Методи державного регулювання

Цілісний механізм державного регулювання страхової діяльності включає прямі і непрямі методи впливу держави та її втручання у здійснення страхової діяльності та розвиток страхового ринку.

До ринкових, тобто непрямих методів державного регулювання відносяться проведення державою спеціальної податкової (фіскальної) політики, а також тарифної, цінової, кредитної, грошової та інвестиційної політики.

Пряме державне втручання в механізм функціонування страхового бізнесу здійснюється за допомогою: 1 ) законодавчої бази та 2) нагляду за страховою діяльністю.

Надання страхових послуг передбачає індивідуальні конк­ретні страхові відносини між страховиком і страхувальником, реалізація яких потребує наявності системи правового регулювання страхової діяльності.

1. Система законодавства щодо регулювання страхової діяльності складається з:

Норми та принципи правового регулювання страхової діяльності визначені в Конституції України, міжнародними угодами, законами та постановами Верховної ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, інструкціями, методиками, наказами, листами міністерств і відомств, нормативними актами Уповноваженого органу, що здійснює нагляд за страховою діяльністю.

2. Система нагляду за страховою діяльністю включає:

Порядок реєстрації страховиків визначений “Положенням про єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків) України”.

Єдиний державний реєстр страховиків України – це система збору, обліку, нагромадження та зняття з реєстру даних, що стосуються ліцензування страхової діяльності і нагляду за страховою діяльністю страховиків. У Реєстр заносяться дані про страховиків, які одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Ліцензія є обов’язковою. Вона видається на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.

Порядок реєстрації, ліцензування та контролю за діяльністю страховиків визначений в Законі України “Про страхування ” та в іншій нормативно – законодавчій базі зі страхування.

Ліцензування страхової діяльності є одним з головних методів регулювання процесу формування страхового ринку. Призначення ліцензування - перевірка підготовленості страхової компанії до проведення страхової діяльності

Ліцензування страхової діяльності здійснює Національна комісія, що здійснює регулювання ринків фінансових послуг України, видаючи ліцензію на проведення конкретних видів страхування та перестрахування, передбачених ст. 4 Закону України «Про страхування».

Для одержання ліцензії страховик подає до Національної комісії заяву, до якої додаються відповідні документи.

Заява подається за встановленою формою, в якій повинні бути вказані:

- найменування страховика (перестраховика) (повне та скорочене, якщо таке є);

- юридична адреса (місцезнаходження);

- форма та види страхової діяльності, щодо яких подані документи на ліцензування;

- місце здійснення страхової діяльності;

- розмір сплаченого статутного фонду;

- поточний рахунок, найменування та юридична адреса банку (банків), у якому (у яких) відкриті рахунки страховика.

Разом із заявою страховик подає низку необхідних документів (копії статутних документів; довідки банків або висновки аудиторських фірм, довідку про фінансовий стан засновників страховика, підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), правила (умови) страхування тощо).

КонтрольПеревірку дотримання вимог щодо публікації балансу, контроль за правильністю відображення даних у звітності здійснюють представники державних органів шляхом різного роду перевірок страхових організацій за такими напрямами:

§ комплексні перевірки страхових компаній;

§ перевірки філій страхових компаній;

§ камеральні перевірки діяльності страховиків на підставі поданих балансових та інших звітів;

§ перевірки іншими контролюючими органами.

Перевірки можуть здійснюватися планово й позапланово – якщо необхідно – при наявності порушення законодавства з боку страхової компанії.

Особлива увага сьогодні приділяється контролю за: - платоспроможністю страховиків щодо виконання їхніх страхових зобов’язань перед страхувальниками; - розміщенням страхових резервів; розробкою нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності.

Від організації державного страхового нагляду, його функціонування залежить напрямок розвитку страхової діяльності, її спрямованість на вирішення економічних проблем в державі, адже страхові компанії, збираючи та накопичуючи значні грошові кошти, живлять своїми вкладеннями банківську систему, надають страховий захист великій кількості фізичних та юридичних осіб, мають можливість широкого та довготривалого використання страхових коштів і тим самим вирішувати інвестиційні потреби суб’єктів господарювання.

