Сучасне розуміння методології науки та її складових

Необхідно відзначити, що на сьогодні в науці виникла дивна ситуація: чим більше почали досліджувати методологічну проблематику, тим більше з'явилось (і продовжує з'являтись) суперечливих суджень, неточностей, протиріч, гіпотез і т.д. щодо цієї сфери знання. Незрозумілим у якійсь мірі залишається саме поняття "методологія". Зазначене стосується усіх наук, утому числі юридичної.

Наприклад, В.Петрушев, торкаючись питання про розуміння методології в юридичних науках, пише: "На жаль, між різними авторами поки відсутня єдність у вирішенні цілої низки методологічних проблем загальної теорії права (теорії держави і права, теорії права і держави). Причому стосовно цих проблем існує широкий спектр думок. У центрі полеміки, що точиться між дослідниками, знаходяться такі питання: Що слід розуміти під методологією загальної теорії права? Як вона співвідноситься з методом (методами) теоретичного пізнання права? З яких елементів ця методологія складається? Які зв'язки існують між даною методологією та іншими (окрім загальної теорії права) юридичними науками, а також практичною діяльністю?".

Г. Рузавін вважав, що поняття "методологія" можна тлумачити вузько і широко, при цьому обидва такі підходи не є правильними. Він пише: "Іноді під методологією розуміється або вся філософія загалом, або філософія науки зокрема. Звичайно, методологія дуже тісно пов'язана з філософією, оскільки саме філософія виступає світоглядною основою будь-якої методології. Але це не означає, що методологічні проблеми повністю збігаються з філософськими.

Іноді під методологією розуміють сукупність будь-яких досить загальних методів дослідження. При такому підході зникає різниця між універсальними теоретико-пізнавальними методами окремих наук, не кажучи вже про те, що жодна проста сукупність методів ще не становить методологію, а швидше є об'єктом дослідження методології як загального вчення про метод.

Існує і занадто вузький підхід до методології, згідно з яким вона розглядається як теоретична основа деяких спеціальних, достатньо приватних прийомів і засобів аналізу. Так, іноді говорять, наприклад, про методологію ефективного виробництва, про методологію ціноутворення і т.д., тоді як насправді тут слід було б вести мову про методику.

Як занадто широке, так і занадто вузьке, обмежувальне поняття методології науки не можуть вважатись правильними, оскільки не виділяють ті специфічні поняття, засоби та способи дослідження, які вона використовує".

У сучасній вітчизняній юридичній літературі, яка заснована на конкретних філософсько-гносеологічних підходах, склалось декілька підходів до розуміння методології. М. Козюбра відзначає: "Одні автори під методологією всякої науки розуміють її філософську, світоглядну сторону, інші ототожнюють методологію з діалектикою, системним методом, з загальнотеоретичними проблемами будь-якої науки; треті вважають, що методологія - це самостійна галузь наукового знання, що виходить за межі філософського аналізу (тобто така, що не співпадає з філософією), і являє собою вчення, науку про метод і методи; нарешті, четверті заперечують визнання за методологією статусу самостійної науки, і розглядають її в якості системи принципів і логічних прийомів наукового пізнання"⁸.

І. Грязін виділяє дві групи підходів до розуміння методології. До першої групи належать ті точки зору, згідно з якими методологія трактується як сукупність методів та правил застосування останніх; до другої - ті, що розглядають методологію як філософське теоретико-пізнавальне вчення про пізнання об'єктивної реальності. Перший підхід зазначений вище вчений називає спеціально-науковим, другий - філософським⁹, Незалежно від того, як тлумачити поняття "методологія", очевидним є те, що це поняття безпосередньо пов'язане з терміном "метод", який був введений в науковий обіг стародавніми греками та походить від грецького слова "теС/юйоя", що означає "шлях до чогось". Під ним розуміється спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя

Тому перед визначенням поняття "методологія" слід починати зі з'ясування змісту поняття "метод" та інші суміжні з ним поняття.

