З історії ізраїльського народу

Нащадки Авраама спочатку перебували в Палестині, а потім перемістилися до Єгипту, де провели в тяжкій неволі 400 років.

Господь Бог покликав Араама до Палестини біля 2000 року перед Христом. Авраам замешкав у Хевроні (на захід від Мертвого моря). Він мав сина Ісаака, якого повинен був принести в жертву Богу на горі Морія. Ісаак мав двох синів, Езава і Якова. Яків підступом домігся батьківського благословення і права первородства, внаслідок чого був змушений утекти з дому. Яків (чи Ізраїль) мав дванадцятьох синів. Йосиф, один із них, став віцекоролем Єгипту, покликав туди своїх близьких (їх було 66) і віддав їм у володіння урожайний край Гессем, який знаходився на схід від гирла Нілу (1900 р. перед Хр.). Чисельність євреїв зростала. їх називали "синами Ізраїля" або "ізраїльтянами". Вони терпіли страшний гніт з боку фараона.

З єгипетської неволі євреїв вивів Мойсей, який разом зі своїм народом 40 років блукав у пустині.

Біля 2 млн. людей (в т. ч. 600 тис. воїнів) покинуло Єгипет і перейшло Червоне море (в 1500 році перед Христом). В арабській пустині Бог живив їх чудесною манною, а на горі Синай дав їм 10 заповідей. Мойсей умер на горі Навав, не дійшовши до обіцяної землі.

Євреї здобули обіцяну землю під проводом Ісуса Навина, однак ще понад 300 років тривала їхня боротьба з ворогами (з 1450 по 1100 р. перед Христом).

Ісус Навин, нащадок Мойсея, поділив захоплену обіцяну землю між 12 єврейськими родами. Боротьбу з ворогами очолювали судді, хоробрі мужі, які, натхнені Богом, вели народ до перемог, а також встановлювали закони. Такими суддями були Гедеон, Єфте, Самсон, Самуїл (останній суддя).

Пізніше ізраїльтянами керували царі Савл, Давид і Соломон (з 1100 до 975 перед Христом).

Савл був суворим володарем; його нащадок Давид (1055-1015) відзначався великою побожністю; саме він є творцем більшості псалмів. Бог обіцяв Давидові, що саме з його роду вийде очікуваний Спаситель. Нащадок Давида Соломон збудував у Єрусалимі величну святиню (1012). Він відзначався великою мудрістю. Йому належать Приповістки, Пісня пісень і Екклезіаст (Проповідник).

Після смерті Соломона держава розпалася на дві частини: царство Ізраїльське на півночі (975-722) і царство Юдське на півдні (975-588).

Нащадком Соломона був його син Ровоам. Він обклав народ ще більшими податками, ніж його батько. Тому від нього відокремилися 10 північних родів, які утворили окреме царство (Ізраїльське). А два роди, Юди і Веньяміна, залишилися вірними Ровоамові — вони утворили царство Юдське.

Населення о§ох держав відвернулося від правдивого Бога, і тому Бог допустив, що ці держави були завойовані ворогами, а населення потрапило в неволю.

19 царів, які правили Ізраїльським царством, ввели з часом у краю ідоло­поклонство, не бажаючи, щоб піддані відбували паломництва до єрусалимської святині. Бог посилав до народу пророків, які закликали його схаменутися і грозили Божою карою, але марно. Нарешті в 722 р. асирійський цар Сальма-нассар захопив державу, поневоливши її мешканців. Після падіння асирійської держави в 606 р. євреї перейшли під владу вавілонців, а в 583 р. — під владу перського царя Кира.

Юдським царством правили 20 царів, воно утрималося довше. Завоював його вавилонський цар Навуходоносор. У 588 р. було зруйновано Єрусалим і святиню.

Визволившись із неволі у 536 p., євреї жили спокійним життям аж до 203 р., в якому ними заволодів жорстокий сирій-ський цар Антіох.

У 606 р. мешканці обох царств об'єдналися. Відтепер усіх їх називали євреями. Перський цар Кир, який у 538 р. захопив вавілонську державу, дозволив євреям повернутися до своєї вітчизни і відбудувати святиню. Князь Зоровавель повів 42 тис. євреїв до Єрусалиму. Було закінчено будівництво святині в 516 р., У 453 p. Цар Артаксеркс дозволив євреям відбудувати і мури міста. Понад 200 років євреї спокійно жили під владою персів. У 330 р. Перська держава впала під натиском Олександра Великого, македонського царя. З цього часу ними правили різні володарі, а з 202 р. над ними запанував цар Антіох Епіфанес IV. Цей правитель жорстоко переслідував євреїв за його релігійні переконання. Напр., він примушував 7 братів макавейських і старця Єлеазара їсти вепрове м'ясо і наказував мучити їх; він велів помістити в єрусалимській святині ідолів.

