Індуїзм – складна система світосприйняття.

Для європейців, чиє світобачення сформовано християн­ством та атеїзмом, індуїзм здається надто складним для сприйняття, і тим паче для розуміння, явищем. Поняття «релігія» в європейському сенсі підходить індуїзму лише частково: його можна застосовувати тільки до культово-обрядового аспекту. Інколи індуїзм називають «способом життя», але й це надто вузьке і поверхове визначення. Ско­ріше всього — це складна система світосприйняття.

Індуїзм як система світосприйняття вклю­чає в себе і філософський, і релігійний, і соціальний компо­ненти, що тісно переплетені між собою.

Індуїзм —- поширена в сучасній Індії релігія, в основі віровчення якої лежать релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції.

Щоб зрозуміти індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, крім індуїзму, а й взагалі немає нічого, що б не було охоп­леним релігією. Немає поділу на світи матеріальний і ду­ховний. Немає нічого такого, що можна було б назвати мирським, світським, немає нічого, крім релігії, поза релі­гією, без релігії. Чи не тому й немає в індуїзмі спеціально­го слова (і навіть поняття), яке б відповідало європейсько­му розумінню релігії. Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Кос­мосу, слідування його вселенським законам. Релігія — це життя, а життя — це релігія. Нічого подібного в христи­янстві не існує. Віровченню індуїзму не притаманна воро­жнеча до іновір'я, тому відсутнє й поняття єресі. Немає тут і прозелітизму — бажання залучити до своєї віри, а від­так — і місіонерства (діяльності, спрямованої на навер­нення до свого вчення іновірців), адже двері до індуїзму щільно зачинено. Індуїстом не можна стати за власним бажанням або внаслідок збігу обставин — індуїстом мо­жна лише народитися. Звичайно, в повсякденному житті все відбувається не зовсім так.

Індійський пантеїстичний монізм представлений у концепції знаменитого індійського філософа Шанкари. На санскриті його філософська система називається adeauma, що означає «недуалістична», або «недвоїста».

Монізм — це вчення, згідно з яким дійсність є не­змінюваною цілісністю, а будь-яка зміна — ілюзією.

Пантеїзм — це концепція, за якою людина, природа і Всесвіт є лише проявами Бога, так що кожна людина і кожна річ можуть вважатися Богом.

Термін «індуїзм» у деяких мовах застосовують для назви релігії, яку сповідують народи Індії. Проте це не зовсім точне визначення.

По-перше, в Індії існують й інші релігійні системи: буддизм, сикхізм і джайнізм. По-друге, якщо викори­стовуємо термін «індуїзм» для позначення індійської релігії, слід пам'ятати: індуїзм — не однорідна релі­гія, що базується на єдиному кредо, визначеному релі­гійними авторитетами, подібними до Магістеріуму Рим­сько-католицької Церкви чи Вселенських Соборів Пра­вославної Церкви. Існує безліч форм індуїзму, кожна з яких походить від поклоніння своєму богові, богам чи богиням. Зазвичай кажуть, що в індуїстів або 330 мільйонів, або 300, або З0 богів, тобто дуже багато. Хоча слід зазначити, що поклоніння деяким богам, на­приклад Крішні, поширене більше, ніж поклоніння іншим богам.

У XIX ст. європейські вчені вважали (так і нині вва­жає чимало індійців), що індійська цивілізація виникла з приходом в Індію у 1500 р. до н.е. арійських племен. Вони розмовляли на санскриті, який відносять до індоєв­ропейської сім'ї мов. Саме цією мовою були спершу написані священні індійські книги.

Однак на початку XX ст. британські та індійські археологи знайшли залишки кількох давніх міст на те­риторії, яка того часу була Північною Індією, а тепер належить Пакистану. Ці залишки датують приблизно 2500 — 1800 pp. до н.е. У рамках тієї культури, нині відомої як цивілізація долини Інду, чи цивілізація Хараппі, розвинулась релігійна система, елементи якої, ймовірно, поєдналися з більш пізніми арійськими сис­темами. Крім того, варто взяти до уваги, що індуїзм — це загальний термін. Він стосується не лише релігії, котра не вирізняється одноманітністю, а й стилю життя в цілому - дуже різнорідної національної культури, побудованої з кількох різних елементів.

Священні книги цієї культури поділяють на дві групи:

1. Веди та Упанішади. Їх називають єдиним тер­міном «шруті» («почуте»). Вважається, що вони містять істини, які були дані шляхом божествен­ного одкровення першим мудрецям і потім, близь­ко 1500 — 300 pp. до н.е., записані.

2. Зібрання текстів, які вважаються заснова­ними на явленій в одкровенні істині, але при цьо­му записаними людьми. їх називають «смріті», що означає «пригадане» чи «передане», тобто вони розглядаються скоріш як традиція, ніж од­кровення.

