Охарактеризівати слобожанщини, галичини, Північної буковини і Криму в ХІV – ХVІ століттях

Перш за все доцільно з’ясувати межі Слобожанщини або Слобідської України. Це територія теперішніх Харківської, східної частини Сумської (до р. Сейму), північних частин Донецької (до р. Бахмутки) та Луганської (до р. Айдару), південно-східної частини Воронезької (правобережжя Дону від м. Коротояка до м. Богучара, заплава р. Підгірної з м. Калач на лівому березі Дону), південно-західної частини Бєлгородської та південної частини Курської областей. А взагалі – Слобожанщина – це регіон, що утворився на теренах Дикого поля між кордонами трьох держав – Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства. Назва походить від найпоширеніших населених пунктів – слобод і вільного становища населення – свобод.

Після Люблінської унії (1569 р.) сюди спрямовувався потік втікачів від польсько-шляхетського гніту. Московський уряд, бажаючи захиститися від татарських наскоків, селив переселенців на татарському прикордонні. Для того, щоб утримувати переселенців з українських та московських земель у тих небезпечних місцях, уряд був змушений надавати численні пільги і дозволяв встановлювати козацький устрій. Основну масу переселенців на слобідські землі становили російські служилі люди та селяни втікачі з українських земель.

Варто нагадати, що в 1340 році був отруєний останній князь Юрій Болеслав. Польський король Казимир ІІІ напав на Львів і пограбував місто. Народне повстання проти поляків очолив Дмитро Дядько, поляків вигнали і упродовж десяти років Галицько-Волинське князівство залишалось незалежним. Казимир ІІІ уклав угоду з Дмитром Дядьком і від тієї пори князівство розділилось на дві частини: 1) Галицьку, що стала на деякий час олігархічною боярською республікою і 2) Волинську, куди місцеві магнати запросили княжити литовського князя Любарта. Восени 1349 р. польські феодали здійснили новий похід проти Галицької і Волинської земель. Вони загарбали Львів, Володимир, Белз, Берестя. Любарт ледве відсидівся в обложеному ворогами Луцьку. В 1350 р. він повернув собі Волинь. А Галицька земля з того часу була приєднана до Польського королівства, спочатку на правах автономної області, а з середини XV ст.. перетворена урядом на звичайну польську провінцію.

Доцільним є окреслення географічних меж. Галичина – історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністра (верхня і середня течії), Сяну (верхня течія). Це територія сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини) областей України, а також ряду воєводств Польщі (Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське та ін). Галицькі землі Казимир ІІІ включив до Польського королівства, як окреме „Королівство Русі”. У 1434 році воно було інкорпороване до складу Польщі, чим скасовувалось автономне становище Галичини. Було відмінено давньоукраїнське право та судочинство, а галицьке боярство урівнювалося в правах з польською шляхтою. Тут було утворене Руське воєводство з центром у Львові, котре складалося з п’яти земель (повітів) – Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. У 1462 р. було утворене Белзьке воєводство.

Характеризуючи соціально-економічне життя Галичини, варто показати стан розвитку сільського господарства, міст та ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Незадоволення селян процесом закріпачення знайшло вияв у повстанні під проводом Мухи. У першій половині XVI ст. розгортався (на Прикарпатті) опришківський рух.

З XVI ст. в Галичині почали виникати братства, найвідомішим з яких було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586 р.). У Галичині започатковано справу унії між католицькою і православною церквами. Та перемишльський та львівський єпископи аж на завершальному етапі її укладення відмовились її прийняти. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська – у 1700 р., а Львівське братство – у 1708 році.

Відповідь має закінчуватися розповіддю про Галицьку митрополію, яку у 1347 році було скасовано, а відновлено завдяки старанням Казимира ІІІ. У 1370 році митрополитом було висвячено єпископа Антонія, а після нього митрополією управляв Луцький єпископ Іван. У 1401 р. Галицька митрополія була підпорядкована Київській митрополії.

Так само потрібно визначити географічні межі Буковини. Так називались землі, розташовані між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина – Чернівецька обл.) та Румунії (Південна Буковина – обл.. Сучава та Ботошани Румунії). В Х-ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі, в ХІІ – першій половині XVI ст. – Галицького князівства, а згодом – Галицько-Волинської держави. Після монголо-татарської навали зв’язки Буковини з галицько-волинськими землями послабились, що привело до утворення тут на початку XVI ст. окремої Шипинської землі, котра визнавала зверхність Золотої Орди. У 40-50-х роках XІV ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша. А останній сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Трансільванії. У 60-х роках XIV ст. після утворення незалежного князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу, в якому перебувала до 1774 року.