У тривалій боротьбі євреї вибороли собі свббоду і на сто років повернули владу своїм царям (140-39 р. перед Христом).

Очолили боротьбу євреїв за свободу хоробрі Макавеї (батько і 5 синів), унаслідок чого було скинено сирійське ярмо. У цій боротьбі загинуло багато євреїв, які мали при собі ідолопоклонську жертву. Один з макавейських братів, Симон, став царем і архиєреєм Юдеї. Його нащадки зберігали державну незалежність до 64 р. перед Христом, коли єврейське царство було захоплене римськими військами під проводом Помпея.

У 38 р. перед Христом царем Юдеї став поганин Ірод.

Сталося це внаслідок повстання євреїв проти римлян. Римляни скинули з престола пануючого тоді царя й обрали царем поганина, Ірода Великого (39 p.). Ірод був єврейським царем, але євреєм не був. У час його панування прийшов на світ очікуваний Месія, тоді ж вирізали дітей у Вифлеємі. Ірод Великий умер за 3 р. після Христа, його наступником став Ірод Антипа (3-40 р. після Христа). Саме він наказав убити Йоана Хрестителя, він насміхався над Хрис­том. Після нього правив Ірод Агриппа, за наказом якого було стято св. Якова й ув'язнено св. Петра. Велів називати себе Богом, за що його живцем з'їли хробаки (умер у 44 р. після Христа). У 70 p. після Христа римський імператор Тит, син Веспасіана, знищив Єрусалим, а євреї розбіглися по всій землі.

Інші народи Землі Бог готував до приходу Месії або за допомогою вибраного народу і чесних людей, або застосовуючи надзвичайні справи.

Євреї вели торгівлю з поганськими народами і т. ч. були з ними тісно пов'язані. Так до поган дійшли св. Книги, які були перекладені на різні мови. Неволя, в якій євреї перебували разом з поганами, теж зближувала їх. Завдяки євреям погани пізнавали правдивого Бога та пророкування приходу Спасителя. Товія, натхнений Св. Духом, закликає: "Славіте його, діти Ізраїля, перед народами, бо як він розвіяв вас проміж ними, то там показав він свою велич. Вознесіте його перед усіма живими, бо він — Господь і Бог наш, він — наш Отець по всі віки" (Тов. 13, 3-4).

Бог знаходив серед поган чесних мужів, які голосили Його славу, або посилав християнських мужів до поган (напр., Сократа, грецького мудреця, який навчав, що є лише один Бог, Творець світу, говорив про недоречність ідолопоклонства, сам вів дуже строгий спосіб життя, був безкорисливим, добрим і відважним; за проповідницьку діяльність його було засуджено на смерть у 399 р. перед Христом). Можна назвати теж Йову, який проповідував у Арабії, Йосифа (в Єгипті), Йону (в Ніневії), Даниїла (у Вавилонії). Ці мужі були наділені високими чеснотами, безстрашним визнанням віри, для їх охо­рони Бог не раз здійснював чуда (звільнення трьох юнаків із печі, Даниїла з ями з левами). Усе це повинно було переконати поган у тому, яким Бог є правдивим. Часто погани переходили на іудейську віру; таких новонавернених називали прозелітами.

Не раз Бог навчав поган надзвичайними справами: трьох мудреців вела до Христа чудова зірка (Мат. 2, 3), сотнику Корнилію в Кесарії явився Ангел (Діян. Ап. 10, 3), цареві Балтазару — таємнича рука, яка писала на стіні (Дан. 5), Навуходоносору — чудесне видіння, що стосувалося правдивого Бога і Месії (Дан. 2), тому і погани прагнули приходу Спасителя.

Перед зісланням Спасителя Бог учинив так, що у всіх народів з'явилося велике прагнення приходу Месії.

Найбільший розбрат і замішання в релігійних справах панували між євреями. Запекла боротьба точилася між трьома великими сектами: багатими садукеями, які не визнавали позагробного життя; фарисеями, які зовні дуже ретельно дотримувались релігійних настанов, але в серці були облудними; і есеями, які жили відокремлено від світу і вели строгий спосіб життя. Серед поган, незважаючи на розквіт філософії, панувало абсолютне невігластво у справах релігії і нечуваний моральний занепад. Погани поклонялися стільком богам, що, за словами історика Гезіора, важко було усіх хоча б перелічити. Погани віддавали честь предметам, злочинцям, тваринам. Вони вважали своїх богів опікунами злочинів, тому і вшановували їх у злочинний спосіб, найчас­тіше неморальними вчинками, часто приносили їм у жертву людей. Однак багато поган розуміли загальний занепад і прагнули порятунку.