На думку Кіма Кнотта, більшість індусів визнає авторитет Вед, хоча, додає він, далеко не всі їх читали. Коли ортодоксального індуса запитують, що означає його віра, то він зазвичай відповідає — це:

· віра у Вищу Реальність;

· віра в авторитет Вед (куди входять також Упані­шади);

· віра в принципи карми і сансари і в остаточному підсумку в досягнення мокші;

· прояв дхарми, правильної поведінки і дотримання обов'язків представника даної касти.

Однак упродовж століть на додаток до культових засад індуїзму розвинулася певна філософська система, що існувала в шести ортодоксальних школах філософії, заснованих на Ведах:

З цих шести шкіл нас буде особливо цікавити ведан та («веданта» означає «кінець Вед»), позаяк саме в ній викладено те, що ведичні тексти свідчать про Вищу Реальність.

У рамках цієї системи варто виокремити трьох мис­лителів, кожен з яких розвивав своє власне розуміння текстів. Це Шанкара (788—820), Рамануджа (помер у 1127) і Мадхва (XIII ст.).

Філософія Шанкари Філософська система Шанкари відома як «адвайта-веданта». Вона називається «веданта» тому, що засно­вана на його інтерпретації Вед, а «адвайта» означає «недуалістичний», або «недвоїстий».

Сенс його вчення у тому, що людська душа (або Я) і Вища Реальність (Брахман) — це одне і те ж, — не дві сутності, а одна.

1. Брахман (Brahman, від "brh" — рости, розши­рюватися) — те, що розширюється, прорив розвитку.

2. Брахма (Brahma — Творець). В Упанішадах — друге божество ведичного пантеону. Не плутати з Брахманом.

3. Атман (atman — Я) — душа кожної істоти, що є божественною.

4. Сансара (samsara) — те, що постійно зміню­ється; світ явищ; цикл народження, смерті і ново­го народження.

5. Мокша (moksa) — звільнення (від «сансари» — циклу народження, смерті і нового народження).

6. Карма (karma — щось зроблене) — дія, пра­ця, поведінка, а також наслідки дії, як духовні і психічні, так і фізичні.

«Брахман» у санскриті є іменником середнього роду. Це означає, що божество, Вища Реальність, яка покла­дена в основі всього життя, божественна підстава існу­вання, є безособовою. Однак ця Вища Реальність не є Творцем. Творець — Брахма (цей іменник у санскриті чоловічого роду) - один з трьох основних індуїстських богів. Інші боги цієї тріади походять від нього і менш значимі, ніж він. Це хранитель Вішну і руйнівник Шива (дослівно «Благосний»). Вважають, що Вішну кілька разів перевтілювався, постаючи то у вигляді тварини, то напівтварини-напівлюдини, то людини — Рами і Крішни. Всі боги цієї тріади зазвичай постають як такі, що виконують більш-менш однакові функції.

Ідея вищого божества, яке водночас не є Творцем (при цьому Творець виявляється в певному сенсі менш важливим богом), властива не лише індуїзму. Вона існувала й у давніх греків. Аби зрозуміти значимість цього поділу, варто співставити його з давньоєврейсь­ким, християнським та ісламським ученнями про тво­рення, де єдиний Бог є Творцем і крім Нього немає інших богів.

Висловлювання з біблійної Книги проро­ка Ісаї: «Я — Господь, і нема вже нікого, нема іншого Бога, крім Мене... Я землю вчинив і створив людину на ній, небеса Я руками своїми простяг... Бо так промовляє Господь, Творець неба... Я - Господь, і нема більше іншого Бога!» (45:5,12,18).

3. Іудаїзм — як історично перша розвинена монотеїстична релігія.

Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка запо­чатковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

Назва цієї релігії виникла в VI ст. до н. е. в середови­щі грекомовних євреїв («елліністів») з метою відокрем­лення власне еллінізму від єврейського релігійного спосо­бу мислення. Сам же іудаїзм як релігія єврейського на­роду зародився значно раніше. Його походження і розви­ток можна прослідкувати в Старому Завіті.

Походження. Історично євреї - одне із семітських пле­мен Аравії та Палестини — беруть свій початок десь за два тисячоліття до нашої ери. За Біблією, спілкування Авраама з Богом датується приблизно 2085 р. до н. е. Бог цьому праведному чоловіку оголосив, що його нащадки будуть численними й утворять народ, обраний серед всіх інших народів світу. Після цього прабатько євреїв пересе­лився з Месопотамії до Ханаану. Він, його син Ісаак та онук Яків поклонялись одному Богу — Ягве (Яхве, Єгові). Біблія розповідає про те, що Яків, якому Бог дав ім'я Ізра­їль (євр. — Божий герой), разом із дванадцятьма синами та їх сім'ями переїхав у долину Нілу, до Єгипту. З часом добровільне переселення перетворилося на рабство, а на­род Ізраїлю із невеликої групи людей, практично однієї сім'ї, став декількамільйонною нацією.

