та філософії Національного університету

ВІДОБРАЖЕННЯ КУЛЬТУ ПРЕДКІВ У КАЛЕНДАРНІЙ ОБРЯДОВОСТІ УКРЇНЦІВ

ЯНКОВСЬКА Ж.О.

кандидат філологічних наук,

Доцент кафедри культурології

та філософії Національного університету

«Острозька академія»

У час становлення України як самостійної держави ми намагаємося зберегти нашу духовну спадщину, своє етнічне обличчя, аби не переступити межу, де починається космополітизм. Сучасні науковці зараз прикладають багато зусиль для того, щоб відновити праформи слов’янської, а отже, і української культури. Працюючи методом наукової реконструкції, за трансформованими елементами у сучасних проявах народної культури, вони намагаються відновити ті символічні коди, за допомогою яких можна дешифрувати первинні значення обрядових дій, що зараз для широкого загалу є, на жаль, незрозумілими, часто розважально-театралізованими.

Свою духовну культуру наші пращури почали творити ще задовго до прийняття християнства. Саме в цей «поганський» періодпостали найдавніші релігійні культи, у яких закарбувався первинний світогляд давніх українців. Одним із таких є культ вшанування предків, з яким пов’язана віра людини у своє безсмертя, перехід в інший вимір буття, потойбічний світ. За словами дослідниці О.Шалак, «вшановування померлих – культ, що існував, як гадають, іще до появи віри в богів. Бог і першопредок бачилися в давнину в одній особі, яка створила світ і стала батьком першої родини. В Україні цей культ поєднався із вшановуванням покійних родичів, перевтілившись у закон родового самозбереження. Донині збереглося неписане правило: про небіжчиків говорити лише добре»[11,с.117]. На цих переконаннях було створено цілий ряд ритуалізованих дійств, якими була проникнута як повсякденність наших предків, так і календарна та родинна обрядовість. Ця природна, зрозуміла людям віра водночас була гарантом безперервності існування народу, виражала споконвічні прагнення – забезпечити щастя і добробут, відвести зло, передбачити майбутнє. Ці уявлення продовжують існувати у свідомості українців і з приходом християнства. Вони трансформувалися, поповнилися християнською символікою, переплелися з новими обрядодійствами, явивши собою феномен українського християнства, фактично новий тип віри, світогляду, що дослідники нині називають релігійним дуалізмом або синкретизмом.

Багато аспектів, що стосуються вивчення світоглядних основ давніх українців, на сьогодні ще залишаються не виясненими, мають свої «білі плями». Такою ж незавершеною у дослідженні є проблема, що й досі не розглядалася спеціально, - про обрядодійства, пов’язані в українців із культом вшанування предків, зокрема, у контексті календарної обрядовості. Розглядаючи праці по вивченню традиційних календарних обрядів (С.Килимника, К.Сосенка, В.Скуратівського, О.Воропая, В.Борисенко, В.Давидюка та інших дослідників), знаходимо матеріал, де у тематичних описах подано особливості вшанування предків на певних етапах річного календарного циклу. Праці цих дослідників є джерельною базою для цієї розвідки.

Акцентуючи увагу на походженні культу предків, потрібно звернутись до первісних вірувань слов’ян, в часи існування яких зародився цей культ. Зокрема, племінним релігіям властиве поклоніння духам як природи, так і предків, яким спочатку надавали зооморфних, а пізніше антропоморфних рис. Відправлення культу на честь предків супроводжувалось різними магічними обрядами, звідси саме і походить звичай вшановувати прародителів під час різних свят та створення відповідної обрядовості.

У свідомості українського народу сформувалось уявлення про предків, як охоронців людського роду. Від них, як вірили, залежить духовне та матеріальне становище людини, адже духи предків наділені надприродною силою і здатні опікуватися проблемами живих, забезпечувати їм здоров’я та круглорічний добробут. Тому обряди, присвячені вшануванню предків, глибоко усвідомлюються вже на архетипічному рівні. Ці обряди виникли в більшості для того, аби заручитись підтримкою «духів» та «душ» померлих родичів. Зокрема, вшануванням предків насичена календарна обрядовість українців, в якій поряд з аграрними елементами співіснують і поминальні.

Розгляд календарної обрядовості та визначення в ній місця культу пошанування предків слід почати із зимового циклу свят, оскільки саме різдвяні святкування чи не найбільш сакральні та безпосередньо пов’язані із цим культом.

