Стаття 38. Студентське самоврядування

1. У вищих навчальних закладах створюються органи студентського самоврядування. Органи студентського самоврядування сприяють гармонійному розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок майбутнього організатора, керівника. Органи студентського самоврядування вирішують питання, що належать до їх компетенції.

Рішення органів студентського самоврядування мають дорадчий характер.

2. У своїй діяльності органи студентського самоврядування керуються законодавством, рішеннями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки та відповідного центрального органу виконавчої влади, в підпорядкуванні якого знаходиться вищий навчальний заклад, статутом вищого навчального закладу.

3. Основними завданнями органів студентського самоврядування є:

забезпечення і захист прав та інтересів студентів, зокрема стосовно організації навчального процесу;

забезпечення виконання студентами своїх обов'язків;

сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності студентів;

сприяння створенню відповідних умов для проживання і відпочинку студентів;

сприяння діяльності студентських гуртків, товариств, об'єднань, клубів за інтересами;

організація співробітництва зі студентами інших вищих навчальних закладів і молодіжними організаціями;

сприяння працевлаштуванню випускників;

участь у вирішенні питань міжнародного обміну студентами.

4. Студентське самоврядування здійснюється на рівні студентської групи, факультету, гуртожитку, вищого навчального закладу. Залежно від контингенту студентів, типу та специфіки вищого навчального закладу студентське самоврядування може здійснюватися на рівні курсу, спеціальності, студентського містечка, структурних підрозділів вищого навчального закладу.

5. Вищим органом студентського самоврядування є загальні збори (конференція) студентів вищого навчального закладу, які:

ухвалюють Положення про студентське самоврядування;

обирають виконавчі органи студентського самоврядування та заслуховують їх звіти;

визначають структуру, повноваження та порядок обрання виконавчих органів студентського самоврядування.

6. Органи студентського самоврядування можуть мати різноманітні форми (сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова) частина, студентські деканати, ради тощо).

Завдання 2.

Самостійно опрацювати тему: “Виникнення та розвиток

університетської освіти“. Скласти конспект.

Методичні рекомендації до виконання завдання 2

План

1. Університети у структурі світової вищої освіти.

2. Університетська освіта в Україні.

Література

1. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За ред. В.Г.Кременя. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – С. 40-128.

2. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Методичний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С. 212-281.

3. Віхи історії Криворізького технічного університету / Укладач Л.В.Дояр. – Кривий Ріг, 2006. – 19 с.

4. Джуринский А.Н. История зарубежной педагогики: Учебное пособие. – М.: ФОРУМ – ИНФРА-М, 1998. – С. 107-110.

5. Левківський М.В. Історія педагогіки: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С. 31-33.

Ключові поняття: університет, факультет, “сім вільних мистецтв“, багатопрофільний університет, дослідницький університет, університетська освіта.

1. Університети у структурі світової вищої освіти

Розгляд питання варто розпочати із з'ясування історичних передумов виникнення в ХІІ-ХІІІ ст. у Європі особливої форми вищих навчальних закладів – університетів (від лат. "universitas" – сукупність) як корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів.

Для довідки: п ерші європейські університети виникли: у Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Парижі (1200), Кембриджі (1209), Празі (1348), Кракові (1364) та в інших містах. У XIII—XIV ст. у країнах Західної Європи виникає близько 70 університетів.

Варто звернути увагу на те, яким чином було організовано навчання у середньовічних університетах?

Для довідки: навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. "facultas" – здібності). Пізніше під словом "факультет" почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети. "Молодший", або "артистичний" (від лат. "ars" – мистецтво) – найбільш численний. Це був загальноосвітній факультет зі строком навчання 5-7 років, протягом яких вивчались " сім вільних мистецтв " (граматика, риторика, діалектика (так званий "тривіум" – три шляхи знань, чи перша ступінь навчання) та арифметика, геометрія, астрономія, музика (так званий "квадривіум" – чотири шляхи знань, чи друга ступінь навчання)). Крім того було ще три "старших" факультети: медичний, юридичний, богословський (строк навчання 5-6 років), на які студентів приймали лише по закінченні "артистичного" факультету. Основними методами навчання в університетах були лекції і диспути; студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи – трактати.

