Метод теорії держави і права

Метод теорії держави і права — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права. Метод не слід плутати з методикою (сукупністю засобів доцільного вивчення явища). Його слід розглядати як вихідну базисну категорію методології.

Методологія (вчення про методи) — система певних теоретичних принципів, логічних прийомів, конкретних засобів дослідження предмета науки. Теоретичні принципи — історизм, єдність логічного та історичного. Логічні прийоми — дедуктивний та індуктивний умовивід, аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Конкретні засоби дослідження — інструменти пізнання, що застосовуються для встановлення знання про досліджуваний предмет.

Методи науки теорії держави і права поділяються на загальні, окремі (конкретні) і спеціальні.

Загальним методом теорії права і держави, як і всіх суспільних наук, є метод філософської діалектики (матеріалістичної та ідеалістичної). Він полягає у підході до вивчення держави і права, який ґрунтується на загальних закономірних зв’язках розвитку буття і свідомості. Наприклад, метод філософської діалектики припускає розгляд права як явища, котре: 1) визначається природою людини і умовами життя суспільства; 2) пов’язано з іншими соціальними явищами, пронизує сферу суспільних відносин — економічних, політичних, духовних та ін.; 3) перебуває у постійному розвитку, якісному відновленні (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, некапіталістичне право).

Загальний метод філософської діалектики розкривається через:

1) логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Це метод діалектичної логіки — логіки теоретичного відтворення ґенези предмета. Відповідно до цього методу пізнання здійснюється в два етапи. На першому етапі пізнання об’єкта сприймається як деяке неподільне ціле. На другому, за допомогою аналізу, об’єкт пізнається конкретними частинами. Абстрактне розуміється як однобічність знання, а конкретне — як його повнота, змістовність. Таким чином, відбувається рух від менш змістовного знання до більш змістовного. Наприклад, теорія держави і права розпочинається з аналізу процесу розпаду первіснообщинного ладу і становлення державно-правових явищ. Потім вивчаються більш складні відносини, що лежать в основі держави і права, причому простіше явище розглядається раніше тому, що його легко зрозуміти, і воно історично передує складнішому явищу;

2) метод (принцип) єдності логічного та історичного. Сутність історичного методу полягає у тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється в усій багатогранності, в усій повноті — із усіма випадковостями, зигзагами, частковостями, що перекручують об’єктивну логіку розвитку; із усім позитивним, що накопичено історичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права важливо відволіктися від усіх випадків, окремих фактів, особливостей, несуттєвого, тобто теоретично відтворити об’єкт у сутнісних, закономірних зв’язках, уявити необхідне — загальне і особливе — у процесі розвитку того чи іншого явища. Метод єдності історичного і логічного в теорії держави і права служить методологічною основою дослідження як закономірностей виникнення і розвитку держави і права, так і закономірностей держави і права, «що встановилися»;

3) системно-структурний метод, котрий припускає, що всі державно-правові явища розглядаються як елементи систем. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, що складаються із систем нижчого порядку і належать до ширших систем. Так, первинна клітина права — його норма — є частиною цілісної системи права; система права — частиною правової системи держави. Норму права можна пізнати лише в тісному логічному зв’язку з іншими нормами; систему права — у зв’язку з елементами правової системи: законодавством, правосвідомістю, правовою культурою та ін. Найчастіше системно-структурний метод дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, простежити зв’язки між причиною і наслідком у державно-правових явищах.

Основні окремі (конкретні) методи теорії держави і права: 1) формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистому вигляді», поза зв’язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами. Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практики його застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв’язки. Він здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніх ознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їх визначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття «суб’єкт права», «нормативний акт», «гіпотеза», «санкція», «дієздатність», «правоздатність» тощо;

2) соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін. Наприклад, засоби аналізу письмових документів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знань про події, факти, необхідні для дослідника;

3) статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо, даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо;

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулювання в період первіснообщинного ладу, ранньої державності, сучасної правової держави та ін.;

5) порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з’ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв’язки між ними.

Використання порівняльного методу в правовій сфері призвело до формування відносно самостійної науки — порівняльного правознавства (порівняння сучасних правових систем світу), а в державній сфері — порівняльного державознавства.

Спеціальні методи — методи, що грунтуються на досягненнях суспільних і технічних наук:

математичний;

кібернетичний;

психологічний та ін.

З метою різнобічного пізнання держави і права слід користуватися зазначеними методами у сукупності.

Проблеми відносності, допустимості, доцільності, істинності та цінност методів.

Очевидно, що за історію свого існування людство виробило значну кількість способів, прийомів, засобів пізнання, деякі з них змогли трансформувати в наукові методи і методики. Тому на сьогодні в науковий обіг введено значну кількість прийомів, способів, засобів, методів і методик пізнання та практичної діяльності, які іноді конфліктують у процесі застосування між собою, а іноді взагалі взаємно виключають один одного.

У зв'язку з цим у кожного вченого і практика виникає питання, який саме прийом, спосіб, засіб, метод, методику обрати в конкретному випадку, та як поєднати всі ці інструменти пізнання в єдину несуперечливу систему здобуття істинного знання.

Неважко зрозуміти, що ця проблема ймовірно є центральною проблемою методології. Шлях ЇЇ вирішення багато в чому зумовлює результати, що будуть отримані, і ступінь істинності цих результатів.

Як уявляється, залучення конкретного прийому, способу, засобу, методу і методики у дослідження здійснюється на основі вирішення комплексу питань, пов'язаних із проблемами відносності, допустимості, істинності і доцільності методу. А перетворення розрізнених прийомів, способів, засобів, методів, методик в єдину систему залежить від (а) вибору методологічних принципів дослідження та (б) належної реалізації останніх у процесі побудови методології дослідження.

Тому, дещо можна погодитись з тими, хто стверджує, що "необхідно дотримуватися таких критеріїв у виборі і обґрунтуванні педагогічного дослідження, як: адекватність об'єкта, предмета загальним завданням дослідження, накопиченому матеріалу; відповідність сучасним принципам наукового дослідження; відповідність логічній структурі (етапу) дослідження; гармонічний взаємозв'язок з іншими методами в єдиній методологічній системі. Всі складові елементи методики і методу загалом необхідно перевірити щодо відповідності завданням дослідження, достатньої доказовості"⁵².

Хоча, звичайно, зазначена позиція й не є зовсім точною і чіткою, але в ній в прихованій формі присутня вказівка на необхідність врахування критеріїв відносності, істинності, а також прямо згадуються методологічні принципи. І хоча у наведеній вище думці зовсім не згадується допустимість та доцільність методу, тим не менш, сама постановка про наявність певних критеріїв відбору методів та згадка про методологічні принципи - вже величезна перевага тих праць, де про це йде мова порівняно з тими роботами, де зазначене питання взагалі не згадують (тому можна стверджувати, що й не помічають).

Тому, ще раз наголосимо, що однією з центральних та найважливіших проблем методології є проблема відносності, допустимості, істинності і доцільності методу⁵³.

Це й зрозуміло, адже, як вже було зазначено, саме через призму цих якісних критеріїв оцінки кожного конкретного методу відбувається відбір (допуск) методів (прийомів, способів тощо) для дослідницького процесу, тобто відбувається формування методології дослідження. А це, в свою чергу, багато в чому зумовлює зміст отриманої в процесі дослідницької діяльності інформації, її інтерпретацію, а в подальшому і застосування.

