І добро і лихо!

(«Лічу в неволі…», 1850 рік)

Експонується автопортрет 1851 року. Тонований брістольський папір, італійський олівець, білило. (Фр-251-2) На аркуші жовтого альбомного паперу, в прорізи якого було вставлено автопортрет, чорнилом напис: Portrait de Chewtchenko d’après un, fait par lui-même, 1853(фр.-Автопортрет Шевченка 1853 року). Складне світлотіньове моделювання постаті й тла надає драматичного звічааня образу. З цього портрета Бр. Залеський виконав офорт, один примірник якого зберігається в фондах ДМШ (інв. № г — 984). Під офортом видруковано напис: Taras Szewczenko. Według jego własnego rysunku zrobionego w stepie kirgizkiem 1853 roku (пол.-Тарас Шевченко. За його власним рисунком, виконаним в киргизькому степу в 1853 році). Дату — 1853 рік — на оригіналі Шевченка і на офорті Залеського треба вважати помилковою. В примітці до листа Шевченка від 25.IX 1855 року Залеський пише про виконання даного портрета в час Кара-тауської експедиції: «В часі тої мандрівки Шевченко зробив для мене чорною крейдою свій портретик... Портретик був дуже подібний, замість зеркала послугувався артист збанком з водою, бо іншого зеркала не мали ми в степу. Не було також ані бритви, ані цирюльника і для того носили ми бороди, хоч властиво оба ми були солдати». (Іван Франко, Листи Шевченка до Залеського, «Листочки до вінка на могилу Шевченка», Львів, 1890, СС. 45 — 46).

Особливе місце у творчості 1851 – 1857 років належить жанровим композиціям. Тарас Григорович Шевченко – перший художник, який відтворив життя і побут казахів, і за це вони його дуже шанують. «Киргизи такі мальовничі, що самі просяться під олівець» - стверджував він. З великою любов’ю митець малював байгушів (хлопчиків-жебраків), про це свідчать сепії «Автопортрет з байгушами» та «Байгуші під вікном».

Експонується факсимільна копія «Автопортрет з байгушами». Папір, сепія.(Фр-2291-3). Очевидно, саме про цей малюнок Шевченко пише в листі до Броніслава Залеського восени 1853 pоку: «C последней почтой послал тебе Байгушей; приюти их, если можешь, где-нибудь, а перед тем, как пустишь ты их в чужие люди, сделай мне, если это не трудно, фотографические копии в величину обыкновенного конверта; мне хотелось бы подарить их А[гате Усковой], ей они очень нравятся…Попробуй, не удастся ли тебе на темном фоне детская головка, и чтоб не искать моделей, то посади Secondo Цейзика. Я так люблю детей, что не насмотрелся б на верный отпечаток ангела».

Хто такі байгуші? Вже установилась традиція в шевченкознавстві називати цим словом жебраків, цебто людей, які випрошують (жебрають) їжу чи гроші. Це основне джерело їхнього існування. Але в кочових народів, зокрема казахів, жебрацтво, як постійний засіб існування, не практикувалося, і не тому, що не було бідарів, а скоріше, навпаки. Слово байгус перекладається на російську — бедняга, а не нищий, цебтобідолаха, а не жебрак. Отже, байгуші — люди, котрі змушені скрутними обставинами випрошувати собі на прожиття.

На сепії зображено двох напівголих казахських хлопчиків; позаду цих малюків стоїть сам художник. Діти стоять в прямокутнику відчинених дверей, залитому сонячним світлом, що косим промінням сіється з лівого боку, — певно, з вікна. Світлий прямокутник дверей обрамлено темно-коричневими рямцями стіни, викладеної з непригладжених блоків вапняку. Позаду хлопчиків і художника добре видно верхню частину ще одного прямокутника — певно, зовнішніх вхідних дверей. Це солдатська казарма Новопетровського укріплення. Середини казарми невидно, як не видно і тих, до кого діти з порога простяглії руки за милостинею, — те все за рамками картини, але уявляється воно досить виразно. Композиція малюнка вражає своєю граничною чіткістю та високою ефектністю, що робить його незабутнім.