Студентам необхідно знайти відповідь на питання якою є структура сучасної світової вищої освіти? При цьому слід взяти до уваги, що хоча ця структура і видається надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:

1. Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять лише університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції. Деякі експерти виділяють в окрему групу країни з т. зв. «інтегрованими» університетами, до складу яких увійшли спеціалізовані середні і вищі навчальні заклади (Швеція та Іспанія) та країни, що належали до соціалістичного табору.

2. Бінарна,або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію Humboldt університету та на окремий неуніверситетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

Достатньо ефективною для світової вищої освіти є тенденція удосконалення і розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти. Йдеться не про аналоги наших технікумів, а про інтенсивне навчання у справжньому ВНЗ (це, нерідко, – особливий підрозділ університетів), але упродовж малого проміжку часу, до трьох років. За умови доброї організації (прикладом є створені нещодавно «університетські інститути» у Франції) отримується ґрунтовна освіта, як наслідок – випускники легко знаходять роботу.

Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи разом із розвитком сильного сектору вищої освіти неуніверситетського рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття «університет», що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального європейського університету, – установа з інтенсивною співпрацею, узгодженістю між викладанням, навчанням та успіхами у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню.

Рекомендована для вивчення теми література дозволяє студентам виявити характерні риси та особливості університетської освіти в окремих країнах світу.

Наприклад, до початку XX ст. еволюція установ американської вищої школи США привела до створення великих університетів, які стали основними осередками фундаментальної науки в США. Сьогодні більшість американських університетів мають розвинену дослідну структуру на рівні докторських програм – дослідницькі університети, решта – багатопрофільні університети з великою кількістю програм підготовки спеціалістів на ступінь бакалавра та магістра. Найбільш престижну групу ВНЗ складають університети з правом підготовки докторів та усіма циклами навчання. Традиційними є щорічні рейтинги університетів; особливу увагу привертає список «25 кращих університетів США», який вже давно очолюють трійка приватних (Гарвардський, Йєльський і Стенфордський) та кілька державних (Мічиганський і декілька каліфорнійських). Значним авторитетом користуються великі технологічні університети, як Массачусетський.

Кілька століть усю вищу освіту Великобританії репрезентували засновані у ХІІ-ХІІІ ст. університети в Оксфорді та Кембриджі, створені для навчання еліти. І лише у XX ст. статус університетів отримали коледжі, які готували молодь до складання випускних екзаменів у Лондонському університеті. Університетська освіта країни була елітарною та охоплювала дуже малий відсоток молоді. Однак після Другої світової війни кількість університетів подвоїлася. У XX ст. були відкриті близько 30 університетів. У кількісному складі університети займають невелику частку системи вищої освіти Англії. Британські університети – це великі науково-навчальні комплекси, що включають коледжі, магістерські та докторські школи, дослідні інститути, наукові центри, обсерваторії та ін. На відміну від американської системи вищої освіти, що закріпила пріоритет дослідницьких університетів, перевагу досліджень над навчанням, – традиції і міцність британських університетів, особливо Оксфорда і Кембриджа, забезпечуються рівнем навчання.

Отримати вищу освіту у Франції, маючи повну середню, можна у 78 університетах. Близько 2/3 студентів країни навчаються у державних університетах, і майже кожен із них – великий заклад з десятком і більше тисяч студентів, що має адміністративну і наукову ради, раду викладачів і студентів, якими керує президент. Університети є об'єднанням «одиниць підготовки і пошуків»з основних дисциплін на чолі з обраними директорами:, а також більш звичних нам інститутів і шкіл (технологічних, політичних чи юридичних студій, професіоналізованих, підготовки вчителів, загальної адміністрації чи менеджменту, туризму, зв'язку, преси, соціального та економічного розвитку, міжнародних відносин і багато інших).Не дивно, що лише університети присвоюють понад десять різних кваліфікацій. На відміну від Великобританії і Сполучених Штатів Америки університети Франції не знаходяться на вершині освітньої піраміди. Лідерські позиції тут займають великі школи, що забезпечують підготовку спеціалістів для сфери бізнесу, державного управління та інженерії.