У сучасному тлумаченні метод розуміється по-різному. Тому питання про те, як розуміти термін "метод" є доволі складним. Труднощі у визначенні поняття "метод" зумовлені цілим комплексом причин: це і світоглядні, і ідеологічні і т.п. принципи та установки. Крім того, як пише А.Кравець "через різноманіття методів, застосовуваних у науці, не так просто відповісти на питання, що таке метод".

В юридичній літературі домінує точка зору, згідно з якою метод юридичної науки - це прийом чи спосіб вивчення держави і права. Зокрема,

• О. Скакун стверджує, що "метод - це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних

закономірностей виникнення, розвитку та функціонування держави І права";

• М. Марченко вважає, що "метод - прийом чи спосіб вивчення дійсності і отримання про неї об'єктивних знань";

• у підручнику (за ред. В. Корельського і В. Перевалова) знаходимо таке визначення методів теорії держави і права: "Методи теорії держави і права - прийоми, способи, підходи, які використовуються нею для пізнання свого предмета та отримання наукових результатів"¹⁴ тощо.

Про всі наведені тлумачення поняття "метод" не можемо сказати, що вони не правильні, однак їх не можемо визнати, як точні та чіткі. Поняття, яке визначається, - тобто в даному випадку поняття "метод" - у межах зазначених підходів та точок зору аналогічних їм не має необхідної повноти та науковості.

На наш погляд, доволі складно, а точніше, майже неможливо, намагатися дати визначення поняттю "метод" (у рамках наукової дефініції) раніше, ніж буде з'ясовано, відрізняється чи ні, тобто як співвідносяться, поняття "метод", "прийом", "спосіб", "засіб" та "методика" між собою, та відповідно, який зміст останніх чотирьох понять.

Якщо розглянути питання про співвідношення понять "метод", "прийом", "спосіб", "засіб", "методика", то насамперед необхідно звернути увагу на те, що іноді зазначені вище поняття можуть використовуватись в обігу як синоніми. Прикладом цього є твердження С. Дев'ятової та В. Купцова, які пишуть в своїй науковій праці

"Філософія і методологія" таке: "Перш за все слід відзначити, що в науці, власне, використовуються звичайні прийоми міркувань, які є характерними для будь-якого виду людської діяльності та широко використовуються людьми в їх буденному житті. Мова йде про індукцію і дедукцію, аналіз та синтез, абстрагування та узагальнення, ідеалізацію, аналогію, опис, пояснення, передбачення, обґрунтування, гіпотезу, підтвердження та заперечення тощо"¹⁵. Неважко помітити, що в наведеному вислові поняття "метод" і "прийом" використовуються як синоніми. В буденному мовленні і поза науковим викладенням це, можливо, і є прийнятним, однак з точки зору науковості й точності мови науки зазначені поняття різняться і їх змішування навряд чи є виправданим.

Так, що ж стоїть за поняттями "прийом", "спосіб", "засіб", "метод" наукового пізнання? Спробуємо відповісти на це питання.

Безперечно, первинним поняттям і феноменом, який формує поняття "метод", є прийом. На жаль, в науковій літературі практично відсутні визначення (навіть квазінаукові) даного поняття в контексті методологічної проблематики. Зустрічаються лише рідкісні винятки. Саме таким винятком є праця В. Петрушєва, який вважає, що "прийоми пізнання... необхідно розуміти як окремі дії, спрямовані на вирішення науково-дослідних завдань" і в продовження цієї думки пише, що "за кожним конкретним методом пізнання стоїть своя сукупність прийомів пізнання, а також принципів та правил пізнання, що складають їх зміст"¹⁷.

Вбачається, що наведена точка зору навряд чи є правильною, оскільки їй притаманна значна кількість неточностей та заміни понять.