Взаємовідносини страховика й держави будуються на таких принципах:

- страховик не відповідає за зобов’язаннями держави, а держава - за зобов’язаннями страховика;

- не допускається, за винятком обов’язкових видів страхування, страхування життя, майна громадян, перестрахування, страхування експортно-імпортних поставок під гарантію держави та діяльності страхових посередників, будь-яке централізоване регулювання (уніфікація, обмеження, обов’язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів) і страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових договорів, взаємовідносин страховика та страхувальника, якщо вони не суперечать законодавству України;

- держава гарантує дотримання й захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції в здійсненні страхової діяльності;

- утручання в діяльність страховиків з боку державних та інших органів забороняється, якщо воно не пов’язано з повноваженнями органів, які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю страховиків.

6.3. Орган нагляду за страховою діяльністю, його функції та завдання

Державний нагляд за страховою діяльністю в Україні здійснюють з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків і захисту інтересів страхувальників.

Страховий нагляд за діяльністю суб’єктів страхових відносин у кожній країні забезпечується відповідною системою органів з нагляду за страховою діяльністю. Так, у Росії створена Федеральна служба з нагляду за страховою діяльністю, у Латвії – Державна страхова Інспекція, у Франції – комісія з контролю за страхуванням, в Італії – Державний Інститут контролю за діяльністю страхових компаній, у Нідерландах – Палата страхових справ тощо.

В Україні до 2000 року з боку держави наглядом і контролем у страхуванні займався Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю (Укрстрахнагляд), який був створений згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1993 р. з метою забезпечення реалізації державної страхової політики. Комітет підпорядковувався Кабінету Міністрів України.

З 2000 р. і до прийняття Закону України «Про страхування» від 4 жовтня 2001 р. регулюванням страхової діяльності займався Департамент фінансових установ та ринків, який було створено при Міністерстві фінансів України. Структурні підрозділи Департаменту займались загальним регулюванням, законодавчим забезпеченням, ліцензуванням і контролем за небанківськими фінансовими установами кредитними спілками, недержавними пенсійними фондами, інвестиційними компаніями, страховими організаціями.

З прийняттям нової редакції Закону України “Про страхування” від 4 жовтня 2001 р. державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Уповноваженим органом та його органами на місцях.

Законом було передбачено, що Уповноважений орган забезпечує проведення державної політики у сфері страхування. У своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства, у визначеному порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень Уповноважений орган організовує виконання актів законодавства і систематично контролює їхню реалізацію.

Основними завданнями Уповноваженого органу у сфері страхування було визначено:

1) розроблення основних напрямів розвитку страхової діяльності і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні;

2) проведення заходів щодо забезпечення розвитку страхової справи та здійснення державного нагляду за страховою діяльністю;

3) регулювання в межах своїх повноважень взаємовідносин страховиків зі страхувальниками, а також страхових брокерів зі страхувальниками і страховиками;

4) проведення роботи з вдосконалення методів фінансової діяльності страховиків;

5) участь у міжнародному співробітництві з питань страхування і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні.

Рис. 6.1. Основні групи функцій Уповноваженого органу з нагляду за страховою діяльністю в Україні

Законом України „Про страхування” (2001 р.) було визначено і основні права Уповноваженого органу.

Після 26 квітня 2003 р. спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері страхування стала Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, яка діяла відповідно до Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня2003 р.

Створення Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг в Україні сприяло вдосконаленню державного регулювання за страховою діяльністю та формуванню адекватних основ розвитку вітчизняного страхового ринку. Але, враховуючи велику кількість страхових компаній (на кінець 2011 року налічувалось понад 400), недостатнє технічне і ресурсне забезпечення цього державного органу та обмежені можливості використання інформаційних технологій, процес регулювання страхового ринку ускладнюється.

З січня 2012 р. Державну комісію було реорганізовано в Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Вагомі функції у сфері страхування можуть покладатися на саморегулюючу організацію (СРО).

Моделі саморегулювання страхового ринку спостерігаються в Німеччині, Польщі, Японії, Канаді та інших країн, де наявність саморегулюючих організацій є домінуючим чинником у формуванні суспільства і розвиненого бізнесу, де держава делегує частину своїх повноважень професійним громадським об’єднанням, залучаючи їх тим самим до системи управління.

Процеси саморегулювання не перешкоджають процесам державного регулювання – вони їх доповнюють. СРО можуть бути посередниками в розв’язанні багатьох проблемних питань між страховиками та страхувальниками. Саморегулюючі організації – це специфічні інститути, що стимулюють ринкове регулювання страхових відносин. Мета функціонування СРО на страховому ринку – це захист інтересів його учасників та розвиток національної системи страхування. На страховому ринку України на статус саморегулюючої організації претендує Ліга страхових організації України (ЛСОУ).