Тому уявляється необхідним з'ясувати питання: "Що стоїть за такими поняттями, як: "відносність", "допустимість", "доцільність", "істинність"?

Вирішуючи завдання, що стосуються відносності методу, ми фактично відповідаємо на питання про принципову можливість отримати за допомогою того чи іншого прийому, способу, методу і т. д. достовірну інформацію про конкретний об'єкт (предмет, явище), що досліджуються.

У разі відповіді на питання про відносність методу, суб'єкт пізнання здійснює певну практично-рефлексивну дію, під час якої намагається співвіднести метод, який передбачає використати, з об'єктом (предметом, явищем і т. п.) дослідження. Метою такого співвідношення є з'ясування тих характеристик об'єкта (предмета) дослідження, інформацію про який хоче отримати суб'єкт пізнання, які можуть бути зафіксовані, описані, проаналізовані і т. д. за допомогою даного конкретного прийому, способу, методу і т. д. У випадку, якщо в процесі вказаної операції дослідник дійде висновку, що такі характеристики існують, тоді прийом, спосіб, метод і т. д. відноситься до об'єкта (предмета) дослідження, тобто є відносним.

Так, вирішуючи питання про можливість використання математичних методів при дослідженні державно-правової дійсності, слід виходити з того, що заплановані до вивчення явища цієї дійсності повинні володіти кількісними показниками, які можна описати і проаналізувати за допомогою математичних методів. Справді, такі показники притаманні державно-правовій дійсності, а точніше окремим її елементам. Саме зазначена обставина і надає можливість застосування математичних методів в юридичних дослідженнях, але лише щодо тих об'єктів (предметів), яким притаманні ці кількісні характеристики.

Скажімо, важко уявити як за допомогою математичних методів можна дослідити сутність держави та/або права, їх форми тощо. Однак такі явища, як: ефективність юридичного акта, правомірність поведінки і фактори, що на неї впливають, тощо, цілком можуть бути досліджені за допомогою математичних методів (зокрема, математичної статистики), оскільки цим явищам притаманні кількісні характеристики.

Однак, викладене не є таким безспірним, як могло б здатись. Наприклад, з точки зору Піфагора і його прибічників, самі числа виражають сутність явищ. Тобто математичні методи напряму можна використати в пізнанні сутності, соціального призначення тощо, держави і права.

Якби ми мали намір застосувати до вивчення права в цілому чи окремої юридичної норми широко застосовуваний у хімії метод молекулярних орбіталей, пов'язаний з аналізом взаємодії на атомно-молекулярному рівні будови речовин,то ми повинні були б уявити окрему правову норму чи право в цілому як речовину, а це неможливо. Що й робить зазначений метод не відносним, у силу чого він не може бути застосований в дослідженні теорії права. Але це жодним чином не означає, що метод молекулярних орбіталей не може бути застосований в юридичних, точніше, спеціально-юридичних науках. При цьому можливість його використання буде залежати перш за все від того, є об'єкт (предмет), що досліджується матеріальним (речовиною), та яку саме інформацію про цей об'єкт (предмет) ми бажаємо отримати.

Так само важко в рамках сучасної вітчизняної юридичної традиції уявити, як може бути використаний геометричний вимір (визначення геометричних розмірів) у процесі пізнання правосвідомості, форм держави, правової культури суб'єктів права тощо. На наш погляд, цей метод уданому випадку є не відносним процесу пізнання вказаних явищ державно-правової дійсності.

Так, сучасна державознавча наука виходить з того, що геометрично-географічні аспекти країни не впливають на форму держави (зокрема, на форму її державного правління). Однак у цьому випадку ми вступаємо в заочну дискусію з Ш. Монтеск'є, який, зокрема, вважав, що значний розмір держави фактично зумовлює деспотичну форму її правління.

Таким чином, погляди на відносність одного й того ж методу (групи методів) та можливість введення його в методологію дослідження того чи іншого об'єкта (предмета) з точки зору відносності можуть бути діаметрально протилежними. При цьому це багато в чому буде залежати від принципів і світоглядних установок суб'єкта, що здійснює пізнання.

Очевидно, що розходження стосовно відносності прийому, способу, методу і т.д., можуть стати однією з причин методологічних відмінностей між окремими авторами і цілими науковими школами.

Відносність методу досить тісно пов'язана з його істинністю, тобто достовірністю інформації, що отримується за його (методу) допомогою. При цьому слід враховувати, що метою наукової, а точніше будь-якої пізнавальної діяльності, є отримання істинного знання (істинної інформації) про об'єкт (предмет, явище тощо) дослідження. При цьому "є абсолютно очевидним, що достовірність фактів і висновків, отриманих дослідником, залежить від способу, яким останній дійшов до даних фактів і висновків, тобто від використаного ним методу. У повсякденному житті ми також описуємо факти, оцінюємо їх правдоподібність, виводимо гіпотетичні закономірності чи заперечуємо висновки інших людей. Однак в науці всі ці повсякденні методи отримання нового знання піддаються детальнішій розробці. У буденному житті, наприклад, ми легко використовуємо поняття "завжди", "ніколи" чи "дуже часто", але такого роду оцінки залишаються суб'єктивними і відносними доки вони повністю залежать від того, хто оцінює і які події піддаються оцінці. Частота "один випадок з двадцяти" буде оцінюватись як "дуже часто", якщо мова йде про невдалі результати хірургічних операцій (особливо, коли оцінку здійснює пацієнт), і як "майже ніколи", якщо ця частота відповідає шансам конкретного абітурієнта вступити до університету. Щоб зробити такі оцінки більш порівнюваними і об'єктивними, в науці використовуються статистичні критерії і метод статистичного оцінювання, що дозволяють судити про вірогідність реалізації певної події, про випадковий чи, навпаки, закономірний характер отриманого результату (хоча, як бачимо, в подальшому статистична значимість наукового факту не обов'язково свідчить про його соціальну і особистісну значимість)".

Слід відзначити, що існують певні "тонкощі" в розумінні і в використанні терміна "істина" залежно від галузевої належності тлумачення цього питання. Як пише А. Демидов, "слово "істина" багатозначне. Найчастіше в філософії та в природознавстві під істиною розуміли таке уявлення або судження про об'єкт, яке відповідало самому об'єкту, і було обумовлене саме об'єктом, а не суб'єктом, було об'єктивним, а не суб'єктивним.

З появою соціально-гуманітарних наук виключно об'єктивістське трактування істини виявилось недостатнім перш за все тому, що "об'єкти" цих наук представляють собою суб'єкти чи включають їх в себе, а в разі спроби усунути з цих об'єктів елементи суб'єктивності - втрачають свою специфіку і сутність. Хоча соціально-гуманітарне пізнання не може забезпечити сувору об'єктивність, тим не менш, не може й відмовитись від посягань на істину, не втрачаючи разом з цим права вважатись науковим пізнанням".

Тому "поняття істини в соціально-гуманітарному пізнанні не лише не виключає суб'єктивізму, але навіть вимагає, щоб поряд з об'єктивними застосовувались також суб'єктивні методи пізнання. Разом з тим важливо дотримуватись міри, щоб суб'єктивне розуміння все ж таки співвідносилось з об'єктивними даними і не перетворювалось в необмежене фантазування.

