Загальна характеристика правових систем релігійного типу

Серед компаративістів немає єдності в питанні виокремлення та класифікації систем релігійного права. Так, Р. Давид та К. Цвайгерт і X. Кетц досліджують лише дві системи релігійного права: мусульманське (ісламське) та індуське1. Вітчизняні та російські автори, в основному, також використовують цей поділ. Наведена класифікації є неповною, бо не охоплює всіх правових систем, заснованих на релігійних нормах. Не можна також розглядати окремі релігійні системи, наприклад мусульманське право, як правові сім'ї, оскільки до їх складу не входять інші правові системи. Релігійна правова сім'я поєднує чотири правові системи, а саме: системи мусульманського, індуського, іудейського й канонічного права.
Характерні риси релігійних правових систем
1. Нерозривний зв'язок з релігією. Кожна правова система, що входить до цієї правової сім'ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновуються на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються. У цих системах не відбулося чіткого виокремлення норм права з інших соціальних норм, насамперед релігійних.
2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право надане раз і назавжди, тож завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оцінювати реальність, а не церковні догмати, то необхідно визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом нового тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство й іудаїзм, визнали своє право створювати нові норми права.
3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто індивідуально. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи. Таким чином, право не поширюється на іновірців та атеїстів.
4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права і воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою. Р. Давид зазначає, що існує два види принципів, якими керуються незахідні країни. Одні визнають велику цінність права, але саме право розуміють інакше, ніж на Заході (країни мусульманського, індійського й іудейсько го права), другі відкидають саму ідею права і вважають, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншим шляхом (країни Далекого Сходу, Африки й Мадагаскару).
5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. На відміну, наприклад, від романо-германської правової сім'ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, релігійні правові системи наділяють людину різним правовим статусом — правами й обов'язками згідно з належністю до певної групи, вирізненої за такими критеріями, як статевий, національний, релігійний або соціальний. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.

1. Нерозривний зв 'язок з релігією. Кожна правова система, що входить до цієї правової сім'ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства. Норми права засновуються на релігійних уявленнях і віруваннях, унаслідок чого правові й релігійні норми тісно переплетені, а часто і збігаються. У цих системах не відбулося чіткого виокремлення норм права з інших соціальних норм, насамперед релігійних.
2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право надане раз і назавжди, тож завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оцінювати реальність, а не церковні догмати, то необхідно визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом ноюго тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство й іудаїзм, визнали своє право створювати нові норми права.

3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а на конкретну релігійну громаду, тобто Індивідуально. Це одна з принципових відмінностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів держави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де, на якій території вони мешкають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи. Таким чином, право не поширюється на іновірців та атеїстів.
4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права і воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою. Р. Давид зазначає, що існує два види принципів, якими керуються незахідні країни. Одні визнають велику цінність права, але саме право розуміють Інакше, ніж на Заході (країни мусульманського, індійського й іудейського права), другі відкидають саму ідею права і вважають, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншим шляхом (країни Далекого Сходу, Африки й Мадагаскару).

Одежда для самых красивых

Прекрасные модели по суперценам в разделе... bonprix.ua

5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. На відміну, наприклад, від романо-германської правової сім'ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, релігійні правові системи наділяють людину різним правовим статусом — правами й обов'язками згідно з належністю до певної групи, вирізненої за такими критеріями, як статевий, національний, релігійний або соціальний. Класичним прикладом може бути кастовий поділ в Індії, який визнаний і захищається індуським правом.