Один із найстаріших університетів Німеччини відкрився у 1385 р. (м. Гейдельберг) і був створений відповідно до паризької моделі, за якою імператор чи папа надавали корпорації викладачів і студентів право вивчати теологію, право, медицину і філософію. На кінець XVII ст. у країні було майже 40 університетів, які готували державних чиновників. Новий етап реформи вищої освіти почався зі створення зразкового університету в Берліні (1809/10 н.р.) і пов'язаний з ім'ям Вільгельма фон Гумбольдта, який певний час керував освітою в уряді Пруссії. В основу діяльності цього університету він поклав принципи широкої автономії при державному фінансуванні, самоуправління кафедр (ординаріїв), акцент на вільних дослідженнях без вузького практичного спрямування, відмінність університетської освіти від шкільної та від суто професійної підготовки. Усе це стало основою свободи викладання для професорів і поєднання науки та навчання для студентів, а також започаткувало створення технічних університетів. Концепція традиційного німецького університету базується на неогуманістичній теорії В.Гумбольдта, згідно з якою університет є центром розвитку та пропаганди знань, підготовки висококваліфікованих кадрів.

Вища освіта Італії має гіпертрофований університетський і малий неуніверситетський сектори, а більшість закладів – державні. Університети з навчальними і науковими програмами перебувають під управлінням Міністерства університетів і науково-технологічних досліджень, завданням якого є: планувати і здійснювати розвиток наукових досліджень; складати трирічні плани розвитку університетів; розподіляти кошти між закладами згідно з законом; координувати участь Італії у міжнародних програмах. Усього в Італії налічується 65 закладів університетського рівня (державних і «вільних», що самоуправляються, але мають офіційне визнання і дипломи, працюють за програмами державних та інспектуються Міністерством освіти).

Система вищої освіти Іспанії відзначається винятковою однорідністю, адже 98% студентів навчаються в університетах, поза якими готують лише фахівців з туризму, ремесел та деяких інших видів занять. З 52 університетів 7 – недержавні. Серед університетів більшість мають класичний набір програм навчання, але є кілька політехнік, а також Відкритий університет дистанційного навчання.

Системи університетської освіти різних країн студентам можна порадити розглядати у такій послідовності:

· формування системи університетської освіти,

· сучасні принципи побудови університетської освіти,

· доступ громадян до освіти,

· організація навчання, академічний рік та екзамени,

· система оцінювання,

· ступеневість освіти, кваліфікації,

· навчання студентів-іноземців.

2. Університетська освіта в Україні

З курсу історії України студенти пам’ятають, що спочатку українці отримували освіту у європейських університетах, зокрема, у Краківському університеті, у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому, в Італії — у Болоньї та Падуї. Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Серед них студенти зможуть назвати імена Юрія Дрогобича, Лукаша із Нового Града, Павла Русина із Кросна, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові університетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесансної поезії початку XVI ст.

Студентам також відомо, що перший виший навчальний заклад і визначний освітній і культурний центр в Україні – Києво-Могилянська академія, початок якій поклала Київська братська школа (заснована 1615), яка у 1632 р. об'єдналася з Лаврською школою (заснована 1631). Об'єднана школа стала називатися Києво-Могилянською колегією на честь свого протектора митрополита П.Могили. У 1701 вона дістала титул і права академії й почала називатися Київською академією.

Далі студентам необхідно віднайти матеріал про виникнення та історичне значення перших університетів в Україні:

· Львівський університет (1661 р.) найдавніший з класичних університетів України;

· Харківський університет (1805 р.) перший на території України, що входила до складу Російської імперії;

· Київський університет (1834 р.), який виховав цілу плеяду видатних вчених, діячів освіти та культури;

· Одеський університет (1865 р.) відкритий як Новоросійський на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814р.;

· Чернівецький університет (1875 р.) з німецькою мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли кафедри української мови і літератури.

Розглядаючи розвиток університетської освіти у 1917-1920 рр., студентам необхідно охарактеризувати спроби створити власне українську систему університетської освіти, відзначивши зокрема такі факти:

· 5 жовтня 1917 року заснований Київський Український народний університет;

· 1 липня 1918 р. почав функціонувати Український державний університет у Кам’янці на Поділлі;

· 30 липня 1918 р. російські університети св. Володимира, Харківський і Новоросійський були оголошені державними університетами України;

· велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові.

