Обов'язки щодо життя ближнього

Грішить той, хто завдає шкоди здоров'ю ближнього, викликає його на двобій або двобій приймає, хто, врешті, несправедливо і навмисно вбиває ближнього.

Можемо завдати шкоди здоров'ю ближнього сварками і бійками, шкідливими продуктами, небезпечними жартами або необережністю, гідною покарання. Сварячись, дратуємо ближнього, позбавляємо його внутрішнього спокою, і цим підриваємо його здоров'я. Бійка не обійдеться без пошкодження тіла; за бійку і суд карає арештом або в'яз­ницею. Розповсюдженим явищем сьогодні є підробка продуктів споживання; звичайно, такі продукти шкодять здоров'ю, отже, люди, котрі цим займають­ся, є вбивцями. Небезпечні жарти також не раз стають причиною хвороби, каліцтва або, навіть, і смерті. Причиною нещасних, а деколи і смертельних випадків є звичайна необережність (напр., хтось неуважно переходить вулицю, хтось необережно обходиться з рушницею під час полювання і т. д.). Грішать матері, котрі залишають без нагляду дітей, грішить лікар, котрий нечітко випише рецепт і через те аптекар видасть не ті ліки, і вони можуть зашкодити даному пацієнту.

Тих, хто викликає на двобій і приймає двобій, також можна назвати вбивцями. Церква карає їх тим, що відмовляє їм у християнському похороні і накликає на них прокляття (Сор. Трид. 25, 19).

Найчастіше причиною двобою є образа честі. Той, котрий викликає против­ника на двобій, стягає на себе подвійну провину, тому що має намір убити людину, а, крім того, ризикує також і своїм життям. Тому слушно погрожує Церква тяжкою карою всім тим, хто бере будь-яку участь у двобої або присутній при ньому. Католик ніколи не повинен приймати виклик на двобій, хоч би навіть знав, що за це назвуть його боягузом або через це втратить своє становище (Вен. XIV). Відвага у недозволених справах є не відвагою, а лише відчайдушністю і зухвалістю. Саме у двобої ми втрачаємо свою честь, хоч, ніби, хочемо її врятувати. Для захисту честі ображеного існують світські суди, і до них треба звертатися. А якщо прагнемо заслужити перед Богом ласки, то вибираймо таку помсту, якої навчав Ісус Христос словом і прикла­дом, — віддячуймо за зло добром. Зносити терпляче несправедливість — ось найдосконаліший прояв справжньої відваги.

Грішить той, хто свідомо і несправедливо позбавляє життя свого ближнього. Таку людину називаємо вбивцею.

Вбивцею був Каїн, бо вбив свого брата Авеля. Сам Бог сказав тоді, що кров Авеля закликає небо до помсти (Буття 4). Вбивця, позбавляючи життя ближнього, одночасно позбавляє його змоги домогтися великих заслуг у майбутньому і приготуватися до смерті. Хто ж вбиває людину мимоволі, не маючи наміру позбавити її життя, той не є вбивцею (Второзак 19, 4); однак, звичайно, така людина не є вільною від тяжкого гріха, бо найчастіше таке вбивство буває наслідком злочинної необережності. Кат, котрий вбиває злочинців за наказом влади, також не є вбивцею.

Хто ненавидить ближнього, той наче вбиває його думкою і волею; ненависть також дуже часто призводить до справжніх мордувань.

Хто ненавидить, той дуже часто думає про помсту (Буття 27, 41); (І Цар. 24). Брати Йосифа ненавиділи його і вбили б, якщо б їхній брат Рувен не став на перешкоді (Буття 37). Немає різниці між тим, хто ненавидить, і тим, хто вбиває (Сальвіян). У Пана Бога бажання важить стільки, скільки і сам учинок. Саме тому говорить св. Йоан: "Кожен, хто ненавидить брата свого, душогубець" (І Йоан 3, 15). Ісус Христос також говорить, що той, хто гнівається на брата свого, заслуговує перед Богом такого самого покарання, як і той, хто вбиває (Мат. 5, 21 і сл.). Дехто вважає, що у своєму серці має ненависть, коли відчуває незадоволення тим, або жаль до того, хто чинить зле, — при цьому, однак, прагне, щоб та особа зійшла з недоброї дороги і просить про це Пана Бога. Якщо це дійсно так, то таке почуття не є ненавистю. Напр., якщо матір плаче, тому що її син веде неправильний спосіб життя, пиячить, гуляє і т.п., а вона ненавидить такий спосіб життя, — така мати любить свого сина, але ненавидить його гріхи.

