Державне регулювання цін

Політика ціноутворення є складовою частиною економічної і соціальної політики будь-якої держави. Органи державного управління будують свої відносини з товаровиробниками, використовуючи наступні важелі:

• податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і податкових пільг, цін і правил ціноутворення, дотацій, економічних санкцій і ліцензій, соціальних і екологічних норм і нормативів; науково-технічні, економічні і соціальні державні і регіональні програми;

• державні замовлення на виробництво продукції, виконання робіт і послуг для державних потреб.

Рівень і співвідношення цін на товари виробничого і невиробничого призначення зачіпають інтереси всіх суб'єктів виробничої діяльності, невиробничої сфери і населення.

Основні принципи встановлення і вживання цін на товари і тарифів на послуги, організації контролю за їх дотриманням на території України визначаються Законом України "Про ціни і ціноутворення" і іншими законодавчими і нормативними документами [5—7]. Дія цього закону поширюється на всі підприємства і організації незалежно від форм власності і підлеглості. Згідно цьому закону в народному господарстві України застосовуються вільні, державні фіксовані і державні регульовані ціни і тарифи, а також контрактні (зовнішньоторговельні) ціни.

Дії держави в регулюванні цін можуть побути короткостроковими і довгостроковими.

Державне регулювання у сфері ціноутворення і використовування цін здійснюється різними методами, серед яких можна виділити:

• визначення переліку продукції і послуг, що підлягають державному регулюванню, у тому числі монопольної продукції;

• встановлення граничних рівнів цін і тарифів, а також торгових надбавок (знижок);

• нормування рентабельності;

• заморожування цін.

В першу чергу державному регулюванню підлягають ціни на продукцію і послуги підприємств державної власності. До них відносяться тарифи на залізничні перевезення, комунально-побутові послуги і квартирну платню, послуги зв'язку і ін.

В кризових ситуаціях державні органи можуть встановлювати граничні ціни на товари недержавного сектора (на хліб і хлібобулочні вироби, масло-молочну продукцію, дитяче харчування і ін.).

Світова практика має достатньо прикладів, коли рівень цін на певні товари недержавних підприємств затверджується рішенням міждержавних органів (встановлення цін на вугілля і чорні метали європейським об'єднанням вугілля і сталі, цін на нафту країнами ОПІКИ, закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію в країнах ЄС і ін.).

До методів регулювання цін відноситься встановлення податку на додану вартість (ПДВ) і розміру акцизного збору.

Звільнення окремих товарів від ПДВ, зміну ставки цього податку на ті або інші товари дозволяють ефективно впливати на структурні зміни і розвиток виробництва в бажаних напрямах.

В більшості країн встановлюється перелік підакцизних товарів і розміри акцизного збору, які істотно впливають на ціни. Таке втручання держави в ціноутворення має на меті регулювання споживання товарів, захист вітчизняних виробників, регулювання прибутку товаровиробників у разі великої різниці між цінами і собівартістю продукції, поповнення бюджету.

Деякі галузі промисловості вимагають постійної державної підтримки (наприклад, вугільна промисловість) у вигляді дотаційних доплат виробникам або споживачам.

Велике значення має державне регулювання цін в зовнішній торгівлі. Підприємства — суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності — визначають конкретні ціни на договірних умовах з урахуванням попиту і пропозиції. В окремих випадках контрактні ціни повинні визначатися відповідно до індикативних цін, які встановлюються Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків.

В світовій практиці використовуються також інші методи державного впливу на ціни. Це досягається законами антимонопольного характеру, про нечесну торгівлю (зокрема, антидемпінговим законодавством), про цінову рекламу і ін.

Державне регулювання цін може включати заходи законодавчого і судового характеру. В одному випадку ціноутворення в державі регламентується законами Верховної Ради, в іншому — розпорядженнями державних і місцевих органів влади. В третьому випадку ті або інші спірні питання розв'язуються в судовому порядку. У всіх випадках встановлюються певні обмеження, правила, нормативи, що є обов'язковими для учасників ринку.

Державний контроль за цінами здійснюється у сфері дії державних фіксованих і регульованих цін і тарифів. У сфері дії вільних цін контролюються правомірність їх вживання і дотримання вимог антимонопольного законодавства. Цей контроль здійснюється органами, на які ці функції покладені урядом. В Україні такими органами є Державна інспекція по контролю за цінами при Міністерстві економіки і Державний комітет України з питань захисту прав споживачів.

Особи, винні в порушенні порядку встановлення і вживання цін і тарифів, притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності.

ІІІ

Господарський кодекс України (ст. 346) регулює порядок кредитування суб'єктів господарювання.

Для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:

* клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею;

* техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації;

* інші необхідні документи.

Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.

У сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту.

Кредити, які надаються банками, розрізняються за:

* строками користування (короткострокові - до одного року, середньострокові - до трьох років, довгострокові – понад три роки);

* способом забезпечення;

* ступенем ризику;

* методами надання;

* строками погашення;

* іншими умовами надання, користування або погашення.

Контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановленому законодавством, здійснює банк.

У разі, якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, передбачених кредитним договором, банк має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору.

Банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони можуть позичати один в одного на договірних засадах ресурси, залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їх статутами.

У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань банки можуть одержувати позички у Національного банку України. Кредитні ресурси Національного банку України становлять кошти статутного та інших фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси відповідно до закону.

Загальні умови використання кредитних ресурсів визначаються Господарським кодексом України та іншими законами.

Дата добавления: 2015-10-13