Для того, щоб переконатись в цьому чи спростувати це, необхідно в свою чергу розглянути питання про те, що таке спосіб і засіб пізнання. Після цього буде можливим, на наш погляд, сформувати більш-менш чітке розуміння терміна "прийом". Крім того, слід підкреслити, що "принципи і правила пізнання", хоча й безпосередньо стосуються поняття "методологія", про що мова піде нижче, однак вони не формують зміст поняття "прийом".

Уявляється, що спосіб пізнання - це послідовність здійснення пізнавальної процедури. А якщо таке розуміння перенести на прийом - то це процес (послідовність) здійснення певного прийому (а відповідно, як буде зазначено далі, - методу і методики).

Стосовно ж засобу пізнання, то це поняття, швидше за все пов'язане з інструментальним моментом процедури пізнання, тобто це ті знаряддя, матеріали, інструменти тощо, які залучає дослідник у процесі пізнання конкретного об'єкта пізнання. Іншими словами, це той інструментарій, за допомогою якого ми здійснюємо пізнання чи практичну дію, тобто матеріальні (окремі нематеріальні) об'єкти (явища), що дають певним чином можливість реалізувати конкретний прийом.

Зокрема, слід відзначити, що до засобів пізнання слід віднести мову науки (саме її мали на увазі в першу чергу, коли вказували на наявність нематеріальних форм засобів пізнання, хоча залишається відкритим питання, наскільки коректно розглядати мову науки як нематеріальне явище).

У зв'язку з вищевикладеним, на наш погляд, слушною є думка С. Дев'ятової і В. Купцова, які стверджують, що "найважливішим засобом наукового пізнання, без сумніву, є мова науки. Це, звичайно, й специфічна лексика, й особлива стилістика. Для мови науки характерними є визначеність використовуваних понять і термінів, прагнення до чіткості і однозначності тверджень, до суворої логічності у викладенні всього матеріалу".

З урахуванням наведеного вище розуміння засобу й способу пізнання, прийом у контексті пізнавальної процедури можна розглядати як певний спосіб/способи поєднання конкретних засобів пізнання, яке відбувається в процесі здійснення пізнавальної процедури, з метою отримання певного знання.

Зрозуміло, що прийом може виникати і застосовуватись як свідомо, так і інтуїтивно (несвідомо). При цьому усвідомленість може бути абсолютно різною, з точки характеру виникнення розуміння, чому саме ми хочемо використовувати конкретний прийом:

а) ми розуміємо, що неможливо зробити цим прийомом тому, що про це свідчить наш досвід, або переданий нам досвід, тобто за аналогією;

б) ми розуміємо, що це можна зробити цим прийомом, і ми дійшли цього висновку на підставі аналізу можливих варіантів отримання необхідного нам результату. Причому ми здійснюємо це в контексті пошуку найбільш оптимального варіанта досягнення поставленої мети. А відповідно це пов'язано з обґрунтуванням доцільності застосування саме цього прийому, з цією сукупністю засобів і т. д., а не інших.

Вочевидь, що в другому випадку прийом - це вже й не зовсім прийом.

На наш погляд, як уже зазначалось вище, термін "прийом" є найбільш близьким поняттям (з наведеного ряду: прийом, спосіб, засіб) до поняття "метод". Проте, як вже зауважувалось вище, відмінності між прийомом і методом існують. Базуючись на тому, що було сказано стосовно можливих варіантів, які спричиняють використання конкретного прийому/методу, можна стверджувати, що відмінністю методу є те, що він є науково обґрунтований, продуманий, оптимізований і т.д. прийом. Прийом же у порівнянні з методом є явищем більш архаїчним, первісним, інтуїтивним тощо. Метод у свою чергу є чимось більш досконалим, продуманим, розроблений доцільним тощо.

Прийом, як зазначалось вище, може виникати, розвиватися і використовуватись несвідомо, випадково або за аналогією, тоді як метод - це результат творчості думки, спрямованої на усвідомлення дослідницької (чи іншої) процедури.