Необхідно також звернути увагу на те, що з 1919 р. у зв’язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова університетської освіти. Так, у 1920-1921 рр. Київський, Харківський, Одеський і Кам’янець-Подільський університети були реорганізовані в інститути народної освіти (ІНО), цільовим призначенням яких була підготовка вчителів, працівників бібліотек, дитячих позашкільних закладів. Проте життя вимагало поновлення діяльності університетів для підготовки професорсько-викладацьких кадрів та науковців, тому у 1933 р. уряд України ухвалив постанову про організацію діяльності державних університетів. У 1961 р. в Україні діяло 7 університетів. Крім того, у 1965 р. на базі Донецького педінституту було створено університет. У 1972 р. Кримський педінститут реорганізовано в Сімферопольський державний університет. 1985 р. у Запоріжжі педагогічний навчальний заклад перетворено в державний університет.

Студентам необхідно мати чітке уявлення про те, що являє собою сучасний університет?

Сучасний університет (нім. Universität, від лат. universitas – сукупність) – багатопрофільний вищий навчальний заклад, де готують висококваліфіковані кадри з широкого кола спеціальностей у галузі природничих, суспільних і гуманітарних наук. Типова структура університету в Україні передбачає в ньому факультети: історичний, філологічний, філософський, економічний, юридичний, журналістики, фізичний, механіко-математичний, хімічний, біологічний, геологічний, географічний. В університетах створено розгалужену систему науково-дослідних інститутів, проблемних та галузевих лабораторій, наукових шкіл і семінарів, обчислювальних центрів, наукових студентських товариств. Після 1992 р. в Україні почалося масове перетворення навчальних інститутів в університети: технічні економічні, лінгвістичні, медичні, лісотехнічні, педагогічні тощо.

Студенти повинні знати основні віхи розвитку Криворізького технічного університету.

· 4 жовтня 1922 рокузасновано Криворізький технічний університет. Тоді в приміщенні 7-річної школи на ст. Вечірній Кут розпочав роботу Криворізький вечірній робітничий технікум.

· У 1929 році, враховуючи гостру потребу в спеціалістах вищої категорії для Кривбасу, Народний комісаріат освіти України прийняв рішення про перетворення вечірнього робітничого технікуму у вечірній робітничий гірничий інститут.

· З 1931 року навчальний заклад перетворено на Криворізький гірничорудний інститут (КГРІ). Розпочинається прийом студентів на денне та заочне відділення. Заклад переміщується в центр міста на вулицю Пушкіна.

· У 1941 році майже 500 чоловік – викладачів, студентів, співробітників інституту –пішли на фронти Великої Вітчизняної війни. Серед тих, хто загинули – Герой Радянського Союзу, студент Ю.Должанський. На їхню честь у 1985 році біля корпусу університету по вул. Пушкіна було встановлено пам'ятник.

· З початком війни КГРІ, разом із викладачами і студентами, які не підлягали мобілізації, у серпні 1941 року евакуювали у м. Нижній Тагіл (Росія).

· У серпні 1944 р. викладачі та студенти повернулись до рідного міста.

· За заслуги в підготовці інженерних кадрів і розвиток наукових досліджень у1972 роціПрезидія Верховної Ради СРСР нагородила інститут орденом Трудового Червоного Прапора.

· У 1982 роціінститут був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

· У 1991 р. інститут став ініціатором створення Академії гірничих наук України та її колективним членом.

· У 1994 роціінститут набув статус технічного університету (КТУ).

Віхи зростання університету пов’язані із діяльністю висококваліфікованого колективу вчених, який очолювали ректори академік Г.М.Малахов (1951-1973 рр.); доктор технічних наук, проф. Ю.П.Астаф'єв (1973-1985 рр.), доктор технічних наук, проф. В.Ф. Бизов (1985-2002 рр.), доктор технічних наук, проф. Ю.Г.Вілкул (2002-2005 рр.). У КТУ відбулося радикальне осучаснення усього навчального процесу, змінилася змістовна парадигма навчання, відкрився набір на нові спеціальності, на яких готують фахівців, що відповідають сучасним вимогам економіки України. Сьогодні до складу університету входять 9 факультетів, 43 кафедри, з них 34 випускаючі, 6 технікумів, 17 науково-дослідних лабораторій, Центр довузівської підготовки та післядипломної освіти, 24 філії кафедр на підприємствах.