Приблизно 1250 р. до н. е. Мойсей (з коліна Левія) вивів євреїв з єгипетського полону в землю, обіцяну Бо­гом, тобто в Палестину. Мойсей був першим єврейсь­ким законодавцем, який персонально від Ягве одержав і Декалог, і весь Закон. Тому Мойсея можна назвати батьком іудаїзму. На околицях гори Синай (на Синайському півострові) євреї мешкали майже рік. Саме тут Мойсею Бог дав ще й вказівку спорудити скинію, тобто молитовний будинок для богослужінь у похідних умо­вах. Все це детально описано у п'яти перших книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону), які ще називаються П'ятикнижжям Мойсея, або Торою. Тому Тора є основним священним текстом іудеїв.

У деяких джерелах можна знайти критику раннього іудаїзму за багатобожжя, ідолопоклонство та примітивізм. Проте немає ніяких достовірних даних, які б підтверджу­вали таку позицію. Насправді вже ранні книги Старого Завіту свідчать про розвинуте етичне єдинобожжя, яке не має собі подібних серед вірувань давнього світу.

Із самого початку Бог Старого Завіту явив себе як все­могутній, люблячий, благий і справедливий. Він - безкі­нечний і глибоко персоніфікований Творець усього сущо­го. Бог поставив перед народом Ізраїлю високі моральні вимоги і його благословіння залежало від соціальної та моральної справедливості, досягнутої обраним народом.

Як визначальний елемент культу було введено своє­рідну систему жертвопринесень, які демонстрували необ­хідність спокутувати гріхи. Ізраїль повинен був стати без­грішним богообраним народом, яким би постійно опіку­вався Всевишній. Мета вчення Старого Завіту полягає в тому, що кінець кінцем Бог — через обраний народ Ізраї­лю — благословить усіх. І тоді Месія з роду Давида при­йде спокутувати гріхи людства і правити як цар усіма народами.

Сучасний іудаїзм значною мірою відрізняється від іу­даїзму Старого Завіту. Суттєві зміни в релігії іудеїв поча­лися ще в часи Вавилонського полону. Ще тоді вони поча­ли збиратися для молитов і роздумів в особливих місцях — синагогах. Навіть після відновлення Єрусалимського хра­му синагоги продовжували залишатися місцями молитов­них зібрань більшості іудеїв. Коли ж римляни остаточно знищили храм, синагоги стали офіційними центрами роз­повсюдження іудаїзму.

Зі знищенням храму перервалась і традиція жертво­принесень. Синагоги були місцями обрядів, молитов. Іу­дейських жерців (левітів) замінили вчителі Закону — рабини, що походили, як правило, з фарисеїв (іудеїв, що вимага­ли суворо дотримуватися релігійних догм та відзначалися показним благочестям), які започаткували традицію його усної передачі. Закон став регламентувати навіть незнач­ні моменти повсякденного життя.

Святе Письмо. Святе Письмо іудаїзму відоме також за давньоєврейською абревіатурою як ТаНаХ. Воно скла­дається з Тори (Закону, П'ятикнижжя Мойсеевого), Невиїм (євр. — Пророки — 21 книга) та Кетувім (євр. — Писання — 13 книг).

Талмуд (євр. — Вчення) складається з великої кілько­сті томів. Так, виданий у 60-х роках Радою синагог Аме­рики Талмуд має 13 томів. Його детально вивчають у іу­дейських семінаріях, коледжах і суботніх школах, адже він є основою основ усієї повсякденної практики і теоло­гії іудаїзму. До Талмуду входять моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні оповіді, мрії про майбутнє євреїв, месіанське уявлення про шляхи порятунку всього людства тощо.

Віровчення та культ. Спасіння іудея досягається жор­стким дотриманням усіх 613 вимог Тори. 365 із них (за кількістю днів сонячного року) забороняють певні вчин­ки, наприклад «не вбий», «не вкради». 248 (за кількістю органів людського тіла) наказують, наприклад «шануй ба­тька твого і матір твою». Кожна з цих вимог розроблена до найменших дрібниць.

