ПРАСЛОВ’ЯНИ, СЛОВ’ЯНИ ТА ПРАУКРАЇНЦІ

(ІІІ ст. до н. е. – VІІ ст. н. е.)

Проблема слов’янського етногенезу і слов’янської прабатьківщини давня і дискусійна. Першим спробував відповісти на питання, звідки пішли слов’яни літописець Нестор у «Повісті врем’яних літ». Він висловив гіпотезу, що слов’янською прабатьківщиною було Подунав’я і вона започаткувала Дунайську теорію походження слов’ян. Її підтримували С.М. Соловйов, М.Н. Погодін. В.Т. Ключевський, О.Н. Трубачов. З північно-східного Прикарпаття виводив слов’ян П. Шафарик, котрий став родоначальником Прикарпатської теорії. Л. Нідерле вважав ядром праслов’янських територій Волинь і його концепція дістала назву «Вісло-Дніпровська». Існує гіпотеза про те, що слов’янська прабатьківщина розміщувалась у міжиріччі Вісли і Одеру. А.А. Шахматов виводив слов’ян з Прибалтики. В радянській історіографії набула поширення автохтоністична модифікація концепції Л. Нідерле. Її фундатори Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов, П.М. Третьяков вважали праслов’янською тшинецьку археологічну культуру епохи бронзи Полісся і Волині, котра згодом трансформувалася у зарубинецьку культуру.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На початковому етапі становлення слов’янського етносу розгорталося головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури починається новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Зарубинецька культура датується зарубинецьку археологічну культуру, в якій потрібно окреслити хронологічні межі її поширення, а це ІІІ-ІІ ст. до н. е. Вона поширилась у басейні Прип’яті та Дніпра і мала п’ять локальних варіантів – середньодніпровський, прип’ятсько-поліський, верхньодніпровський, подеснянський та південнобузький. Ця культура виникла внаслідок симбіозу прийшлих з території Польщі племен поморсько-кльошової культури та місцевого населення. В ході розповіді потрібно охарактеризувати зарубинецькі поселення, побут, знаряддя праці, заняття, одяг, поховальний обряд тощо. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури була слов’янська.

Далі доцільно повідомити про антів. Анти це наймогутніша племінна група давніх слов’ян.Займала територію між Дністром і Дніпром. Сам етнонім має іранське походження й означає – крайній, окраїнний. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. Разом з іншими ранньослов’янськими групами анти причетні до етногенезу слов’ян. Початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

Характеристику пеньківської, празької, колочинської культур доцільно скласти за схемою: час виникнення, ареал поширення, спільні риси матеріальної культури тип господарства – підсічна форма орного рільництва, доповнена присадибним тваринництвом), рівень суспільного розвитку, форма поселень, тип житла, заняття населення, специфічні деталі матеріальної культури (мається на увазі форма та орнамент глиняного посуду).

Загальним висновком розглядуваних питань може бути такий: епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів та падіння Західноримської імперії у V ст., що змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу генези слов’ян знаменував вступ східного слов’янства у переддержавний період.

4. ОХАРАКТЕРИЗУВАТИ КИЇВСЬКУ РУСЬ В ПЕРІОД ПОЛІТИЧНОЇ ЄДНОСТІ (80-і рр. ІХ ст. – ПЕРША ТРЕТИНА ХІІ ст.)

Відповідь бажано почати з короткої характеристики джерельної бази історії Київської Русі, виділивши з-поміж інших писемних джерел «Повість врем’яних літ» з її династичним викладом давньоруської історії. Дослідити шлях перетворення східнослов’янських племен у союзи племен, які постають державними об’єднаннями-князівствами. Розкрити зміст «норманської» й «антинорманської» теорій. Проаналізувати передумови виникнення держави та об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Вокняжіння Олега в Києві показати як зміну місцевої київської князівської династії династією Рюриковичів. Розповіді про давньоруських князів мають містити хронологію та найважливіші моменти їх державотворчої політики.

Варто почати з того, що князювання Володимира Великого стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Політика руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель була завершена Володимиром і увінчала тривалий процес формування території Київської держави. Пояснити необхідність проведення адміністративної та військової реформ. Проаналізувати причини хрещення Русі князем Володимиром. Звернути увагу на запровадження християнства візантійського зразка. Особливу увагу акцентувати на наслідках (позитивних і негативних) християнизації Київської Русі.

У розповідь про період піднесення Київської Русі за князювання Ярослава Мудрого. Будуючи її, важливо не упустити такі суттєві моменти як: посилення єдності, централізації держави, її європезацію. Доцільно розкрити діяльність Ярослава Мудрого щодо убезпечення кордонів держави, охарактеризувати дипломатичну діяльність князя, показати його піклування внутрішньою розбудовою держави. Акцентувати увагу на тому, що з ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі – «Руської правди». По смерті Ярослава Мудрого централізована монархія дещо занепадає, але відцентровані тенденції на деякий час вдалося призупинити Володимиру Мономаху.

Щодо князювання Володимира Мономаха, який уславився перемогами над половецькими ханами. Він відновив єдиновласну монархію. Зупинитися на характеристиці «Повчання дітям» Володимира Мономаха, яке вирізнюється високими літературними достоїнствами, пронизане турботами про рідну землю, ідеями гуманізму.

Доцільно дати характеристику соціальної структури Київської Русі. Виділити окремі суспільні верстви: «Великий князь руський», двір, родина князя; залежні від нього «світлі князі»; бояри; дружинники; Віче; категорію міських жителів складали ремісники, служилі люди (чиновники), купці, духовенство; селяни поділялись на закупів, дворову челядь, смердів, рядовичів, холопів, чернь. Обговорити проблему «давньоруської народності».

Охарактеризувати сільське господарство (землеробство), розвиток ремесел і торгівлі в Київській Русі. Звернути увагу, що її територія була вкрита мережею міжнародних торговельних шляхів. Розповісти про становлення грошової системи.

Готуючи відповідь на це питання, необхідно сконцентрувати увагу на зовнішньополітичній діяльності давньоруських князів, підкреслюючи, що вона підпорядкувалася інтересам зміцнення держави та підвищення її міжнародного авторитету. Визначити пріоритетні напрями зовнішньої політики Святослава Ігоревича, Володимира Великого та Ярослава Мудруго. Розкрийте питання зміцнення кордонів Київської Русі, а також роль торгівлі з державами Сходу, Заходу й Візантії. Порівняйте зовнішньополітичні пріоритети київських князів в період формування і розквіту Київської держави.

Дата добавления: 2015-08-21