Центральною точкою Різдва є Свята Вечеря, навколо якої безліч сакральних дійств. Найвеличнішою постаттю свята є Дідух – перший зажинковий (на окремих територіях – обжинковий) сніп, якого ставили у парадному (червоному, покутньому) кутку і який символізував собою першопредка та був вмістилищем душ предків усі різдвяно-новорічні свята. Вважалося, що добрі душі пращурів мають оберігати посіви та врожай від всіляких природних стихій, тобто вони виступають гарантами безпечного життя людини.

К.Сосенко у праці «Різдво-Коляда і Щедрий вечір» писав про те, що у різдвяній традиції Дідух виступає не тільки символом одинокого предка народу, а й батьком первісної людини. Вже на Святім вечорі господар, господиня і їх діти виступають в ідеальних ролях, неначе перша рідня. За таких ідеальних їх вважають співці-колядники, вітаючи їх своїми колядками, разом з тим порівнюють їх з ідеальною праріднею[4,с.65-66]. Співзвучними щодо цього є й думки О.Таланчук, яка зазначає: «До дідуха, символом якого є сніп пшениці, ставляться як до первородного предка свого роду й народу. Його вважають невмирущим (тому символом виступає місяць, який завжди відновлюється). Його запрошують, чекають у гості, до нього звертаються з проханнями, пригощають. Хліб і кутя, які ставлять біля дідуха, розглядаються не стільки як вечеря для померлих, скільки – жертва богові, а саме свято – як культ предка-бога, а не культ покійників»[5,с.63].

Саме внесення Дідуха до хати сповіщає про настання Святого вечора і вказує на його таємничу та сакральну місію. Господиня, вносячи вечерю, ставить перед Дідухом хліб та кутю, що є актом жертвоприношення і сьогодні трактується двояко: це жертва душам предків, які, за народними віруваннями, приходять на Святвечір і залищаються на всі свята до Водохреща, і жертва Господу (Богу-Отцю, -Сину і -Святому Духу). Саме через це, мабуть і ставлять Дідуха-Коляду на покуті, під іконами. Ця жертва є аналогічною іншим жертвам Святого вечора. Вона свідчить про з’єднання ідеї прадіда із Найвищим Єством. Це і є один із яскравих виявів синкретизму у сучасному християнстві. Отже, Сніп-дідух - це місце перебування духів прадідів, опікунів та покровителів дому, які після жнив вселяються в останній почесний сніп (або "Рай") і переселяються до господаря в комору на зиму. У цьому «Дідухові-Раю» перебувають духи дідів та бога урожаю, що символізує новорічний врожай, добробут та багатство роду.

До Дідуха ставляться так, як до предка роду, він є прошеним та бажаним гостем на Святій вечері, на великім родиннім зборі. Він первородний з народу, свідок перших дарів Божих, творення світу. А ще подекуди він є символом люнарним, означаючи Місяць як такий, що відповідає за щедрий майбутній врожай. Народ зображує прадіда-місяця, небесного господаря, серед астральної рідні. Саме цей сюжет лежить в основі різдвяних колядок. Прадід у них виступав в образі місяця, жона його - сонце, діти - зірки. Ця родинна група являє собою першу прарідню, яка виступає в ролі астральної тріади. К.Сосенко у вищезазначеній монографії стосовно цього пише: «Існування потрійної ідеї прадіда-Дідуха: як культурного лицаря, як боготвореного предка і як астрально-мітологічної появи, свідчить лиш про еволютивні степені цеї ідеї і про задержання народом усіх старих традицій. А межи ними зберіг нарід і стару ідею Бога»[4,с.74].

Християнство принесло своє розуміння культу предків, причому дохристиянський зміст культу не вступає у дисгармонію із християнством, навпаки, досить влучно до нього приєднується. Як зазначено К.Сосенком, у Святвечір, час народження Ісуса Христа, поруч гармонійно залишається ідеальний прадід разом з усім українським народом, прагне долучитись до великої таємниці народження світу і свого Творця та одночасно народженого Спасителя. Думка про прадіда як добродія і спасителя народу відроджується в ідеї народження Христа. Сіно, що стелиться на святовечірній стіл та під ним як знак про те, що ми пам’ятаємо і шануємо предка, який перший збирав сіно для худоби, а також одночасно це робиться для маленького Ісуса, лежачого в яслах на сіні та оточеного домашньою худобою, неначе в первісних обставинах людського життя. Ідея зосереджується в одній думці, що Господь прийде гостинно і буде на Вечері[4,с.67].

Мабуть, немає оселі, де б у цей вечір не згадували померлих родичів, не виконували певних обрядодій для їх пошанування, наприклад, продмухування чи протирання лави перед тим, як сісти, або залишання на столі води, рушника і чистої ложки біля миски з кутею – безумовно, жертовною стравою.