Істинність в соціально-гуманітарному пізнанні забезпечується співвідношенням наших уявлень не лише з об'єктивною дійсністю, а й з тим, чого в дійсності немає, але є вимогою розуму, а саме - з цінністю, з тим, чому належить бути (належним). Так, наприклад, вчинки окремих людей чи дії соціальних груп, історичні події не лише описуються такими, якими вони були насправді, а й оцінюються з точки зору належного. Навіть просте описування подій такими, якими вони були "насправді" передбачає відбір суттєвих деталей подій, але їх істотність чи неістотність залежить вже від їх оцінювання, тобто від співвідношення з цінністю, з належним".

Оскільки всебічний розгляд питань, що стосуються розуміння істини не є метою даної лекції, в подальшому нами буде використовуватись термін "істинне знання" в класичному його розумінні, а саме: істинним є знання, що містить інформацію, яка відповідає реальній дійсності.

Крім того, необхідно звернути увагу на те, що:

• історично для вітчизняної науки (у тому числі юридичної) проблема істинності є дуже тісно пов'язаною з проблемою її конкретності. Зазначена проблема полягає в тому, що "конкретність істини - це залежність знання віл зв'язків і взаємодій, притаманних тим чи іншим явищам, від умов, місця і часу, в яких вони існують і розвиваються"⁵⁸;

• розуміння правильності чи хибності окремих точок зору багато в чому має ретроспективне підґрунтя. Це підтверджується й прислів'ям: "Знав би де впаду - соломки підклав би";

• необхідно розрізняти логічну істину, тобто істину, яка встановлюється на підставі аналізу виключно логічних термінів, та фактуальну істину, тобто істину, що встановлюється на підставі аналізу конкретних об'єктів, їх властивостей та/або відносин, а якщо бути більш точними - на основі аналізу вербальних визначень цих об'єктів, їх властивостей та/або відносин. "Фактуальна істинність може бути емпіричною, а може бути й аналітичною. У філософських енциклопедіях йдеться в кращому випадку лише про емпіричну істинність суджень, що встановлюється чуттєвим сприйняттям об'єктів. А науку головним чином цікавить аналітична істинність теорій, що встановлюється за допомогою абстрактного мислення, тобто змісту термінів, що встановлюються на підставі вербальних визначень. Наука в основному має справу з абстрактним мисленням, а не з чуттєвим сприйняттям. Тому істинність, встановлена аналітично за допомогою вербальних визначень не залежить від істинності чи хибності суджень про ці самі об'єкти, встановлених емпіричним методом за допомогою аналізу чуттєвого сприйняття.... У науці аналітичні терміни підбираються так, щоб вони узгоджувалися з емпіричними термінами. Тому аналітичні і емпіричні судження також в основному узгоджуються між собою в питанні істинності. Але не обов'язково. Аналітична істинність залежить виключно від вербальних визначень, що встановлюються згідно прийнятих ідеалізацій";

• істинність є відносною, а не безвідносною.

Пам'ятаючи наведені зауваження, розглянемо проблему істинності прийому, засобу, методу і т. д.

У літературі, що заснована на об'єктивістській позиції, термінами і словосполученнями "істина", "істинне знання" тощо, як правило, визначають об'єктивну істину, підкреслюючи тим самим, що інформація про об'єкт (предмет), яка отримана в процесі діяльності суб'єкта пізнання або яка міститься в судженні, адекватно описує об'єкт (предмет), що існує в дійсності, дає про нього достовірну інформацію.

Зазначена концепція істинності базується на матеріалістичній інтерпретації теорії відображення, базовими тезами якої є визнання:

а) існування об'єктивної істини,

б) можливість її пізнання;

в) того, що знання є відображенням об'єктивної реальності.

При цьому об'єктивна істина може бути розглянута в трьох аспектах: онтологічному, аксіологічному і праксіологічному. При цьому:

• онтологічний аспект об'єктивної істини пов'язаний з тим, що об'єктивне знання має відображати явища предметно-субстанційного і духовного буття людини. Тобто істина завжди повинна бути присутньою насправді. Ми не можемо отримати знання про те, існування чого нам невідоме і про що ми не здогадуємось. Тому стосовно знання про державно-правову дійсність можемо сказати, що воно не є гіпотетичним, воно конкретне і завжди має практичний зміст (про що йтиме мова далі);

• аксіологічний аспект об'єктивної істини пов'язаний з тим, що істина має морально-етичну і естетичну спрямованість. Будучи цінністю, істина надає суб'єкту, що нею володіє, можливість сформувати свою практику, яка буде сприйматись як правильна як ним самим, так і оточуючими його суб'єктами. Це навіть може статися і в тому випадку, коли істина при перевірці виявиться неістинною. Наприклад, в основі всієї ТДП радянського періоду в нашій країні лежав постулат про абсолютну істинність марксистсько-ленінської теорії, тому для сприйняття оточуючим середовищем наукових поглядів якогось суб'єкта як істинних у нашому недавньому минулому ці погляди повинні були вкладатись в межі марксистсько-ленінської концепції. Сьогодні ж, якщо погляди певного суб'єкта повністю вкладається в згадану концепцію, це не означає, що суспільство сприйме ці погляди як істинні, скоріше їх піддадуть сумніву, істинність треба буде доводити або через емпіричний доказ (практичне впровадження). Інше питання, як сприйме той чи інший суб'єкт зміну уявлень про істинність, що відбудуться в суспільстві. Це може навіть призвести до особистої трагедії. В історії відомі такі випадки. Наприклад, X. А. Лоренц, який вбачав у квантовому атомі невирішене протиріччя, писав що "сьогодні стверджуєш прямо протилежне тому, що говорив вчора; в такому випадку критерій істини взагалі відсутній, а, відповідно, невідомо, яке значення має наука. Я жалкую, що не помер п'ять років тому, коли таких протиріч не існувало".

Праксіологічний аспект істини пов'язаний з її значенням для практичної діяльності соціальних суб'єктів. На основі уявлень про реальність, соціальні суб'єкти здійснюють практично значимі дії (бездіяльність) відносно до оточуючого їх світу, включаючи взаємодію з іншими соціальними суб'єктами.

Так, Б. Ліпський пише, що "істина - це характеристика певного відношення між ідеєю і предметом, тому повинна включати як об'єктивне знання про властивості предмета, так і суб'єктивне розуміння можливостей його практичного застосування. Людина, що володіє істиною, повинна мати чіткі уявлення не лише про властивості предмета, а й можливість його практичного використання. Практика підтверджує істину лише для того, щоб ця підтверджена істина могла слугувати подальшому розвитку практики. Звідси визначення поняття істини: істина - це "зміст людської свідомості, що відповідає об'єктивній реальності та виступає теоретичною основою її перетворення для досягнення суб'єктивної мети"⁶¹.

Однак було 6 не правильним абсолютизувати практичне значення істинного знання, в тому розумінні, що якщо ми не можемо застосувати дане знання на практиці нині, то це не свідчить про те, що це знання позбавлене сенсу. По-перше, істинне знання має значення саме по собі в силу викладених вище двох аспектів, а по-друге, та обставина, що ми не можемо нині застосувати на практиці те чи інше знання, не означає, що завтра воно не буде застосоване, більше того, застосоване таким способом, що без цього практичного застосування не можна буде уявити буття взагалі.

Неважко помітити, що всі три аспекти істини, мова про які йшла вище, перебувають в дискретній єдності, і виділення їх як певних відособлених складових істини носить умовний характер і здійснюється лише з метою описати комплексне значення істинного знання для соціальних суб'єктів.