Ще тяжче грішить той, хто руйнує духовне життя ближнього звабою або поганим прикладом.

Ти є вбивцею, якщо намовляєш свого ближнього чинити зло (св. Авг.). Це — тяжчий гріх, аніж убивство, бо життя душі цінується більше, ніж життя тіла.

Зваблювати, спокушати — значить намагатися когось схиля­ти до скоєння гріха.

Так Єва підштовхнула до скоєння гріха Адама. Той, хто зваблює (спокус­ник) наслідує диявола, котрий ще перших людей у раю хитро спокутував до непослуху щодо Бога. Майже всіх Мучеників перед тим, як винести вирок, намагалися схилити до заперечення віри або до злочину проти Божих заповідей підступними намовляннями, обітницями, погрозами або муками. Звабником є також той, хто стримує інших від добрих справ.

Недобре чинить той, хто своєю поведінкою (або лихим сло­вом, або порушивши заповідь, або недобре вчинивши) підштов­хує другого до скоєння гріха.

Своїми вчинками людина спокушає Інших, якщо, напр., працює в неділю або у свято на полі, якщо веде себе непристойно під час Богослужіння, висміює в часописах церковні правила і закони, релігійні істини і т.д. Грішить людина і тоді, коли у присутності дітей проклинає, веде непристойні розмови, виступає проти св. віри і т,п. Грішить також той, хто, порушивши Божі заповіді, спокушає інших до цього ж (напр., у неділю або свята без поважної причини пропускає Службу Божу, не молиться і т.п.). Отже, така поведінка призводить до того, що інші чинять так само, або викликає незадоволення інших. Найчастіше така поведінка дорослих негативно впливає, у першу чергу, на дітей, адже діти люблять усе копіювати. Людину, котра приховує нещирість, фальш, зловмисність удаваною щиросердністю та доброчесністю, називаємо фарисеєм або лицеміром. Саме таким лицемірством грішить батько, котрий насміхається над побожністю своєї дитини або богохульствує. Але грішить і та дитина, котра прислухається до лицемірних слів свого батька. З цього приводу говорить Спаситель Апостолам, щоб не вболівали за такими людьми. Він говорить: "Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих!" (Мат. 15, 14).

В іншому місці Христос говорить, що в день страшного суду скаже Ангелам зібрати докупи в Його царстві лицемірів та фарисеїв і накаже кинути їх у піч вогненну. Там буде плач і скрегіт зубів (Мат. 13, 41). З цих слів зрозуміло, що лицемірство і непристойна поведінка є тяжким гріхом. Однак, якщо кривда, завдана такою поведінкою іншій людині, є невеликою, тоді це не є тяжким гріхом.

Треба намагатися не показувати злого прикладу іншим.

Справи, які ми можемо виконати, можуть бути різного роду: справа, яку Господь Бог наказує нам виконати; справа добра, але вона є лише порадою, а не наказом Божим; справа, дозво­лена в окремому випадку (напр., комусь з певних причин дозволено їсти м'ясо в заборонені дні).

Якщо якась справа є наказом Божим, її ніколи не можна залишати, хоч би, навіть, ця справа комусь пошкодила; однак, треба намагатися, цю шкоду усунути відповідним роз'яснен­ням.

Якщо виконуємо якусь добру наказану справу, то показуємо цим лише гарний приклад. В такому випадку грішить той, хто не хоче виконати цієї справи. Христос знав, що євреї будуть незадоволені, якщо Він у суботу буде зцілювати хворих, але, однак, зцілював, а одночасно навчав євреїв: "Чи є якийсь між вами, що, мавши одну вівцю, не візьме її і не витягне, коли вона впаде в суботу в яму? А скільки ж чоловік над вівцю вартісніший! Тим то й у суботу можна добро чинити" (Мат. 12, 11-12).

Якщо якась справа не є наказом Божим, то людина зобо­в'язана знехтувати нею, щоб не зробити цією справою зла.