Римський поет Горацій в одній з од сумує з приводу громадянських воєн, благаючи: "Прийди врешті, Сину дівиці, побудь серед свого народу. Втішайся тим, що називатимуть тебе отцем і царем". Свого часу ще Сократ говорив, що зійде з неба якийсь посередник між небом і землею і дасть людям науку про обов'язки щодо Бога і людей. Людство перед приходом Ісуса Христа було подібне до хворого, утомленого хворобою, який чекає на лікаря; до зів'ялої рослини, яка чекає на росу.

Коли і де жив Спаситель?

Спаситель жив на землі приблизно 2000 років тому. Він загинув на хресті у віці 33 років

Від часу народження Ісуса Христа розпочинається християнське літочислення.

На початку християнства літочислення велося по періодах панування римських консулів.

За панування Діоклеціана (час жорстокого переслідування християн) відлік часу вівся від дня вступу на престол цього імператора (284 p.). Ця доба зветься добою Мучеників. Першим розпочав літочислення від хвилини втілення Ісуса Христа, тобто від Благовіщення Пресв. Богородиці, Діонісій (525 p.). Від народження Ісуса Христа літочислення вів імператор Карл. Але слід знати, що це літочислення не зовсім точне, бо Діонізій трохи помилився, визначаючи рік народження Христа. Насправді Ісус Христос народився на 4 роки раніше. Євреї мають інше літочислення — від року створення людини.

Час, який передував приходу Христа, називаємо Старим Завітом, час після його приходу — Новим (Євр. 9,15-17).

Використовуємо слово завіт (заповіт, виявлення волі щодо передачі у спадок майна і т. п. у випадку смерті), бо як перед приходом Христа, так і після нього Бог оголошував людям свою святу волю і гарантував спадок на випадок смерті Спасителя (тобто спадок, який набере ваги завдяки смерті Спасителя). Євреям Бог запевнив успадкування обіцяної землі, християнам — неба. Час перед Христом можна назвати Старим Перемир'ям, бо у цей час Бог заключав перемир'я з багатьма мужами (Ноєм, Авраамом, Яковом, і, за посередництвом Мойсея, з ізраїльським народом на горі Синай).

Ізраїльський народ присягнув дотримуватись даних заповідей, а Бог за те обіцяв ізраїльтянам захист і благословення. Час після Христа можемо назвати Новим Перемир'ям, бо тоді Бог обіцяє людям через свого посередника Ісуса Христа освячення і вічне життя, якщо вони дотримуватимуться заповідей любові. Старе Перемир'я було освячене кров'ю жертовних тварин, Нове — Найсвятішою Кров'ю Ісуса Христа.

Старим або Новим Завітом називаємо і святі книги, написані перед або після Христа. У цих книгах висловлена Божа воля і обіцянка людям успад­кування Царства Божого.

Краєм, де розгорнулася діяльність Спасителя, була Палестина.

Перша назва Палестини — Ханаан, наступна - Юдея, але найчастіше її називали "обіцяною землею" (тобто обіцяною Богом) або "Святою Землею" (освяченою перебуванням на ній Ісуса Христа).

Палестина — невеликий за територією край (500 кв. миль). Вздовж її можна було пройти за 90 годин, впоперек — за 30. Проте Палестина знаходилася майже всередині стародавнього світу, що сприяло поширенню з цього краю справжньої релігії. Це був дуже родючий край, його мешканці задовільнялися плодами своєї праці і в тому плані вони були незалежними від сусідів. Від сусідніх країв Палестину відділяли море і пустиня, тому євреї безпосередньо не контактували з поганами. За часів Ісуса Христа край заселяло 5 млн. мешканців, з них 1 млн. становило населення Єрусалиму.

Палестина лежить на побережжі Середземного моря по обидва боки ріки Йордан.

На півночі Палестина межує з Фінікією, на сході — з сирійсько-арабською пустинею, на півдні — з Арабією, на заході — з Середземним морем.