Канонічне право

Право Зміст роботи: Введення. 1. Створення канонічного права 1.1 Компіляція Граціан 1.2 Папські декреталії 2. Прагнення до світового панування папської влади 3. Компетенція канонічного права 3.1 Церква в заповіті 3.2 Шлях до Царства Божого 3.3 Покарання за не моральність 4. Церковний суд 4.1 Інквізиція 4.2 інтердиктів 5. Перевага канонічного права 5.1 Роль в історії 5.2 Вплив на боргове і торгове право 5.3 "вшир" і "вглиб" Висновок Список використовуваної літератури Введення. Ця тема цієї роботи вибрана мною не випадково, вона представляє читачеві велике і вкрай цікаве поле-діяльності. Тема насичена поданням церкви Середньовічного періоду. При написанні даної роботи інтерес до неї зростав все більше і більше, адже читати матеріал про право початок якого датується IV ст. дуже цікаво. За допомогою цієї роботи читач знайомиться не тільки з історією розвитку канонічного права, але і з компетенції цього права. Робота знайомить з становищем церкви у середньовіччі, розповідає протиборство між церковної та світської владою, тим самим показуючи що стимулюють вплив канонічного права в ту епоху. Канонічне право - це не тільки сукупність релігізно-правових приписів, що регулюють відносини всередині церковної організації, а у феодальній державі ще також між церквою і світськими особами, сімейні відносини. Створення канонічного права. На відміну від римського права, про відродження якого в середні століття можна говорити, принаймні, для Італії, канонічне право з ранньохристиянського періоду грунтувалося на фіксованому писемної традиції. Уже в I в. почали проводитися християнські збори для прийняття загальних рішень, наприклад, з питань управління. З часом виникла велика кількість постанов великих церковних єдностей, подібних папським декреталії, які вважалися що мають юридичну силу. Клір був грамотним: виникло не усно передане традиційне право, а письмову, авторитет якого в колах, близьких до церкви, великою мірою залежав від того, як воно містилося в документах. За через високу аргументаціонной цінності, яка в пізньоантичному право приписувалася документів (ця оцінка і сьогодні силою традиції зберігається в європейській нотаріальної служби) і загальної неписьменності церква отримала зброю, якою легко могла зловживати. Це проявилося у фальсифікаціях, зокрема в фальсифікаторських школі в Реймсі, де в боротьбі за єпископське місце створювалися рішення церковних соборів і Папи, названі псевдоісідорійскімі декреталії. Свою назву вони отримали по імені Ісидора Сівільского, який раніше помилково вважався автором більш давньої компіляції Hispana, названої, тому Ісідоріаной. Фальсифікатори спотворили витяги з Hispana і додали кілька вільно складених документів, що датуються з 314 по 713 р., у тому числі так звану дарчу Костянтина, згідно з якою імператор Костянтин Великий, коли переносив резиденцію в Константинополь, передав папі Сильвестру I не тільки церковне панування над всією Римською імперією, але і мирську владу над її західною частиною. Середньовічна віра в авторитети і вшанування людей того часу до документів були такі великі, що цей документ став важливим підставою папської світської влади і швидкодіючим зброєю в зіткненнях між папської і імператорською владою в період Пізнього середньовіччя. Коли в XII ст. складалися авторитетні збірки ранніх канонічних законів, у них були некритично включені витяги з псевдоісідорійскіх декреталії, у тому числі і з дарчим Костянтина. Фальсифікатори були вперше викрито французькими гуманістами XV ст., А остаточно - кальвіністських юристом Давидом Блондель (1628 р.). Компіляція Граціан. Перша з авторитетних компіляцій з'явилася приблизно в 1140 р. в Болоньї під впливом вивчення римського цивільного права. Її автором був чернець Граціан. Компіляція в основному грунтувалася на папських декреталії і отримала назву Декрету Граціано (Decretum Gratiani), або Зводу декретів (Corpus decretorum). Декрет (decretum) - римський термін для позначення імператорського законодавства. Пізніше він став позначенням папських постанов. Граціан не тільки систематизував матеріал, але й переробив його по схоластичному зразком, самостійно додавши правові вставки (distinctiones), юридичні випадки (causae) і правові проблеми (quaestiones). При цьому він чинив так само, як і глоссатори, коли вони використовували глоссірованную Дигести. На основі роботи Граціан виникла порівнянна з глоссаторамі школа декретістов, яка дала початок багатою канонічної правовій літературі. На ній, у свою чергу, базувалося вивчення канонічного права в університетах із застосуванням методів навчання, характерних для освітньої діяльності глоссаторов. Тому надалі стали розрізняти "каноністами", які вивчали канонічне право, і "легісти", які вивчали римське право. Від цієї термінології відбувається пізньосередньовічний титул jus