Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил.

За термінами проведення розрізняють поточну та довготермінову валютну політику.

Поточна валютна політика – це повсякденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку для забезпечення нормального функціонування валютної системи (національної і міжнародної), підтримання рівноваги платіжних балансів.

Основні форми поточної валютної політики є облікова (дисконтна) і девізна політика.

Дисконтна (облікова) валютна політика – це політика, що здійснюється через зміну відсоткової (дисконтної) ставки центрального банку за кредит для впливу на валютний курс.

Ця політика проявляється через вплив на стан грошового попиту (зміна ставок відсотку сприяє або стримує приплив капіталів з інших країн, знижує або збільшує валютний курс), динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію короткострокових інвестицій.

Девізна валютна політика. – це політика, яка пов’язана з регулюванням валютного курсу через купівлю та продаж валюти.

Девізна валютна політика здійснюється за допомогою валютної інтервенції, посилення або послаблення валютних обмежень, валютного субсидіювання й диверсифікації валютних резервів.

Валютна інтервенція (як головний засіб девізної політики) означає насамперед купівлю-продаж на відкритому ринку державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти та його зміну.

Із зниженням курсу національної валюти центральний банк країни продає на грошовому ринку значні суми іноземної валюти, приймаючи в оплату виключно вітчизняну, що зумовлює підвищення курсу національної валюти щодо іноземної.

Валютні обмеження – це система економічних, правових, організаційних заходів, які регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом і т. д.

У 90-х рр. ХХ ст. НБУ широко застосовував такі валютні обмеження:

- введення обов’язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100% чи на 50%);

- заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам;

- заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;

- заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни. Таки позички дозволялися тільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку;

- заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму;

- контроль за прямими інвестиціями, спрямований на збалансування прямих інвестицій резидентів за кордоном і прямих інвестицій нерезидентів в Україні;

- лімітування валютної позиції комерційних банків-резидентів та контроль за дотриманням установлених нормативів відкритої позиції;

- жорстка фіксація валютного курсу національної валюти.

Диверсифікація валютних резервів – це політика центрального банку, спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу валют різних країн (диверсифікація – різноманітність), проведення валютної інтервенції і захисту від валютних втрат.

Політика диверсифікації здійснюється через продаж нестабільних і придбання стійких (твердих) валют на світових валютних ринках.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація.

Девальвація ( лат. de – префікс, що означає донизу і valeo – коштувати ) – це зниження обмінного курсу національної валюти відносно іноземних. Девальвація спрямована на оздоровлення грошового обігу, стабілізації національної валюти, проводиться для стимулювання експорту та стримування імпорту. Девальвація широко застосовується у світовій практиці.

Ревальвація (лат. revalvo – збільшую вартість) – це підвищення курсу національної валюти відносно грошової одиниці інших країн або щодо міжнародних грошових одиниць. Застосовується зазвичай як один із методів стабілізації грошової системи і поновлення або підвищення купівельної спроможності грошей після інфляції. Механізм впливу ревальвації на економіку протилежний девальвації.

Довготермінова валютна політика передбачає довготермінові заходи структурного характеру для поступової зміни валютного механізму. Її найважливішими методами є міждержавні переговори й угоди в межах МВФ, на регіональному рівні (наприклад, у межах ЄС) та проведення валютних реформ. Зміни у валютному механізмі – це зміни в порядку проведення міжнародних розрахунків, у використанні золота, резервних валют та міжнародних платіжних засобів, в режимі валютних паритетів і курсів, структурі й функціях МВФ та інших організацій тощо.

Дата добавления: 2015-09-02