Йордан - це широка ріка зі швидкою течією, вода в ній жовта. Ріка перепливає через озера Мером, Генезарет (тут була заспокоєна буря, тут проповідував Ісус, тут Спаситель ходив по воді і тут доручив Петрові керівництво Церквою). Йордан впадає до Мертвого моря, яке стоїть на місці міст Содоми і Гомори і вода цього моря дуже солона і тому не придатна для життя живих істот. До Йордану впадає Карит, над яким свого часу перебував Ілля; до Мертвого моря впадає Кедрон, через який втікав Давид і який переходив Ісус Христос перед смертю.

Палестина ділилася на Юдею, Самарію, Галілею і Перею, в яку входили Ітурія і Трахонітіс.

Найревніше дотримувались правдивої віри мешканці Юдеї. Мешканці Самарії були ідолопоклонниками, за що їх ненавиділи євреї. Галілея, особливо на півночі, була поганською, євреї зневажали її мешканців.

Єрусалим зі своєю величною святинею був найважливішим містом Палестини.

Єрусалим (місце спокою) називали також містом чотирьох горбів, тому що лежав на чотирьох горбах. Найвищою була гора Сіон, на якій красувався палац Давида, тут знаходилася господа, в якій відбулася Тайна вечеря. На схід від гори Сіон височіла гора Акра, на якій було джерело і Силоамський став. Гора Морія знаходилася на півночі. На цій горі була святиня і на ній колись повинен був бути принесеним у жертву Богові Ісаак. Ще далі на північ височіла гора Везета. На захід від Морії, вже за мурами міста, знаходилася гора Голгофта, яку називали теж Кальварією, на якій розп'ято Спасителя. Між горами лежать дві долини: південна — Геннон (пекло — на ній колись ізраїльтяни жертвували Молохові своїх дітей) і східна — долина Йосафата (Божого суду, бо вважалося, що саме тут колись відбудеться загальний суд). Тут протікав Кедрон. На схід від долини Йосафата підносилась гора Оливна, улюблене місце Ісуса Христа, а на ній Гетсиманський сад.

Першим царем Єрусалиму був Мелхіседек (2000 перед Хр.) Через 400 років (588 р.) Єрусалим було зруйновано вавилонським царем Навуходоно­сором, але у 536 р. місто відбудували, а у 70 р. після Христа знову Єрусалим був зруйнований римлянами під керівництвом Тита.

Святиня, побудована на горі Морія з білого тесаного каменя, являла собою великий подовгастий чотирикутник. Здалека здавалося, що вершина гори покрита снігом. Через браму в мурі входилося у притвор для народу, далі — у притвор для священиків, де знаходився жертовник для цілопалення. Посере­дині притвору для священиків на підвищенні стояла власне святиня (її розміри: 30x10x15 м), яку покривав плоский дах з кедрового дерева. Власне святиня ділилася на три частини: присінок, "Святая" і "Святая Святих" (найсвятіше місце). Стіни двох останніх були викладені золотими плитами і розділені багато оздобленою завісою, яка у хвилину смерті Спасителя роздерлася верху до низу.

У "Святая Святих", між двома великими позолоченими Херувимами, стояв Кивот завіту, а у нім знаходились таблиці із заповідями. Тут у хмарі царствував Бог. Святиню збудував цар Соломон у 1000 р. перед Христом. Вона була зруйнована Навуходоносором у 519 p. відбудована (але вже без Кивота завіту). За часів Ісуса Христа її відновив цар Ірод. Повністю святиню було відновлено у 64 р. після Христа, але вже у 70 р. після Хр. її знищили римляни. У 361 р. після Хр. імператор Юліан намагався відновити святиню, але землетрус зруйнував вже відбудоване, а вогонь розігнав робітників. Святиня не буде відбудована до кінця світу.

На другому місці після Єрусалиму стоять міста Вифлеем і Назарет.

Юдейське місто Вифлеем, місце народження Спасителя, знаходився на півдні, від Єрусалиму, далі на південь розташовувався Хеврон, місце перебування Авраама, Ісаака і Якова, а також батьківщина родичів св. Йоана Хрестителя. На схід від Єрусалиму знаходилася Витанія, де мешкав Лазар, і пустиня Кварантанія, де постив Ісус Христос протягом 40 днів. На північному сході лежало місто Єрихон, звідки походив митар Закхей, на півночі — Еммаус, де Ісус Христос, воскресши, об'явився двом учням. Над морем лежало відоме в період хрестоносних воєн місто Йопія, де Петро воскресив Тавиту і звідки покликав його сотник Корнилій. На південь від Йонії, понад морем, простягався край филистимів з містами Газа і Аскалон. На захід від Мертвого моря пролягла юдейська пустиня, де перебував св. Йоан Хреститель - предтеча Ісуса Христа.