Отже, як бачимо, метод, на відміну від прийому, нерозривно пов'язаний з усвідомленням і обґрунтованістю його доцільності та ефективності у застосуванні у конкретному випадку. Тобто метод завжди з'являється в результаті науково-пізнавальної діяльності. Або, іншими словами, ще раз повторюючи, метод - це науково розроблений та/або обґрунтований прийом.

Стосовно співвідношення понять "метод" і "методика", то неважко помітити, що вони дуже близькі за змістом. Однак, якщо намагатися їх розмежувати, то необхідно зазначити, що поняття "методика" більш кількісно насичене. Методика - це декілька наукових методів, які в певному випадку використовуються в процесі пізнання певного об'єкта як єдине ціле, доповнюючи один одного. Це дає підставу стверджувати, що в більшості випадків використання понять

"метол" і "методика" як синонімів є доволі обґрунтованим.

Водночас іноді термін "методика" використовується для визначення методології пізнання конкретних об'єктів, тобто для позначення локальної методології (підметодології). Саме так її розуміють, скажімо. В. Єльмєєв, В. Овсянников та ін. З таким підходом, з одного боку, важко погодитись, оскільки наука повинна становити чітку систему знань, яка оперує точним категоріально-понятійним апаратом. А тому таке змішування понять навряд чи є правильним. Проте, з другого боку, в певних випадках таке змішування понять "методологія" і "методика" не спричинює шкоди науковому пізнанню.

Очевидним с те, що методи, прийоми,способи, засоби і методики, які використовують різні автори для дослідження одних і тих же явиш, об'єктів, феноменів і т.д., дають іноді зовсім різні результати та/або інколи призводять до протилежних висновків. Це свідчить проте, шов структурі методології є ще щось, і саме це "щось" має визначальний характер для формування конкретної методології.

Зміст поняття "методологічний принцип" та його визначення. Місце та значення методологічних принципів для формування та функціонування методології як системи, яка забезпечує процес пізнання

Методологія не є простим механічним поєднанням методів, прийомів, методик і т.п. пізнання. Методологія - це певним чином упорядкована логічна система взаємозв'язку і взаємодії феноменів, що її формують. І цей момент не варто ігнорувати при визначенні поняття "методологія". Тому досить логічно поставити питання про те, що саме надає єдності і цілісності тій чи іншій сукупності методів, прийомів і методик пізнання, що входять до методології.

На наш погляд, цю особливу роль "об'єднувача" відіграють принципи методології, під якими розуміються певні визначальні установки суб'єкта пізнання щодо відносності, можливості, допустимості і доцільності застосування, використання того чи іншого методу, тієї чи іншої методики, того чи іншого способу в науково-пізнавальній діяльності, а також на підставі яких здійснюється оцінювання ступеня істинності отриманої інформації (знання). Саме такі основоположні начала налають єдності і логічності всій сукупності методів, способів, методик тощо, що використовуються в тій чи іншій науці, роботі і т.п.

Необхідно підкреслити, що від характеру обраних методологічних принципів багато в чому залежать результати дослідження, його достовірність, рівень всебічності, ступінь переконливості, істинність для адресата.

Історія науки знає численну кількість прикладів, коли отримані за допомогою різних методів достовірні дані, через неправильне використання чи повне ігнорування методологічних принципів помилково Інтерпретувались чи займали неадекватне місце н системі знань, що фактично призводило до нівелювання істинності отриманих знань.

Враховуючи цільову установку самої науки - отримання достовірної картини навколишнього світу і створення умов для практичного застосування отриманих знань, можна стверджувати, що помилки, які мають місце в процесі формування системи принципів методології стають перешкодою для досягнення цільової установки науки в цілому.