Досить цікавим є обряд, пов’язаний із символом прадіда на Закарпатській Україні, який описує К.Сосенко. На відмінну від снопа – Дідуха, на цій території шанують Корочуна. Він являє собою великий білий хліб, обставлений довкола малими калачами-крачунами. Всі містерії з Корочуном є по формі та за замістом тотожними містеріям з Дідухом. Без сумніву, Корочун є прадідом, першим сподвижником культури. Різняться вони лише за деяким обрядовим дійством. Не ставлять перед Корочуном хліб і кутю з медом, як перші харчові здобутки, зате посипають його зерном, яке є такою ж самою жертвою на честь боготвореного прадіда. Малі Крачуни навколо хліба-Крачуна – це образ прадіда з ріднею, символи астральних святих[4,с. 77].

На Різдво віддавалась шана покійникам в родині. Такі дійства у різних варіантах відбувалися на всій території України. На початку Святої Вечері господар сімейства, як правило, пропонував пом’янути покійних предків і запросити їх на Святвечір, також виголошував слова приблизно такого змісту (подається за дослідженням С.Килимника: «Усі душі нашого роду, ідіть з нами кутю їсти! Дай, Боже, царство небесне всім померлим, у небі панування, а нам щастя, здоров’я і довге життя!»[2,с.30]. Померлі родичі мали сприяти у всьому цьому живим саме за пам’ять про них.

Щодо страв, які готуються на Святу Вечерю, то майже у всіх них використовуються продукти, які є першими господарськими здобутками людини, а саме хлібні злаки, овочі, сухофрукти. Просте готування святовечірніх страв демонструє первісне заготовлювання людьми земних плодів на своє прожиття. Очевидно, через це ці страви були й первинно пісними, що пізніше засвоїлося християнським віровченням і виявилося у закінченні передріздвяного посту.

Одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов’язувався з обрядом колядування. Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку». Вони несли радісну звістку про благополуччя, добрий врожай тим, кого відвідували. Їх прихід сприймався як «звідси – сюди»: з темряви – до світла, з холоду – до тепла. Деколи в колядках йшлося про переправу через річку а вода. Як відомо, у світоглядній традиції українців розділяє «цей» та «інший», той» світи, є пограниччям життя і смерті. Перерядженими стають після покриття обличчя сажею або одягання маски, що є знаком перебування на «тому» світі. Тому вважається, що колядники – це прибульці зі світу померлих. Це своєрідний символ зв’язку померлих із живими, який відображає безпосередній контакт, спілкування, сприяння між ними.

Колядники і переряджені – втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним, адже саме вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб. Свій прижиттєвий досвід вони зберігали і після смерті, тому залишали за собою право впливати на всі сфери земного життя, особливо близьких родичів, тому їх самих за допомогою певних культових дій потрібно було задобрити. Звідси, очевидно, і обдаровування колядників та щедрівників, що є відголоском давніх жертвоприношень. Зокрема, щедрувальники вивертали свій верхній одяг - кожух і шапку, що вказувало на приналежність до предків, в яких, за повір’ями, у їхньому потойбічному світі «все навпаки». Тому ряження символізує собою відвідини дідами-духами своїх родичів. Окремі семантичні групи колядок, які ще зберегли дохристиянські мотиви, також мають відбиток культу предків. Про це згадується у відповідній статті в словнику-довіднику «Українська фольклористика»[8,с.207].

Подекуди на Україні існує обряд, коли господар, перщ ніж розпочати родинну вечерю (інколи – після неї), годує святовечірніми стравами тварин. Бачиться, що цей звичай своїм корінням сягає ще часів тотемізму, коли тварини уявлялися міфічними засновниками роду, у них, за повір’ями, вселялися душі померлих родичів. Можливо, ще більш давнім є задобрювання за допомогою певних дій тварин перед полюванням, коли для виконання ритуального танцю застосовували ряження під звіра. Очевидно, згодом із повсякденного побуту мисливців цей ритуал перейшов у святковий і став атрибутом певних урочистостей, зокрема різдвяно-новорічних, де ряджені сприймаються як пришельці із «того світу».

Святкування Нового року також пов’язане з культом вшанування предків. С.Килимник зазначає, що за віруваннями наших далеких пращурів, у ніч напередодні Нового року «Щедрий Бог» сходить з неба на селянську ниву, селянську хату, в господарство до худоби. Його зустрічають у хатах „дід-Ладо” та духи померлих, що прийшли з поля й лугів і є в цей час у духові-снопові, у сіні-соломі, що на долівці. Цей «Щедрий Бог» все бачить, все знає, але його бачить лише «дід-Ладо» та інші духи померлих [2,с.125-126].