Тому, враховуючи вказані аспекти прояву істинності, під час розгляду останньої в якості одного з критеріїв застосування конкретного прийому, способу, методу і т. п. в дослідницький процес необхідно:

• розглядати істину як інформацію про дійсність, яка дає можливість соціальному суб'єкту реалізовуватися в соціальному бутті (зокрема, здійснювати юридичну практику, яка вкладається в ті критерії істинності, що задовольняють суспільство на даному конкретному етапі його розвитку);

• враховувати історичний характер істини, а також її історичність;

• пам'ятати, що абсолютно істинного методу, тобто методу, який би надав абсолютне знання, немає (до речі, саме цим сучасне сприйняття наукового знання багато в чому відрізняється від класичного);

• не забувати в процесі оперування поняттям "істина", про який саме аспект істинності йде мова: одна справа, коли нас цікавить аксіологічний аспект істини, а інше, коли розглядається її онтологічний та/або праксіологічний аспект. І хоча всі ці аспекти, як вище зазначалося, нерозривно пов'язані між собою, тобто, власне, вони становлять одне й те саме, у той же час не можна не бачити їх певної самостійності в контексті цільового оперування поняттями "істина", "істинне знання", "істинність" тощо;

• чітко розуміти, що, говорячи про те, що те чи інше знання є істинним, маємо на увазі певну ступінь істинності цього знання;

• враховувати існування конкретного зв'язку між мірою істинності та методологічними принципами, які покладені в основу методології.

Не випадково А. Рясніцин відзначає, що "не варто аналізувати презумпції в термінах істинності чи придатності в цілому: швидше слід вести мову про те, що дана презумпція непогано працює в даному контексті, а альтернативна їй успішно застосовується в деяких інших випадках. Необхідно також враховувати, що до вирішення одного й того ж завдання можуть одночасно застосовуватись різні презумпції і рекомендовані ними рішення можуть виявитись несумісними"⁶².

А. Архіпова фактично доповнює висловлену думку: "У цьому контексті некласичного розуміння раціональності пере усвідомлюється походження і роль регулятивних методологічних принципів. Вони розглядаються як константи науки, які уточнюються і доповнюються у міру поглиблення пізнання, зміни стилю мислення в науці, зміни соціальних потреб суспільства. Процес пізнання здійснюється на основі конкуренції і зміни різних, фундаментальних теорій. Таким чином, можна сказати, що регулятивні принципи носять багато в чому зумовлюючий характер і орієнтують пізнання на вихід за межі існуючих стандартів".

У процесі пізнання, як певної цілеспрямованої раціональної діяльності, нас цікавить, як правило, праксіологічний аспект. Це означає, що нам потрібна така інформація, яка має практичне значення, може бути використана в практичному застосуванні. Відповідно і метод (прийом, спосіб тощо) нас цікавить перш за все в контексті цієї мета цілі пізнавального процесу - отримання істинного знання про той чи інший об'єкт (предмет), яке може бути використане для вирішення конкретних практичних питань.

З такої точки зору на істинність визначальними в процесі пізнання стосовно інформації (знання), що отримується стосовно об'єкта (предмета) пізнання, є ті завдання, які передбачається вирішити за допомогою отриманої в межах цього процесу інформації (знання). Тобто метод (прийом, спосіб тощо) обирається виходячи з того, який саме ступінь точності інформації потрібен суб'єкту пізнання для вирішення поставлених ним перед собою завдань (переважно практичної спрямованості).

Очевидно, що досить точні виміри масивних об'єктів, вантажів тощо можна здійснювати до міліграма за допомогою відповідних вимірювальних приладів. Однак, наприклад, для вирішення завдань розслідування злочинів, пов'язаних з розкраданням зерна на елеваторі, відсутня необхідність вимірювати кількість зерна, що на ньому зберігається, з точністю до грама чи міліграма. Нам для цього достатньо скористатись вагами товарними (платформенними), які залежно від модифікації, мають межі зважування від 150 кг до 6 т, при цьому їх дискретність коливається від 50-100 г до 1-2 кг відповідно.

Однак такі ваги не можуть бути використані (хочеться в це вірити) при зважуванні наркотичних засобів і прекурсорів у процесі розслідування злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків. Адже тут іноді важливими є міліграми і грами. Це пов'язано з тим, що для кваліфікації злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків їх дуже важливо встановити, йдеться про обіг невеликої, великої або особливо великої кількості наркотиків, прекурсорів. А тут мова йде, як правило, про грами і навіть міліграми. Так, наказом МОЗ України "Про затвердження Таблиць невеликих, великих та особливо великих розмірів наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, які знаходяться у незаконному обігу" від 01.08.2000 р. № 188 встановлено, зокрема, що для бупренорфіну: невеликий розмір - до 0,012 г; великий - від 1,2 до 12,0 г, особливо великий - 12,0 і більше г; а для метадону: до 0,02 г; від 1,6 до 20,0 г; 20,0 і більше г відповідно.

Тому для встановлення кількості цих наркотиків іноді нам можуть знадобитися аптечні ваги (такі, як АСОМ JW-1-200, у яких найбільша межа зважування - 200 г, найменша - 0,2 г, дискретність - 0,01 г,), тобто ваги з дуже високим ступенем точності.

Крім того, слід також відзначити, що один і той же метод залежно від характеру та варіанта його конкретизації може дати різну ступінь істинності. Причому відповідь на питання про те, який саме з варіантів (за умови відносності цього методу (способу, прийому тощо) до об'єкта (предмета) надасть більш істинне знання, буде залежати, зокрема, від того, що саме досліджується за допомогою цього методу.

Скажімо, метод опитування в процесі з'ясування волевиявлення населення, якщо він проводиться на основі вибіркового опитування, наприклад, екзитполи при виході з виборчих дільниць, буде мати більш низький ступінь істинності порівняно з референдумом, який за своїм характером фактично також є специфічною формою опитування. Але, якщо ми тим самим методом прагнемо визначити, наприклад, які саме закономірності властиві державно-правовій дійсності, то навряд чи результати референдуму будуть більш істинними, ніж опитування обмеженого кола найбільш авторитетних вчених-юристів.

Водночас слід відзначити, що багато в чому ступінь істинності отриманого знання залежить не від набору методів, використовуваних в дослідженні, а від їх поєднання, надання пріоритету тим чи іншим з них і т.д., тобто від характеру методології як певної системи, а відповідно, від того, на яких саме принципах вона (ця система) побудована.

Таким чином, як бачимо, багато в чому питання про істинність того чи іншого методу залежить від:

• оцінки суб'єктом пізнання необхідного рівня істинності очікуваних результатів;

* правильного вирішення питання про відносність методу;

• тих методологічних принципів, які закладені в основу методології дослідження тощо. Тому можна стверджувати, що проблемами в

даному випадку є не лише трактування самого поняття "істина", а й:

• проблема об'єктивного і суб'єктивного в інформації, яка отримана за допомогою того чи іншого методу (прийому, способу тощо) в процесі здійснення відповідної процедури пізнання;

• проблема адекватного визначення цілей і завдань дослідження, його предмета;

• проблема вирішення питання про відносність методу;

• проблема принципів дослідження в контексті проблеми відносності методу і т.д. Відносність методу та його істинність є, якщо

можна так сказати, більш об'єктивними критеріями в процесі прийняття рішення про застосування чи незастосування того чи іншого методу в дослідженні. Інша справа - це допустимість та доцільність методу.