Функції саморегулюючої організації:

• прямий захист інтересів учасників СРО у відносинах з державою (удосконалення нормативно-правовой бази);

• взаємодія СРО та інститутів державного регулювання, зокрема з Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг;

• саморегулювання розвитку інтеграції національного страхового ринку в систему міжнародних ринків страхування.

Отже, в умовах трансформаційної економіки необхідно введення механізмів в галузі страхування, діяльність СРО дасть змогу стимулювати розвиток страхових відносин з боку держави.

Ґрунтуючись на світових тенденціях, вітчизняні фахівці обговорюють об’єднання таких наглядових органів, як Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг та Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Зустрічаються пропозиції щодо створення державного «мегарегулятора», тобто органу, який буде здійснювати ефективне регулювання всієї фінансової сфери (банки, ринок фінансових послуг та фондовий ринок). Однак такий процес потребує достатньо багато часу і можливий лише в довгостроковій перспективі, а його ефективність визначатиметься рівнем розвитку фінансового сектора, наявністю чіткої стратегії його функціонування, рівнем фінансового і кадрового забезпечення, а також якістю менеджменту.

Крім спеціального органу державного контролю, постановою Кабінету Міністрів України в 1996 р. було створено Експерту Раду з питань страхування при Кабінеті Міністрів України.

Функціонування Експертної ради дозволяє розглядати питання та вирішувати проблеми страхування вже на стадії розробки законів, а не після їх прийняття, тобто реально впливати на захист інтересів страховиків та інших суб’єктів страхового ринку.

Державно – правове регулювання діяльності на страховому ринку України здійснюють також органи законодавчої, виконавчої та судової влади.

У зв’язку з демонополізацією страхування в Україні органи державної влади й управління не здійснюють безпосереднього керівництва страховою діяльністю. До їхньої компетенції входить створення правового середовища для страхового ринку шляхом прийняття та видання законів, постанов, інструкцій та інших нормативних актів, а також здійснення контролю та нагляду за дотриманням законодавства у сфері страхування. До таких органів належать: Кабінет Міністрів України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, Міністерство фінансів України.

До системи органів регулювання входять ще: Національний банк України, який здійснює валютне регулювання, Державна податкова адміністрація України – податкове регулювання, Антимонопольний комітет – антидемпінгове та антимонопольне регулювання, Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва – регуляторна політика, Фонд державного майна України – управління частками державного майна, Господарський суд – розгляд спірних питань у страхуванні.

Відповідно до Закону України „Про страхування” (2001 р.) інститутами – регуляторами, що здійснюють інституційно – правове регулювання на страховому ринку визнані Ліга страхових організацій України, Моторне (транспортне) страхове бюро України, Авіаційне страхове бюро, Морське страхове бюро, Національний ядерний страховий пул.

6.4. Правове забезпечення страхової діяльності

У 1992 року тодішній Укрдержстрах за участі провідних страхових компаній, утворених у період 1990—1992 років, подав до Кабінету Міністрів України перший проект Закону «Про страхування», спрямований на узгодження позицій кількох причетних до страхової справи міністерств і відомств. Зазначений проект було прийнято як Декрет у травні 1993 року.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про страхування» став фактично першим базовим законодавчим актом, який забезпечив системне правове регулювання страхової діяльності. Він розглядався як проміжний законодавчий акт та мав багато недоліків. Головний його недолік полягав у тому, що у ньому було зроблено спробу поєднати суперечливі положення: з одного боку, «держстрахові» принципи здійснення страхової діяльності, що

ґрунтувалися на планово-адміністративній економіці, а,з іншого — принципи страхування в умовах ринку.

Отже, з розвитком ринкової економіки в Україні постала потреба ухвалити новий законодавчий акт, який повністю врегульовував би як понятійний апарат, так і порядок здійснення страхової діяльності (давно застосовуваний у розвинених країнах).

6 березня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про страхування», до якого 4.10.2001 р. Верховною Радою внесено зміни та доповнення.

Сьогодні основою системи законодавчого регулювання страхового ринку є Конституція України та Закон України „Про страхування” в редакції від 4 жовтня 2001 року. Найбільш загальні принципи здійснення страхування викладені в Господарському кодексі України, який введений в дію з 1 січня 2004 року.