utrumque, або juris utriusque doctor, що в Швеції, наприклад, зустрічався ще на початку XX ст.. Каноністами представляли собою разом з легісти середньовічну юридичну еліту. З їх середовища вийшли такі могутні та найбільш значні представники папства, як Олександр II, Інокентій III і Боніфацій VIII (1294-1303гг.). Папські декреталії. Внаслідок сили папської влади було природним, що наступні закони канонічного права отримували форму папських декреталії. У 1234г. вони були зібрані в Liber extra, що складалася спочатку з п'яти книг, до яких в 1298г. додалася шастаючи. Нарешті, у 1317 р. під назвою "Clementinae" були об'єднані пізні декреталії Бонніфація VIII і декреталії його послідовника Клементія V (1305-1314гг.). Законодавство, що склали ці чотири компіляції, з 1583 стали офіційно називатися Зводом канонічного права (за аналогією зі Зводом римського цивільного права). У 1582 р. вийшла його офіційно надруковане видання, на якому грунтуються всі наступні. З 1918 р. збірки канонічних законів виходять під назвою "Кодекс канонічного права". Прагнення до світового панування папської влади. Своєрідність ідеологічних дебатів і політичного життя Пізнього середньовіччя у вищій мірі обумовлено боротьбою між двома універсальними силами - папської та імператорської владою, яка в результаті Авіньйонського полону пап (1309-1377гг.) Закінчилася поразкою церкви. Політичної теорією, на яку спиралася церква в боротьбі з імператором, була так звана доктрина двосічного меча, розроблена татом Геласій II в другій половині V ст.. Доктрина містила різке протиставлення компетенцій церкви і держави. Імператор був представником мирського меча, а Папа наділявся законодавчою владою церковного меча. Ця дуалістична конструкція влади була сформульована, перш за все, з метою захистити церкву від впливу імператора. Імператор у Константинополі не тільки пред'являв бути вищим державним авторитетом, але і, подібно язичницьким римським імператорів, вважав себе також главою релігійного культу. Геласій пояснив, що імператор - син Церкви, а не її володар. Бог дав єпископам і священикам право керувати релігійними справами. Імператор сам отримав свій авторитет від Бога, і не міг, тому чинити всупереч встановленому Богом порядку. Христос як єдино істинний і абсолютний імператор, і пастир у своїй особистості з'єднав обидва меча. Оскільки в той же час він знав, і слабкості людського роду, він вирішив розділити право на владу. Імператор отримав мирської меч з правом бути суддею в усіх питаннях, що стосуються земного життя. Щоб досягти вічного життя, він повинен був все ж таки підкорятися Папі, який церковним мечем здійснював абсолютну владу над церковною організацією. Таким чином, згідно з Геласій, світом керували дві влади, кожна з яких необмежено панувала в області своєї компетенції. Геласіанская доктрина розвивалася в IX-X ст. і стала теоретичною базою прагнення церкви до світового панування Папи. Саме на її основі і, особливо на папської політиці сили сформувалися авторитет і значення канонічного права в період Пізнього середньовіччя. Вплив католицької церкви після великої схизми з греко-православною церквою в 1050 обмежувалася, однак, межами Західної Європи. Причини розриву коренилися, природно, в політиці сили, але офіційним приводом послужило основні відмінності в трактуванні поняття Божественної Трійці. Католики визнають "виходи" Духа Святого і від Бога-Сина (Філіокве), у той час як православні - тільки від Бога-Отця. Компетенція канонічного права. Римське право не мало в середні століття такого глибокого впливу на правопорядок і суспільне життя європейських країн, як канонічне право. Останні стало сильним знаряддям зміцнення і розвиток церковної влади і перебудови соціальної культури суспільства в потрібному напрямку церкви. Перш за все канонічне право, що у своїй основі було правом керування, призвело до того, що церковна власність стала незрівнянно краще адміністрована і в зв'язку з цим більш економічно корисною, ніж відповідні ресурси мирських можновладців. Крім того, церква набула великого багатства завдяки добровільним пожертвам шляхом розвитку інститутів заповіту і дарування відповідно до своїх можливостей надавати релігійне тиск. У заповіті. При цьому використовувалася майстерно вироблена юридична техніка, яка більшою мірою розвивала право заповіту. Ця техніка була спрямована на те, щоб перетворити римське право заповіту у відповідності з церковними інтересами. Тому були ослаблені суворі формальні вимоги, які висувалися в римському праві: щоб заповіт мало силу, воно повинне було бути складеним тільки в присутності священика, нотаріуса або двох свідків. У нових умовах тільки підписаний заповідачем заповіт мало силу навіть без дотримання формальних вимог. Особливого значення набуло перетворення церквою встановленого Юстиніаном співвідношення законної частки