Упродовж 1387-1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі. У цей час Буковина відігравала важливу роль в економічному та політичному житті князівства. З 1514 року Молдова потрапила у васальну залежність від Османської імперії. Наприкінці XVI ст. її було перетворено на звичайну провінцію Туреччини. Саме тоді активною була румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 році столиці князівства з Сучави до Ясс.

Частину відповіді про Крим варто розпочати з висвітлення періоду утворення кримсько-татарської держави, що існувала у 1449-1783 рр. У 1239 р. монголо-татари, розоривши землеробське господарство місцевого населення, підкорили степову частину Криму і з кінця ХІІІ ст. зробили її постійним місцем свого перебування. Тут утворилося особливе намісництво – Кримський улус із центром у Солхаті (Старому Криму). У період міжусобної боротьби в Золотій Орді хан Давлет-Хаджи-Гірей (1433-1466), що утвердився в Криму, добився незалежності і в 1449 р. сформував нове державне утворення – Кримське ханство. Окрім внутрішньої частини Кримського півострова, до його складу увійшли землі Північного Причорномор’я, Приазов’я, Прикубання. У другій половині XVI ст. васальну залежність від Кримського ханства визнала Мала Ногайська Орда, що перекочувала на південноукраїнські землі з прикаспійських степів; у 20-х рр. XVII ст. вона розпалася на Джамбуйлуцьку, Буджацьку, Єдисанську, Єдичкульську Орди, що зберігали васальну залежність від Криму.

У 1475 р. Кримське ханство визнало васальну залежність від Османської імперії. Ханський престол упродовж усього періоду існування держави утримувала династія Гіреїв. Другою особою після хана був калга– офіційний спадкоємець престолу. Помічник хана і глава уряду – нуреддін і великий бей (каймакан). Сини хана отримували посади сераскирів і очолювали орди, які кочували поза межами півострова та управляли територією підвладних християнських народів. Офіційними розпорядниками і виконавцями волі хана були аги – чиновники ханського двору (як правило їх налічувалось 150 осіб). Феодальну верхівку Кримського ханства становили кілька найвпливовіших родів. На чолі їх стояли беї – вища татарська знать. Васалами беїв були мурзи – прямі і побічні потомки родоначальника. Беї та мурзи складали диван – вищий законодавчий та виконавчий орган Кримського ханства. Беям та мурзам протистояло нове служиле дворянство – капи-кулу (особиста ханська гвардія). Духовенство (улеми) очолював муфтій. Глава мусульманської церкви в Криму призначався турецьким султаном і був незалежним від хана, але входив до складу дивану.

У другій половині XIV ст. кримські хани розпочали грабіжницькі походи на українські землі. Перший з них відбувся у 1482 р. і внаслідок нього було зруйновано значну кількість міст Правобережної України, включаючи Київ. Упродовж другої половини XV – першої половини XVI ст. відбулися близько 100 татарських набігів на Україну.

У др. половині XVII ст. Кримське ханство занепало, а остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 років. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. воно стало незалежним від Туреччини і потрапило під контроль Росії. У липні 1783 р. російський уряд примусив хана Шагін-Гірея зректися влади. Крим був приєднаний до Росії і на колишніх землях ханства була створена Таврійська область.

9. КОЗАЦТВО УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА ХV-ХVІ СТ.)

Перш за все необхідно пригадати теорії походження козацтва. серед яких: „хозарська”, „чорно-клобуцька”, „черкаська”, „татарська”, „автохтонна”, „болохівська”, „бродницька”, „уходницька”, „захисна”, „соціальна”. Важливо розуміти, що кожна окремо взята теорія не може в повній мірі пояснити виникнення такого феномену, яким стало козацтво. Тільки в комплексі, з урахуванням соціально-політичних обставин та геополітичного розташування українських земель, можна збагнути сутність, генезу та особливості козацтва.

Означуючи коло причин появи козацтва, варто назвати ті чинники, які сприяли появі цього суспільного стану. Серед них такі: існування територіальних обширів зі сприятливими для життєдіяльності умовами; досвід освоєна південних українських земель угодниками, здобичниками, бродниками; природне прагнення до пошуків кращого життя, самоствердження. А причини появи козацтва корінилися в тих соціально-економічних і політичних умовах, які склалися на українських землях в кінці XV – на початку XVI ст. Серед них варто виділити такі: Польща і Литва ліквідували автономність українських земель; розширення феодального землеволодіння супроводжувалось обезземеленням козацтва і підштовхувало процес освоєння нових земель; посилення соціального, національного і релігійного гніту; зростання зовнішньої загрози і необхідність захисту від турецько-татарської агресії.