Усі дії новорічної ночі та Нового року – це магічні дії. Вони скеровані на те, щоб ублагати та прихилити Бога-предка дати у цьому році добрий врожай, гарний приплід худоби, птиці, багато роїв.

За народними віруваннями, в окремих регіонах України від Різдва до Василя не годилося замітати хату та виносити з неї сміття. Це також пов’язувалося з тим, що впродовж тижня до оселі повертаються добрі духи покійників. Щоб їх не винести разом із сміттям, а отже, і своєї долі, люди й не замітають хату. Подекуди сіном з-під Дідуха та пучком стебел із нього у Щедрий вечір обкурювали сад, фруктові дерева, аби добре родили, отже, і тут допомагали душі предків.

Культ предків також відчутний і в обряді посівання. Посівають виключно хлопчики, які були і залишаються символом невинності, чистоти, надії, продовження роду. За уявленнями народу, у них зберігається добрий дух прадідів. Обряд засівання знаменує собою весняний посів зернових та благодать, яку приносять в оселю душі предків, сприяючи щедрому майбутньому врожаю.

По закінченні зимових свят разом із спаленням або виносом із хати різдвяного Дідуха відходять у вирій душі предків, щоб знову повернутись весною.

У день Стрітення (15 лютого) зима зустрічається з весною, проте незалежно від того, хто з них переможе, господарі справжню зустріч весни починали з прильотом перших птахів. У народі існує таке повір’я, що птахи прилітають з вирію, країни сонця й вічного тепла, й на своїх крилах приносять весну-літо й що в образі птахів прилітають і душі прародителів. Їхня функція у весняному циклі полягає у сприянні вдалому посіву та росту майбутнього врожаю. Зокрема, С.Килимник зазначає, що під час першої оранки, перед початком роботи, господар розстеляв скатертину, викладав їство, ставив свічку і, наповнивши зерном коробки, до східсонця читав «Отче наш». З розім’ятих колосків (часто перше посівне яре зерно жита й пшениці змішували із зерном з Дідуха та із посівання) робив символічний, у формі хреста засів, а потім звертався до «польних» духів – дідів із проханням про добрий врожай. Дослідник, аби читачі мали достовірніше уявлення про «дідів», подає спогади із дитинства дідуся Фаньки: «Ото раз і кажуть мені неня (царство їм небесне, душі легенько – теж словесне пошанування предків – курсив Я.Ж.): - Синоцю Фаню, завтра з дедьом поїдете на своє поле орати. Завтра у нас Перша борозна! Це свято. До нього треба ладненько приготуватися. Ти будеш волики водити-поганяти, будеш погейкувати. Треба звечора гарно помитись, раніше лягти спати, бо завтра треба раненько вставати, до схід сонця. У цей день треба й пообідати всім до сходу сонця, щоб і діди з нами обідали, бо їх треба шанувати».

Я не знав, які ж то «діди» й поспитав неню. А неня мені й оповіли:: «Діди, Фаню, це душечки наших дідів, наших родителів близьких і далеких. А вони наші дорогі й постійні гості. Вони нам чинять добро: охороняють від грому та тучі наші ниви, ростять урожай житечка, пшенички й іншого хлібця; гарну траву нам доглядають, гарні телятка, лошатка, ягнятка родяться. Отож з ними треба бути добрими»[2,с.643]. Йдеться у розповіді згаданого інформатора й про те, де «живуть» діди та якою жертовною стравою їх пошановували. За розповіддю, живуть вони «по кутках у хаті, на «покуті», на горищі, в клуні-стодолі, на оборі, біля бджіл і на ниві – у житі та пшениці… Але діди снують тільки по заході сонця…»[Там же]. А страви, якими задобрювали душі предків – традиційні, поминальні: «А ось горщатко пшоняної каші – це для «дідів». А оце другий горщик каші – це також для «дідів», але їстимете цю кашу всі разом, коли закінчите роботу. А коли повернетеся, то будемо вечеряти усі разом оцю кашу, що цілий день стоятиме на «покуті», бо «діди» сидять по кутках…»[Там же,с.265]

Досить специфічним є культ вшанування предків під час Великодніх свят. Ще в Чистий четвер, випікалися паски. В окремих регіонах випікали такі види пасок, як жовті, білі, чорні. Кожна з них має своє призначення. Жовті призначалися сонцю, білі – покійникам і повітрю – щоб не приносили лиха, смерті, чорні – господарям і людям, тобто родючій землі (як хліб щоденний). Для білих пасок, які подекуди випікали у п’ятницю і які призначалися предкам, як записує С.Килимник, було таке причитання: «Хай будуть праведні душі чисті і святі, як чиста і свята та велична паска. Щоб було вам так відрадно там, як паскам у печі. Вам, родителі наші, ці паски печемо, шануємо вас, а ви допомагаєте нам»[2,с.45].