Головним законодавчим актом у страхуванні в нашій державі є Закон Закон України „Про страхування” в редакції від 4 жовтня 2001 року (із змінами і доповненнями). Ним визначено обов’язки та права суб’єктів страхового ринку, договірні відносини між сторонами, порядок та умови здійснення страхових виплат, страхового відшкодування, форми страхування, перелік добровільних та обов’язкових видів страхування, систему державного регулювання, повноваження органів державного регулювання, умови ліцензування страхової діяльності, вимоги до правил страхування, умови забезпечення платоспроможності страховика, вимоги до його статутного капіталу, формування страхових резервів, правила і напрями розміщення коштів страхових резервів тощо (Більш детально розглянути Закон України «Про страхування» самостійно).

Загальні аспекти державного регулювання страхового ринку характеризують ще інші законодавчі акти, зокрема:

- закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” від 12.07.2001 року; (детальніше розглянути самостійно)

- нормативні акти міністерств та відомств, які деталізують ті чи інші законодавчі норми.

Так, склад податків, які сплачуються стра­ховиками, визначається Податковим кодексом України, а порядок їх сплати – відповідними наказами, інструкціями Міністерства фінансів України, Державної податкової служби України.

Нормативними документами міністерств та відомств регулюються діяльність страхових посередників, механізм проведення операцій з перестрахування, особливості функціонування товариств взаємного страхування, діяльність аварійних комісарів тощо.

6.5. Міжнародна асоціація органів державного нагляду. Принципи пруденційного нагляду

Одне з важливих завдань європейської економічної інтеграції - створення єдиного страхового ринку, метою якого є забезпечення свободи просування страхових послуг, капіталу та страхових брокерів, що сприятиме розвитку конкуренції та зростанню ефективності роботи страхових компаній (СК). Процес формування спільного ринку у сфері страхування не може бути швидким. Кожна країна має свою нормативно-правову базу страхової діяльності та систему страхового нагляду, яка має національну специфіку. Відрізняються страхові послуги, оподаткування страхової діяльності, умови створення страхових компаній тощо. Єдиний страховий ринок ЄС формується у двох взаємопов'язаних напрямах:

- забезпечення свободи діяльності страховиків у всіх країнах ЄС;

- гармонізація страхового законодавства.

Створення єдиного європейського страхового ринку базується на принципах, які передбачають:

- свободу створення філій усередині країн ЄС для будь-якої з країн-членів;

- вільне надавати страхові послуги в межах ЄС без обов'язкового створення філії;

- чесну конкуренція на рівних умовах;

- неможливість використання заборонених елементів конкуренції (наприклад, самостійного вибору права контракту та режиму оподаткування, що може створювати нерівні умови конкуренції на території ЄС).

Крім того, також базовими є умовами побудови єдиного європейського страхового ринку.

У країнах, що входять до Європейського Союзу, вироблено єдині норми, у тому числі фінансово-правові, що регулюють відносини у сфері страхування, і функції державного регулювання страхової діяльності:

- процедуру ліцензування страхової діяльності, включаючи контроль за фінансовим станом, умовами страхування й обґрунтованістю страхових тарифів;

- єдиний порядок формування страхових резервних фондів;

- правила розміщення коштів страхових резервних фондів;

- норматив співвідношення між активами й зобов'язаннями страхової організації (маржа платоспроможності);

- форми і строки надання бухгалтерської і статистичної звітності;

- порядок реєстрації страхових брокерів;

- реєстр страхових організацій;

- порядок призупинення й відкликання ліцензій на право здійснення страхової діяльності.

Початком процесу формування єдиного страхового простору на території Європи й спільного страхового законодавства стало укладання в березні 1957 р. Римського договору, який закріпив принципи вільного руху капіталів та послуг, свободи організацій, вільного руху працівників, вільного руху товарів.

Сьогодні європейське страхове законодавство базується на трьох поколіннях Директив ЄС щодо регулювання страхової діяльності. Ці директиви стосуються контролю платоспроможності страхових компаній, захисту прав споживачів страхових послуг, регулювання діяльності страхових посередників тощо.

У базових Директивах Першого покоління № 73/239/ЄЕС та № 79/267/ЄЕС, прийнятих відповідно в 1973 р. (щодо страхування іншого, ніж страхування життя) і 1979 р. (щодо страхування життя) регламентуються:

- єдина понятійна термінологія, яка застосовується в законодавстві, що регулює страхову діяльність у країнах Європейського Союзу;

- єдина класифікація видів страхування як зі страхування життя, так і зі страхування іншого, ніж страхування життя, з метою ліцензування діяльності страхових організацій;

- принцип поділу страхових організацій на організації, що здійснюють страхування життя й страхування інше, ніж страхування життя;

- однакові вимоги до формування й складу страхових резервних фондів страхових організацій;

- однакові вимоги до розміщення активів, що покривають страхові резервні фонди;

- єдиний розмір норматива платоспроможності й гарантійного фонду страхової організації.