Термін „козак” вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р., куди перейшов із тюркських мов у значенні „схильний до завоювання”. У XIV ст. вживається в значенні „страж”. Частіше слово „козак” вживалося на означення вільних людей, котрі населяли південноукраїнські степи. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського під 1489 роком.

Далі йтиме висвітлення процесу створення Запорозької Січі і її характеристика. Близько 1552 (за ін. дан. 1554-55 чи 1556 р.) південніше від дніпрових порогів була створена військово-політична організація, основною функцією якої була відсіч нападів турків і татар. З часом вона перетворилася на державно-політичне утворення козацтва з демократичним устроєм. Кордони Запорозької Січі до кінця XVII ст. не були окреслені. Впродовж XVIII ст. її територія під назвою „Вольності Війська Запорозького” вже була чіткіше окреслена. Столицею Запорозької Січі було місто-фортеця, яке вісім разів міняло своє розташування. Вищою законодавчою владою виступала загальновійськова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Січчю керував уряд на чолі з кошовим отаманом, який щорічно переобирався.

Дмитро Вишневецький (1516-1563) – перший з достовірно відомих козацьких гетьманів. Походив з волинського князівського роду, власник земельних маєтків у Кременчуцькому повіті. В 1550-1553 рр. – староста черкаський і канівський. Як королівський стражник, на о. Хортиця побудував потужне укріплення, що стало прототипом Запорозької Січі. Звідти здійснив кілька успішних походів проти турків і татар. У 1563 р. втрутився у боротьбу за молдовський престол. На території Молдовського князівства 4 тис. козацький загін Д. Вишневецького був розгромлений і гетьман потрапив у полон. Після жорстоких катувань, за наказом турецького султана страчений у Стамбулі.

Готуючись до відповіді на це питання, необхідно запам’ятати, що „реєстровими” називали козаків, які перебували на державній службі Речі Посполитої у другій половині XVI – першій половині XVII ст. і вносились у спеціальні списки – реєстри. Перший відомий реєстр був складений за наказом короля Сигізмунда ІІ Августа у 1572 році. Тоді коронний гетьман Юрій Язловецький прийняв на державну службу 300 осіб. Першим гетьманом реєстровців був Ян Бадовський.

У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 осіб. Вони отримали козацькі клейноди, право власної військової, адміністративної і судової юрисдикції, звільнялися від податків та повинностей. Реєстровці мали право на землеволодіння, право займатися промислами і торгівлею, одержували казенну платню за військову службу. У володіння отримали містечко Трахтемирів, де розміщувався арсенал і шпиталь для поранених і старих козаків. Землі до Чигирина виділялись для поселення реєстровим козакам.

Найбільшим був реєстр, складений у 1649 році (40 тис. козаків).

У другій половині XVII ст. замість реєстрів почали складати компути (списки), в яких визначалася належність до козацького стану.

Потрібно відмітити, що за своїм характером Запорозька Січ була військово-демократичною республікою, вона мала ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. На Січі діяло звичаєве право. Вищим органом влади була козацька рада, на якій вирішувались найважливіші питання внутрішнього життя, питання війни і миру, дипломатичних зносин, обрання козацької старшини, розподіл землі між куренями і т. д. Очолював Запорозьку Січ виборний гетьман (після 1648 р. – кошовий отаман). Для оперативного управління справами існувала рада старшини. Виконавчий уряд Січі складався з кошового отамана, військового писаря, військового судді та військового осавула. На Січі виборними були всі посади – від найвищої (гетьмана) – до найнижчої.

Суттєвим доповненням до розповіді про державний устрій Запорозької Січі буде фрагмент про територіально-адміністративний поділ „Вольностей Запорозьких”, про чисельність козацтва, про господарство, звичаї і традиції козаків. Усі ці відомості варто почерпнути із роботи Д.І. Яворницького „Історія запорозьких козаків”.

Підводячи підсумки семінарському заняттю, варто підкреслити, що козацтво – суспільний стан в Україні XVI-XVIII ст., який виник в зоні Великого кордону між християнською європейською цивілізацією і азійською ісламською. Козацтво – це збірна назва, під якою розумілося і запорозьке, і реєстрове козацьке населення українських земель. Упродовж XVI ст. сформувалась ще й така категорія козацтва як городове. Його організаторами були прикордонні старости: черкаський, хмельницький, барський, які набирали охочих до прикордонної служби. З військово-промислового стану козацтво трансформувалось у військово-служилий, а згодом у захисників національних, політичних, релігійних прав та культурної самобутності українського народу.

Дата добавления: 2015-08-21