У цьому випадку паска випікається не тільки на пошану предків, але і є безкровною жертвою для них.

На окремих територіях у Чистий четвер, а на окремих – на четвер після Великодня припадає Мертвецький (Навський, Рахманський) Великдень, «Навій день». У статті «Навський Великдень» О.Шалак зазначає, що «у цей день мерці виходять зі своїх могил. У сутінках вони дуже небезпечні. Цього дня на них не впливають ні «хрест святий», ні молитва. За давніми віруваннями, мертвяки не чіпають лише того, хто здогадається облитися водою. Непереливки було тим, хто не шанував своїх померлих родичів. Заборонено було називати душі предків «мецями», «покійниками» (тільки на ймення), бо вони в цей час повертаються додому і все чують. У помешканнях слід запалити свічку або лампадку, щоб праведній душі легше знайти дорогу, на підвіконня поставити коливо – поминальну їжу[7,с.139]. Люди, прийшовши додому, робили своєрідну «тайну вечерю», яка символізувала спільну вечерю людей із покійниками. У цей день нічого важливого не робили (бо, за повір’ям, виросте навська (мертва) кістка), особливо не саджали у землю та не сіяли ніякої городини (бо насіння у землі замре). Подекуди ця заборона розповсюджувалась на весь тиждень після Великодня, який вважається поминальним і завершується Вселенськими Проводами. Протягом трьох днів на цьому тижні – від четверга й до неділі – вважалося, що душі покійників перебувають у полях і біля обійсть.

На Великдень душі прадідів витають у хатах своїх нащадків. Із воскресінням Христа воскресають і покійники. Тому, за народними переказами, прародителів на Великдень не можна було називати покійниками, а належало говорити про них, як про живих.

Відсвяткувавши Великдень, люди не поспішали розлучатися із обрядовими виробами, передусім писанками і крашанками. У кожній родинізберігався недоторканий припас пофарбованих яєць. Їх обов’язково тримали до наступної неділі, яку в народі називають Провідною або, як було зазначено, Проводами. За звичаями найдавніших часів, на Проводи вимагається умилостивити, ублагати, задобрити предків. Це відбувається саме у важливий для господарства період – весною, коли сподіваються на врожай у полі, приплід худоби тощо. Звертаючись до магічної сили предків, їм приносили різні жертви: проводили надгробну трапезу, поминальний обід, що нагадував стародавню тризну. Окремі господарі запрошували священика, відправляти панахиду біля могил своїх родичів. На кожній такій могилі ставили мисочку із свяченою їжею (іноді коливо), запалювали свічку, і священик відправляв коротку службу. Потім розстеляли скатерку біля могили чи на могилі, запрошували всіх родичів і починали поминати своїх предків до того покоління, до якого пам’ятали, запрошуючи і їх самих до трапези. Помолившись і скуштувавши колива, приказували один до одного: «Їм царство небесне, а нам, дай Боже, прожить на цьому світі і пом’янути їх»[1,с.403]. Серед народу існує легенда про те, що у день Вселенських Провід всі невидимі душі покійників виходять до воріт, щоб зустріти своїх живих родичів, які прийдуть їх поминати. І дуже образливо тим, про кого забули. Тому предки можуть затаїти злобу на них. Якщо немає можливості прийти на кладовище, то потрібно поминати бодай вдома або у церкві. Цю Провідну неділю подекуди ще називають Томиною.

В окремих регіонах відзначають ще Бабський Великдень (очевидно, через те, що обрядодіями керують виключно жінки – відголоски матріархату), який припадає на провідну суботу або на понеділок чи вівторок Томиної неділі. Уся церемонія проходить лише на кладовищі з панахидами та спільним обідом-трапезою, після якої жінки розходились до могил своїх рідних, оплакували їх, голосили, розмовляли з ними. Тут досить добре проглядається віра у предків роду, а саме у те, що покійники не відходять з роду чи родини, а залишаються і після смерті її членами і є опікунами. Їх, як живих, задобрюють, догоджають їм, виливають жалі та дуже урочисто проводжають їх у вирій.