Одним із наймолодших факультетів Криворізького технічного університету є економічний факультет. Його засновано в 1998 році. Декан факультету – кандидат технічних наук, професор О.А.Темченко.

Відкриття факультету було підготовлене усім попереднім розвитком нашого навчального закладу. Дисципліни економічного циклу займали важливе місце в навчальних програмах КГРІ. До початку 50-х років економічні предмети вивчалися на технічних кафедрах. Згодом, почали виникати спеціалізовані економічні кафедри. Зокрема, у вересні 1951 року була створена кафедра політекономії; у жовтні 1956 р. – кафедра "Економіки, організації та планування гірничої промисловості"; у 1983 році – кафедра економіки промислового виробництва і будівництва.

На кафедрах економічного факультету в різний час плідно працювали такі відомі науковці, як Ю.П.Астаф'єв, А.О.Шершньов, В.Д.Якубенко, І.П.Яровий, В.Т.Коваль.

До складу економічного факультету входять кафедри:

· економіки, організації та управління підприємствами (зав.каф. професор А.В.Ковальчук);

· економічного аналізу і фінансів (зав.каф. професор А.М.Турило);

· обліку, аудиту і фінансового аналізу (зав.каф. професор В.Я.Нусінов);

· економічної теорії та підприємництва (зав.каф. доцент В.Д.Кононенко);

· менеджменту та адміністрування (зав.каф. професор Л.М.Варава);

· іноземних мов (зав.каф. доцент Н.О.Голівер).

Завдання 3.

заКонспектувати закон україни «про вищу освіту»

Методичні рекомендації до виконання завдання 3

Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

Для конспектування студентам пропонуються

· Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

o Стаття 1. Основні терміни та їх визначення

· Розділ II. СТРУКТУРА ВИЩОЇ ОСВІТИ. ДОКУМЕНТИ ПРО ВИЩУ ОСВІТУ

o Стаття 6. Структура вищої освіти

o Стаття 7. Освітні рівні вищої освіти

o Стаття 8. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти

· Розділ V ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ

o Стаття 22. Мета і головні завдання діяльності вищого навчального закладу

o Стаття 24. Рівні акредитації вищих навчальних закладів

o Стаття 25. Типи вищих навчальних закладів.

Вивчення даних розділів дозволить студентам:

чітко окреслити зміст понять вища освіта, зміст вищої освіти, зміст навчання, освітній рівень вищої освіти, освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти та інших;

отримати уявлення про вищий навчальний заклад, мету й головні завдання його діяльності та особливості університету як багатопрофільного вищого навчального закладу четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність.;

з’ясувати за якими освітніми (неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта) та освітньо-кваліфікаційними рівнями (молодший спеціаліст; бакалавр; спеціаліст, магістр) здійснює підготовку фахівців університет.

Закон України

«Про вищу освіту»

Із змінами і доповненнями, внесеними

Законами України

від 26 грудня 2002 року N 380-IV,

від 19 червня 2003 року N 1004-IV,

від 11 вересня 2003 року N 1158-IV,

від 27 листопада 2003 року N 1344-IV,

від 14 грудня 2004 року N 2229-IV,

від 25 березня 2005 року N 2505-IV

Положення абзацу другого частини першої статті 39 цього Закону

визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним)

(згідно з Рішенням Конституційного Суду України

від 7 липня 2004 року N 14-рп/2004)

Цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Основні терміни та їх визначення

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації;

зміст вищої освіти – обумовлена цілями та потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва;

зміст навчання – структура, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої освіти і певної кваліфікації;

державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади - встановлення відповідності рівня якості отриманої ними вищої освіти вимогам стандартів вищої освіти по закінченню навчання за напрямом, спеціальністю;

нормативний термін навчання - термін навчання за денною (очною) формою, необхідний для засвоєння особою нормативної та вибіркової частин змісту навчання і встановлений стандартом вищої освіти;

стандарт вищої освіти - сукупність норм, які визначають зміст вищої освіти, зміст навчання, засіб діагностики якості вищої освіти та нормативний термін навчання;