У певному сенсі - це більш суб'єктивні критерії, ніж відносність та неістинність. Це пов'язано з тим, що, вирішуючи питання про допустимість чи недопустимість конкретного методу, або про доцільність його використання в своєму дослідженні, суб'єкт, що пізнає, оперує своїми аксіологічними, морально-етичними, естетичними тощо установками та суспільними стереотипами. При цьому слід підкреслити, що всі ці установки та стереотипи перебувають між собою в дуже тісному взаємозв'язку і знаходять свій вираз, у тому числі і в першу чергу в методологічних принципах.

Залежно від системи цінностей, естетичних поглядів тощо, носієм яких є суб'єкт пізнання, один і той же метод пізнання, що є як відносним, так і істинним у викладеному вище розумінні, може бути розглянутий і як допустимий, і як недопустимий.

Наприклад, беззаперечним є те, що більш істинне знання про вплив тих чи інших хвороботворних бактерій на людей ми отримаємо в процесі безпосереднього експериментування на останніх, але, хочеться вірити, що з точки зору домінуючих у нашому суспільстві ціннісних установок та методологічних принципів, таке експериментування неможливе, оскільки суперечить гуманності та іншим корінним принципам його організації.

Хоча з історії ми знаємо приклади протилежного підходу до вирішення питання про допустимість можливості проведення вищезгаданих експериментів. Достатньо згадати історію "загону 731", який займався розробкою бактеріологічної зброї в Маньчжурії у часи Другої світової війни та проводив експерименти на людях, включаючи вівісекцію живого організму⁶⁴.

В юридичній практиці ми часто стикаємось з проблемою допустимості конкретного методу з точки зору його відповідності (невідповідності) приписам, що містяться у законодавстві.

Наприклад,на сьогодні застосування катувань заборонено законом, тоді як в Росії за часі в Петра І існували приписи про їх застосування в певних випадках.

Справді, проблема допустимості методу вирішується в першу чергу, виходячи з тих методологічних принципів аксіологічного характеру, якими керується суб'єкт пізнання.

Особливо слід підкреслити, що проблема допустимості більшою мірою, ніж всі інші розглянуті вище, залежить від конкретно-історичного моменту в межах якого вона виникає та вирішується. Те, що було нормальним і допустимим декілька століть тому, нині може набути характеру жодною мірою недопустимого і такого, що суперечить усім канонам людства.

Про6лемадопустимості,а точніше її розуміння і вирішення на конкретному етапі розвитку суспільства (і науки), здійснює величезний вплив на сам хід розвитку науки. Ті бар'єри, що встановлені, виходячи з тих чи інших моральних, естетичних і т.п. установок і принципів, можуть стати перешкодою для введення в науковий обіг і використання в ньому окремих методів, а, відповідно, стати перешкодою для отримання істинного знання. Актуальним прикладом цього в минулому нашої науки є генетика, а сьогодні для світової науки - клонування.

У силу своєї специфіки юридична наука приділяла, приділяє і буде приділяти увагу проблемі допустимості. Однак ця увага в більшій мірі проявляється у контексті проблеми законності, а відповідно розгортається і розглядається переважно процесуальними науками, у межах яких цю проблему розглядають, як правило, в контексті теорії доказів та процесуальних дій. Так, у "Теорії доказів у радянському кримінальному процесі" читаємо: "однією з центральних проблем доказового права є проблема допустимості доказів". Аналогічну позицію, але вже стосовно процесуальних дій, знаходимо в підручнику П. Лупинської, а саме: "в кримінально-процесуальному законі переважають норми, що містять дозвіл на здійснення дій, і тим самим заборонені дії і відносини, не дозволені законом. У кримінальному процесі допустимими є лише ті дії та рішення, що дозволені законом.

Такий метод правового регулювання називається дозвільним. Він є характерним для кримінального процесу тому, що в цій сфері діяльності мають місце, як було вказано вище, владні відносини, що зачіпають права та інтереси особистості, тому в нормах процесуального права повинні бути чітко визначені дозволи і заборони. Владовідносини завжди регулюються шляхом вказівки на те, що для посадової особи та чи інша дія дозволена законом, а тому інший суб'єкт правовідносин зобов'язаний підкоритися його вимозі".

Однак необхідно підкреслити, що проблема допустимості і в радянській період, і на сьогодні (практично в усіх країнах пострадянського простору) розглядається виключно в контексті проблеми законності. Це досить наглядно помітно, якщо ознайомитись з відповідними розділами літератури, присвяченої цьому питанню. При цьому загальновизнаним є підхід, відповідно до якого умовами визнання доказу допустимим є:

"1) отримання доказу належним суб'єктом, уповноваженим проводити уданій справі ту процесуальну дію, в ході якої отримано цей доказ;

2) отримання фактичних даних лише з джерел, перерахованих у законі;

3) отримання доказу з обов'язковим дотриманням правил проведення процесуальних дій, в ході яких його отримано;

4) дотримання при отриманні доказу всіх вимог закону про фіксування ходу та результату слідчої дії.

Очевидно, що законні засоби отримання доказів визнаються однією з гарантій правосуддя. Тому питання про недопустимість доказів, отриманих з порушенням закону, регулюється на конституційному рівні".

До такого ж висновку можна дійти, ознайомившись з працями, що присвячені іншим галузям процесуального права (адміністративний, цивільний, господарський процеси тощо).

Зрозуміло, що в юридичній літературі мова йде лише про один, достатньо окремий випадок допустимості методу. При цьому, коли говорять про процесуальні дії, то в цьому випадку швидше за все вирішується питання допустимості того чи іншого способу пізнання, "здобуття" істинної інформації.

Вважаємо, що такий підхід до розуміння проблеми допустимості для юридичних наук є недостатнім. Розгляд проблеми допустимості в юридичній науці та практиці фактично лише в контексті законності збіднює не тільки саму постановку питання, а й нівелює значення цієї проблеми. Крім того, такий підхід не може призвести до якогось більш-менш прийнятного її вирішення. Це насправді в певному сенсі є прояв статичного сприйняття суспільства і його механізмів (у тому числі правових). Це також є свідченням того, з чим ми часто стикаємось в юридичних науках, а саме з тим, що загальнометодологічне питання намагаються вирішити на базі окремого випадку, без належного усвідомлення загального звести його до більш конкретного. Що зрештою призводить до заміни загального приватним. І відповідно рішення отримане на базі приватного випадку, коли поширюються на всі інші випадки конкретизації загального може привести до досить хибних результатів. У випадку, який розглядається, розуміння допустимості методу, якщо воно має місці на сучасному етапі розвитку юридичної наук, призводить до спотвореного уявлення про те, що таке допустимість методу (прийому, способу тощо), а також до відсутності цілісного уявлення про принципову направленість вирішення цієї проблеми.

Саме тому необхідно відзначити таке:

• допустимість методу - це проблема з якою стикаються (вчені всіх без винятку галузей науки, зокрема юридичних);

• вирішення питань, пов'язаних з допустимістю методу, лежить в площині етико-моральної, естетичної, культурологічної і т.д. проблематики;

• проблема допустимості, з якою стикається дослідник, зумовлена науковими і загально-світоглядними принципами, установками та стереотипами конкретного суб'єкта пізнання, включаючи співвідношення його індивідуальних установок з тими, що панують в суспільстві, притаманні окремому етносу, соціальній групі;

• багато в чому саме позиція щодо допустимості методу зумовлює структуру методології пізнання тощо.