Багато моментів нашої стародавньої культури трансформувалися і органічно поєдналися із християнськими традиціями, утворивши синкретичні культурні феномени, які можна спостерігати лише на Україні. Скажімо, із прийняттям християнства в часи Київської Русі, хоч і змінено, але залишився звичай молитися за померлих над коливом та хлібом (жертовними стравами). У «Словнику символів культури України» знаходимо пояснення: «…Коливо (канун, сита) – ритуальна поминальна страва, різновид куті»[]. Коливо, зварена з медом пшениця (кутя), вважалася їжею покійників. Книші – це один великий чи три менші хлібини, що приносились в церкву чи на кладовище і над якими відправлялась панахида. Коливо так само, як і книші, вважалося жертвою покійникам як вияв того, що про них пам’ятають та піклуються про їхні душі. Відправа над хлібом у церкві як поминальне літургійне дійство стало одним із сакральних християнських обрядів, що існує і до сьогодні.

Літньо-осінній календарний цикл також включає в себе обряди, пов’язані із вшануванням предків. Господарі прагнуть заручитися їхньою підтримкою, щоб зібрати високий урожай, захистити його від згубних дій природних стихій.

Наші пращури, намагалися пізнати світ. Всі ці спроби його пізнання, намагання прихилити всі добрі сили на служіння собі та відхилити злі, шкідливі, зосереджувалися навколо культу предків. Саме Зелені свята не втратили поєднання діалогу людини та природи. Вони є найбільшою урочистістю літа.

Останній напередодні Трійці тиждень має назву "зелений" або "клечальний". У цей час, як правило, починають квітувати жита, а отже, за народними віруваннями, оживають душі тих, хто помер не своєю смертю – утоплених, мертвонароджених, не хрещених. У народі вірили, що душі таких небіжчиків перетворилися в русалок. Відтак, зеленосвятський тиждень називають Русаліями. Існує повір’я про те, що на Зеленому тижні дівчата із зеленим волоссям (русалки) виходять, аби подивитися, чи вшановують живі їхню пам’ять. За дослідженням О.Шалак, «жінки кладуть на межу поля по шматку щойно спеченого хліба, парою якого русалки й живляться. А улюблена пора русалок – полудень та опівнічний час. Русалки тоді розпалюють вогнища та водять довкола танці»[9,с.169].

Дослідник купальської обрядовості українців Ю.Климець зазначає, що ремінісценції культу предків у купальській обрядовості найбільшою мірою можна виявити, простеживши зв’язок свята Купала з язичницькими русаліями. Русалії є спільнослов’янським аграрним святом, пов’язаним із родючістю полів, наповненим моліннями про дощ, тепло і народження, наливання та дозрівання колосків. Русалії – поминальне обрядодійство [3,с.23].

В обрядах весняно-літніх русалій чітко простежується культ померлих предків і поділ його на структурні частини, подібні до тих, що виконувалися під час весняних та різдвяно-новорічних свят: запрошування і зустріч родичів, ритуальне спілкування з ними, проводи до їх постійного місця перебування.

У давнину, існували вірування про те, що духи померлих взимку перебувають у воді, особливо тих, хто помер не власною смертю. Наприкінці весни, коли починається літо, їх душі переселяються до лісу, в поля, де квітує жито, в квіти та дерева. Звичай вносити до хати зелень на Трійцю означав запросини русалок, а відповідно, і душ померлих родичів, бо вони живуть у травах і квітах.

У народній уяві русалки – це добрі, але інколи і шкідливі духи. Тому їх треба задобрити, ублагати, щоб не збивали квіту в житі, щоб не ламали його, не насилали зливи, грому, граду.

У праці дослідника купальської обрядовості Ю.Климця, знаходимо запис звичаю поминання померлих родичів у дідову п’ятницю перед Трійцею в с.Борове Зарічнянського району Рівненської області. У цей день готують пісну вечерю і, сідаючи до столу, примовляють: «Просимо всю сім’ю, звану, незвану повечеряти». А після вечері вставали із-за столу, зрушуючи його з місця, тричі хлюпаючи водою під стіл, говорили: «Вибачте душеньки, чим мали, тим і приймали, а як будете допомагати, то будемо краще приймати»[3,с.27].