освітній рівень вищої освіти - характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей особи, достатніх для здобуття кваліфікації, яка відповідає певному освітньо-кваліфікаційному рівню;

освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти - характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості знань, умінь та навичок особи, що забезпечують її здатність виконувати завдання та обов'язки (роботи) певного рівня професійної діяльності;

рівень професійної діяльності - характеристика професійної діяльності за ознаками певної сукупності професійних завдань та обов'язків (робіт), які виконує фахівець;

професійна підготовка - здобуття кваліфікації за відповідним напрямом підготовки або спеціальністю;

вищий навчальний заклад - освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність;

вищий навчальний заклад державної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований державою, що фінансується з державного бюджету і підпорядковується відповідному центральному органу виконавчої влади;

вищий навчальний заклад, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, - вищий навчальний заклад, заснований органами влади Автономної Республіки Крим, що фінансується з бюджету Автономної Республіки Крим і підпорядкований органам влади Автономної Республіки Крим;

вищий навчальний заклад комунальної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований місцевими органами влади, що фінансується з місцевого бюджету і підпорядкований місцевим органам влади;

вищий навчальний заклад приватної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і підпорядкований власнику (власникам);

освітня діяльність - діяльність, пов'язана з наданням послуг для здобуття вищої освіти, з видачею відповідного документа;

ліцензування - процедура визнання спроможності вищого навчального закладу певного типу розпочати освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення;

ліцензований напрям - напрям, за яким вищий навчальний заклад певного типу визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

ліцензована спеціальність - спеціальність відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, за якою вищий навчальний заклад певного типу визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

акредитація - процедура надання вищому навчальному закладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення;

рівень акредитації - рівень спроможності вищого навчального закладу певного типу провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

акредитований напрям - напрям, за яким вищий навчальний заклад певного типу отримав право провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

акредитована спеціальність - спеціальність відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, за якою вищий навчальний заклад певного типу отримав право провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації;

акредитований вищий навчальний заклад - вищий навчальний заклад, що визнаний спроможним провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів, не менше двох третин з яких є акредитованими;

якість вищої освіти - сукупність якостей особи з вищою освітою, що відображає її професійну компетентність, ціннісну орієнтацію, соціальну спрямованість і обумовлює здатність задовольняти як особисті духовні і матеріальні потреби, так і потреби суспільства;

якість освітньої діяльності - сукупність характеристик системи вищої освіти та її складових, яка визначає її здатність задовольняти встановлені і передбачені потреби окремої особи або (та) суспільства.

Розділ II

СТРУКТУРА ВИЩОЇ ОСВІТИ. ДОКУМЕНТИ ПРО ВИЩУ ОСВІТУ

Стаття 6. Структура вищої освіти

1. До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні:

1) освітні рівні:

неповна вища освіта;

базова вища освіта;

повна вища освіта;

2) освітньо-кваліфікаційні рівні:

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст, магістр.

2. У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Стаття 7. Освітні рівні вищої освіти

1. Неповна вища освіта – освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.

2. Базова вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.

3. Повна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

4. Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти і отримали відповідний документ про вищу освіту державного зразка.

Державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною екзаменаційною комісією. Положення про державну екзаменаційну комісію затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Стаття 8. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти

1. Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Особам, які завершили навчання в акредитованому вищому професійному училищі, центрі професійно-технічної освіти, може присвоюватись освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідним напрямом (спеціальністю), з якого також здійснюється підготовка робітників високого рівня кваліфікації.

(частину першу статті 8 доповнено новим абзацом другим згідно із

Законом України від 11.09.2003 р. N 1158-IV,

у зв'язку з цим абзац другий вважати абзацом третім)

Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту.

2. Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра у вищих навчальних закладах другого - четвертого рівнів акредитації припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за однією із спеціальностей, відповідних напряму підготовки бакалавра, у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

3. Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

4. Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста.

Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки магістра припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за такою ж або спорідненою спеціальністю у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

5. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань може здійснюватися на основі повної загальної середньої освіти.

Розділ V

ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ

Стаття 22. Мета і головні завдання діяльності вищого

---

Дата добавления: 2015-10-13