Так само людина повинна знехтувати тією справою, на вико­нання якої має дозвіл, якщо ця справа зашкодить іншій людині (котра не знає про дозвіл). Якщо ж цій людині дадуть роз'яс­нення про дозвіл, тоді вже можна користуватися ним.

Якщо, напр., під час посту, хворому дозволено їсти м'ясо, то він не повинен зловживати цим перед іншими, а, при необхідності, пояснити, чому він це робить. Якщо ж все-таки інший, здоровий, чинить так, як хворий, останній не винен. Краще однак уникнути негативного впливу, наслідуючи св. Павла, котрий говорить: "... якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м'яса, щоб не спокутувати мого брата" (І Кор. 8, 13).

Однак, дозволено нам поранити ближнього і навіть убити його, якщо він зазіхає на наше життя або намагається насильницьким шляхом позбавити нас майна, але тільки в тому випадку, коли не можемо захистити себе інакше. Таке право називається правом необхідної оборони.

Необхідна оборона не є злом, бо в такому випадку нашим наміром є не смерть ближнього, а лише захист власної особи. Дозволено нам у такому разі лише захищатися, але не чинити помсти. Якщо це можливо, то треба втекти. Якщо ж для захисту вистачить поранення противника, то не треба його вби­вати. В такому випадку не має значення та обставина, що нападник був або нетверезий, або божевільний — і тоді можна захищатися. Дозволено нам також в ім'я любові до ближнього захищати життя іншої особи. Так учинив Мойсей — він захищав єврея перед єгиптянином і вбив останнього (Вихід, 2). Того, хто зазіхає на нашу власність, можна вбити лише у тому випадку, коли без цієї власності не є можливим наше життя; бо в цьому випадку захищаємо наше життя.

Має право карати смертю злочинців влада; солдатам під час війни дозволено ранити або вбивати ворога.

Влада, звичайно, влада законна, котра заступає Бога, має право карати злочинця мечем. Тому говорить св. Павло, що влада не тримає меча марно, але для того, щоб помститись тому, хто чинить лихе (Рим. 13,4). Повага до влади є повагою до Бога; отже, якщо влада наказує вбити, то це не вона вбиває, — лише Бог; так і удар меча приписуємо не мечу, а лише руці, котра його тримає (св. Авг.). Однак, влада не повинна чинити самовільно; вона може застосовувати смертну кару лише тоді, коли це необхідно для суспільства. Присуд смерті — це, властиво, лише самооборона або обов'язкова оборона суспільства. Зрозуміло, що злочин повинен бути доказаний. "Краще, щоб злочин був непокараний, ніж невинний мав би бути засуджений" (Траян.). Військова служба не є недозволеною. В Євангелії ніде не говориться про те, щоб солдати уникали військової служби, а лише вказується, щоб вони вдовольнялися своєю платнею і не допускали насильства (св. Авг.). Не треба думати, що люди, які служать в армії, не можуть подобатися Богу, — навпаки, не один з них був навіть симпатичний Богу, як, напр., Давид або сотник Корни лій у Кесарії, до котрого Бог послав Ангела (св. Авг.). Авраама, котрий боровся з розбійниками, які напали на Лота, за наказом Божим благословив Мелхіседек (Буття 14). Однак не можна солдату під час війни бути немилосердним і жорстоким щодо роззброєного, не здатного вже до боротьби ворога; це було би злочином і підлістю. Не можна воювати слугам Церкви, тому що це не відповідає їхньому святому стану. Тому майже в кожній державі католицькі священики звільнені від військової служби.

Хто несправедливо заподіяв зло своєму ближньому (тілесно чи духовно), той зобов'язаний, по можливості, це зло виправити.

Якщо ж людина не хоче виправити заподіяне зло, то вона не отримає від Пана Бога прощення гріхів. Убити людину, котра скоїла тяжкий гріх, — це злочин, який ніяк не можна буде виправити; те саме стосується і людей, котрі спокусили (звабили) ближнього і таким чином стали причиною втрати ним вічного спасіння. Тому не дивно, що навмисне вбивство називається гріхом, котрий взиває до неба про помсту, а тому, хто спокушає іншого, Спаситель говорить: "Горе тому, через кого приходять спокуси" (Лук. 17, 1). Найтяжча покута за такий вчинок є замалою.

Дата добавления: 2015-08-21