Вороже ставлення ортодоксів християнського віровчення до язичницької суті русалій не могло не відбитися і на поглядах на русалок. Їх було переведено у ранг нечистої сили, оскільки русалками почали вважати душі померлих нехрещених дітей, заручених дівчат, які наклали на себе руки чи самогубців. Ось чому русалок (мавок, нявок) почали трактували саме в негативному, ворожому стосовно людей плані. Справді, до наших днів у пам’яті народу збереглися вірування про русалок як істот, що могли принести людині шкоду. Проте одночасно існували уявлення протилежного характеру. Так, деякі обряди їх ритуального вшанування (наприклад, обряд водіння русалок, спільна трапеза людей із душами померлих, вивішування одягу, проводи русалок до постійного місця перебування) аж ніяк не свідчать про вороже ставлення до цих міфологічних істот. В уявленні українців, русалки виходять під час русального тижня в поле, танцюють, водять хороводи, качаються по землі, внаслідок чого краще родить овес, густішає та зеленіє трава. Отже, народні знання про русалок зберегли і до нашого часу свою двоїсту природу.

Одним із головних компонентів купальського святкування було розпалювання обрядових вогнів, що супроводжувалися перестрибуванням через них. Вчені вважають такі дії трансформованими рудиментами ритуалу проводів на той світ. Це підтверджують окремі ритуали проводів русалок, які в язичницькі часи відбувалися в день літнього сонцестояння. Так, проводячи русалок, перед кладовищем розпалювали вогонь, перестрибували через нього (таким чином, очевидно, очищуючись) і тільки тоді йшли на цвинтар. Чи не сягає обряд перестрибування через вогонь (в тому числі й купальське вогнище) своїм корінням часів кремації (трупоспалення), таким чином означаючи спілкування з душами померлих предків?

Купальські ритуали до краю наповнені спілкуванням з духами, в тому числі й русалками, які нібито в цю ніч активізують свої дії. А тому обрядові дійства людей у цей час спрямовані на оберігання себе, подвір’я, достигаючих посівів від будь-яких згубних сил.

Отже, русалки – це демонологічний антропоморфний образ, що своїми генетичними коренями сягає культу предків і засвідчує безсумнівний зв’язок із вегетацією та ідеєю родючості.

Із настанням осені та проведенням збору врожаю не забували і про своїх предків-родителів, яких задобрювали цілий рік, благаючи доброго врожаю. Зокрема, по закінченню жнив залишали трохи недожатих стебел з колосками – Спасові на бороду. Те недожате колосся жниці зв’язували в пучок червоною ниткою або виплітали волосяну китицю, ніби бороду, й пригинали колосся до землі. Суть Спасової бороди пояснюється тим, що це останній притулок польових духів (предків), а незжаті колоски – жертва їм. Іноді біля цієї бороди кладуть окраєць хліба, дрібку солі, воду – як жертовну їжу для цих духів, віддячуючи їм за те, що охороняли ниву.

День пророка Іллі святкують 2 серпня. За народними віруваннями, Ілля є наступником язичницького бога-громовержця Перуна. Іллі підвладні грім, блискавка, сильні грози та буревії, які можуть порушувати добробут людини. Тому давнього бога Перуна, а тепер Іллю, також вважають за бога-предка, якого потрібно поважати та задобрювати, щоб відвернути від себе загрозливу дію природних стихій.

Культ предка можна виявити в християнському святі Спаса. На Спаса також поминають мертвих родичів. За народною міфологією, це третя поява померлих на світ у весняно-літньому сезоні: душі покійників з’являються на Страсний четвер, на Зелені свята і на Спаса. В українців існує заборона не вживати яблук до Спаса. Цій забороні є свого роду пояснення. За цвітінням садів, дозріванням смакових якостей фруктів стежать, ведуть охорону духи покійних родичів. І тому не дозволялося втручатись у це дійство.

На Україні з осіннім Дмитровим святом пов’язується давній звичай поминання покійників – так звані дідівські суботи.

Своєрідний зміст цього свята розкриває М.Ткач у статті "Від Дмитра до Михайла найтемніші ночі". Він зазначає, що на св. Дмитра вшановуються далекі предки – діди, прадіди. Днем поминання є не саме свято, а субота напередодні його – Дмитрівська субота. Її називають "дідовою", "родинною” і вважають найзначнішою в обряді поминання померлих родичів. Те, що для поминання обирається саме субота, як зазначає М.Ткач, випливає з того, що вона є останнім днем у світотворенні, коли Бог спочив, скінчивши свою працю. Тому субота уособлює період найнижчої активності буття[6,с.31].

