається майже згасла душа. Вона вже бачить і чує. Вона розуміє, що мама малює для неї. Для дівчинки! Заради дівчинки!

Здається, і мама боїться повірити, що дочка її вже тут, із нею. Мама відчуває, що як тільки вона перестане малювати, дівчинка знову піде від неї, піде назавжди.

І мама малює. Старанно. Майже не дихаючи. Не відволікаючись.

У дівчинки ніби ростуть крила. Вона просить посадити її. Вона хоче бачити свою маму. І як мама малює.

А мама малює помаранчевий кленовий листок. Потім ляльку. Потім ще щось... Дівчинка дивиться і дивиться.

Відчиняються двері, входить жінка в білому халаті і від подиву, ніби натикається на скляну стіну. Вбігає ще хтось... І ще. Всі стоять і дивляться.

Мама з дівчинкою відчувають себе трохи винними. Мама не піднімає голову, боїться відірвати олівець від паперу.

І все промінчики надії раптом знову спалахнули, ожили і перетворилися на помаранчеве сонце на маминому малюнку.»

Це реальна історія семирічної дівчинки.

Запитання до аудиторії: Про що свідчать ці дві ситуації дівчинки? Чому так часто нашим дітям не вистачає уваги батьків?

Дата добавления: 2015-10-13