Директиви Другого покоління у галузі страхування, прийняті відповідно в 1988 р. (щодо страхування іншого, ніж страхування життя) і 1990 р. (щодо страхування життя), регламентували в страховому законодавстві Європейського Союзу:

- єдині принципи оцінки фінансового стану страхових організацій;

- класифікацію ризиків у страхуванні іншому, ніж страхування життя: на великі ризики (промислові, комерційні й фінансові ризики вище певного рівня) і масові ризики (ризики окремих споживачів);

- класифікацію ризиків у страхуванні життя залежно від активного й пасивного принципу страхування життя, а саме: якщо ініціатива укладання договору страхування належить страховій організації, то діє принцип активного надання послуг, а якщо ініціатива укладання договору належить страхувальникові, то діє принцип пасивного надання послуг;

- застосування правил страхового нагляду залежно від виду ризику: а) при страхуванні великих ризиків інших, ніж страхування життя, і для пасивного страхування життя наглядові функції здійснює орган держави місця розташування головної компанії; б) при страхуванні масових ризиків інших, ніж страхування життя, і для активного страхування життя наглядові функції здійснює орган держави місцезнаходження об'єкта страхування.

Директиви Третього покоління, прийняті в 1992 p., завершили процес створення основ правового регулювання єдиного страхового простору. У Директивах Третього покоління регламентовано:

- систему "Європейський паспорт" (або принцип home country control), що ґрунтується на концепції "єдиної ліцензії" для страхових організацій держав ЄС;

- взаємне визнання систем правового регулювання страхової діяльності держав ЄС;

- здійснення нагляду за діяльністю страхових організацій, включаючи і її фінансово-правове регулювання, органами держави, де страхова організація була спочатку заснована, незалежно від диференціації страхових ризиків, введеної Директивами Другого покоління;

- лібералізація інвестування коштів страхових резервних і гарантійних фондів страхових організацій. Інвестиційна діяльність страхової компанії регулюється фінансово-правовими нормами, що містяться в законодавстві держави, на території якої вона заснована, а не нормами держав, де страхова компанія фактично здійснює страхову діяльність.

Відповідно до Директив Третього покоління страховим організаціям держав ЄС, заснованим на території одної з держав і підконтрольним органам страхового нагляду цієї країни, надається право здійснення страхової діяльності на території будь-якої іншої країни Європейського Союзу без попереднього схвалення цієї діяльності органами страхового нагляду іншої країни.

Директиви Третього покоління практично повністю скасували необхідність попереднього затвердження договірних умов страхування, страхових полісів і шкали страхових тарифів з наглядовими органами держав ЄС. Також визначено, що фінансовий нагляд за діяльністю страхового товариства, включаючи його представництва і філії, повинен здійснюватися виключно органами держави, на території якої воно засноване. Це положення є другою необхідною й достатньою умовою поряд з ліцензією, яка діє на території всіх держав ЄС, для забезпечення свободи надання страхових послуг на фінансовому ринку ЄС.

"Solvency II". Вимоги до норми платоспроможності європейських страхових компаній були доповнені та поліпшені в результаті реалізації проекту "Solvency I Directives" (Directive 2002/13/EC of the European Parliament and of the Council of 5 March 2002 amending Council Directive 73/239/EEC as regards the solvency margin requirements for non-life insurance undertakings; Directive 2002/83/EC of the European Parliament and of the Council of 5 November 2002 concerning life assurance) у 2002 p. Цілями "Solvency І" були ревізія й актуалізація вимог до норми платоспроможності страхових компаній. Сьогодні у ЄС розробляється і поступово впроваджується проект "Solvency II", покликаний вирішити набагато більш широке коло проблем.

"SolvencyІІ " - це фундаментальна і всеохопна ревізія чинних директив у галузі страхування. Головна мета цього проекту - підвищення захищеності власників полісів в ЄС. Під час його реалізації враховуються поточні наробки в галузі страхування, керування ризиками, фінансового менеджменту, міжнародної фінансової звітності тощо.

Однією з основних цілей проекту є розробка і впровадження заснованої на оцінці інвестиційного ризику системи вимог до власних засобів суб'єктів страхового ринку. Оцінки ризиків будуть лежати в основі вимог до розміру капіталу. Іншим важливим пунктом є поліпшення нагляду за страховими компаніями, шляхом гармонізації методів і інструментів контролю.