За недотримання передбачено систему покарань, що складається із семи сходинок: побиття камінням; спа­лення; вбивство; задушення; смерть, послана з неба; зни­щення; тілесне покарання. Шістнадцять злочинів карають­ся побиттям камінням; дев'ять — спаленням; два — від­січенням голови мечем; дев'ять — задушенням; двадцять два — знищенням (карет); одинадцять — смертю, посла­ною з неба. Загалом за сімдесят один злочин передбачено смерть, а двісті сімдесят сім злочинів підлягають тілес­ним покаранням. Так, людина, що свідомо порушила на­кази про обрізання та пасхальну жертву, підлягає знищен­ню. Окрім двадцяти двох, існує ще чотирнадцять злочинів, які караються карет, якщо їх вчинено свідомо, але без по­передження.

За свідоме порушення заборон карають знищенням, за несвідоме — людина зобов'язана принести очищувальну жертву (хатат).

Відмінність між знищенням (карет) та смертю, посла­ною з небес, полягає в тому, що на знищеного кара чекає і після смерті, тобто по тому, як він залишить цей світ. Смерть, послана з небес, несе спокуту.

Кожного, хто порушив заборони Тори, карають: йому наносять тридцять дев'ять ударів паском із волячої шкі­ри. Перед екзекуцією покараного оглядають, щоб визна­чити, чи зможе він витримати тридцять дев'ять ударів, чи це не приведе до смерті. Не можна карати людину більше, ніж вона зможе витримати.

Рішення про покарання смертю могло затверджувати лише зібрання із 71 мудреця Тори — Синедріон (Вели­кий Бет-дін), що збиралося в Єрусалимському храмі. У 60 р. до н. е. смертну кару в Ізраїлі було відмінено, і нині тілесні покарання не застосовуються.

Зруйнування давньоєврейської держави римлянами по­клало край первинному іудаїзму і стало початком його синагогального періоду. Синагогу (євр. — Будинок для зборів) будували завжди на громадські кошти. Як прави­ло, це приміщення чотирикутної форми, поділене колона­дами на три відділення. В середині ставлять лави для си­діння віруючих, кафедру рабина і головне — спеціальну шафу для зберігання пергаментних сувоїв Тори. Синагогу могли утворити не менше 10 чоловіків-євреїв, що мешка­ли поряд. Вона була не тільки місцем богослужінь, а й своєрідною школою та центром громадського життя.

Під час богослужіння чоловіки одягають спеціальні го­ловні убори і білі шарфи. Віруючі євреї носять головні убо­ри, не знімаючи їх. В ортодоксальних синагогах чоловіки і жінки сидять окремо. Особливе значення в іудаїзмі мають молитви, в яких мова йде про нескінченні біди та страж­дання єврейського народу, розсіяного по всьому світі.

В іудаїзмі чільне місце посідає сім'я. Значна кількість релігійних свят водночас є сімейними. Найзначніше з них — щотижневий Шабат (євр. — Субота) розпочина­ється увечері в п'ятницю із заходом сонця. Це — свято, повне спокою від роботи. Господиня запалює світильник шабату, молиться за свою сім'ю і просить благословіння у Бога. Стіл накривають чистою скатертиною. На нього ставлять чашу з вином і дві хали (хлібинки). Перед шабат-вечерею глава сім'ї проголошує похвалу добропоряд­ній дружині та читає вірші з Тори про створення світу (Буття 2, 3): «І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був». Після цього він від імені Бога бла­гословляє хліб і вино.

Течії теології іудаїзму. Існує дві течії теології іудаїз­му — караїми та кабала.

Рух караїмів виник у VIII ст. у Вавилоні як новий підхід до коментування Тори. Прихильники цієї школи називалися караїмами, тобто «Синами Писання». Засно­вником її був учений Ананбен Давид, мешканець Багда­да. Він зі своїми послідовниками повністю відкинув ра-бинські коментарі до Талмуду і вчив, що єдиним автори­тетом має бути єврейська Біблія, в першу чергу Тора. Караїми, які згодом розділилися на багато малих груп, не погоджувалися з лібералізацією в дотриманні вимог Тори, яка проявилась у Талмуді. Так, вони були проти медичного лікування, посилаючись на слова «я Господь, цілитель твій» з книги Вихід (15:26). Хоча цей рух і не набув значного поширення, проте спонукав багатьох ор­тодоксальних рабинів перевірити правильність тлумачен­ня Святого Письма.

Кабала — містичне релігійне вчення, яке виникло в іудаїзмі у XIII ст. Його прибічники оголошують себе про­довжувачами давніх таємних релігійних учень. З часом Кабала стала центром найрізноманітніших окультних те­чій, що не мають нічого спільного з іудаїзмом.

Власне Кабалу поділяють на дві основні течії: теоре­тичну та практичну. Прибічники теоретичної течії опікуються в основному метафізичними та містичними проблемами; практичної — цікавляться насамперед тавматургією (практичними основами магії).

Дата добавления: 2015-09-06