Останню напередодні Дмитра суботу ще називають пам’ятною. Жінки в цей день несуть до церкви поминальні страви, серед яких коливо та три хлібини (книші), і роздають їх бідним людям, щоб ті помолилися за померлих родичів. Перша хлібина призначалась давно померлим пращурам, друга – дідам найближчого роду, а третя – тим хто помер наглою смертю. Вважалося, що нібито в цей день Бог посилає покійників в образі старців на землю, щоб вони обійшли її, обдивившись, як живуть їхні родичі, підживились, оскільки їм не дають їсти на тому світі, і про все доповіли Богу-Отцю. Тому до прохачів у поминальні ставились із особливою пошаною. Деякі господарі організовували ритуальні обіди вдома. На них запрошували сусідів, літніх і вбогих людей, випадкових мандрівників з вулиці. Перед трапезою годилося помолитися за покійників, скуштувавши колова, і сідати за обід. На відмінну від інших поминальних субот, у Дмитрівську суботу майже повсюдно не ходили на кладовище.

Подекуди, обдаровують жебраків, залишали від цих частувань невелику частину. Це їство призначалося покійникам, його ставили на покуті, клали поруч ложки, а також воду і рушник – щоб душі померлих повмивались і пообідали. Як уже зазначалося, подібний обряд виконували на Святвечір. Деінде вранці та увечері запалювали свічки, бо вірили, що як тільки смеркне, «то діди снуватимуть по кутках».

Подібні вшанування на окремих територіях відбувались напередодні дня архангела Михаїла та дня пам’яті апостола і євангеліста Луки, який передував двом попереднім дням поминання предків.

У зимових святах, які традиційно належать ще до осіннього циклу і передують Різдву, також відбувалось вшанування наших предків. Зокрема, це можна простежити в обрядовості свята Введення в храм Пресвятої Богородиці (у народі це свято називають Веденнє, Видіння або Третя Пречиста). Це зумовлено народним віруванням, згідно з яким Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло. Разом із «добрими» духами відпускає і «недобрих». Звідси і двоїстість в обрядових дійствах: з одного боку ми вшановуємо покійних предків, з іншого – вживаємо найрізноманітніших оберегів від нечистої сили. Ось чому вдаються до захисту від чаклунських дій відьом, які є дуже активними в цей день. Для цього обсипають подвір’я і стайні маком-самосівом (відюком), обкурюють зіллям худобу.

Звичай викликати Долю та ворожити на щасливе заміжжя простежується у обрядовості свят Катерини та Андрія Первозванного. Дівчата, запрошуючи до себе Долю, водночас звертались і до душ предків, у яких просили послати їм щасливе майбутнє та вдале заміжжя.

Мащення лиця сажею під час андріївської розваги – обряду кусання калити – також свідчить про те, що духи померлих предків перебувають разом із своїми живими родичами.

Таким чином, аналізуючи вищесказане, можна зробити висновок, що культ предків займає важливе значення в календарній обрядовості українців. Це ритуали, які засвідчують зв’язок поколінь, зв’язок світу предків і світу живих, мають функції оберегів, допомагають зберегти генетичну пам’ять.

Виходячи із вищезазначеного, можемо стверджувати, що культ предків є одним із найархаїчніших в українській обрядовості. Зародившись ще на початку культурного розвитку людства, він еволюціонував у свідомості людини, переплівшись із багатьма іншими ритуалізовано-обрядовими елементами.

Список використаної літератури:

1. Воропай Олекса. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - К.: "Обереги", 1991. – Книга I – 456с.; Книга ІІ – 448с.

2. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. - К.: AT "Обереги", 1994. - Книга І – 400с.; Книга ІІ – 528.

3. Климець Ю. Д. Купальська обрядовість на Україні. - К.: Наукова думка, 1990. - 122с.

4. Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір. Культурологічна оповідь. - К.: Сінто, 1994. - 286с.

5. Словник символів культури України. – К.: Міленіум, 2002. – 260с.

6. Таланчук О.М. Ясен місяць – пан-господар//О.М.Таланчук. Українознавство. - К.: Либідь, 1998. – С.63-64.

7. Ткач М. Від Дмитра до Михайла найтемніші ночі // Українська культура. - 1997. - №10. - С.31-34.

8. Українська фольклористика. Словник-довідник. – Тернопіль: Видавництво «Підручники і посібники», 2008. – 448с.

9. Шалак О. Навський Великдень// 100 найвідоміших образів української міфології. – К.,: Книжковий дім «Орфей», 2002. – С.139-141.

10. Шалак О. Потойбіччя. Смерть//100 найвідоміших образів… – С.118-125.

11. Шалак О. Русалка//100 найвідоміших образів... – С.166-169.

Дата добавления: 2015-08-21