Тому не дивно, що саме залежно від сукупності принципів, які використовує та чи інша методологія, а також внутрішньої логіки їх організації та взаємозв'язку формуються різні методологічні напрями, різні наукові школи. Незважаючи на часткове чи повне збігання методів досліджень, що використовуються в тих чи інших методологічних напрямах та наукових школах, погляди на одне і те ж питання і наукові проблеми можуть значно відрізнятись, іноді навіть кардинально, саме у зв'язку з їх різними методологічними принципами.

Іноді методологічні принципи пропонують прирівняти до світоглядних установок вченого чи розглядати їх як "оціночні методи... носять пізнавально-установочний характер", тобто "методологічний принцип -... пізнавальна установка, що забезпечує ставлення того, хто пізнає, до того, що пізнається", таким чином, фактично для вказаного автора методологічні принципи є нічим іншим як "аксіологічними чи оціночними методами".

З тим, що методологічні принципи слід зводити до аксіологічних принципів важко погодитись, оскільки при такому підході виникає ціла низка питань та протиріч. Зокрема:

а) чи всі ці принципи є оціночними методами? Швидше за все - ні. А. Сурілов називає в якості методологічного принципу принцип історизму. Однак, якщо погодитись з тим, що будь-який методологічний принцип є аксіологічним методом, тобто в його основу покладено певне аксіологічне поняття, тоді б хотілось отримати відповідь на питання: "Яке аксіологічне поняття лежить в основі історизму?",

б) введенню тих чи інших принципів у методологію передує аналіз цих принципів, крім іншого, з точки зору їх цінності для даної методології, а також їх відповідності певним аксіологічним цінностям, носієм яких є суб'єкт пізнання, а в такому випадку методологічний принцип та аксіологічні і оціночні методи не можуть збігатися.

Більше того, при зазначеному підході ми фактично проблему розуміння методологічних принципів переносимо в сферу допустимості і доцільності методу, а це:

• по-перше, звужує проблему, тому що методологічні принципи так само визначають відносність і істинність методу;

• по-друге, підміняє поняття методологічний принцип як поняттям "метод". Це не є правильним, більше того, це є достатньо небезпечним з точки зору формування методології як певного системно-структуризованого явища;

• по-третє, нівелює значення методологічних принципів не тільки для дослідника, а й для результатів його дослідження, розпорошує зміст цього поняття. Тому що методологічний принцип це пізнавальна установка, яка характеризує відношення того, хто пізнає, до того, що пізнається у контексті, як необхідно здійснювати процедуру дослідження, щоб отримати максимально істинне знання, а не тільки (і не стільки) погляд дослідника па те, які методи він може використати з точки зору його, як носія певних соціальних цінностей. Якщо розуміти методологічні принципи як певні основоположні установки суб'єкта пізнання стосовно відносності, можливості, допустимості і доцільності застосування того чи іншого методу, прийому, способу, засобу і/ чи методики науково-дослідної діяльності, які є підставою оцінювання ступеня істинності отриманої інформації (знання), то можна чітко:

(а) відмежувати аксіологічну діяльність в сфері методології (допустимість та доцільність методу) від пошуку відповіді на питання про відносність, принципову можливість і ступінь істинності застосування, використання того чи іншого методу, прийому, способу, засобу і/чи методики науково-дослідницької діяльності;

(б) розглядати аксіологічні принципи методології лише як один з видів методологічних принципів.

Необхідність чіткого і зрозумілого уявлення про те, що є методологічними принципами, яка їх природа і походження, визначається їх значенням для методології.

При цьому слід підкреслити, що значення методологічних принципів важко переоцінити, оскільки, як було зазначено, саме ці принципи надають єдності і цільності тій чи іншій сукупності методів, прийомів і методик пізнання, що багато в чому зумовлює результати науково-пізнавальної діяльності.

Серед принципів методології, з точки зору їх функціонального призначення, можна виділити дві великі групи принципів:

• перша - принципи, за допомогою яких намагаються створити єдину, цілісну і істинну методологію дослідження, у процесі застосування якої буде отримана

максимально істинна і обґрунтована теорія, знання, інформація тощо;

• друга - принципи, за допомогою яких відбувається співвідношення методів, що використовуються у процесі пізнання, з уявленнями, які панують в суспільстві чи якими керується суб'єкт, що пізнає, в області моралі, моральності, естетики тощо.