прямих спадкоємців до законної частки братів і сестер батька (? К?) З виділенням законної частки Христа, тобто Самою церкви. Христос, таким чином, повинен був вказуватися як спадкоємець в кожному заповіті. Цей принцип сходить до батька церкви Августином, учівшему, що Христос повинен по кожному заповітом отримувати свою частку в розмірі частки дітей. У декреті Граціано, в який передає проповідь Августина, це звучить так: "той, хто має сина, вказує Христа як друга, хто двох, - як він ще третього, той, у кого 10 синів, - як одинадцятого". Ці правила зустрічаються у багатьох західноєвропейських правових джерелах. Те, що вони забезпечували вигоду церкви, - самоочевидне. У багатьох джерелах, однак, зустрічаються свідчення того, наскільки сильним може бути протиріччя між інтересами світськими і церковними вимогами. Церква нерідко вільно використовувала свою релігійну силу, щоб вичавити дари і заповіт. Яскравий приклад - трохи тенденційний правової джерело епохи Карла Великого, який містить скарги на те, що погрозами вічного Суду і обіцянками блаженства церкви відбирає власність у хворих і бідних і позбавляє спадщини їх законних спадкоємців, так що вони через бідність стають злочинцями. Шлях до Царства Божого. Основним внеском у церковну політику сили, багатосторонньо представлену в канонічне право, є боротьба церкви за таку соціальну структуру суспільства, в якій би сім'я, а не рід стала первинної соціальною групою. Це було абсолютно необхідно, якщо церква хотіла мати можливість створювати Царство Боже на землі, в якому б усі люди вважали себе братами і сестрами під владою Отця Небесного. У родовому суспільстві для такого ставлення до ближніх не було соціально-психологічної основи. В якості першої ланки в цій політиці довелося ввести правила целібату * для духовенства. Це вивозило духовенство зі сфери загальних родових і в цілому мирських інтересів і перетворювала його в слухняний і що знаходиться по залізницях правовим контролем інструмент в найвищій руці церковного керівництва. Покарання за не моральність. Іншим ланкою в цьому соціальної структурної політиці були суворі міри покарання, якими карали сексуальні відносини поза шлюбом. Церква створила тут - з відсиланням на мазохістське кримінальне право - систему порушення моральності, яка більше 500 років відігравала велику роль у законодавстві та судовій практиці і в значній мірі формувала сексуальні вистави і модель поведінки людей. З цією ж метою церква здійснювала широкий контроль над шлюбним правом. Ще оной мірою населення стало втручання у світське правосуддя, яке здійснювалося церквою з посиланням на морально-теологічні принципи: угоди, скріплені клятвою, судові справи про лихварстві і ренти (рента була також заборонена канонічним правом) і т. д. слухалися церковним судом, навіть якщо сторони або залучені до відповідальності не належали духовенству, і справа, таким чином, було цілком підсудна церкви. Церковний суд. Характерні для канонічних процесів до дрібниць регламентований порядок інстанцій і високорозвинена процесуальна техніка вже в XIII в. забезпечувала більшу правову захищеність, ніж світські суди. Канонічний цивільний процес визнавав лише письмовий документ як вихідний пункт для відкриття справи: "того, чого немає в документах, не існує взагалі". Право сторін бути представленими на церковному суді довіреними особами зумовило високу оцінку канонічного права з боку торговців, які часто не мали можливості особисто з'явитися до суду. Крім того, канонічні процеси виявилися дешевше, тому що судові витрати покривали, як правило, сторона, що програла. Інквізиція. У галузі кримінального права знаменитий тато Інокентій III (1198-1216 рр..) Ввів на IV Латеранському соборі (1215 р.) інквізицію основним принципом процесуальної техніки. Це означало, що суд по обов'язки за допомогою пред'явлених доказів повинен був встановлювати істину. Звинувачення доручалося особливому людині - обвинувач. В якості підстави для звинувачення було достатньо слуху про скоєний злочин. У цьому випадку суддя повинен був за службовим обов'язком організувати слідство. Складався процес з трьох наступних одна за одною частин. Завдяки такому перетворенню ведення процесу для доказу винності або невинності відповідача перестали застосовуватися показання свідків під присягою. На згаданому вище Латеранському соборі було також встановлено, щоб церква не брала участь в ордаліях. Доказ повинно було грунтуватися на раціональних наукових методах, серед яких центральне місце займає допит свідків. Вирішальне значення надавалося власною заявою та визнання відповідача. Інтердиктів. Одним із заходів покарання, часто вживаних церковним судом, було так званий інтердиктів. Це покарання могло виноситися церковній громаді як такої і означало заборона богослужіння або позбавлення священика права здійснення таїнств або похорону