Столиця Самарії, Самарія, знаходилася майже посередині краю. Коло Сихему (на південь від столиці) знаходилася криниця Якова, біля якої Ісус Христос розмовляв з самарянкою. На сході — гора Гарізім, на якій було збудовано самарянську поганську святиню; на півдні — Силоам, де протягом 350 років зберігався Кивот завіту. Вздовж побережжя Середземного моря тягнуться врожайні низовини Сефала і Сарон, над морем лежить Кесарія — тут мешкали римські намісники. На північному заході, над морем, здіймалася гарна і врожайна гора Кармиль (висота 300 м), в якій було біля тисячі печер, де селилися пустельники.

Назарет (місто цвіту) — одне з найвизначніших міст Галилеї. Тут Ангел звістив Матері Божій народження Ісуса Христа, тут Христос жив до 30-и років.

На півдні Назарету знаходиться гора Тавор, на якій відбулося преобра­жения Господнє, поруч — Наїм, де Спаситель воскресив юнака. На схід від Назарету знаходилася Кана, де Христос був на весіллі. Над озером Генезарет лежало місто Капернаум (місто Христа). Тут охоче перебував Ісус, тут творив чудеса (зцілив слугу сотника, воскресив доньку Яіра), тут обіцяв Пресвяту Євхаристію і покликав Апостола Матея. Над озером, на півдні від Капернаума, лежала Ветсайда — батьківщина Апостолів Андрія і Филипа, далі - Магдаля (тут мешкала грішниця Магдалина) і Тиверіяда. На-півночі лежало місто Кесарія Филипова, де Петро одержав від Ісуса Христа владу ключів. Поза границею Галилеї, у Фенікії, над морем, лежали міста Тир і Сидон (Мат. 15, 21; Мар. 17, 24). Вздовж границі Галилеї тягнулося пасмо Ливанських гір висотою 3. 000 м_м порослих високими кедрами. На схід від Ливану лежить гора Великий Єрмон (2900 м), далі на схід лежить місто Дамаск, де був навернений св. Павло.

Біля Мертвого моря, на схід від гирла Йордану, лежала перейська місцевість Ветарава, де св. Йоан хрестив людей і де він вказав на Ісуса Христа, називаючи його Агнцем Божим. На сході знаходилася гора Навав, місце смерті Мойсея, на півдні - Пелля (тут під час облоги Єрусалиму у 70 р. переховувалися християни).

Ісус із Назарету є Спасителем (Христом). Євреї називали очікуваного Спасителя Месією (тобто Христом) або Помазаником (господніми помазаниками євреї називали пророків, архієреїв і царів, бо усіх їх помазували, коли вони займали своє становище, на знак того, що вони є Божими послан­цями). Майбутній Месія мав бути одночасно і пророком, і архієреєм, і царем.

Ісус із Назарету є обіцяним Спасителем, бо саме на Ньому здійснилися усі пророцтва.

На це вказує сам Ісус Христос (Йоан 5, 39; Лук. 18, 31; Лук. 24, 26).

Царство, закладене на землі Ісусом, існує від часу виникнення і буде існувати завжди.

Історія знає багато лжемесій, які, завойовували прихильність однодумців швидко її втрачали. Царство Ісуса з Назарету існує вже 20 століть і не втрачає своєї сили і могутності. Якщо б т є Царство (Церква) було справою лише людських рук, то давно б впало під тиском обставин (переслідування християн). Але так не сталося, і це є доказом того, що воно є справою Божою, а, звідси, засновником його мусить бути Месія, посланий Богом.

Ісус сам назвав себе в розмові зі самарянкою і перед архі­єреєм Каяфою Спасителем.

Коли самарянка сказала Ісусові біля криниці Якова: "Відаю, що має прийти Месія, чи то Христос", Ісус відповів: "То я, що говорю з тобою" (Йоан 4, 25-26). Коли архієрей Каяфа звелів Ісусові: "Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти Христос, Син Божий", Ісус сказав: "Ти мовив" (Мат. 26, 64-65).

Називали Ісуса Христа Спасителем і Ангели (на полях Вифлеему, Ангел, що з'явився св. Йосифові).

Ангел сказав наляканим пастирям у ВифлеемІ: "Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь" (Лук. 2..10-1,1). А Йосифові, який хотів покинути Марію, Ангел у сні заповів народження Ісуса Христа і сказав: "... і ти даси йому ім'я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх" (Мат, 1, 21).

Дата добавления: 2015-08-21