Крім того, ще одним критерієм відбору методу пізнання для його подальшого включення до методології дослідження є доцільність. Проблема доцільності застосування методу, з одного боку, призводить до проблеми істинності, а з другого, і це основне, знову ж до проблеми допустимості.

Під час вирішення питання про доцільність застосування конкретного методу (прийому, способу і т. д.) фактично вирішується питання про те, якого ступеня достовірності (істинності) нам необхідне знання в даному випадку, та який обсяг ресурсів, у тому числі розумових, у процесі застосування того чи іншого методу є сенс витратити для отримання необхідної кількості істинного (певного ступеня істинності) знання. При цьому необхідно враховувати, що необов'язково наші зусилля призведуть до необхідних результатів, тобто наше припущення щодо характеру і ступеня істинності інформації, що необхідна нам для вирішення тієї чи іншої теоретичної та/ або практичної проблеми, забезпечить потрібне рішення.

Якщо ще раз звернутись до прикладу із зважуванням, то зрозумілим є те, що для визначення обсягу витрат при транспортуванні залізничним транспортом яких-небудь сипучих матеріалів, нас цікавлять втрати, які виміряються не грамами, і навіть не кілограми, а, як правило, сотнями кілограмів. Однак виміряти можна ці витрати і до сотих міліграма. Очевидно, що в останньому випадку ступінь істинності знання буде значно вищим, ніж вимірювання з допустимою помилкою в кілограми. Але оскільки витрати на вимірювання до міліграмів навряд чи в даному випадку виправдані з точки зору їх значення для вирішення практичних завдань, пов'язаних з транспортуванням зерна, але досить затратні, то швидше за все, ми застосуємо метод, який хоч і не буде максимально істинним, зокрема, в силу передбачуваної похибки в отриманій інформації, але який буде являти собою оптимальну міру істинності інформації і витрат на її отримання.

З точки зору допустимості, доцільність буде проявлятися в контексті тієї міри можливих відступів від етико-моральних, естетичних, культурологічних тощо принципів і установок, які собі може дозволити суб'єкт пізнання.

Наскільки є припустимим випробування ліків на людях у рамках гуманістичної системи цінностей (в її сучасному розумінні). Відповідь очевидна - неприпустимим. Але, мабуть, зовсім інакше можна відповісти на це питання, за всіх рівних умов, якщо такі випробування дослідник буде проводити власне на собі або на добровольцях.

Ще складніше буде вирішити поставлену проблему в межах християнського вчення. Тому, що виникає питання: "Чи не буде таке випробування ліків формою самогубства?". Особливо, якщо припустити, що ступінь ймовірності летального кінця такого дослідження для піддослідного є абсолютною.

Звичайно, іноді (точніше найчастіше) відповідь на питання про доцільність застосування того чи іншого методу (прийому, способу тощо) в тому чи іншому конкретному випадку може бути отримана лише після закінчення або в процесі застосування цього методу (прийому, способу тощо). Хоча буває іноді це достатньо легко визначити ще до початку дослідження.

Що стосується доцільності у контексті аспекту допустимості, то тут, перш за все, слід відзначити, що така постановка питання можлива лише в тому випадку, коли цінності розуміються не як універсальні і непорушні (в об'єктивному розумінні) феномени, а як певні установки, відступи від яких є припустимими або можливими в силу суб'єктивних побажань чи зовнішньо основоположних велінь чи обставин. В останньому випадку при виборі того чи іншого методу, застосування якого носить з точки зору допустимості дефектний характер, може виникнути проблема доцільності відступу від тієї чи іншої цінності в процесі пізнання. Щоб проілюструвати викладене, звернемось до правового експерименту як методу визначення шляхів правового регулювання.

Будь-який правовий експеримент так чи інакше пов'язаний з формуванням особливого правового статусу, як правило, більш сприятливого для суб'єктів, що беруть участь в ньому. Але в такому випадку, фактично порушуються певні правові принципи, зокрема, принцип правової (формальної) рівності, який з точки зору сучасного суспільства, є правовою (і не лише правовою) цінністю. Відповідно, прийнявши рішення про проведення правового експерименту, ми визнали доцільність відступу, як мінімум, від цього принципу, від цієї цінності, тобто погодились з допустимістю даного методу в юридичних дослідженнях. Але, зрозуміло, що оцінка такої доцільності у різних соціальних суб'єктів, у тому числі вчених-юристів, може різнитися.

Тут доцільно також сказати декілька слів про інтуїцію та досвід. Вважаємо, що основними визначальними факторами, які зумовлюють вирішення питань, пов'язаних з доцільністю методу (прийому, способу тощо), є інтуїція та досвід конкретного суб'єкта пізнання. Сам механізм впливу інтуїції на прийняття рішень стосовно доцільності методу (прийому, способу тощо) є доволі туманним і незрозумілим, як і все інше, що пов'язано з інтуїцією. Науці ще належить його зрозуміти, як в приватно науковому аспекті (у тому числі стосовно проблеми доцільності методу (прийому, способу тощо), так і в загально-науковій площині.

На жаль, проблемі відносності, допустимості, істинності і доцільності методу у вітчизняній юридичної літературі приділено дуже мало уваги, хоча ця проблема для методології юридичних наук, а в певних випадках для соціальної і юридичної практики, є однією з центральних.

На завершення розгляду цього питання слід зазначити, що, з одного боку, саме методологічні принципи виступають підґрунтям для вирішення питань, пов'язаних з відносністю, допустимістю, істинністю і доцільністю того чи іншого методу в конкретному дослідженні. Однак, з другого - слід враховувати, що і самі принципи методології можуть бути скореговані, виходячи із завдань, що вирішуються дослідником, які, як і принципи методології, здійснюють безпосередній вплив на формування змістовної сторони зазначених критеріїв відбору методів.

З усього викладеного вище, неважко зробити висновок про те, що проблематика, пов'язана з відносністю, допустимістю, істинністю і доцільністю методу, є одним з актуальних питань як ТДП, так і будь-якої іншої юридичної науки. При цьому ця проблематика включає не лише проблему наповнення змістовної сторони понять відносність, допустимість, істинність, а й інші проблеми, зокрема:

• проблему співвідношення принципів методології з відносністю, допустимістю доцільністю та істинністю методу;

• проблему впливу завдань і цілей дослідження на відносність, допустимість, доцільність, істинність методу, особливо в контексті конкретного історичного етапу;

• проблему впливу конкретних форм прояву відносності, допустимості, істинності і доцільності методу і т. д.

Ще однією проблемою методології наукового дослідження і практичної діяльності (у тому числі в юридичній сфері) є проблема цінності методу (прийому, способу і т. д.). Ця проблема пов'язана з визначенням ролі і місця того чи іншого методу (прийому, способу і т. п.) у методологічній системі.

Цінність методу (прийому, способу і т. п.), якщо вести мову про методологію дослідницької діяльності, тим вища, чим вищим є ступінь істинності інформації, яку ми отримуємо за його допомогою в контексті доцільності конкретного методу (прийому, способу і т. п.), у визначеному вище розумінні.