в покараного парафії. Інтердиктів міг також бути спрямований проти окремої людини, яка внаслідок цього втрачав значну частину своїх юридичних прав, у тому числі право носити зброю, останнє було особливо важким позбавленням для покараного людини. Більш сувора мера полягала в відлучення від церкви, що являло собою свого роду релігійне вигнання. Відлучений опинявся за межами церковної громади. Якщо він помирав у такому стані, то залишався вічно засудженим. Відлучення від церкви стало досить ефективним політичним зброєю, що церква з великим успіхом використовувала у своїх конфліктах зі світською владою. Канонічний процес отримав дуже швидке і широке поширення в середньовічній Європі, що можна пояснити, ймовірно, зміною положення кримінального права в цілому. Завдання кримінального права тепер полягає не в тому, щоб дати позивачеві можливість перемогти в суді свого супротивника. Вона була іншою - піддати винного державному покаранню. За часів папи Інокентія IV (1243-1254 рр.). Інквізиція розширювалася. Вона застосовувалася теперь за всі злочини, які могли означати загрозу церкви. Одночасно стало можливим застосовувати інквізицію проти людини лише на підставі підозри (непрямих доказів). Спочатку католицька церква засуджувала катування як засіб домогтися визнання. Однак після того, як процеси інквізиції стали загально прийнятим зброєю проти заворушень єретиків в XIII в., Катування перетворилися на звичайне процесуальне засіб. Перевага церковного права. Роль в історії. Завдяки в цілому високому технічному рівню канонічного права та інтелектуальному рівневі церковного середовища, а також можливостей церкви як законодавчої та судової влади, у багатьох центральних областях права розвивалися нові юридичні конструкції канонічного права, що мали велике значення для подальшої історії права в цілому. Як приклад можна назвати поняття вини в кримінальному праві і канонічному процесі, яке у звичайній обвинувальної формі і у формі процесу інквізиції зробило революцію, в той час коли мирської правопорядок в більшості європейських країн був дуже примітивним і з точки зору судового процесу, і з точки зору кримінального права. При цьому церква до певної міри спиралася на зразки римського права. Вплив на боргове і торгове право. На боргове право і на торговельне право в цілому церква впливала перш за все через своє вчення про справедливу ціну. У його основі стояло не участь церкви в процесі розвитку ринкових відносин в середні століття. Той, хто шукає мирського багатства піддавав душу небезпеки. Церковна власність в містах взагалі не включалася в торгову життя, і буржуазія часто скаржилася на те, що "мертва рука церкви" паралізувала торгівлю. Церква намагалася ідеологічними засобами схилити торговельну життя до справедливого угоди через заборону прибутку, заснований на Біблійної заповіді, і вимоги про рівність сторін угоди. Канонічне право таким чином брало засноване на принципі еквівалентності природного права вчення про закон і правосуддя, яке йшло корінням в єгипетське право і відігравало велику роль в античній торгової життя і договірних відносинах, а в римському праві призвело до утворення судів честі. "Вшир" і "вглиб". Про вплив канонічного права на практичну правову життя можна сказати, що воно йшло "вшир" і "вглиб". Не меншою мірою це стосується Скандинавських країн. Основна причина поширення і впливу канонічного права полягала в тому, що духовенство, яке було скрізь і контролювало всіх через турботу про душу, сповідь і уявлення про покаяння, являли собою однорідну ідеологічну силу, частково інтегровану в складно диференційовану системи служби управління. У Швеції афористично кажуть, що церква утворилася раніше держави. Для Західної Європи в цілому справедливо, світський правопорядок, органи управління та судової влади ще в період Пізнього середньовіччя сильно поступалися в дійсності церковним порядків. Висновок. Таким чином, важливе не тільки церковне значення, а й світське значення в появі канонічного права. За допомогою нього римські Папи зуміли вплинути на римських імператорів на користь церкви. Канонічне право також вплинуло на розвиток судочинство. Можна відзначити, що канонічне право було покладено в середньовіччі, коли релігійне право було панівним. І в ці роки церква добре себе почувала. Канонічне право визнається як критерій судження, деякі його норми запозичені у діючому праві. Список використаної літератури. 1. "Історія європейського права" - Аннерс, Ерік. 2. "Історія держави і права" - під ред. М.І. Великдень, М.: Юридична література, 1997 р.. 3. "Реліговеденіе" - під ред. І.М. Яблокова, М.: Гардарика, 1998 р.. 4. "Радянський енциклопедичний словник" - Москва, 1989 р. 5. "Історія держави і права зарубіжних країн" - Галанз. 6. * Обов'язкове безшлюбність католицького духовенства (прим. пер.).

Дата добавления: 2015-09-06