Якщо перша група принципів методології більше обертається навколо понять істинності і відносності методів, то принципи другої групи апелюють до їх допустимості чи доцільності.

Наприклад, експериментування в сфері клонування людини як метод біології і медицини, дає можливість отримати певну кількість істинних знань про природу людини тощо, вирішити конкретні практичні проблеми науки тощо. Однак наскільки допустимим є застосовування цього методу в сучасній науці з точки зору аксіологічних моментів. Вказане питання є спірним і дискусійним. Від позиції з цього приводу (визнаємо чи ні ми можливість використання цього методу у науці) багато в чому буде залежати характер і зміст методологічного дослідження, а, це залежить у свою чергу від того, які саме принципи другої групи будуть закладені у методологію дослідження.

Тут слід підкреслити, що, на жаль, ці дві групи принципів в науці, у тому числі і в юридичній, доволі рідко розрізняються.

Неоднозначною є відповідь на питання про співвідношення понять "принцип методології" та "метод". Дещо в іншій інтерпретації це питання можна поставити інакше, а саме: чи можна стверджувати, що принципи методології - це метод, який займає домінуюче положення у даній методологічній системі. Скажімо, історизм у певних випадках визначається як принцип методології юридичних теоретичних наук (наприклад, такими авторами, як М. Марченко, Г. Муромцев, Є. Темнов і т. д.), а іноді який метод (наприклад, В. Корельським).

Навряд чи таке змішування є правильним. Методологічний принцип - це критерій відбору методу перш за все залежно від відносності, допустимості, доцільності, істинності останнього.

Там, де історизм - метод, конкретний спосіб пізнання, який застосовується в ході дослідження, але водночас є підставою для формування самої методології дослідження, це спричиняє введення в методологію групи історичних методів, а також "тесту" на історичність до методів, прийомів, способів і т. д. Іншими словами, якщо до методів, які залучаються (залучені) в дослідження, тобто до змісту методології пред'являється вимога історичності (показу динаміки розгортання процесу в часі), тоді ми можемо вести мову про принцип історизму.

Досить поширені дослідження у яких не лише принцип історизму не включається у методологію дослідження, а й навіть не застосовуються окремі історичні методи.

Щоправда, зауважимо, що використання у дослідженні окремих історичних методів, наприклад, хронології, ще не свідчить про те, що методологія дослідження побудована з використанням принципу історизму. У цьому контексті цікава критика К Марксом історичної школи права. У такому випадку місце історичних методів у системі методології не буде центральним, вони будуть відігравати другорядну роль. До речі, саме таким доктринам притаманне визнання тезису про те, що історія вчить нас тільки тому, що нічому не вчить (і не може навчити).

На сьогодні, як правило, історизм дійсно є методологічним принципом для більшості досліджень у сфері теорії держави і права.

Методологічний принцип, як було підкреслено, розгортається (конкретизується) у методологічній системі в цілій сукупності методів, а не в одному певному методі. Крім того, принцип методології розгортається у цілій низці методів, він також безпосередньо (разом з іншими принципам и) систематизує та вибудовує ієрархію усієї сукупності методів, прийомів, засобів, і т. п., які застосовуються в даній науці, теорії, дослідженні і т.д.

З огляду на це можемо дати таке визначення принципу методології: принцип методології - це основоположне начало, пізнавальна установка дослідника чи наукової школи (суб'єкта, що пізнає), що визначає можливість використання того чи іншого прийому, способу, засобу, методу і/чи методики для наукового пізнання об'єкта (предмета) дослідження, а також яка забезпечує впорядкування і надання системної єдності всій сукупності методів, які формують методологію суб'єкта пізнання.

Дата добавления: 2015-08-21