Вирішення питання про цінність методу може бути здійснене в межах комплексної оцінки результату дослідницької діяльності або виходячи з практики попереднього застосування тієї чи іншої інформації, отриманої в ході використання конкретного методу. В першому випадку оцінка цінності методу буде відбуватись постфактум, а в другому - на перспективу. Звідси є очевидним, що чим стійкішою є конкретна методологічна система, тим частіше вона застосовується на практиці (у тому числі в дослідницькій діяльності), тим простіше зрозуміти значення того чи іншого методу (прийому, способу і т. п.) для пізнання, а відповідно тим простіше розставити акценти в процесі його здійснення.

Водночас необхідно зрозуміти, що уявлення про цінність методу (прийому, способу і т. п.), багато в чому є суб'єктивним. Воно є результатом оцінки всієї методологічної системи загалом у контексті аналізу її структури та отриманого з її допомогою знання.

При цьому необхідно враховувати вплив на погляди, що стосуються цінності методу (прийому, способу і т. п.), уявлень про його допустимість. Один і той же метод (прийом, спосіб і т. п.) в цьому розумінні може бути оцінений по-різному, інші погляди на це питання у різних суб'єктів можуть бути абсолютно різними, такими, що не піддаються зближенню.

Як приклад, можна згадати розглянуте вище питання про використання людей як об'єкт експерименту в медичних дослідженнях. У разі позитивного вирішення питання про припустимість такого використання, експериментальні методи стають найціннішими для дослідника, а в разі негативного - вони взагалі можуть випасти з методології дослідження.

Таким чином, проблема цінності методу (прийому, способу і т. п.) може бути вирішена в результаті комплексного аналізу всієї методології дослідження загалом. Зазначений аналіз повинен торкатись не лише питань, пов'язаних з ефективністю того чи іншого методу (прийому, способу тощо), а включати аспекти щодо ступеня його допустимості, істинності, в контексті його внеску у остаточний результат застосування конкретної методології.

Насамкінець зазначимо, що проблема цінності (прийому, способу і т. п.) у вітчизняній (а також іноземній) юридичній літературі є малодослідженою, особливо в пострадянський період.

Причини виникнення плюралізму з питання розуміння держави

В історії суспільно-політичної думки було здійснено безліч спроб проінтерпретувати феномен державності, у тому числі визначитись з питаннями її соціальної сутності і цінності, соціального призначення та функцій тощо. Фактично всі більш-менш відомі мислителі та політичні діячі здійснили спробу, сформулювати своє бачення проблематики, пов'язаної з державою. Тому осмислити та проаналізувати увесь спектр поглядів на державу докладніше, на наш погляд, неможливо, особливо, якщо таке завдання ставиться окремим вченим.

Однак зазначене не означає, що слід зовсім відмовитись від намагання зрозуміти що являє собою держава? Чим вона відрізняється від інших соціальних інститутів? Які її функції? Для чого вона існує? Ці намагання можуть мати перспективу, однак за умови здійснення наукового аналізу, істинність якого багато в чому буде залежати від правильності виділення найбільш важливих, істинних та значущих підходів до розуміння основних питань державорозуміння.

Тому в ході лекції, крім іншого, буде здійснена спроба провести класифікацію підходів до розуміння держави за деякими критеріями, а також подана загальна характеристика найпоширеніших на сьогодні державознавчих концепцій, а також тих державознавчих теорій, які значно вплинули на розвиток державно-правової думки та практики.

Перш за все слід підкреслити, що питання про державу, її походження, сутність, соціальну цінність, функції, типологію, роль в суспільстві тощо віддавна належать до основних та гостро дискусійних у державознавстві. З точки зору В. Хропанюка, це пояснюється щонайменше трьома причинами:

"...По-перше, названі питання прямо і безпосередньо стосуються інтересів різноманітних прошарків, класів суспільства, політичних партій і рухів.

По-друге, ніяка інша організація не може конкурувати з державою в різноманітті виконуваних завдань і функцій, у впливі на долю суспільства.

По-третє, держава дуже складне і внутрішньо суперечливе суспільно-політичне явище"¹.

Породжена суспільством, його протиріччями, держава сама неминуче стає суперечливим соціальним явищем, суперечливим об'єктом дослідження. З одного боку, держава, як форма організації суспільства, покликана забезпечувати його цілісність і керованість, тому вона вимушена виконувати функції, зумовлені потребами суспільства, а отже, служити його інтересам. З другого боку, держава - це політичний інститут, певна результуюча політичного процесу, розкладу та співвідношення політичних сил (стратних груп) у суспільстві, а відповідно, держава не може в своїй діяльності не реалізовувати інтереси тих груп, які володіють політичною владою у суспільстві. Крім того, держава - це суспільний феномен, який має самоідентифікацію, власні інтереси. Тому в діяльності держави збігаються не тільки боротьба суспільних груп за панування їх волі в державній волі, а її боротьба між державою (її окремих інститутів) з суспільством в цілому, не говорячи вже про протистояння окремих державних інститутів між собою. Все це робить питання, пов'язані з державою, заполітизованими, заідеологізованими, дуже заплутаними тощо, а дослідження цих питань схожими на "бойові дії".

У той же час слід враховувати, що, якщо хоча б якимось чином не відповісти на питання, які пов'язані з основними моментами буття держави, то, відповідно, не можна сформувати цілісну, науково обґрунтовану та логічно не суперечливу систему поглядів не тільки на державну, а й на правову дійсність, які, на нашу думку, не існують у відриві одне від одного. Саме тому в якості об'єкта ЗЮН як науки та навчальної дисципліни пропонується розглядати державно-правову дійсність, а відповідно у предмет ЗЮН включати питання, які пов'язані з державою.

Якщо залишити осторонь ідеологічне та політичне підґрунтя питань, що пов'язані з державою, то вже сама багатогранність прояву держави у суспільному бутті, її багатофункціональний і значний вплив на суспільні відносини, вже це саме по собі може поставити, як уже зазначалось вище, під великий сумнів саму можливість пізнання цього суспільного інституту. То уявляється, що саме завдання комплексного дослідження держави повинне в якійсь мірі "лякати" дослідника, застерігати його від абсолютизації певних суджень та тверджень, вимагати значної обережності у висновках та пропозиціях. Не випадково В. Чиркін пише, що "держава в один і той же час - це ідея та факт, абстракція та організація", вона не має конкретної реальності, але її присутність відчувається постійно. Цей термін, часто використовується у загальноосвітніх публікаціях, соціологічних та політичних дослідженнях, у науковій державознавчій літературі і у повсякденному житті, однак розуміється неоднаково. У пересічному вживанні мова йде, як правило, про географічне поняття - про державу, але і тоді іноді вона називається неточно... Автори багатьох публікацій, використовуючи термін "держава", мають на увазі суспільство... В деяких виданнях, у тому числі словниках, визначення держави починається з твердження, що "держава - суспільство", хоча цьому суспільству притаманні деякі особливості. У філософських працях, виданих у колишньому СРСР, держава ототожнювалась з політичною організацією суспільства.

У спеціальній державознавчій літературі під державою розуміють насамперед особливу, універсальну для даного суспільства політичну організацію, яка володіє публічною (державною) владою та спеціальним апаратом управління суспільства... У межах більш-менш загального підходу до феномену державності в державознавстві існує безліч різних шкіл, які пропонують свої визначення"².