Структуру проекту розробив Європейський комітет нагляду над страховими ринками і пенсійними схемами (CEIOPS - Committee of European Insurance and Occupational Pensions Supervisors) так само, як і структуру аналогічного проекту в банківській галузі "Basel II" (рис. 29.6).

Вимоги до фінансових ресурсів компанії (SCR - Solvency Capital Requirement) - це вимоги до капіталу, що формує запас платоспроможності, до мінімального капіталу (MCR - Minimum Capital Requirement) та ін. Вимоги до корпоративних процесів і систем контролю - це вимоги до внутрішньої системи контролю, внутрішньої системи керування ризиками і т. ін. Вимоги до звітності - це встановлення форми звітності, обов'язкові звіти тощо.

Мета першого елемента - адекватна кількісна оцінка ризиків. Другий елемент має сприяти установленню високих стандартів управління ризиками, а третій - забезпечити високий рівень комунікації і прозорості ризиків.

6.6. Особливості регулювання страхової діяльності в країнах ЄС

Слід підкреслити, що відповідно до національних законодавств країн Європейського Союзу всі його учасники можуть бути об’єднані в 2 групи:

- перша – де адміністративні органи не мають контрольних повноважень щодо умов укладання договорів страхування. Хоча, після одержання скарги страхувальника орган нагляду може зажадати усунення будь-якого правопорушення;

- друга – де адміністративні органи мають контрольні повноваження щодо умов укладання договорів страхування шляхом попереднього затвердження генеральних умов поліса або шляхом передачі їх на розгляд наглядової служби.

Необхідно зазначити, що характерною рисою сучасного етапу розвитку фінансового сектора провідних країн світу є консолідація систем нагляду за його діяльністю на основі концентрації наглядових функцій (табл. 1)

Таблиця 1

Особливості державного регулювання страхового ринку в зарубіжних країнах

Країна	Органи регулювання	Наявність саморегулюючої організації	Особливості державного регулювання
Франція	Державна комісія страхового надзору; Страхова Рада у складі Міністерства економіки і фінансів (ліцензування і юридичні питання)	СРО	Діє страховий Кодекс, обґрунтована нормативна регламентація діяльності страховиків поєднана із гнучкою політикою нагляду щодо страхових тарифів.
Німеччина	Федеральне відомство по надзору за страховою діяльністю; Територіальні органи здійснюють поточний нагляд	-	Жорстка система контролю за страховими компаніями з боку федерального нагляду, який утримується за рахунок відрахувань страховиків
Швеція	Страховий інспекторат	-	Застосовує тест попиту, тобто маркетин- говий підхід, який враховує попит страхувальників. Тобто держава ускладнює просування на ринок нових структур.
США	Відділи по надзору за страховими операціями в кожному штаті	Множинна СРО за змішаними ознаками	Немаєжодного закону про страхування
Велика Британія	Страховий відділ в департаменті торгівлі промисловості	СРО	Інформаційна відкритість та гласність діяльності страхових компаній та органів державного нагляду. Діє закон про компанії, закон про страхову корпорацію "Ллойд", закон про страхових брокерів, закон про захист страхувальників
Японія	Єдиний мегарегулятор –The Financial Supervisory Agency (FSA)	Множинна СРО за функ- ціональними ознаками	Страхова система закрита для участі іно- земних страховиків та жорстко регульо- вана
Канада	Спеціалізований орган нагляду – Націо-нальна організація фінансових інститутів(OSFI)	Множинна СРО за зміша- ними ознаками	Федеральне (регулювання федеральних страховиків, затвердження типових правил та інше) та регіональне (регулювання регіональних страховиків, контроль за проведенням страхування) регулювання
Росія	Федеральна служба Росії зі страхового нагляду приМіністерстві Фінансів	На роль СРО претендує Всеросійський союз стра- ховиків	Регулювання інвестиційної діяльності здійснюється згідно з «Правилами розмі- щення страховиками коштів страхових резервів»
Казахстан	Національний Банк Республіки Казахстан	-	Удосконалення системи дистанційного нагляду і аналіз діяльності професійнихучасників страхового ринку

Отже, система державного регулювання за страховим ринком залежить від рівня розвитку страхування, історичних та національних традицій, стабільності економіки. Нагляд може здійснюватися спеціалізованим органом, Департаментом уряду, Центральним банком або єдиним мегарегулятором.

Дата добавления: 2015-08-21