Автопортрет надає картині композиційної довершеності і ширшого змісту. Автор тут не випадковий свідок і не спостерігач. Він показав себе особою глибоко зацікавленою у цій соціально-побутовій сцені. «Автопортрет з байгушами» – картина глибокого соціального змісту. Шевченко немов проводить своєрідну паралель і показує єдність своєї долі солдата-засланця з долею цих беззахисних дітей.

Справа внизу на оригіналі червоною фарбою монограма автора: Ш. Попередні місця збереження оригіналу: власність родини А. О. Козачковського, Н. М. Ніколаєвської, С. К. Глеваського, ВІМШ, ГКШ. Нині – Державний музей образотворчого мистецтва в Харкові, інв. № г — 1250.

Також у експозиції представлена факсимільна копія з сепії Шевченка «Байгуші під вікном»(«Державний кулак»). Папір, сепія. [Новопетровське укріплення]. 1856. (Фр-2302). Опис та репродукція подаються за фотографією, що зберігається в ДМШ (інв. № ф — 1), виконаною краківською фірмою А. Шуберта. На паспарту під фото чорнилом напис: «Государственный кулак». Картина рис. Т. Шевченком в Оренбурзі, віднайдена і репродукована заходом Товариства «Академічна громада» у Кракові. Згадку про Оренбург в написі під фото, як про місце створення малюнка, слід вважати помилковою або розглядати її як узагальнену назву місця заслання Шевченка, де він зустрічався з засланцями-поляками. Броніслав Залеський в листі до Шевченка з Оренбурга від 8 червня 1856 року пише про те, що він надсилає три фотографії: «Сигизмунда и 2 экземпляра киргизских мальчиков» («Киевская старина», 1897, кн. III, с. 460). Начерк одного з байгушів у рукопису повісті «Близнецы» (1855 — 1856 pp.) дає підставу припускати, що в листі Залеського мова йде саме про це зображення киргизьких хлопчиків, що жебрачать під вікном. Надіслані фотографії були відповіддю на прохання Шевченка, висловлене 21 квітня 1856 pоку: «...посылаю тебе два куска шерстяной материн; любой из них выбери себе на память обо мне, а другой продай и пришли фотографии» (т. VI, с. 106) і повторене у листі від 20 травня 1856 року (там же, с. 114). Отже, оригінал малюнка «Байгуші під вікном», очевидно, був надісланий Шевченком в Оренбург Залеському 21 квітня 1856 року. Цей день слід вважати кінцевою датою виконання малюнка, початкова дата визначається початком роботи над повістю «Близнецы» — 10 червня 1855 року.

Експонується копія з сепії Шевченка «Пісня молодого казаха». Автор-Вербицький Сергій Георгійович. М.,1987. Папір, сепія, акварель.(Г-2949). Виконано на замовлення ДМШ. Закуплено по акту № 59 від 18.12.1987. Акт ККМДИ УССР від 16.12.1987р. Розмір-256х183мм. Оригінал датується часом заслання Шевченка до Новопетровського укріплення, починаючи з літа 1851 pоку, що підтверджується зображенням літнього краєвиду. До цього ж сюжету Шевченко звертався неодноразово: «Тріо» (див. № 5), барельєф «Тріо» 1853 р. (№ 209), скульптурна група 1853 — 1856 pp. (№ 213). На виході з юрти, на килимі сидить молодий казах у шапці та накинутому шапані, з дутаром у руках. Навпроти – жінка, що дивиться на дитину, яка стоїть на порозі юрти. Попередні місця збереження оригіналу: власність С. П. Яремича. У 1939 році експонувався на ЮШ (Каталог, № 221). Нині – власність І. С. Зільберштейна, Москва.

У залі експонується копія сепії Шевченка (27,6 × 21,5). [Новопетровське укріплення]. [1856 — VII 1857]. Автор – Юрій Миколайович Вербицький(1920р.н.). 1966 року. Придбано по акту від 3 грудня 1966 року. Розмір – 270х190мм. Папір, сепія.(Г-2012).

Дата добавления: 2015-08-21