Вочевидь, що необхідно відрізняти державу від таких явищ, як країна, суспільство, політична система тощо. Коли ми говоримо про країну, то маємо на увазі певний регіон земної кулі з його кліматом та ландшафтом, звіриним та рослинним світом, природними копалинами, населенням, суспільним, державно-правовим та політичним устроєм, економікою, культурою, звичаями, релігією тощо. Під суспільством, тут не даємо наукової дефініції, як і у випадку з поняттям "країна" розуміють, як правило, відособлену від природи частину світу, яка є формою життєдіяльності, взаємовідносин людей, що історично склалась. Поняття "суспільство" включає в себе, зокрема, економіку, науку, мистецтво, мораль, релігію, політичну систему, право, звичаї. Розглядаючи політичну систему суспільства, ми торкаємось питань порядку формування та реалізації владних функцій у межах країни. Зрозуміло, що зазначені три поняття за своїм змістом є більш широкими поняттями стосовно понять "державно-правова дійсність" та "держава".

Відповідні співвідношення існують між поняттям "держава" та більш вузькими поняттями, наприклад, такими, як: "державний орган", "гілка державної влади", "механізм держави" тощо. Зрозуміло, що, з одного боку, розмежування зазначених понять з поняттям "держава" можливе лише за умови чіткого розуміння терміна "держава", а з другого боку, сам зміст згаданих більш вузьких понять формується виходячи із розуміння, що таке є держава.

Таким чином, для формування достатньо розвинутої соціально-політичної та державно-правової теорій необхідно дослідити питання, пов'язані з розумінням держави, як суспільно-політичного інституту, її соціальним та функціональним призначенням, соціальною сутністю та цінністю тощо. Слід зазначити, що у суспільній науці існує безліч підходів щодо відповіді на згадане питання. Як відзначає В. Афанасьев "Множинність таких теорій пов'язана не тільки із складністю, багатосторонністю держави як суспільного явища, різноманіттям її форм у минулому та сьогоденні, а й з тим, що держава здійснює політичну владу, її діяльність прямо зачіпає інтереси різних соціальних класів і груп. Пов'язано це і з різноманіттям ідеологічних позицій та філософських підходів різних авторів"*. Тобто у межах домінуючих у вітчизняній літературі підходів до поділу "об'єктивне-суб'єктивне", можна виділити дві групи причин, які призводили, призводять та будуть призводити до виникнення ранніх підходів до розуміння того, що являє собою держава. Це:

об'єктивні причини, тобто причини, які зумовлені самим характером прояву держави та суспільства. До них відносять, зокрема,

• складність та багатогранність прояву держави у суспільному житті;

• поліваріантність форм прояву держави;

• історична мінливість форм прояву держави тощо;

суб'єктивні причини, тобто причини, які зумовлені впливом на розуміння державознавчих питань особистості дослідника (мислителя тощо). До них можна, зокрема, віднести:

• соціальну зацікавленість суб'єкта/і пізнання;

• загально світоглядні, ідеологічні, політичні тощо принципи та підходи окремих представників науки, державних, політичних та суспільних діячів;

• обмеженість доступу суб'єктів пізнання до емпіричної інформації, що стосується держави тощо.

Як вже підкреслювалось вище, уявляється, що без відповідної класифікації підходів до тлумачення держави та окремих питань, що з нею пов'язані, через відповідні причини (зокрема, величезний емпіричний та коментаторський матеріал) неможливо здійснити державознавче дослідження. Тому питання про поділ підходів до розуміння держави в науковій літературі достатньо інтенсивно обговорюється, при цьому єдиної точки зору тут на сьогодні немає. Нижче розглянемо деякі з них.

З точки зору В. Чиркіна, "у сучасній науковій літературі можна виділити п'ять основних підходів до поняття держави: теологічний (широко використовується у мусульманських вченнях у зв'язку із концепцією халіфату); класичний (держава як сукупність трьох складових - влади, території, населення); юридичний (держава - юридична персоніфікація нації); соціологічний (представлений найбільшою кількістю шкіл, у тому числі марксистським направленням у державознавстві); кібернетичний (держава як особлива система у зв'язку з потоками інформації, прямими й зворотними зв'язками)*.

Якщо пояснити точку зору, яку навів В.Чирків, то тут слід вказати, що в літературі вважається, що:

• згідно з теологічним підходом держава створена Богом, а ЇЇ діяльність - реалізація божої волі. Саме Бог визначає сутність і форму її діяльності. Цей підхід з'явився у далекому минулому, але це не означає, що його нині не існує чи він малопоширений;

• відповідно до класичного (арифметичного) підходу, який виходить зі світського характеру держави, остання розглядається як єдність трьох елементів: влади, території та населення. Цей підхід, як і теологічний, має своє коріння у далекому минулому, у традиціях античної думки. У сучасних умовах зазначений підхід широко використовується у працях західних політологів, соціологів, юристів, спеціалістів з міжнародного публічного права, а також вітчизняних вчених.

• юридичний підхід стосовно поняття держави розглядає державу перш за все з пози ці й нормативізму: як юридичну особу, сукупність правовідносин. Як зазначав французький юрист М. Тропе у своїй праці "Юридична теорія права", "держава - це персоніфікований юридичний порядок", що це "річ чисто абстрактна", а не фізичне явище⁵. Цей підхід панував у науці до Другої світової війни. На сьогодні він також досить поширений. Відомим представником цього підходу був австрійський вчений Г. Кельзен, який визначив державу як специфічну нормативну єдність.

• у соціологічній концепції, держава - це організація публічної політичної влади будь-якого типу, незалежно від форми та змісту. Загальною рисою для усіх варіантів соціологічної концепції держава є заперечення юридичної природи держави та абсолютизація її силової природи, розгляду як основи держави фактичних відносин володарювання. Загальне поняття "держави" в соціологічній концепцій зводиться до такого: держава - це найбільш діяльна (найбільш сильна, верховна, суверенна) організація влади у населення певної території. Ця концепція держави використовувалася в класичному легістському позитивізмі (Дж. Остін, Г. Шершеневич, Л. Гуплович) для яких: "Право - це наказ держави, верховної влади, суверена". При такому право розумінні виходить, що держава як сила первинна, а "право" (закони) вторинне, що держава - це гола монополія сили, яка передує закону.

• прихильники техніко-кібернетичного підходу зовсім відходять від традиційних точок зору на розуміння держави. Вони розглядають державу як абстрактну систему, яка діє згідно з загальними принципами теорії систем.

Така класифікація має право "на життя", однак вона має суттєвий недолік - відсутність єдиного класифікаційного критерію. Тому вона є досить еклектичною і навряд чи є прийнятною.

Однак, незважаючи на те, що хоча позиція В. Чиркіна є не зовсім точною та повною, втім, є більш правильною та вдалою, ніж погляди інших авторів, зокрема, В. Нерсесянца. Останній, розглядаючи питання про підходи до розуміння держави, виділяє соціологічну, легістську та лібертарну концепцію держави.

Перші дві він трактує так як наведені вище (соціологічна та юридична відповідно), згідно з лібертарним підходом, держава - це універсальне політичне суспільство й водночас організація у суспільстві, яка володіє особливою суверенною публічною (державною) владою та спеціалізованим апаратом регулятивного (в т. ч. примусового) впливу (включаючи соціально-політичний арбітраж), яка виражає перш за все (і не тільки) інтереси домінуючого соціального прошарку (класу), та яка виконує загальні для суспільства завдання. Ця організація будується на основі поділу населення за політико-територіальними одиницями, створення спеціальних органів, виділення управлінського персоналу, використання інститутів громадянства і права⁶.

Дата добавления: 2015-08-21